Невірогідний образ героя

Заінтригований повідомленням старшого брата про те, що він прочитав”Записки українського самашедшого”, взяв і я до рук  цей роман Ліни Костенко.
      Відразу ж вразила невідповідність, штучність, психологічна невірогідність образу головного героя, себто програміста. Річ у тому, що програмісти — це люди, які займаються… як би оце зрозуміліше висловитися… програмуванням чи що.  Не читають вони газет, як щиро вважає Ліна Василівна, та й на телевізор не дуже увагу звертають, не те мислення у них — надто вже серйозне це діло, програмування. Та й інформацїї у світовій павутині інтернету значно більше, ніж в телевізорі... Загалом, програміст — це щось середнє між філософом та індійським йогом. Найкраще характеризує цю професію анекдот, що його самі програмісти і склали: ”Дівчино, ви часом не програмістка? — А як це ви впізнали? — Та у вас обличчя дуже тупе… — А звідки ви знаєте, які обличчя у програмістів?! — Так я ж сам програміст!” Крім того, як можна судити з роману, програміст цей — людина нестара (тридцять п’ять років — ще все життя попереду!), а поводиться, як сімдесятирічний пенсіонер: збуває час біля телевізора, полюбляє вилежуватися на дивані, а, головне, бачить світ у темних барвах.  Зовсім неправдивим видається увесь розвиток сюжету: вилетівши з роботи, програміст не може знайти ніякої (!) посади за фахом і врешті чинить спробу самогубства… Годі й казати, що людина з такою професією не сидить без діла, — герой, крім усього іншого, мешкає у самісінькому Києві! І от, згідно за уявленнями шановної авторки, цей молодий дужий чоловік не може знайти ніякої роботи у столиці, навіть найтяжчої…. Смішно і гірко...