Зважаючи на те, що організація була створена 1942 року, а 1943 її розгромили, вже 1946-го вийшла перша редакція роману Олександра Фадєєва про безстрашний подвиг краснодонських юнаків та дівчат, 1947 року Юлій Мейтус написав оперу на лібрето Андрія Малишка, 1948 Серій Герасимов зняв однойменний двосерійний фільм, а потім були і друга редакція роману, і документальні фільми, і спектаклі. Зрештою, деякі учасники "Молодої гвардії" набули статусу недоторканних, їхні портрети висіли в ленінських кімнатах, а учні ледь не напам'ять знали історії подвигів донбаських комсомольців, не кажучи вже про шкільні твори на тему "Чому я хочу бути схожим на Олега Кошового".
Міф про "Молоду гвардію" активно підтримувався комуністичною пропагандою, а міфотворці за це отримували найвищі державні нагороди: Олександр Фадєєв 1946 року за роман був нагороджений Сталінською премією першого ступеня, 1970 року – премією Ленінського комсомолу посмертно, восьмеро творців фільму, п'ятеро з яких тоді були ще студентами, стали лауреатами Сталінської премії першого ступеня, Юлій Мейтус – лауреатом Державної премії СРСР.
І все, напевно, було б не так страшно, якби не те, що частина людей, з легкої руки Фадєєва, отримала тавро зрадників. Для одних це стало багаторічною ганьбою, для інших – роками ув'язнення у сталінських таборах.
Час від часу створювалися комісії, які мали досліджувати діяльність молодогвардійців. Але одні діяли поспіхом і так, як наказували партія та товариш Сталін, більш об'єктивні висновки інших потрапляли на цілі десятиліття під сукно і лише на початку 90-их уперше з'явилися справедливі оцінки тих подій – результат тривалої і копіткої праці з численними документами, що зберігалися у державних і відомчих архівах Луганська, Ростова, Донецька, Києва, Москви. Члени комісії зустрічалися із ще живими тоді молодогвардійцями, їхніми родичами, дослідниками і навіть тими, хто носив тавро "зрадника". І тільки тоді про реальні події у Краснодоні заговорили документи, а не роман сталінського ідеолога Олександра Фадєєва.
Без партії – ані руш!
Один із головних міфів щодо "Молодої гвардії" – це міф про партійне керівництво молодіжним підпіллям. Про це, зокрема, йшлося у постанові Луганського обкому Компартії від 10 лютого 1959 року: "Вся організаційна й бойова діяльність "Молодої гвардії" проходила під безпосереднім керівництвом більшовицької підпільної організації Краснодона".
"Насправді цього не було, – розповідає Володимир Семистяга, доцент кафедри історії України Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, один із найактивніших дослідників "Молодої гвардії". – Як і не було партійного підпілля. Але, тим не менше, багато людей були нагороджені орденами й медалями за те, чого насправді не робили. Це була сталінська вказівка, згідно з якою, у Краснодоні мало діяти комуністичне підпілля, яке керувало молоддю".
Натомість пану Володимиру за його дослідження закидають, що він буцімто танцює на кістках загиблих героїв. Документи ж віднайдені науковцем і його однодумцями підтверджують одне: створені підпільні обком та райком партії зникли з території Краснодону, яку з дня на день мали зайняти німці, разом із відступаючими частинами Червоної Армії. І, зрештою, опинилися аж в Орджонікідзе, а перший секретар обкому – в Баку. Залишається без відповіді запитання, як партійні боси могли керувати підпіллям на такій відстані, до того ж, на окупованій території? Разом із партійним "підпіллям" зникли й коштовності, гроші, призначені для підпільної боротьби.
Крім того, під час швидкої партійної евакуації, переправляючись через Дон, загубили багато надсекретних документів: списки членів партійно-комсомольського підпілля, залишеного на території області, списки зв'язкових, паролі, явки, чисті бланки партійних квитків та карток, а також списки комуністів та їхні адреси на території області.
Не пожалів Сталін й Фадєєва за відсутність у першій редакції роману "керівної і спрямовуючої сили Комуністичної партії". Письменника різко критикували (незважаючи на високу державну нагороду), навіть особисто Йосиф Віссаріонович: "Мало того, що ви написали безпорадну книгу, ви написали ще ідеологічно шкідливу книгу. Ви зобразили молодогвардійців мало не махновцями. Але хіба могла існувати й ефективно боротися з ворогом на окупованій території організація без партійного керівництва? Судячи з вашої книги – могла".
Уже дуже скоро вийшла друга редакція роману з новими персонажами-комуністами.
Рембо-Кошовий
Другим найпоширенішим міфом про "Молоду гвардію" є міф, буцімто організацію очолював Олег Кошовий.
"Зрозуміло, що саме підпілля організував не Олег Кошовий, – продовжує Володимир Семистяга. – Підпілля справді існувало, а його керівником від початку до кінця був Віктор Йосипович Третякевич. Його ж Фадєєв у своєму романі зобразив під іменем Євгена Стаховича".
Зрештою, ця авторська вигадка позначилася на долі багатьох людей. "Коли з'явився наказ про нагородження молодогвардійців (до речі, це було перше таке масове нагородження у роки війни бойовими орденами підпільної організації. П'ятеро людей було удостоєно звання Героя Радянського Союзу) прізвище Третякевича спочатку було в указі, – розповідає Володимир Федорович, – але після того, як його змалювали на сторінках роману в образі Євгена Стаховича, Третякевича звинуватили в зраді і довгі роки ігнорували. Тільки 13 грудня 1960 року його відзначили орденом Вітчизняної війни І ступеня та визнали організатором і комісаром організації підпільників".
Велику роль у створенні міфу про ватажка підпільників Олега Кошового згодом відіграла його мати, з чиїх слів багато нотував Олександр Фадєєв. Зберігся лист матері Сергія Тюленіна до Леоніда Брежнєва, написаний 1965 року, який проливає світло на певні моменти.
"...Я с дочерью Надеждой стояла под ее окнами, куда нас пригласил Фадеев для беседы, но она нас не пустила в дом. Под диктовку Кошевой Фадеев описал в книге "Молодая гвардия", что Олег Кошевой был комиссаром "Молодой гвардии", а ее саму и брата Коростылева Н.Н. – как людей, которые помогали Олегу в подпольной работе. И не только помогали, а чуть ли не руководили всей работой "Молодой гвардии". Всем известно, что это неправда. Комиссаром "Молодой гвардии" Олег Кошевой никогда не был. Комиссаром был Виктор Третякевич. Она, Кошевая, оклеветала Виктора. Она сказала Фадееву, что Виктор Третякевич будто был предателем. А откуда она могла это знать? Ее не арестовывала полиция. Она не была на допросах. Это надо мной и нашей семьей издевалась полиция. Меня, а не ее били до потери сознания. Я, а не она знает, какие задавали вопросы и что хотели узнать полицаи. Я, а не она знает, кто чем занимался в "Молодой гвардии".
Леонид Ильич, кровью обливается сердце от того, что из-за клеветы на Третякевича, возведенной Кошевой, пострадали его братья, сошел с ума и умер его отец, больше 15 лет не получала пенсию за сына, замученного палачами, мать Виктора Анна Иосифовна".
"Мати Олега Кошового активно співпрацювала з партійним видавництвом, – далі веде Володимир Семистяга. – Її книжку "Повість про сина" видаватимуть багатьма мовами і не тільки в СРСР. Звісно, дещо вона написала справедливо. Але про те, що діялося у Краснодоні, вона не знала. Усе це написано зі слів тих, хто вижив. Мати ж перетворила сина на якогось Рембо. Поезії, які нібито написав Олег, теж писала сама Кошова. Нині це вже факт. Крім того, книгу вона писала не сама, а до неї було командировано письменника, якщо не помиляюся, Герасимова, який і допомагав їй у роботі. Відтак книга переповнена фантастичними історіями. А те, що є в музеї, фальшивка і жодного відношення до Олега Кошового не має.
Постраждали кілька десятків людей як зрадники "Молодої гвардії". Серед них були і молодогвардійці, і ті, хто не мав жодного відношення до організації. Але мати виправдовує репресії і навіть на своїх родичів зводила наклеп, які буцімто зрадили її Олега. Зрештою така фальсифікація використовувалася, як один із аргументів ідеологічного виховання молоді партійними органами".
Без вини винуваті
Несправедливо історія обійшлася не тільки з Віктором Третякевичем. Жертвами фадєєвського роману стали й Ольга Лядська, і Зінаїда Вирікова, і Серафима Полянська та інші.
Лядську і Вирікову Фадєєв зобразив давніми нерозлучними подругами, які в результаті стали зрадницями. Насправді ж жінки навіть не були знайомими і вперше зустрілися 1990 року. Олю Лядську заарештували 1943-го і засудили на 10 років, а 1946-го судили ще раз – тепер уже вона отримала всі 15. Тільки 1990 року жінку реабілітували.
Зіна Вирікова через тавро зрадниці до 1953 року боялася працювати і навіть народжувати дітей. Яка б спіткала доля нащадків неблагонадійної? Якось Зіна навіть написала Фадєєву, але він так і не відповів. Чи то усвідомлював свою провину перед тими, кому скалічив життя, чи просто йому було байдуже?
Серафиму Полянську, активну комсомолку, звинуватили в тому, що вона спеціально залишилася на окупованій території, аби згодом зрадити молодогвардійців. За таке безглузде звинувачення дівчину 1945 року засудили на 5 років таборів. Реабілітували 1989-го, але Серафима не дожила до цього.
Георгій Стаценко став жертвою репресивної машини тільки тому, що був знайомий із Віктором Третякевичем. Ні сном, ні духом він нічого не знав про краснодонське підпілля.
Є ще одна версія щодо фадєєвського зрадника Євгена Стаховича. Дехто припускає, що йдеться про Євгена Стахіва, організатора керівника підпілля ОУН(б) на Донбасі. Та і сам Євген Павлович переконаний: свого зрадника Фадєєв писав з нього. Навіть намагався позиватися до письменника.
"Євген Павлович, з яким ми приятелі, – продовжує історик, – ніколи не був у Краснодоні. І треба сказати правду, що він справді керував оунівським підпіллям, але до "Молодої гвардії" не мав жодного відношення".
Міф "Молодої гвардії" був таким міцним, що навіть Хрущов не посмів піддати його сумнівам.
"Хрущов сам мав безпосереднє відношення до фальсифікацій, – каже Володимир Семистяга. – Тодішні керівники комсомолу України надали неперевірені дані. Ці документи швидко передали на підпис Сталіну. На підставі висновків тих комісій, які працювали, важко було встановити істину, адже тривала війна. З іншого боку, Хрущов і не міг цього зробити, адже був у загальнопартійному руслі комуністичної ідеології. А вона, як правило, будувалася на брехні".
Фатальний поштовий автомобіль
Якщо творення міфу під час війни мало бодай якесь зрозуміле тлумачення, то чому нині українські політики із таким запалом і на державні гроші беруться й надалі підтримувати комуністичну легенду, аж ніяк не зрозуміло.
"Молодогвардійці клеїли листівки, плакати, писали на парканах "Смерть окупантам!", але ніколи зі зброєю в руках не виступали проти нацистів, – продовжує Володимир Федорович. – Найбільша акція – пограбування напередодні Нового року поштової машини, що везла на фронт подарунки. Це, зрештою, і призвело до розкриття організації. Ядро "Молодої гвардії" заарештували, піддали жорстоким тортурам, потім їх розстріляли або живими скинули у шахту. П'ятеро чоловік, зокрема Кошовий, були вивезені до Ровеньок, де їх допитали і розстріляли.
Щодо святкування, то жодній підпільній організації, що діяла під час Другої світової війни, в Україні не приділяли стільки уваги. Зробила вона надзвичайно мало, але ідеологи дописалися до того, що краснодонці і літаки збивали, і танки з ешелонами підривали. На мою думку, замість помпезного святкування, потрібно краще надати можливість історикам об'єктивно вивчити все, відкрити доступ до архівів.
Досі багато фактів залишаються невивченими: по-перше, організація була насправді щонайменше на третину більшою, ніж вважається; по-друге, несправедливим є твердження, що більшість учасників "Молодої гвардії" росіяни, а решта – інтернаціонал. Дві третини підпільників були якщо не українцями, то мали українське коріння, до того ж, переважна більшість походила з села. Вони добре знали і розмовляли українською. Білою плямою залишаються стосунки між керівним ядром організації.
Природа самого ладу об'єктивно вела до фальсифікацій. Герої Панфіловці, Олександр Матросов... Усе це було вписано в історію СРСР, Компартії, ВЛКСМ".
А щодо книжки Фадєєва і повернення її до шкільної програми... Хороша книжка, ось тільки, не історична…
Немає коментарів:
Дописати коментар