Криваві землі між 1933 та 1945 роками…

Парадокс: трагічні події Другої світової все більше віддаляються від нас у часі, все менше залишається живих свідків цих подій, але прагнення суспільства осмислити та зрозуміти ці події, схоже, тільки посилюється. Чому і навіщо загинула така колосальна кількість людей? Чим керувалися їхні кати, і чи не були вони самі жертвами режимів, у яких жили? Хто переміг і хто найбільше постраждав, і чи можна взагалі тут мірятися перемогами і стражданнями?

Заключна глава "Людяність" із книги "Криваві землі" Тімоті Снайдера - саме про це. "Тексти" передруковують її у скороченому вигляді.

Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші можемо встановити доволі точно. Як науковцям, нам належиться віднайти ці числа і співставити з іншими. Як гуманістам, нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін вибудували не лише наш світ, а й нашу людяність

Ілюстрації взято з підбірки Радянські агітплакати = нацистські агітплакати

Кожне із живих мало ім’я. Хлопчика, якому на полях марилася пшениця, звали Юзефом Соболевським. Він помер разом зі своєю матір’ю та п’ятьма братами і сестрами від голоду в 1933 році в голодній Україні. Єдиний брат, який пережив голод, помер від кулі 1937 року в Сталіновому Великому терорі. Лише сестра Ганна залишилася, щоб згадати про нього і його надію. Станіслав Вигановський був молодим чоловіком, що передбачав зустріч зі своєю заарештованою дружиною Марією «під землею». Обох їх у 1937 році в Ленінграді розстріляло НКВД. Польським офіцером, що писав про свою обручку, був Адам Сольський. Щоденник знайдено на його тілі після ексгумації його решток у Катині, де його розстріляли у 1940 році. Обручку він, ймовірно, заховав; його кати її, ймовірно, знайшли. Одинадцятилітньою дівчинкою, що вела нехитрий щоденник в обложеному і голодному Ленінграді у 1941 році, була Таня Савичева. Одна з її сестер спромоглася втекти по замерзлій поверхні озера Ладоги; Таня і решта родини померли. Дванадцятилітньою єврейською дівчинкою, що у 1942 році в Білорусі писала батькові про рови смерті, була Юніта Вишняцька. її матір, що писала поруч із нею, звали Златою. Обох убито. «Прощавай навіки, - казав останній рядок Юнітиного листа. - Цілую, цілую».

Кожне із загиблих стало числом.

Разом нацистський та сталіністський режими вбили на Кривавих землях понад 14 мільйонів осіб. Убивства почалися з політичного голоду, що його Сталін скерував на радянську Україну - і той забрав понад 3 мільйони життів. За ними прийшов Сталінів Великий терор 1937-1938 років, у якому розстріляли близько 700 тисяч осіб, переважно селян або представників національних меншин. Після цього росіяни і німці співпрацювали в знищенні Польщі і її освічених класів, убивши між 1939 та 1941 роками близько 200 тисяч людей. Після того, як Гітлер зрадив Сталіна і розпочав вторгнення в Радянський Союз, німці почали морити голодом радянських військовополонених і мешканців обложеного Ленінграда, вкоротивши понад 4 мільйони життів. У окупованому Радянському Союзі, окупованій Польщі й окупованих Балтійських державах німці розстріляли і вбили газом близько 5,4 мільйона євреїв.Німці й росіяни навзаєм провокували одне одного чинити дедалі більші злочини.Так, у партизанських війнах за Білорусь і Варшаву німці вбили близько півмільйона цивільних.

Спільним для цих злочинів було місце, спільним для них був час: Криваві землі між 1933 та 1945 роками…

Нацистську та сталіністську систему необхідно порівнювати не так для того, щоб зрозуміти одну чи другу, як для того, щоб зрозуміти наші часи і самих себе. Ханна Арендт висловила цей аргумент у 1951 році, об’єднавши обидва режими означенням «тоталітаризм»…

У травні 1941 року Ханна Арендт емігрувала до Сполучених Штатів, де звернула всю глибину свого німецького філософського вишколу на питання походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через декілька тижнів після її від’їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз постали окремо, а тоді уклали між собою союз.

У Європі Василія Ґросмана - засновника другої традиції порівняння - між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася війна. Ґросман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався зрозуміти німецьке масове вбивство євреїв на сході в універсальних термінах. Для нього це означало передовсім не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Ґросман позбувся цих політичних рамців через особистий досвід антисемітизму в Радянському Союзі. Відтак він зламав табу століття, помістивши злочини нацистського та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Ґросман прагнув не провести аналітичне об’єднання обох систем у рамцях однієї соціологічної схеми (прикладом якої є тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообгрунтувань - і таким чином відкрити спільну для них нелюдяність.

У «Житті й долі» (роман завершено у 1959 році й опубліковано за кордоном у 1980-у) Ґросман змушує одного з персонажів, такого собі юродивого, на одному подиху згадати німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у Радянський Україні. У незавершеному на час смерті романі (1964 року) «Все тече», що вийшов друком за кордоном у 1970 році, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб порушити тему голоду в Україні: «А діти - ви бачили газетні фотографії дітей з німецьких таборів? Ці мали такий самий вигляд: голови важкі як ядра з гармат; тоненькі шийки, подібні до журавлиних; а на руках і ногах видно кожну кісточку. Кожну кісточку, що рухається під шкірою, і суглоби між ними». Ґросман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову - не для того, щоб розбурхати суперечку, а для того, щоб створити традицію.

Так, Арендт і Ґросман дають нам дві прості ідеї. По-перше, леґітимне порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них задіяні, разом із жертвами, винуватця ми, пасивними спостерігачами й очільниками. По-друге,легітимне порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть не є вирішенням, а лише суб’єктом. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не повинна бути завершальною риторичною фігурою, що приводить історію до визначеного кінця. Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця?

Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині утопії спершу замислювалися, тоді коригувалися дійсністю, і нарешті впроваджувалися у вигляді масового вбивства - восени 1932 року у випадку Сталіна, восени 1941 року у випадку Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за період від дев’яти до дванадцяти тижнів. Гітлерова утопія за той самий час передбачала завоювання Радянського Союзу. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя - під прикриттям великої брехні, навіть після того, як поразка була очевидною. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Таким чином Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога - і, нарешті, використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги.

У ході як колективізації, так і «остаточного розв’язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити очільника від немислимості помилок.

Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Рівно ж як куркулі, українці й поляки, понесли вину за перешкоди на шляху побудови радянської системи, євреї понесли вину за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер - війну, але обом очільникам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов’язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінову інтерпретацію застосовано для того, щоб виправдати заморення голодом України, а тоді - масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того, як колективізація принесла голодну смерть мільйонів, Сталін подав цю смерть як доказ успішної класової боротьби. Смерті євреїв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше представляв як мету війни. Коли війну програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою…

Лише рішуче прийняття спільних рис нацистської та радянської систем дозволяє зрозуміти відмінності між ними. Обидві ідеологічні системи противилися лібералізмові та демократії. У обох системах значення слова партія було зворотнім. Тут партія - зазвичай одна з багатьох груп, що змагаються за владу відповідно до прийнятих правил - стала групою, що визначає правила. Як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз були однопартійними державами. У обох державах партія відігравала чільну роль у питаннях ідеології та соціальної дисципліни. Політична логіка партії вимагала виключення чужих, а економічна еліта партії вважала певні групи людей зайвими або шкідливими. Відповідальні за економічне планування члени обох адміністрацій вважали, що в селі жило більше людей, ніж необхідно. Сталінська колективізація усунула з села зайвих селян, скерувавши їх на працю в міста, або ж у ҐУЛАҐ. Якщо вони вмирали від голоду, це не мало великого значення. Гітлерова колонізація передбачала голодну смерть і депортацію десятків мільйонів людей.

Політична економія як комуністів, так і нацистів залежала від колективів, що контролювали соціальні групи і відбирали їхні ресурси. Колгосп, що від 1930 року слугував Сталінові для великого перетворення радянського села, із 1941 року застосовувала німецька окупаційна влада. У окупованих польських, литовських, латвійських та радянських містах німці запровадили нову форму колективу - гетто. Міські єврейські гетто, що початково мали бути пунктами переселення, стали зонами видобуття єврейської власності та єврейської робочої сили. Номінальна єврейська влада в гетто - юденрат - була, як правило, доволі надійною, коли йшлося про збір «внесків» і організацію робітничих бригад. Адміністраторами як у гетто, так і в колгоспах були місцеві люди. Як нацистська, так і радянська система розбудували великі системи концтаборів. Якби Гітлер міг, то застосовував би радянські табори для заслання євреїв та інших гаданих ворогів, проте Німеччина не завоювала достатньо великого обсягу території Радянського Союзу, щоб уможливити такі кроки…

У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, значну частину відповідальності покладено на «колаборантів».

Класичним зразком колаборації були радянські громадяни, що під час Другої світової війни слугували німцям у функції поліцаїв чи охоронців. Серед їхніх обов’язків було вбивство євреїв. Майже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише мала меншість мала бодай якісь політичні мотиви. Безперечно, поведінку когось із колаборантів мотивував політичний зв’язок із окупаційним режимом: прикладом можуть слугувати литовські націоналісти-втікачі від радянської окупації, яких німці у 1941 році привезли з собою до Литви. У східній Європі складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов’язаний із попереднім досвідом радянського правління. Але навіть там, де якусь роль відігравала політика, ідеологічне об’єднання було неможливим: нацисти не могли вважати не-німців за рівних, а жодний бодай чогось вартий не-німецький націоналіст не приймав твердження про расову вищість німців.

Місцеві поліцаї, що прислуговували німцям в окупованих радянській Україні та радянській Білорусі, не мали майже жодної влади в межах самих режимів. Звісно, вони не стояли на самому дні ієрархії — нижче за них були євреї, а також ті, що не були поліцаями. Але вони стояли достатньо низько для того, щоб їхня поведінка вимагала менших (а не більших) пояснень, ніж поведінка есесівців, партійців, солдатів і поліцаїв.Такого штибу місцева колаборація є явищем настільки ж (якщо не більш) передбачуваним, як покора перед владою. Німці, що відмовлялися розстрілювати євреїв, не відчували поважних наслідків. Натомість місцеві мешканці, що вирішували не вступати до поліції, або ж вийти з її лав, наражалися на ризики, невідомі німцям - голод, депортація, силувана праця. Радянський військовополонений, що годився на пропозицію німців колаборувати, міг уникнути голоду. Радянський селянин, що працював на поліцію, знав, що йому дозволять залишитися вдома, зібрати врожай, а його родина не голодуватиме. То був негативний опортунізм, надія уникнути ще гіршої особистої долі. Єврейські поліцаї у гетто уособлювали крайній варіант такого негативного опортунізму - навіть якщо врешті-решт їхні рішення не врятували нікого, навіть їх самих.

У межах радянської системи категорію «колаборантів» визначити важче. На відміну від німців, росіяни вбивали більшу кількість цивільного населення у мирний час, ніж у час війни, а окуповані землі здебільшого невдовзі або анексували до Радянського Союзу, або надавали їм формальний суверенітет. Разом з тим, певна політика в Радянському Союзі представлялася як «кампанії» і «війни». У цій атмосфері, зокрема, українських діячів комуністичної партії спонукали морити голодом своїх співгромадян. Незалежно від того, назвемо ми реквізицію їжі від голодуючих «колаборацією», чи ні, вона є вражаючим зразком режиму, що генерує співпрацю в політиці, за якою сусіди вбивають сусідів. Голод-справа неприємна, брутальна і тривала. Партійні діячі й місцеві посадовці мусили спостерігати за смертю знайомих людей - і спричиняти її…

Якби люди прислуговували режимам тільки внаслідок дослухання до власних, уже існуючих ідеологічних преференцій, то колаборація була б дуже обмеженою. Більшість нацистських колаборантів на Кривавих землях навчив Радянський Союз. У зоні, що лежала на схід від лінії Молотова-Рібентропа, національна незалежність поступилася спершу перед радянським правлінням, а лише тоді - перед німецьким.Частина людей у цій зоні колаборувала з нацистами через те, що раніше вже колаборували з комуністами. Коли на зміну радянській окупації прийшла окупація німецька, люди, що служили у радянській міліції, стали поліцаями на службі у німців. Місцеві мешканці, що колаборували з комуністами у 1939-1941 роках, знали, що зможуть очиститися перед німцями, вбиваючи євреїв. Частина українських націоналістів-партизанів у минулому служили і німцям, і росіянам. У Білорусі те, чи молоді чоловіки приєднаються до радянських партизанів, чи до німецької поліції, часто визначав випадок. Колишні радянські солдати, носії комуністичної доктрини обслуговували німецькі фабрики смерті. Убивці Голокосту, носії расистської доктрини, приєдналися до радянських партизанів…

Відкинути нацистів чи комуністів як людей, що лежать поза межами людських турбот і не піддаються історичному розумінню, означає потрапити в їхню моральну пастку.Безпечніша дорога пролягає через усвідомлення того, що мотиви масового вбивства - за всієї відразливості для нас - для них мали сенс. Гайнрих Гімлер казав, що добре бачити сотню, чи п’ять сотень, чи тисячу трупів, що лежать поруч один з одним. Він мав на увазі, що вбиваючи іншу людину, вбивця приносить у жертву власну душевну чистоту, а здійснення такої жертви піднімає вбивцю на вищий рівень моралі. То був вираз своєрідної відданості. То був приклад, хоча й крайній, нацистської цінності, яка не є нам цілком чужою - жертви особи в ім’я спільноти. Герман Ґерінг казав, що його совість звуть Адольф Гітлер. Для німців, які прийняли Гітлера за свого Очільника, велику вагу мала віра. Знайти більш невдалий об’єкт віри було навряд чи можливо, та сама сила віри була беззаперечною...

Сталінізм теж був системою не лише політичною, а й моральною, у якій невинуватість і вина були категоріями не лише законодавчими, а й психічними, а моральне мислення було повсюдним. Молодий український діяч комуністичної партії, який відбирав їжу в голодних, був певен, що докладається до тріумфу соціалізму: «Я вірив, бо хотів вірити». Він виказував моральну чутливість, навіть якщо ця чутливість помилялася. Коли Маргарете Бубер-Нойман була у таборі ҐУЛАҐу в Караганді, інша ув’язнена сказала їй, що «не розбивши кількох яєць, не засмажиш яєчні». Численні сталіністи та їхні прибічники пояснювали, що втрати від голоду та Великого терору були необхідними для побудови справедливої й безпечної радянської держави. Сам розмах смерті, здавалося, додавав привабливості такій надії.

Але романтичне виправдання масового вбивства, яке каже, що слушно витлумачене нинішнє зло є майбутнім добром, є просто помилковим.

Може, значно краще було б не робити взагалі нічого. Можливо, для досягнення бажаних цілей краще підійшла б м’якша політика. Вважати, що з великим прогресом мають бути пов’язані величезні страждання, означає погоджуватися на такий собі герметичний мазохізм: присутність болю є знаменням якогось іманентного або майбутнього добра. Самому пропонувати такі міркування є герметичним садизмом: якщо я зробив комусь боляче, то це тому, що існує якась відома мені вища мета..

Не можна заперечувати, що масовий голод несе із собою певного штибу політичну стабільність. Питання мусить полягати в іншому: чи бажаним є такий мир, чи мав би він бути бажаним? Терор і справді зміцнює певного штибу режим. Чи є такий режим кращим за інші? Убивства цивільних - в інтересах певного штибу очільників. Питання полягає не в тому, чи відповідає це історичній правді, чи ні. Питання полягає в тому, що є бажаним. Чи є ці очільники добрими очільниками, ці режими - добрими режимами? Якщо ні, то питання в тому, як запобігти такій політиці.

Наша сучасна культура пам’яті приймає за очевидне, що пам’ять стоїть на заваді вбивству. Якщо люди гинули в таких великих кількостях, то спокусливо думати, що вони мусили гинути за якусь трансцендентальну цінність, що цю цінність можна оприявнити, розвинути і зберегти у відповідній політичній пам’яті. Тоді трансцендентним виявляється національне. Мільйони жертв загинули, мабуть, для того, щоб Радянський Союз переміг у своїй Великій вітчизняній війні, або для того, щоб у власній праведній війні перемогла Америка. Європа мусила засвоїти свій урок пацифізму, Польщі потрібна була її легенда свободи, Україні - її герої, Білорусі треба було довести свою чесноту, а євреям - сповнити сіоністську долю. Та всі ці раціоналізації, хоч і передають важливі істини щодо національної політики і національної психології, мають мало спільного з пам’яттю як такою. Мертвих пам’ятають, але мертві не пам’ятають. Хтось інший мав над ними владу, хтось інший вирішив за них, як вони загинули. Згодом ми бачимо, як хтось інший визначає за них причину їхньої загибелі. Якщо сенс ми черпаємо з убивств, ризик полягає у спокусі думати, що більша кількість убивств принесе більше розуміння.

Можливо саме тут - між підрахунком мертвих і постійною реінтерпретацією цього підрахунку - лежить завдання історії

. Лише історія масового вбивства може поєднати числа з пам’яттю. Без історії пам’ять стає приватною - сьогодні це означає національною. Числа, натомість, стають публічними - тобто знаряддям міжнародного змагання за мучеництво. Пам’ять належить мені, і я маю право діяти з нею, як забажаю; числа - об’єктивні, отож, ти мусиш прийняти мої числа незалежно від того, подобаються вони тобі, чи ні. Така логіка дозволяє націоналістові однією рукою обнімати себе, а іншою-бити свого сусіда. Після завершення Другої світової війни, і знову після падіння комунізму, націоналісти на Кривавих землях (і за їх межами) займаються перебільшенням кількісного страждання і таким чином претендують на мантію невинуватості.

У XXI столітті російські очільники пов’язують свою країну з більш чи менш офіційними числами радянських жертв Другої світової війни: 9 мільйонів загиблих на війні, від 14 до 17 мільйонів загиблих цивільних. Ці дані є об’єктом бурхливих суперечок. На відміну від більшості чисел, що їх подає ця книжка, вони є радше демографічною проекцією, ніж статистикою. Але, слушні вони чи ні, вони стосуються радянських жертв, а не російських. Якою б не була радянська статистика, статистика російська мусить бути значно, значно нижчою. Висока кількість радянських жертв містить Україну, Білорусь і балтійські держави. Особливу вагу мають землі, що їх Радянський Союз окупував у 1939 році - східна Польща, балтійські держави, північно-східна Румунія. Люди тут гинули у жахливо високих пропорціях, і численні жертви загинули не від німецького, а від радянського загарбника. Найважливішими у цих великих числах є євреї - не російські євреї, з яких загинуло лише близько 60 тисяч, - а євреї радянської України та радянської Білорусі (майже мільйон), а також ті, чиї землі окупував Радянський Союз, перш ніж їх убили німці (ще 1,6 мільйона).

Інші люди, наприклад, мешканці радянської України, зазнали більших страждань як від Сталіна, так і від Гітлера, аніж мешканці радянської Росії.

У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони із значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був далеко вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України впродовж ери масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3,5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.

Тим не менш, незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні - важливому місці як Сталінового голоду 1932-1933 років, так і Голокосту 1941-1944 років, - кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005 і 2009 роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду - без найменшої спроби це число обґрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 3,94 мільйонів. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну поставу до істини. (Специфічність українського голоду заперечує нинішній президент цієї розділеної країни).

Перебільшення - явище, притаманне не лише пострадянському чи посткомуністичному просторові, як показує випадок Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом - виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам’ять про німецькі масові вбивства євреїв є унікальним прикладом недвозначної політичної, інтелектуальної та педагогічної відповідальності за масове вбивство, а також головним джерелом надії на те, що інші суспільства колись підуть подібним шляхом. Однак німецькі журналісти і (деякі) історики перебільшують кількість німців, що загинули під час воєнної та повоєнної евакуації, втечі чи депортації після завершення Другої світової війни. Можна зустріти джерела, що необгрунтовано говорять про 1, або навіть 2 мільйони смертей.

Ще у 1974 році звіт західнонімецьких архівів встановлював кількість німців, що загинули під час утечі чи депортації з Польщі, на рівні 400 тисяч. Цей звіт розкритиковано, оскільки згадані в ньому числа були занизькими, щоб слугувати політичній меті удокументування жертовності. Той самий звіт говорив про 200 тисяч загиблих чехословацьких німців. Згідно зі спільним звітом чеських та німецьких істориків, це число перебільшено приблизно вдесятеро. Отож, щодо німців, які загинули, покидаючи Польщу, 400 тисяч (число, назване в одному з попередніх розділів) краще вважати за верхню, аніж за нижню межу.

Доля німців, що втекли чи зазнали евакуації під час війни, була подібною до долі численних радянських та польських громадян, що тікали (чи що їх евакуювали) під час німецького наступу і німецького відступу. Досвід тих німців, що їх депортували наприкінці війни, можна порівняти з досвідом великої кількості радянських та польських громадян, що зазнали депортацій під час та після війни. Однак досвід німців - у втечі, евакуації чи депортації - не можна порівнювати з досвідом 10 мільйонів польських, радянських, литовських та латвійських громадян, євреїв та неєвреїв, що зазнали німецької політики навмисного масового вбивства. Хоча етнічні чистки і масове вбивство - речі під багатьма оглядами пов’язані, однак не тотожні. Навіть у найгірших виявах жахіття, що їх зазнали німці під час втечі чи депортації, не були політикою масового вбивства у тому ж сенсі, що нею був умисний голод, терор чи Голокост.

Чи можуть мертві справді комусь належати?

Із понад 4 мільйонів польських громадян, що їх убили німці, близько 3 мільйонів були євреями. Кожного з цих 3 мільйонів євреїв рахують як польських громадян, якими вони були. Чимало з них ідентифікували себе з Польщею; дехто з тих, що загинули як євреї, навіть не вважав себе євреєм. Понад мільйон із цих євреїв також зараховують до числа радянських громадян, оскільки вони жили на тій половині Польщі, що її на початку війни анексував СРСР. Більшість із цього мільйона осіб жили на землях, що нині належать до незалежної України.

Єврейська дівчинка, що нашкрябала листа матері на стіні ковельської синагоги - до чиєї історії вона належить? Польської? Радянської? Ізраїльської? Української? Вона писала польською; інші євреї, що того дня опинилися в тій синагозі, писали ідишем. Що казати про матір Діни Пронічевої, єврейку, яка російською закликала доньку втікати з Бабиного Яру, що розташований у Києві, який нині є столицею незалежної України? Більшість євреїв у Ковелі та Києві, як і в багатьох інших місцевостях східної Європи, не були ані сіоністами, ані поляками, ані українцями, ані комуністами. Чи справді можна стверджувати, що вони загинули за Ізраїль, Польщу, Україну чи Радянський Союз? Вони були євреями, польськими або радянськими громадянами, їхні сусіди були українцями, або поляками, росіянами. Певною мірою - звісно, тією, що історії цих чотирьох країн взагалі існують окремо одна від однієї, - вони належать до історій чотирьох країн.

Жертви залишили по собі плакальників. Убивці залишили по собі числа. Стати по смерті частиною великого числа означає розчинитися в струмені безіменності. Бути по смерті записаним до супротивних національних пам’ятей, що їх зміцнюють числа, частиною яких стало твоє життя, означає віддати особистість. Це все одно, що випасти з історії, яка починається з припущення, що кожна особа - незводима. За всієї своєї складності, історія - єдине, що є у нас усіх, єдине, що ми можемо поділяти. Отож, навіть коли ми з’ясуємо точні числа, мусимо бути обережними. Точних чисел замало…

У межах історії масового вбивства на Кривавих землях слід пам’ятати про один мільйон (помножений на один) мешканців Ленінграда, що померли від голоду під час облоги; 3,1 мільйона (на один) радянських військовополонених, що їх між 1941 і 1944 роками вбили німці; або 3,3 мільйона (на один) українських селян, що їх у 1932-1933 роках голодом заморив радянський режим. Ми ніколи не знатимемо ці числа достеменно, але й вони приховують особистості: селянські родини, що мусять приймати страшні рішення; в’язні, що гріють одне одного в землянках; діти на кшталт Тані Савичевої, що спостерігають за загибеллю своїх родин у Ленінграді…

Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші можемо встановити доволі точно. Як науковцям, нам належиться віднайти ці числа і співставити з іншими. Як гуманістам, нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін вибудували не лише наш світ, а й нашу людяність.