 |
“Упав нескорений, невільний,
Спіткнувся об кулю і впав,
Упав грішник – не грішний,
Загинув, бо свій гріх не признав ”
Пропонована читачеві оповідь – не є документальною повістю. Це роздуми над долею політичних в;язнів нескореного духу і в;язнів-каятників,які вбивали себе одним розчерком пера перед тими «зізнаннями». Хоча духовний злам перед лицем «красного правосудія» не завжди був ознакою слабодухкости, але люди чесні і сильні духом, раніше чи пізніше, мабуть всі, переживають відповідну реакцію; вони або суворо карають самі себе за свій поступок, або ж, якщо мали змогу – знову йшли в боротьбу,щоби своєю чи ворожою кров;ю змити з себе пляму.
На всіх прилюдних політичних процесах підсудні часто «каялись» й занурювали себе в болото, лише для того щоб дожити до суду. А тих, хто каятися не хотів, розстрілювали тихо, без всякого суду; по вироку «п;ятірки», так званого воєнного трибуналу. Саме так загинув і мій дід Лексій Лойничин; при німцях староста величенького прирайонного поліського села…
У своїй оповіді я використав інформацію з «Бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» та з книги- «Державотворці»
ДОПИТ
Я переконаний, що методи, які застосовувало ГПУ /Государственноє політіческоє управлєніє/ були універсальними в катуванні борців за незалежність України, або осіб, які волею долі були замішані у співробітництві з такими ж окупантами, але з тією різницею, що то були німці…
… Лексій попав у тюрму №1 м. Рівного на початку весни 1944 року за співробітництво з німцями; був старостою села.
В кабінеті слідчого, кругом великого стола сиділи п;ятеро чоловік – «п;ятірка» воєнного трибуналу.
Лексій зайшов до накуреного кабінету.
- Ну здравствуйте, пане старосто! – запропонував знайомий по попередніх допитах слідчий,- присідайте і приєднуйтесь до нашої компанії. Може ви їсти з нервів хочете?
Лексій, дивлячись на стіл, зморщив лоба і насупив брови.
- Так, я вже два тижні не те що полюдські, а й по псячі не їв.
Тут дебелий капітан вскочив і обурено горланить слідчому.
- Це свинство! Треба наказати оті Сарни, що вони арештантів без харчів присилають. А ну принести перекусити. Там десь завалялася бутилка «водки», Староста зігрітися хоче…
За хвилину на столі красувалася хлібина,сардельки і кусок білосніжного запашного сала, овочі й пляшка «казьонки».
Лексій якийсь час понуро дивився на стіл давно забутими на Поліссі ласощами, потів вихилив, налиту до країв шклянку горілки і з;їв все, що було на столі. Капітан з малиновими погонами підсунув до нього бляшану коробку з заморськими сигаретами.Такі, подібні, сигарети він бачив у капітана, коли служив на Балтійському флоті при Речі Посполитій.
- Закурюйте.
Лексій закурив сигаретку і вижидающе дивився на страшну, немило-сердну компанію.
Тут обізвався лисуватий, мабуть з жидів, якийсь поважний чин.
- Як вам, пане старосто Лексію важко балакати по російські, то можете говорити по українські, а хочете той і по своєму-по поліському. Ми вас зрозуміємо, лишень розповідайте, де і чим займалися родичі вашої жінки Дарки і чи ви помагали німцям і «бандєровцам» в боротьбі проти Радянської армії? Ви ж своє положенніє розумієте. Розумієте, що вас чекає ?…
- Знаю!,- рішуче відрубав сільський староста.
- Але ж, ні! Зовсім ні. Звичайно, по закону ми мусимо вас розстрі-ляти, та не розстрілявши – теж не втратимо нічого, крім шести пудів навіть собакам не потрібного м;яса. Для нас дорожче, зробити з ворога товариша, як знищити його. Такого гасла ми завжди дотримувалися.
ПРОПОЗИЦІЯ
- Хто щиро розкається й йде з нами – ми прощаємо все і даємо змогу працювати на благо свого краю й свого народу. От візьміть за приклад Тютюнника. Він більше лиха наробив нам, як ви, але ми йому це забули. Дали змогу переконатися, що совєцькая власть на Україні є – влада українського народу, що ми зовсім не є його ворогами – як нас малюють, а, навпаки ми рятуємо вас від фашистського ярма. До того ж, як логічно розібратися – то ви для нас зовсім не ворог. Ви сільський староста, трудовий управитель, до того ж обраний народом. Що ви поміщик чи капіталіст? Ви просто не зрозуміли, що за декілька місяців перед війною, ми дали вам вдесятеро більше, від того, що ви тільки мріяли вибороти. Ми знаємо, що ви член сільської Просвіти і що були польською дифензивою приречені до страти. Від вірної смерті вас спасли саме ми, вірніше такі, як ми.. Ми ж теж тут, за столом, майже всі українці. На Україні родилися, виросли, любимо її як вітцівщину.
Лексій випрямився, підняв голову й стиснув так кулаки, аж хруснули пальці.
- Слухайте пани, вірніше товариші! Навіщо ви мені читаєте комсомольську лекцію.
Ви ж добре знаєте, що мене старостою села обрала громада. Я і мої близькі не воювали проти вас і не шкодили жодним чином вашій владі.Та й не міг я воювати проти совєцької влади, бо ж вона мене визволила з під польського приречення на смерть.
Добре! Добре! – заверещав лисий – Ви ще не старий чоловік… А життя, це – божий дар. Краще жити навіть у тюрмі з надією на майбутнє – чим передчасно згнити. Нам потрібно від вас небагато, всього дві речі:Перша; маєте сказати все, що знаєте, та заявити про всіх, які були в бандах Бульби і Яреми. Бо ж саме ці два бандити орудували на Поліссі, почавши боротьбу проти нас з вашого села. Друга; Маєте на прилюдному суді заявити, що Боровець і Бандера, це – запроданці закордонного капіталу, котрі обдурюючі народ патріотичними гаслами борються лише за те, щоби повернути землю панам і фабрики капіталістам. Що ви помилково служили німцям і помагали бандерам і що зараз єдиний правильний шлях- підтримати совецьку владу.
- Але ж я ні до якого руху не причетний. Я простий сільський староста, який через те що був обраний громадою села, був призначений німцями старостою і я ще раз наголошую – я не воював проти Радянської армії і не шкодив совецькій владі. За що ж я маю каятися, адже бог не прийме каяття за гріхи, які я не чинив. Таке каяття тоже є гріхом… – тихо, але впевнено – переконуюче відповів Лексій: сільський староста з поліського села…
- Про те, як і що маєте говорити,- ми ще побалакаємо,вступився лисуватий. За це ми вам подаруємо життя. Не розстріляємо, а дамо з десяток літ тюрми, але через пару років звільнимо. Як добре постараєтесь на суді, вишлемо вас, лише з Полісся, до якогось великого українського міста, дамо роботу і сім;ю з часом перевеземо до вас, у місто. Пам;ятайте лише одне: життя ваше – тепер у ваших власних руках. Якщо вам не хочеться жити зараз,- захочете згодом… – підняв слухавку і наказав відпровадити арештованого в камеру №1.
ПРОВОКАЦІЯ
Потяглися одноманітні, сірі будні. Переповнена камера гнітила і не давала надії на існування. Двері відмикалися три рази на добу. Рано дозорець забирав парашу і подавав по 200 грамів хліба та бляшанку з під консервів якогось пійла. Хліб з;їдався відразу, не тамуючи голоду. Від пійла зводило живіт. Колись дужий організм вимагав їжі. Лексій відчував як день від дня покидають його сили. Кілька разів викликали і сунули для підпису бумагу з каяттям. Та Лексій стояв на своєму – нема за що каятися і бог такого каяття не прийме, а це величезний гріх…
Одного вечора надривисто,гнітюче завила сирена на вулиці,- камера несподівано відчинилася. На порозі стояв задоволений дозорець.
- За смертниками приїхали… Ти на авті не проїдешся… Ми тебе звідси заберем…
- Ні. – і грюкнули двері.
Через дві години знову лязнули двері… Лексія вивели на подвір;я. А вмирати не хочеться- ой не хочеться…. Зазеленіє поле, зашумить ліс, виростуть діти і підуть у світ, але без нього -без свого батька, Лексія. Він не раз чув, як рострілюють. Хвалився слідчий, як його товариш –виконавець смертних вироків-кат наближає до потилиці рушницю… Постріл…Череп злітає… До дощок сеціального брустверу прилипають бризки скривавленого мозку…
/Готуючи до оприлюднення оповідки мені вдалося віднайти урядові приписи виконання смертних вироків.Згідно них смертні вироки виконувались від 10 годин вечора до світанку. Вбивали ззаду пострілом з однієї рушниці в мозок. Коли рушниця при цьому скерована трохи догори, то куля і гази зривають з голови череп. Уміння так «розстріляти» – було шиком для кожного чекіста./
- Ну, старосто з поліського села, давай руки назад.
В серце вдарив холодний струмочок. – Що це? Невже кінець !? – Дозорці вхопили руки й скрутили їх назад проводом. Дозорець весело поплескав по плечі.
- От і прийшла твоя година…
Лексій усміхнувся. І без суду?
Дозорець дико зареготів.
- На чорта нам суд! Ми тебе під час утечі- зрозумів. Вели тебе на розстріл, а ти кинувся тікати, от ми тебе в спину і гепнули. І все в порядку. Ну, іди!, і торкнувся цівкою карабіна потилиці.
Блиснула думка – не йти. Хай беруть силою, тоді почують в;язні і може хоч рідні хтось розкаже, як він помер… Але в цю минуту тіло огорнула страшна апатія. А хіба ж не все одно!? Раніше – чи пізніше… Якось дивно залоскотало в тому місці, до котрого дозорець торкався люфою кара-біна, неначе хтось там уже сверлив діру.
Все тіло млоїло. Млосні струмочки чогось прагнули, вичікували тої митті, яка перекине за таємну межу буття й небуття, а в мозку скоро, скоро змінювалися дурненькі і якісь приємні образи дитинства. І тут дозорець штовхнув…
- Марш ! До слідчого…
Слідчий зустрів Лексія привітливо. Держав в руці пістолет і грався ним.
-Я, пане старосто переконувати та уговорювати вас більше не збираюся. Я пропоную гендлярську комбінацію; життя за гарне на суді каяття за минулі гріхи, вчинені вами і вашою ріднею. Може ви нам не вірите, може думаєте, що ми вас використаємо, а потім застрелимо? Але ж – ми можемо покінчити з вами кожної хвилини без всякого на те суду чи попередження. Скажу і вас застрелять «при спробі тікати». Захочу – застрелю вас тут, в кабінеті, « при спробі напасти на мене». Крім того ми чекаємо з управління НКДБ постанову про розстріл вас. З дня на день зможемо повести до місця рострілу і на цей раз звідти ви живим вже не повернетесь. Отже, ще трохи поміркуйте. Здійснимо ми нашу угоду тоді, коли я буду переконаний, що ви налаштовані твердо. Нам не цікаво зібрати людей для того, щоб ви викинуля якогось коника. Я ж вам казав, потрібні люди, яких ви здасте. І ви мусите їх здати; одного судити на прилюдному суді ніхто не буде. Поки що – до побачення…
Слідчий натиснув на кнопку під сукном, яким був накритий стіл. На порозі став дозорець і двоє конвоїрів. Відпровадили до камери, як звичайно.
ДВА НУТРА
Тієї ночі Лексій заснути не зміг. Два нутра непокоїли і з;їдали душу. Той, що містився в першому говорив:
Хочу жити! Треба рятуватися поки час. Може й правду каже слідчий. Розстріляти мене тоді, після каяття – їм не до чого. Тоді залишуся живим і буду жити надією на звільнення. Адже я нікого не вбивав і ніякі руські поїзди під укіс не пускав…
Та другий Лексій – іронічно хитав головою і докоряв: Дурню – дурню!… Бачив, багатьох за нізащо розстрілюють, а тебе – помилують? Ти признайся, що брати Дарчини промишляли з Яремою в лісі, і сім;я вмить буде розмовляти з білими ведмедями, десь там на безмежній Півночі неозорого есесера., а, тебе рано чи трохи пізніше, все-рівно розстріляють. Але хоч не буде ганьби для роду… Так без кінця сперечалися два в одному. Та коли почало сіріти ранком за вікном, в камері вже був один Лексій – розсудливий і принциповий, який вибрав смерть.
Лексій понуро сидів під стіною на підлозі. Вже весна. Сьогодні вранці у камеру прилинув лагідний вітерець, а з ним принеслося таке до болю в серці, рідне Макарове
–Батьку – де ти?!.
- Мабуть сходжу з розуму –страшила голову надоїдлива думка.
Дозорець приніс баланду і кусник хліба.
- Візьміть ! Наїдайтеся перед смертю! Сьогодні вже…
В ухах Лексія ще бринів вигук сина Макара. Думав про всіх своїх.., яких залишив вдома…
РОЗСТРІЛ
Завила сирена. Лязнули вихідні грати… А вмирати не хочеться…
До камери зайшли дозорець і двоє конвоїрів. Один з них тримав в руках револьвера… Лексій встав проти тюремників.
- Ну, стріляйте! Чорт вас бери – стріляйте тут в камері!
- Ні ! Ми підсунемо тобі гарбуза – зареготіли тюремники.
- Ну ходім, ходім – ти зараз побачиш весь свій рід з потойбічного світу. Ідемо, чого дивишся?!
Підхопивши під руки, конвоїри зв;язали проводом і потягли Лексія з камери. Той що був з револьвером боляче штурхав під боки.
Ось вже ведуть старосту Лексія, зі скрученими дротом руками, по тюремному подвір;ю. Казарми, комора, гараж, прохід до спеціально обладнаного для проведення смертних екзекуцій бліндажу. Вже й бліндаж. Стіна з брусів й піску перед очима. Команда:
- Роздягнутися до голого тіла. Швидко!..
Конвоїри забирають арештантів одяг і запихають в брудний зелений мішок. /Мабуть, для того щоб ніхто не впізнав розстріляного по одягу, а може й для економії тюремного шмаття, адже арештантів не меншає…/
Постріл, без команди… Розбризкується мозок з відлітаючої , мов гарбуз, голови…
Все відбулося у строгій відповідності методики про приведення вироків до виконання.
Закопали тіло разом з головою. Забили кілочок з номером у могильний горбик і все…
Спіткнувся об кулю і впав,
Упав грішник – не грішний,
Загинув, бо свій гріх не признав ”
Пропонована читачеві оповідь – не є документальною повістю. Це роздуми над долею політичних в;язнів нескореного духу і в;язнів-каятників,які вбивали себе одним розчерком пера перед тими «зізнаннями». Хоча духовний злам перед лицем «красного правосудія» не завжди був ознакою слабодухкости, але люди чесні і сильні духом, раніше чи пізніше, мабуть всі, переживають відповідну реакцію; вони або суворо карають самі себе за свій поступок, або ж, якщо мали змогу – знову йшли в боротьбу,щоби своєю чи ворожою кров;ю змити з себе пляму.
На всіх прилюдних політичних процесах підсудні часто «каялись» й занурювали себе в болото, лише для того щоб дожити до суду. А тих, хто каятися не хотів, розстрілювали тихо, без всякого суду; по вироку «п;ятірки», так званого воєнного трибуналу. Саме так загинув і мій дід Лексій Лойничин; при німцях староста величенького прирайонного поліського села…
У своїй оповіді я використав інформацію з «Бібліотечки Літературного музею Уласа Самчука в Рівному» та з книги- «Державотворці»
ДОПИТ
Я переконаний, що методи, які застосовувало ГПУ /Государственноє політіческоє управлєніє/ були універсальними в катуванні борців за незалежність України, або осіб, які волею долі були замішані у співробітництві з такими ж окупантами, але з тією різницею, що то були німці…
… Лексій попав у тюрму №1 м. Рівного на початку весни 1944 року за співробітництво з німцями; був старостою села.
В кабінеті слідчого, кругом великого стола сиділи п;ятеро чоловік – «п;ятірка» воєнного трибуналу.
Лексій зайшов до накуреного кабінету.
- Ну здравствуйте, пане старосто! – запропонував знайомий по попередніх допитах слідчий,- присідайте і приєднуйтесь до нашої компанії. Може ви їсти з нервів хочете?
Лексій, дивлячись на стіл, зморщив лоба і насупив брови.
- Так, я вже два тижні не те що полюдські, а й по псячі не їв.
Тут дебелий капітан вскочив і обурено горланить слідчому.
- Це свинство! Треба наказати оті Сарни, що вони арештантів без харчів присилають. А ну принести перекусити. Там десь завалялася бутилка «водки», Староста зігрітися хоче…
За хвилину на столі красувалася хлібина,сардельки і кусок білосніжного запашного сала, овочі й пляшка «казьонки».
Лексій якийсь час понуро дивився на стіл давно забутими на Поліссі ласощами, потів вихилив, налиту до країв шклянку горілки і з;їв все, що було на столі. Капітан з малиновими погонами підсунув до нього бляшану коробку з заморськими сигаретами.Такі, подібні, сигарети він бачив у капітана, коли служив на Балтійському флоті при Речі Посполитій.
- Закурюйте.
Лексій закурив сигаретку і вижидающе дивився на страшну, немило-сердну компанію.
Тут обізвався лисуватий, мабуть з жидів, якийсь поважний чин.
- Як вам, пане старосто Лексію важко балакати по російські, то можете говорити по українські, а хочете той і по своєму-по поліському. Ми вас зрозуміємо, лишень розповідайте, де і чим займалися родичі вашої жінки Дарки і чи ви помагали німцям і «бандєровцам» в боротьбі проти Радянської армії? Ви ж своє положенніє розумієте. Розумієте, що вас чекає ?…
- Знаю!,- рішуче відрубав сільський староста.
- Але ж, ні! Зовсім ні. Звичайно, по закону ми мусимо вас розстрі-ляти, та не розстрілявши – теж не втратимо нічого, крім шести пудів навіть собакам не потрібного м;яса. Для нас дорожче, зробити з ворога товариша, як знищити його. Такого гасла ми завжди дотримувалися.
ПРОПОЗИЦІЯ
- Хто щиро розкається й йде з нами – ми прощаємо все і даємо змогу працювати на благо свого краю й свого народу. От візьміть за приклад Тютюнника. Він більше лиха наробив нам, як ви, але ми йому це забули. Дали змогу переконатися, що совєцькая власть на Україні є – влада українського народу, що ми зовсім не є його ворогами – як нас малюють, а, навпаки ми рятуємо вас від фашистського ярма. До того ж, як логічно розібратися – то ви для нас зовсім не ворог. Ви сільський староста, трудовий управитель, до того ж обраний народом. Що ви поміщик чи капіталіст? Ви просто не зрозуміли, що за декілька місяців перед війною, ми дали вам вдесятеро більше, від того, що ви тільки мріяли вибороти. Ми знаємо, що ви член сільської Просвіти і що були польською дифензивою приречені до страти. Від вірної смерті вас спасли саме ми, вірніше такі, як ми.. Ми ж теж тут, за столом, майже всі українці. На Україні родилися, виросли, любимо її як вітцівщину.
Лексій випрямився, підняв голову й стиснув так кулаки, аж хруснули пальці.
- Слухайте пани, вірніше товариші! Навіщо ви мені читаєте комсомольську лекцію.
Ви ж добре знаєте, що мене старостою села обрала громада. Я і мої близькі не воювали проти вас і не шкодили жодним чином вашій владі.Та й не міг я воювати проти совєцької влади, бо ж вона мене визволила з під польського приречення на смерть.
Добре! Добре! – заверещав лисий – Ви ще не старий чоловік… А життя, це – божий дар. Краще жити навіть у тюрмі з надією на майбутнє – чим передчасно згнити. Нам потрібно від вас небагато, всього дві речі:Перша; маєте сказати все, що знаєте, та заявити про всіх, які були в бандах Бульби і Яреми. Бо ж саме ці два бандити орудували на Поліссі, почавши боротьбу проти нас з вашого села. Друга; Маєте на прилюдному суді заявити, що Боровець і Бандера, це – запроданці закордонного капіталу, котрі обдурюючі народ патріотичними гаслами борються лише за те, щоби повернути землю панам і фабрики капіталістам. Що ви помилково служили німцям і помагали бандерам і що зараз єдиний правильний шлях- підтримати совецьку владу.
- Але ж я ні до якого руху не причетний. Я простий сільський староста, який через те що був обраний громадою села, був призначений німцями старостою і я ще раз наголошую – я не воював проти Радянської армії і не шкодив совецькій владі. За що ж я маю каятися, адже бог не прийме каяття за гріхи, які я не чинив. Таке каяття тоже є гріхом… – тихо, але впевнено – переконуюче відповів Лексій: сільський староста з поліського села…
- Про те, як і що маєте говорити,- ми ще побалакаємо,вступився лисуватий. За це ми вам подаруємо життя. Не розстріляємо, а дамо з десяток літ тюрми, але через пару років звільнимо. Як добре постараєтесь на суді, вишлемо вас, лише з Полісся, до якогось великого українського міста, дамо роботу і сім;ю з часом перевеземо до вас, у місто. Пам;ятайте лише одне: життя ваше – тепер у ваших власних руках. Якщо вам не хочеться жити зараз,- захочете згодом… – підняв слухавку і наказав відпровадити арештованого в камеру №1.
ПРОВОКАЦІЯ
Потяглися одноманітні, сірі будні. Переповнена камера гнітила і не давала надії на існування. Двері відмикалися три рази на добу. Рано дозорець забирав парашу і подавав по 200 грамів хліба та бляшанку з під консервів якогось пійла. Хліб з;їдався відразу, не тамуючи голоду. Від пійла зводило живіт. Колись дужий організм вимагав їжі. Лексій відчував як день від дня покидають його сили. Кілька разів викликали і сунули для підпису бумагу з каяттям. Та Лексій стояв на своєму – нема за що каятися і бог такого каяття не прийме, а це величезний гріх…
Одного вечора надривисто,гнітюче завила сирена на вулиці,- камера несподівано відчинилася. На порозі стояв задоволений дозорець.
- За смертниками приїхали… Ти на авті не проїдешся… Ми тебе звідси заберем…
- Ні. – і грюкнули двері.
Через дві години знову лязнули двері… Лексія вивели на подвір;я. А вмирати не хочеться- ой не хочеться…. Зазеленіє поле, зашумить ліс, виростуть діти і підуть у світ, але без нього -без свого батька, Лексія. Він не раз чув, як рострілюють. Хвалився слідчий, як його товариш –виконавець смертних вироків-кат наближає до потилиці рушницю… Постріл…Череп злітає… До дощок сеціального брустверу прилипають бризки скривавленого мозку…
/Готуючи до оприлюднення оповідки мені вдалося віднайти урядові приписи виконання смертних вироків.Згідно них смертні вироки виконувались від 10 годин вечора до світанку. Вбивали ззаду пострілом з однієї рушниці в мозок. Коли рушниця при цьому скерована трохи догори, то куля і гази зривають з голови череп. Уміння так «розстріляти» – було шиком для кожного чекіста./
- Ну, старосто з поліського села, давай руки назад.
В серце вдарив холодний струмочок. – Що це? Невже кінець !? – Дозорці вхопили руки й скрутили їх назад проводом. Дозорець весело поплескав по плечі.
- От і прийшла твоя година…
Лексій усміхнувся. І без суду?
Дозорець дико зареготів.
- На чорта нам суд! Ми тебе під час утечі- зрозумів. Вели тебе на розстріл, а ти кинувся тікати, от ми тебе в спину і гепнули. І все в порядку. Ну, іди!, і торкнувся цівкою карабіна потилиці.
Блиснула думка – не йти. Хай беруть силою, тоді почують в;язні і може хоч рідні хтось розкаже, як він помер… Але в цю минуту тіло огорнула страшна апатія. А хіба ж не все одно!? Раніше – чи пізніше… Якось дивно залоскотало в тому місці, до котрого дозорець торкався люфою кара-біна, неначе хтось там уже сверлив діру.
Все тіло млоїло. Млосні струмочки чогось прагнули, вичікували тої митті, яка перекине за таємну межу буття й небуття, а в мозку скоро, скоро змінювалися дурненькі і якісь приємні образи дитинства. І тут дозорець штовхнув…
- Марш ! До слідчого…
Слідчий зустрів Лексія привітливо. Держав в руці пістолет і грався ним.
-Я, пане старосто переконувати та уговорювати вас більше не збираюся. Я пропоную гендлярську комбінацію; життя за гарне на суді каяття за минулі гріхи, вчинені вами і вашою ріднею. Може ви нам не вірите, може думаєте, що ми вас використаємо, а потім застрелимо? Але ж – ми можемо покінчити з вами кожної хвилини без всякого на те суду чи попередження. Скажу і вас застрелять «при спробі тікати». Захочу – застрелю вас тут, в кабінеті, « при спробі напасти на мене». Крім того ми чекаємо з управління НКДБ постанову про розстріл вас. З дня на день зможемо повести до місця рострілу і на цей раз звідти ви живим вже не повернетесь. Отже, ще трохи поміркуйте. Здійснимо ми нашу угоду тоді, коли я буду переконаний, що ви налаштовані твердо. Нам не цікаво зібрати людей для того, щоб ви викинуля якогось коника. Я ж вам казав, потрібні люди, яких ви здасте. І ви мусите їх здати; одного судити на прилюдному суді ніхто не буде. Поки що – до побачення…
Слідчий натиснув на кнопку під сукном, яким був накритий стіл. На порозі став дозорець і двоє конвоїрів. Відпровадили до камери, як звичайно.
ДВА НУТРА
Тієї ночі Лексій заснути не зміг. Два нутра непокоїли і з;їдали душу. Той, що містився в першому говорив:
Хочу жити! Треба рятуватися поки час. Може й правду каже слідчий. Розстріляти мене тоді, після каяття – їм не до чого. Тоді залишуся живим і буду жити надією на звільнення. Адже я нікого не вбивав і ніякі руські поїзди під укіс не пускав…
Та другий Лексій – іронічно хитав головою і докоряв: Дурню – дурню!… Бачив, багатьох за нізащо розстрілюють, а тебе – помилують? Ти признайся, що брати Дарчини промишляли з Яремою в лісі, і сім;я вмить буде розмовляти з білими ведмедями, десь там на безмежній Півночі неозорого есесера., а, тебе рано чи трохи пізніше, все-рівно розстріляють. Але хоч не буде ганьби для роду… Так без кінця сперечалися два в одному. Та коли почало сіріти ранком за вікном, в камері вже був один Лексій – розсудливий і принциповий, який вибрав смерть.
Лексій понуро сидів під стіною на підлозі. Вже весна. Сьогодні вранці у камеру прилинув лагідний вітерець, а з ним принеслося таке до болю в серці, рідне Макарове
–Батьку – де ти?!.
- Мабуть сходжу з розуму –страшила голову надоїдлива думка.
Дозорець приніс баланду і кусник хліба.
- Візьміть ! Наїдайтеся перед смертю! Сьогодні вже…
В ухах Лексія ще бринів вигук сина Макара. Думав про всіх своїх.., яких залишив вдома…
РОЗСТРІЛ
Завила сирена. Лязнули вихідні грати… А вмирати не хочеться…
До камери зайшли дозорець і двоє конвоїрів. Один з них тримав в руках револьвера… Лексій встав проти тюремників.
- Ну, стріляйте! Чорт вас бери – стріляйте тут в камері!
- Ні ! Ми підсунемо тобі гарбуза – зареготіли тюремники.
- Ну ходім, ходім – ти зараз побачиш весь свій рід з потойбічного світу. Ідемо, чого дивишся?!
Підхопивши під руки, конвоїри зв;язали проводом і потягли Лексія з камери. Той що був з револьвером боляче штурхав під боки.
Ось вже ведуть старосту Лексія, зі скрученими дротом руками, по тюремному подвір;ю. Казарми, комора, гараж, прохід до спеціально обладнаного для проведення смертних екзекуцій бліндажу. Вже й бліндаж. Стіна з брусів й піску перед очима. Команда:
- Роздягнутися до голого тіла. Швидко!..
Конвоїри забирають арештантів одяг і запихають в брудний зелений мішок. /Мабуть, для того щоб ніхто не впізнав розстріляного по одягу, а може й для економії тюремного шмаття, адже арештантів не меншає…/
Постріл, без команди… Розбризкується мозок з відлітаючої , мов гарбуз, голови…
Все відбулося у строгій відповідності методики про приведення вироків до виконання.
Закопали тіло разом з головою. Забили кілочок з номером у могильний горбик і все…
Немає коментарів:
Дописати коментар