Катеринівська зона, чи Білі Сарни ?...

34541. Село Катеринівка. Немовицької сільської ради Сарненського району Рівненської області.  

Зараз чомусь вважається, що колонія була заснована в листопаді 1947 р. як інвалідна колонія УМВС в Рівненській області в с. Катеринівка. Виробничої бази для від­криття колонії в той час ще не було. Існувало велике приміщення, і тепер знаходиться учбовий комбінат, обнесене загорожею. До 2002 р. колонія вісім разів змінювала свою назву, що викликалося різними змі­нами та реформуваннями. На даний час підприємство установи працює в таких галузях, як ме­талообробна та деревообробна промисловості, виробництво машин і устаткування, текстильна промисловість, механічна обробка природ­ного каменю.З вересня 2002 р. наказом ДДУПВП № 211 установа перейменована в Катеринівську виправну колонію управління ДДУПВП  у Рівненській області. До 2003 р. у колонії був суворий режим утримання засудже­них. З прийняттям у липні 2003 р. КВК України в колонії встановлено середній рівень безпеки. На території колонії розташований слідчий ізоля­тор. Зараз тут будується сектор максимального рів­ня безпеки, де довічно засуджені будуть відбувати  покарання.

 Мало кому відомо, навіть жителі сусідніх ближніх сіл не знали, що в червні 1934 року під кураторством німецьких "фахівців" були збудовані швидкими темпами концтабори на етнічних українських землях Волині за розпорядженням Президента Речі Посполитої Мосціцького від 17 червня 1934 року.  Перший такий концтабір був збудований на Берестейщині за 5 км від залізничної станції містечка Береза-Картузька, яке лежало посередині залізничної лінії Брест-Барановичі на р.Ясельдаю, що впадає у Прип'ять (за 82 км від Бреста). Назва походила від монастиря чину картузіанів, що осіли в містечку у 1648 році. У другій половині ХVІІІ ст. тут були споруджені російські військові казарми. Влітку 1934 р.їх було перетворено у концтабір. Береза-Картузька була збудована за точною копією першого нацистського концтабору Орієнбург: 5 захисних рядів огорожі з колючого дроту, широкий рів з водою, дротяна огорожа під високовольтною напругою. Кути високої (близько 7 метрів) огорожі увінчали дерев'яні сторожові вежі з кулеметними гніздами; маса польської поліції з німецькими вівчарками.

Арештанти носили полотняний одяг з круглою полотняною шапочкою, на ногах - дерев'яні черевики, обшиті білою шкірою-сирцем. На спинах носили великий номер розміром 20х20 см. Номер меншого розміру нашивали в'язням спереду на лівому рукаві. Людей, ув'язнених у концтаборі, кликали не за прізвищами, а тільки за номерами.

   Обстановка в Березі-Картузькій панувала нестерпна. Побої, примусова фізична праця, суворі карцери, заборона розмовляти один з одним і наближатися до поліцая ближче, ніж на 4 метри.  Утримання в'язнів у концтаборі було нестерпним. У камерах з цементною підлогою було набито по 40 чоловік. Аби в'язні не сідали, її раз у раз поливали водою. Важка і виснажлива праця та постійні побої. Усі команди, у тому числі й пересування по табору, під градом жахливих побоїв гумовими палицями виконувалися тільки бігом. Катування в'язнів не поступалися німецьким і сталінським концтаборам.

   Жахливі норми харчування:

Вранці: - півлітра кави, розведеної водою.

На обід: - три чверті літра рідкого супу.

На вечерю: три чверті води-супу та 400 грамів  тухлого липкого чорного, як земля, хліба.

    Можна говорити про дві умовні фази існування табору. Перша - від червня 1934 р. до кінця 1937 р. Тоді в'язнів нараховувалося 250-300 осіб (охороняли 200 поліцаїв). На початку 1938 р. розпочалася друга фаза. Кількість в'язнів зросла до 7112 осіб.

     Чомусь замовчується, що такий же аналогічний табір,з такими ж порядками, але в більш таємному режимі, в тому ж таки 1934 році, був збудований і діяв також на Волині, неподалік міста Сарни, біля сіл Немовичі і Катеринівка, і носив назву Білі Сарни. Сьогодні там знаходиться режимна установа, відома як Катеринівка. 

      Про концтабір Білі Сарни інформації поки що мало. Усі архівні документи, що стосуються концтабору Білі Сарни, знаходяться в архіві УМВС - відомстві, якому зараз належить ця установа... 

  А колишні мешканці закладу не дуже говіркі і лише  одне-єдине свідчення про сучасні порядки вдалося вивудити з інтернету:

   - "Олександр – уродженець Волині. Захворів на туберкульоз, коли відбував покарання в Катеринівській виправній колонії на Рівненщині. Заклад розташовано фактично на болотах – підвищена вологість протягом року і жахливий холод узимку. Серед ув’язнених ці місця зажили поганої слави. До того ж термін випав на початок 90-х – опалювалися приміщення погано, з одягом та ліками було дуже сутужно. У спецконтингенту створювалося враження, що їх усіх засудили на смерть: хворим, незалежно від симптомів, лікар видавав аспірин, мовляв, ковтайте, допоможе... Чимало арештантів мали відкриту форму туберкульозу, багато хто харкав кров'ю."

    А  чи змінилася якось тут ситуація в теперішній кризовий час?...

      Сюди, в Катеринівку,  зовсім скоро привезуть, а може й вже  перевели злочинців  у переобладнані під камери приміщення максимального рівня безпеки . Умови утримання довічників можна назвати доволі пристойними. У кожну камеру в обідні години подають гарячу воду. Харчування триразове згідно з нормами – засуджені отримують і м’ясо, і рибу, і солодкий чай. Наскільки якісні ці продукти, судити не беремося.
     На землях, що перебувають у користуванні рівненських колоній, вирощують половину картоплі й овочів до потреби. Готують для в’язнів-довічників засуджені за дрібні злочини, вони ж печуть хліб, роблять макарони. Звичайно, зонівський хліб мало схожий на пухкі буханці з волі, але він цілком ситний. . 

       Самі ув’язнені називають західноукраїнські колонії „червоними зонами” – такими, що їх повністю контролює адміністрація. На сході в’язні мають відносну волю, а колонії - по кілька своїх кримінальних авторитетів. Тож часом там навіть наркотики можуть ходити у вільному обігу. Пан прокурор каже, що в рівненських колоніях такі випадки поодинокі.
     Щоправда, у кожній колонії є свої вироблені роками правила, писані й неписані. Статус того, хто відсидів у цих стінах п’ять-шість разів, без сумніву вищий, аніж будь-кого іншого з в’язнів. У таких ув’язнених є навіть своє місце у камері, власні нари, з ними вітається увесь персонал. 

      Раніше згідно із кримінально-виконавчим кодексом у різних колоніях засуджені мали право на певну кількість посилок-передач залежно від суворості режиму. Цьогоріч в законі про бюджет вперше передбачили право в’язнів отримувати посилки у необмеженій кількості. Таким чином, держава визнала, що вона не може забезпечити повноцінного харчування засуджених, кількість яких невпинно зростає.
     - Ситуація з довічниками з кожним місяцем ускладнюється. Поки що колонії їх акумулюють, але якщо так триватиме і далі, через десяток років матимемо більше десяти тисяч довічників, - каже спецпрокурор Овдіюк. – І лише приблизно у 2015 році з колоній можуть звільнятися перші особи, які після двадцяти років відсидки звернуться до президента про помилування і той задовольнить їхнє прохання. В європейських країнах злочинці теж не сидять у в’язниці довічно, а виходять на волю через 12-17 років.