РОСІЯН У ЗАКАРПАТТІ ВИЗВОЛЯТИ НЕ ТРЕБА

«Я — РОСІЯНКА І ПРОШУ ПУТІНА МЕНЕ НЕ ВИЗВОЛЯТИ»,
— КАЖЕ ЖИТЕЛЬКА ХУСТСЬКОГО СЕЛА БОРОНЯВО

Тетяна Баняс — етнічна росіянка, 30 років тому переїхала із рідної Тюмені до Закарпаття. Більше 15 років жінка очолює місцевий дитсадок. Днями на території дошкільного закладу відбулася масова акція проти війни Росії та України.

«Мене ніхто не притісняє, ніякі бандерівці-фашисти не примушують говорити виключно українською, тому я б дуже попросила Путіна не рятувати мене, а зайнятися проблемами громадян самої Російської Федерації. Їх теж чимало», — такими були слова жінки на місцевому мітингу.

Про власні погляди на ситуцію в Україні Тетяна Баняс розповідає охоче:

«Росіяни часто повторюють — скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Нинішні події показали, що в України є дуже багато друзів, союзників – Польща, Литва, весь світ фактично. А хто є другом для Путіна? Бандит і злодій Янукович? На Україну йдуть війною, аби захистити етнічних росіян. Я б хотіла спитати, а хто захистить тих росіян, які живуть у Росії? Тих же моїх родичів? Коли людей, що вийшли на мітинг проти війни, пакують до автозаків, причому сотнями. Це що – така демократія? Хто захистить цих людей?».

Ви родом із Тюмені, розкажіть трохи про батьківщину, — цікавлюся в пані Тетяни.

— Це — територія Західного Сибіру, індустріальна частина Росії. Тюмень — промисловий район із заводами, родовищами нафти. Там живе дуже багато етнічних українців. Це переважно ті «неугодні», що свого часу не сподобалися царському режиму, починаючи з часів Катерини ІІ. Місцеві жартома називають Ханти-Мансійський край «хохломансійським»… Навіть мої батьки мали українські прізвища – за батьком я Слєпченко, за мамою – Войтенко…

На Закарпатті ви пропрацювали вихователем 30 років.

— Мені завжди подобалося проводити час з дітьми. Моя мама все життя пропрацювала вчителькою початкових класів, це теж вплинуло на мій вибір… Уже більше 15 років я працюю директором дитсадка і мушу визнати, що робота вихователя подобалася мені більше. Бо там усе залежить від тебе самого. Поставив собі за мету якесь завдання на день – навчити дітей рахувати, вивчити з ними якийсь віршик, вимовляти «р» — і невдовзі бачиш результати. А на адміністративній посаді не все залежить від твоїх сил...

Ваші родичі зараз не переживають за вас, не розпитують про бандерівців-фашистів?

— У мене в Росії живуть брат, сестра, батьки. Ми часто телефонуємо один одному, я пояснюю, що ніякі міфічні бандерівці у нас по вулицях не бігають. Та й вони самі це прекрасно розуміють. Минулої осені моя рідня приїжджала погостювати на Закарпаття. Ми об’їздили всю область – Мукачівський, Ужгородський замок, Синевир – були майже у всіх відомих туристичних куточках. Родичі самі змогли переконатися, що люди на Закарпатті дуже привітні, добре ставляться до усіх гостей з-за кордону, а якою мовою розмовляє приїжджий, тут немає ніякого значення. Власне, я б теж не хотіла, аби зараз усі судили про росіян через політику Кремля. Більшість росіян дуже привітні, вони зовсім не хочуть війни, будь-яких конфліктів, добре ставляться до представників усіх національностей. І болить дуже душа, серце, розум від нинішніх неадекватних дій російської влади.

Нині я б закликала всіх українців не мовчати, говорити на повний голос. Коли телефоную своїм родичам, то прошу їх – виступайте проти війни з Україною, усіма силами не дозволяйте, аби це сталося.

До речі, ви чудово розмовляєте українською.

— Не бачу ніяких труднощів у тому, аби добре вивчити, знати українську. Абсолютно ніяких. Я вивчила українську мову дуже швидко. Тому, коли до мене звертаються по-українськи, я можу вільно відповідати державною мовою, коли звертаються по-російськи – розмовляю російською. Думаю, мовне питання — далеко не те, про що ми маємо нині хвилюватися. Основне зараз — не мовчати. У багатьох є родичі в Криму, на сході України. Обов’язково треба їм телефонувати, переконувати, якось ламати той потік брехні, який зараз ми бачимо на російських телеканалах. Своїм родичам у Росії я постійно повторюю – дивіться телеканал «Дождь», слухайте «Ехо Москви», які висвітлюють події об’єктивно. Адже вони навіть не знали, що війна з Україною фактично розпочалася, що російські бойовики штурмують наші українські частини у Криму. Я спілкуюся з усіма своїми знайомими, звертаюся до матерів, аби вони виступали проти війни. У мене в самої є внуки, 4 хлопців. Старший — у 9 класі. Не дай Боже, якщо трапиться якийсь конфлікт і він через 2—3 роки піде не в університет вчитися, не освіту здобувати, а воювати проти таких самих дітей, просто вже з Росії, з автоматом Калашникова у руках. Ще раз кажу — не дай Боже. Тому нині хочеться, аби ми зробили все, щоб наші діти у цивілізованому ХХІ столітті уникнули війни.

Тим більше, що бойових дій на території України не вдалося уникнути…

— Так, і хотіла б наголосити, аби разом з Небесною сотнею ми вшановували і загиблих солдат внутрішніх військ. Вони теж не винні, що їх виставили живим щитом, гарматним м’ясом між «Беркутом» і мітингарями.

У мене є знайома з Чернівців. Її син добровільно колись записався у лави МВС, служив у кримському підрозділі. Під час Євромайдану хлопець чергував на Грушевського, на Банковій, був у всіх гарячих точках. Коли проходили бої у Києві, подруга телефонувала мені й ми обоє годинами плакали і за тих дітей, що стояли на Майдані, і за тих, які були у лавах ВВ. Солдатів тримали на морозі майже по 10 годин, їх дійсно дуже погано годували. А коли завершився Євромайдан, хлопець повернувся до свого підрозділу в Криму. І ось тепер бачимо, що там коїться. Днями телефоную подрузі, а вона в лікарні під крапельницями. Каже, що нерви вже не витримують — син залишився живим, неушкодженим після стрілянини у Києві, а нині вона вже знову не знає, чи він повернеться живим.

Христина ГОРВАТ.
с.Бороняво,
Хустський район