У ЧОМУ РІЗНИЦЯ МІЖ ПОРОШЕНКОМ І ТИМОШЕНКО*
Висунення слабкого, по суті, технічного кандидата від Партії регіонів означає, що її власники дозріли для угоди – бажано з Петром Порошенком
Сергій ВИСОЦЬКИЙ, ЛІГАБізнесІнформ
Одним із сюжетів, спрямованих на демобілізацію Майдану, була ідея про відсутність альтернативи. Мовляв, якщо не Янукович, тоді хто? Адже всі політики, які стояли на сцені, буди причетні до корупційної політики і економіки, олігархічних домовленостей, до знищення інститутів держави.
Відповіддю на ці аргументи була проста теза: хто завгодно, аби не той кровожерливий клептократ. І в цьому є частка правди: нас влаштував би будь-який президент, котрий не допустив би масових убивств, побиттів і викрадень власних громадян.
Проте Майдан завершився, і суспільство, що перемогло з кров’ю, шоковане загрозою російського вторгнення, почало пред’являти свої рахунки політикам, котрі просунулись вперед завдяки Майдану.
За підсумками з’їздів, що пройшли напередодні, стало зрозуміло, що конфігурація навколо виборів остаточно сформувалась. Українська політика розділилась на два великі табори, що приступили до конкурентної боротьби. Межі цих таборів стали чіткішими, після того як Віталій Кличко зняв свою кандидатуру на користь Петра Порошенка на з’їзді партії «УДАР», а Партія регіонів висунула в кандидати маргінального прихильника «Беркуту» Михайла Добкіна.
Зняття Кличка свідчить про те, що Петро Порошенко заручився підтримкою групи «РосУкрЕнерго» (Фірташ–Льовочкін), котра зуміла зберегтися в політиці за рахунок того, що Сергій Льовочкін відірвався від Януковича в останній момент. При цьому, невисунення Сергія Тігіпка від регіоналів показує, що «РосУкрЕнерго» залишило партію під опікою Рината Ахметова. Тігіпко піде на вибори без партійної мережі, щоб повторити сценарій 2010 року – заявившись у ключових для нього регіонах українського Центру, реанімувати свій партійний проект і восени ввійти в парламентські перегони.
Висунення від Партії регіонів запевне аутсайдера Добкіна – ворога Майдану і людини, яка підтримувала насилля проти демонстрантів, говорить про те, що головною метою Ахметова і його партнерів є висунення в президенти людини, котра не буде відбирати голоси в Порошенка – Тігіпко може відібрати набагато більше, ніж Добкін. Все це означає, що кандидат ПР буде локалізований у вузькій регіональній ніші, тоді як реальні виборчі структури регіоналів, швидше за все, будуть працювати на Порошенка в другому турі. Не виключено, що на їх основі Петро Олексійович буде розвивати потім і свій партійний проект. У підсумку, Ахметов буде володіти контролем у ПР і деяким опціоном у списках партії Порошенка. При цьому Порошенко відверто збере протестний електорат Сходу України і голоси частини жителів Заходу та Центру, котрі не сприймають Юлію Тимошенко.
Якщо навколо Порошенка вже формується широка коаліція, то перспективи Тимошенко виглядають менш привабливо. Вона перебуває наодинці з «Батьківщиною». Незважаючи на те, що зараз її люди займають ключові посади в державі і на Тимошенко може грати адмінресурс, проти неї – рекордний серед діючих кандидатів негативний рейтинг і конфлікти всередині партії по лінії взаємовідносин із Арсенієм Яценюком. І хоча особисте виборче ядро Тимошенко нікуди не поділося, проблема його розширення виглядає майже нерозв'язною.
Структура виборів-2014 дуже нагадує структуру виборів-2010. На одній чаші ваг – кандидат олігархічного балансу – Порошенко. На цих виборах він покликаний зіграти роль «доброго Януковича», кандидата, навколо якого консолідуються фінансово-промислові еліти. Їхній інтерес у президентстві Порошенка полягає в косметичному реформуванні держави при збереженні корупційної ренти для ключових гравців. На другій чаші ваг – кандидат-харизмат, який спиратиметься на стабільне ядро і войовничу повістку, покликану консолідувати дрібнопомісний і патріотичний електорат проти зовнішньої загрози і продажних олігархів. Пояснювати, чим небезпечна Тимошенко, також не доводиться – з усіх теперішніх політиків вона найбільше схильна до ручного управління економікою, авторитаризму і популізму.
Зрештою, вибір між Порошенком і Тимошенко буде вибором між оновленим олігархоцентричним режимом (права громадян і малого бізнесу будуть розширені, такого беззаконня, як за Януковича, не буде) і невідомістю, яка може закінчитися показовим покаранням деяких ворогів Майдану, реваншем в економіці і незрозумілими перспективами в питанні єдності країни і у внутрішній політиці. Саме в цих рамках будуватимуться передвиборчі сценарії головних кандидатів – антиавторитарний і антиолігархічний. По відношенню до путінської загрози, питання Криму і сепаратизму, відмінностей, принаймні публічних, не буде.
Чи будуть відповідати ці два режими очікуванням Майдану? Ні, не будуть. Саме тому вибори-2014 стануть не кінцем української революції, а її етапом. Побудова сучасного цивілізованого суспільства неможлива без надзусиль у контролі над владою і вироблення політичного порядку. У ньому ключову роль повинні грати не вимоги до особистості президента, а запит на інституційні реформи. А особистість президента повинна бути лише інструментом перетворень. Мова про політичну реформу, спрямовану на перетворення України на парламентську республіку, про реформу і деполітизацію спецслужб і армії, і про політичний суспільний договір, який закріпив би за країною вектор розвитку в західному, європейському напрямку.
Про що б хотілося попросити кандидатів? Поки тільки про одне: не використовувати у своїй кампанії технології і прийоми, які можуть поглибити розкол України і підіграти агресору. Стриманість у політичній конкуренції і припинення ігор на фобіях різних регіонів може стати першою ознакою того, що українські політики зробили висновки і після Майдану, і після Криму.
http://www.liga.net/opinion/179914_v-chem-raznitsa-mezhdu-poroshenko-i -timoshenko.htm
Сергій ВИСОЦЬКИЙ, ЛІГАБізнесІнформ
Одним із сюжетів, спрямованих на демобілізацію Майдану, була ідея про відсутність альтернативи. Мовляв, якщо не Янукович, тоді хто? Адже всі політики, які стояли на сцені, буди причетні до корупційної політики і економіки, олігархічних домовленостей, до знищення інститутів держави.
Відповіддю на ці аргументи була проста теза: хто завгодно, аби не той кровожерливий клептократ. І в цьому є частка правди: нас влаштував би будь-який президент, котрий не допустив би масових убивств, побиттів і викрадень власних громадян.
Проте Майдан завершився, і суспільство, що перемогло з кров’ю, шоковане загрозою російського вторгнення, почало пред’являти свої рахунки політикам, котрі просунулись вперед завдяки Майдану.
За підсумками з’їздів, що пройшли напередодні, стало зрозуміло, що конфігурація навколо виборів остаточно сформувалась. Українська політика розділилась на два великі табори, що приступили до конкурентної боротьби. Межі цих таборів стали чіткішими, після того як Віталій Кличко зняв свою кандидатуру на користь Петра Порошенка на з’їзді партії «УДАР», а Партія регіонів висунула в кандидати маргінального прихильника «Беркуту» Михайла Добкіна.
Зняття Кличка свідчить про те, що Петро Порошенко заручився підтримкою групи «РосУкрЕнерго» (Фірташ–Льовочкін), котра зуміла зберегтися в політиці за рахунок того, що Сергій Льовочкін відірвався від Януковича в останній момент. При цьому, невисунення Сергія Тігіпка від регіоналів показує, що «РосУкрЕнерго» залишило партію під опікою Рината Ахметова. Тігіпко піде на вибори без партійної мережі, щоб повторити сценарій 2010 року – заявившись у ключових для нього регіонах українського Центру, реанімувати свій партійний проект і восени ввійти в парламентські перегони.
Висунення від Партії регіонів запевне аутсайдера Добкіна – ворога Майдану і людини, яка підтримувала насилля проти демонстрантів, говорить про те, що головною метою Ахметова і його партнерів є висунення в президенти людини, котра не буде відбирати голоси в Порошенка – Тігіпко може відібрати набагато більше, ніж Добкін. Все це означає, що кандидат ПР буде локалізований у вузькій регіональній ніші, тоді як реальні виборчі структури регіоналів, швидше за все, будуть працювати на Порошенка в другому турі. Не виключено, що на їх основі Петро Олексійович буде розвивати потім і свій партійний проект. У підсумку, Ахметов буде володіти контролем у ПР і деяким опціоном у списках партії Порошенка. При цьому Порошенко відверто збере протестний електорат Сходу України і голоси частини жителів Заходу та Центру, котрі не сприймають Юлію Тимошенко.
Якщо навколо Порошенка вже формується широка коаліція, то перспективи Тимошенко виглядають менш привабливо. Вона перебуває наодинці з «Батьківщиною». Незважаючи на те, що зараз її люди займають ключові посади в державі і на Тимошенко може грати адмінресурс, проти неї – рекордний серед діючих кандидатів негативний рейтинг і конфлікти всередині партії по лінії взаємовідносин із Арсенієм Яценюком. І хоча особисте виборче ядро Тимошенко нікуди не поділося, проблема його розширення виглядає майже нерозв'язною.
Структура виборів-2014 дуже нагадує структуру виборів-2010. На одній чаші ваг – кандидат олігархічного балансу – Порошенко. На цих виборах він покликаний зіграти роль «доброго Януковича», кандидата, навколо якого консолідуються фінансово-промислові еліти. Їхній інтерес у президентстві Порошенка полягає в косметичному реформуванні держави при збереженні корупційної ренти для ключових гравців. На другій чаші ваг – кандидат-харизмат, який спиратиметься на стабільне ядро і войовничу повістку, покликану консолідувати дрібнопомісний і патріотичний електорат проти зовнішньої загрози і продажних олігархів. Пояснювати, чим небезпечна Тимошенко, також не доводиться – з усіх теперішніх політиків вона найбільше схильна до ручного управління економікою, авторитаризму і популізму.
Зрештою, вибір між Порошенком і Тимошенко буде вибором між оновленим олігархоцентричним режимом (права громадян і малого бізнесу будуть розширені, такого беззаконня, як за Януковича, не буде) і невідомістю, яка може закінчитися показовим покаранням деяких ворогів Майдану, реваншем в економіці і незрозумілими перспективами в питанні єдності країни і у внутрішній політиці. Саме в цих рамках будуватимуться передвиборчі сценарії головних кандидатів – антиавторитарний і антиолігархічний. По відношенню до путінської загрози, питання Криму і сепаратизму, відмінностей, принаймні публічних, не буде.
Чи будуть відповідати ці два режими очікуванням Майдану? Ні, не будуть. Саме тому вибори-2014 стануть не кінцем української революції, а її етапом. Побудова сучасного цивілізованого суспільства неможлива без надзусиль у контролі над владою і вироблення політичного порядку. У ньому ключову роль повинні грати не вимоги до особистості президента, а запит на інституційні реформи. А особистість президента повинна бути лише інструментом перетворень. Мова про політичну реформу, спрямовану на перетворення України на парламентську республіку, про реформу і деполітизацію спецслужб і армії, і про політичний суспільний договір, який закріпив би за країною вектор розвитку в західному, європейському напрямку.
Про що б хотілося попросити кандидатів? Поки тільки про одне: не використовувати у своїй кампанії технології і прийоми, які можуть поглибити розкол України і підіграти агресору. Стриманість у політичній конкуренції і припинення ігор на фобіях різних регіонів може стати першою ознакою того, що українські політики зробили висновки і після Майдану, і після Криму.
http://www.liga.net/opinion/179914_v-chem-raznitsa-mezhdu-poroshenko-i -timoshenko.htm
Немає коментарів:
Дописати коментар