Не треба боятися називати Росію ворогом

Не треба боятися називати Росію ворогом. Життя так влаштоване, що ворог був, є і буде завжди. І не завжди треба поспішати його знищувати, бо на його місце може прийти більш сильний ворог, наприклад Китай. Просто ворога має стати рівно стільки, аби він не заважав нам жити. З Росією має відбутися так, що відбулося з Польщею.

Зараз українське суспільство дратує неадекватність дії. Неадекватність дії не завжди є наслідком неадекватності оцінки ситуації, але в українських реаліях – без варіантів.
Важливо не лише помітити неадекватність, а зрозуміти її причини. Багато хто вказує на брак волі, не пов’язуючи її з неадекватністю. Хоча це одна з головних причин неадекватності. Але якщо бути більш точним, коли ми говоримо про волю, то мова іде про брак великих людей. Великі люди є джерелом ВОЛІ загалом, утому числі політичної, тому що вони мають внутрішній світ. Саме  вони завжди намагаються нав’язати свою ВОЛЮ маленьким людям. Іншими словами великі люди творять смисли або роблять проекцію своєї волі на ситуацію, намагаючись її змінити. Успішність великих людей вимірюється не лише кількістю маленьких людей, яким вдалося нав’язати свою волю, але й кількістю великих людей, які у пошуках сенсів потрапили в орбіту їхніх впливів.
І для того щоб «підкорити» маленьких людей і нав’язати їм свою волю, великі люди намагаються вплинути на розуміння ось цих двох природних категорій: добра і зла. Маленьким людям пишуть спеціальні вірші, які так і називають «Что такоє хорошо і что такоє плохо» знімають ігрове і неігрове кіно, мультики. Певен, що при бажанні кожен згадає низку простих і зрозумілих творів про добро і зло. З падінням «берлінської стіни» ми отримали нагоду порівняти твори про добро і зло двох локальних цивілізацій – російської та європейської. Той хто уважно дивився з дітьми «Гарі Потера» «Шрека» і таке інше зміг побачити цю різницю, якщо хотів. Але, власне, мова не про це. Те що російська еліта нав’язала свою волю українській в розумінні «вічного» не є аж такою проблемою. Більшою проблемою є зміна природного розуміння добра і зла маленькими людьми. Але ще більшою, можна сказати катастрофічною, проблемою є виконанням злом функцій добра. Саме з останнім варіантом доводиться мати справу маленьким людям в Україні.
Є такі речі, якій врізаються в пам’ять на все життя. З часом вони «затираються», але мимовільно спливають при виникненні певних критичних подій. Десь у п’ятирічному віці, в рамках формування уяви про добро і зло маленькими людьми, нам у садочку вихователька виразно прочитала віршик Корнія Чуковського «Муха-Цокотуха». Треба зазначити, що я ходив в садочок для сімей військових, тому діти були переважно вихідцями з Росії. Половина дітей щиро плакали з того моменту як старічок-павучок муху в уголок поволок. Решта тиснули з себе сльози: діти дуже відчувають що від них хочуть побачити дорослі і що треба робити в ситуації, коли опиняєшся в меншості. Я сидів з незворушним виглядом і не розумів, що відбувається. Загальна ідея віршика мені була зрозуміла одразу: не всі ті друзі, хто з тобою разом, коли тобі добре; не можна кидати друзів, коли вони в біді. Не зрозуміло мені було одне – чому роль «добра» виконували муха, а її рятівником обрали комара, тоді як роль «зла» виконував павук. У моєму розумінні все мало відбутися навпаки, тому я солідаризувався з павуком і виступив на його захист публічно. Мені пробували пояснити, що я все не так зрозумів, що це все умовно, але мене це не переконало і я залишився при власній думці. До того ж мені не подобалося ще багато чого в цьому віршику, починаючи від нетрудового доходу мухи з позолоченим «брюхом», яка гроші не заробила, а знайшла, до корисливості «визволителя», який після «визволення» мухи чомусь вирішив, що має на неї право. Питання до бджоли стосовно доцільності її перебування в компанії клопів, бліх і тарганів також опускаю.
Якщо уважно проаналізувати сценарії сьогоднішніх московських серіалів, то вони часто-густо нагадують ціннісну еклектику, де добро представлене «чесними ворамі», мєнтамі, рєшаламі, які допомагають сучасним мухам-цокотухам з позолочєним брюхом, а по іншому хвойдам, котрі також десь кудись йшли, щось знайшли, а потім у них виникли якісь проблеми. Герої цих фільмів насправді чимось жертвують за ради «вічного». Ми не помітно для себе солідаризуємося з псевдогероями цих фільмів, перевертаючи в системі добро – зло все з ніг на голову.
На сьогодні важко сказати, чи ми маємо справу з високим мистецтвом злих геніїв, чи з порочною природою якоїсь популяції великої кількості маленьких людей, з якими у нас відбулась дифузія, але ми потрапили в ситуацію, коли значна частина українського суспільства (мова про етнічних українців) роблячи зло, вірить у те, що вона стоїть на стороні добра. Ідеологічним стовпом цієї ціннісної катастрофи є інтерпретація причин і наслідків ІІ світової війни, де роль добра виконало зло. У цьому, власне, полягає драма історії для українців, які не можуть цього збагнути. Параліч волі, який проявляється в неадекватності дії під час ведення війни з Росією є наслідком когнітивного дисонансу породженого ототожненням Росії з добром, яке свого часу здолало зло.
Примітно, що навіть зараз все вішається на Путіна, а той факт, що 75% росіян готові вбивати українців на їхній землі просто ігнорується. Значна частина українців не збирається чинити спротив російським окупантам, оскільки вважають, що разом з Росією вони звільнили світ від фашизму. Та частина, яка прозріла і почала «святе» називати «колорадами» все одно не здатна переглянути своє ставлення до добра і зла замінюючи георгіївські стрічки на червоні маки. Проте ми розуміємо, що питання не в стрічках.
Також важливо, що роль зла в свідомості значної частини українців продовжує виконувати Україна, українська мова та жовто-блакитний прапор, під яким не звільняли Європу.
Війна – це не змагання озброєнь. Перемога у війні, це передусім перемога ідеологічна. Допоки ми не доведемо, що Україна – добро, а Росія – зло, ми не виграємо цієї війни. Якщо Росії вдається довести, що вона добро, будучи злом, чому цього не можемо зробити ми. Тим більше, що довести це потрібно українцям, а не росіянам. Для цього нам треба припинити трактувати історичні поді з позиції геополітичних інтересів Росії і їх розуміння добра і зла, або з позицій розуміння «прекрасного» ялових європідарасів. Інтерпретація історичних подій має відбуватися виключно з природи людини.
Сьогодні у нас є шанс збудувати політичну націю. Це можна зробити виключно завдяки новій солідаризації, чіткій і зрозумілій для всіх.
Звичайна людина завжди з чимось солідаризується. Солідаризація, це постійний, часто підсвідомий процес, який відбувається під час життя. Особливо значення процес солідаризації має під час інтерпретації доленосних подій минулого. Далеко не всі з нас піднімались вверх по вулиці Інституцькій вранці 20 лютого з дерев’яними щитами. Мої діди по мамі і по батькові були примусово забрані до лав Червоної Армії і не воювали за Україну, але я солідаризуюся з тими, хто був насправді героєм, не намагаючись обґрунтувати страждання своїх родичів. Справжніх героїв завжди мало. Справжній герой – це той, хто йшов із дерев’яним щитом під кулі. Героєм є людина, яку не забрали в армію і гнали копняками на Берлін, а вільна людина, яка зробила свідомий вибір і вступила в бій, знаючи, що вона його програє. Раб в українській системі цінностей апріорі не може бути героєм.

Для того щоб нам вийти на спільний знаменник політичної нації, необхідно чітко артикулювати навколо чого ми солідаризуємося.

Президент країни не просто має право, він зобов’язаний звернутися до народу України і пояснити навколо чого солідаризується політична українська нація. Що, власне, символізує жовто-блакитний прапор і хто наші герої. Не треба думати, що ми уникнемо відповіді на це питання. Його нам поставить колективний «Олексій Гончаренко» після нашої перемоги в яку я вірю.

І на завершення. Не треба боятися називати Росію ворогом. Життя так влаштоване, що ворог був, є і буде завжди. І не завжди треба поспішати його знищувати, бо на його місце може прийти більш сильний ворог, наприклад Китай. Просто ворога має стати рівно стільки, аби він не заважав нам жити. З Росією має відбутися так, що відбулося з Польщею. В добрий час.