Когда в Севастополе начинают вспоминать события Второй мировой войны, особенно трагедию мыса Херсонес, я всегда думаю: скажут, ли наконец, правду о том постыдном, что имело место там течением 1942 года? Или снова утопят истину в потоках елея, пафоса и патетики… О, в этих веществах у нас умеют растворить все, что портит идеологическую картинку! Сталина нет, Брежнева нет, а непревзойденное искусство “высокопатриотического” вранья на все случаи идеологической жизни сохранилось, не потерпев, по крайней мере в Севастополе, ни малейшего ущерба.
В городском коммунистическом листке мнет приходилось читать военно-исторические мадригалы в честь тех товарищей, которые в 1942 году драпали на Кавказ, бросив нижних чинов умирать и переживать муки и позорь плена. Мол, как же вы, антикоммунисты эдакие, не понимаете, что нельзя было рисковать золотым фондом партии, генералами, адмиралами, дивизионными комиссарами, армвоенюристами. Их следовало любой ценой спасти. Вопросец возникает: а то матросы, солдаты, старшины “Ваньки-взводные”, которых бросили (в современном значении этого слова!), они к какому фонда принадлежали - чугунному или, хуже того, навозному? Как здесь с этикой и моралью? Ну если этика и мораль коммунистические - то тогда все было сделано в полном соответствии с ими. Разумеется, севастопольским школьникам никогда не расскажут о том, как начальство спасало свои драгоценные жизни, вычеркнув из списка живых флотское и армейское “простонародье”, ибо правда такого рода может взорвать изнутри тщательно изолированное вот внешнего мира местное информационно-идеологическое гетто.
От як цікаво висловлюється із цього приводу російський історик Борис Соколов: “Кстати сказати, відношення до генералів, що опинилися в оточенні, у нас і у німців сильно різнилося. Так, з обложеного Севастополя, за день до падіння міста, підводними човнами і літаками були евакуйовані генерали, старші офіцери, комісари і політ¬работникі на чолі з командувачем Чорноморським флотом адміралом Ф.С. Жовтневим і командуючим Окремою Приморською армією генералом І.Е. Петровим. З Новоросійська Жовтневий направив донесення в Ставку з копією Будьонному: “Исходя з обстановки на 24.00. 30.06.42 р., що склалася, і стану військ, вважаю, що залишки військ СМІТТЯ можуть протриматися на обмеженому рубежі один, максимум два дні. Одночасно докладаю: разом зі мною в ніч на 1 липня на всіх наявних засобах з Севастополя вивезено близько 600 чоловік керівного складу армії, флоту і цивільних організаций…”. Насправді приречене місто покинули 1228 генералів, адміралів, старших офіцерів і політробітників, поранених, що кинули напризволяще (вони зайняли призначені ним місця на останніх літаках і підводних човнах). Їх не тільки не покарали. Навпаки, всі вони були негайно ж нагороджені за героїчну оборону Севастополя. Німці ж, нагадаю, з обложеного Сталінграду не почали вивозити ні Паулюса, ні начальника штабу армії, ні переважної більшості командирів дивізій і корпусів (та і основна маса генералів на чолі з Паулюсом і не збиралася кидати своїх солдатів, навіть коли положення стало безнадійним після провалу спроби деблокування 6-ої армії). До останнього моменту із Сталінграду вивозили поранених і хворих, а також евакуювали декілька десятків офіцерів-фахівців, в основному інженерів, артилеристів і зенітників. Ті ж солдати і офіцери, які самовільно пробралися на борт літака, згодом, якщо це виявлялося, потрапляли під трибунал. Тут позначилася різна психологія як радянських і німецьких генералів, так і двох диктаторів. У німців позначалася стара солдатська традиція ділити всі тяготи з підлеглими.
Радянські генерали ж, з одного боку, знали, що їх життя нічого не коштує перед Сталіном, що генсек-генералісимус може у будь-який момент відправити їх туди ж, куди відправив Тухачевського і інших учасників “военно-фашистского заговора”. Але, з іншого боку, генерали і маршали, так само як і комісари, і старші офіцери Червоної Армії, відчували свою вибрану, свою приналежність до номенклатури, і в цьому відношенні від рядових червоноармійців і молодших офіцерів в ланці взвод-рота їх відокремлювала пропасти. Сталін же побоювався, що, потрапивши в полон, генерали можуть поступити так само, як поступив генерал Власов, і віддавав перевагу їм над спокусою полону по можливості не піддавати. А ось Гітлер, сам солдат Першою світовою, вважав, що генерали і офіцери солдатів кидати у жодному випадку не винні, і вимагав, щоб вони до останнього билися в оточених “крепостях”.
Та і самі німецькі генерали і фельдмаршали в переважній більшості дотримувалися кодексу офіцерської честі, що забороняв залишати своїх солдатів в беде”. (“Красный колос: чому перемогла Червона Армія?” - Москва, 2007. - з. 152 - 153).
У комуністичної військової номенклатури були інші уявлення із цього приводу. Російський військовий історик Марк Солонін, виступаючи в ефірі історичного телеканалу “365 дней”, все дивувався, чому у Вермахті відношення між солдатами і офіцерами будувалися на основі бойового братерства, і це не дивлячись на те, що серед німецького офіцерства були немало представників старої родової аристократії - герцогів, графів, баронів, а в Червоній Армії, де “вышли ми всі з народа”, достатньо було комусь дослужитися до майора, як він вже дивився на рядових бійців, як на бидло. Не говорячи вже про тотальний мордобій, причому офіцери били морди солдатам (а як обурювалися товариші більшовики мордобоєм в царській армії!), а генерали - офіцерам.
А ось цього в імператорській армії не було. І помислити не можна, щоб генерал Його Імператорської Величності підняв руку на поручик або штабс-капітана. На предмет мордобою більшовики армію демократизували. Сильно, радикально демократизували.
Комуністична номенклатура з моменту її виникнення була особливою кастою, що рахувала себе “солью землі”. Ціна життя комуністичного владики була багато вище, ніж простого смертного. Про себе номенклатура ніколи не забувала поклопотатися. Навіть за часів Голодомору ці “бойцы”, про яких поет сказав “гвозди б робити з цих людей”, уміли ситно, калорійно харчуватися, не обертаючи уваги на крики голодуючих дітей під вікнами спец¬столових. Більшовики зберігали себе як “золотой фонд” партії для майбутніх звершень.
Про закінчення оборони Севастополя пише і білоруський військовий історик Володимир Бешанов: “Когда можливості оборони Севастополя були вичерпані, за наказом Москви весь командний політичний склад Приморської армії, аж до командирів полків, на чолі з Петровим - більше 1200 генералів, адміралів і старших командирів (Бешанов має на увазі командування СМІТТЯ - Севастопольського оборонного району. - Авт.) - 1 липня 1942 року, забувши про честь і “личное мужество”, занурився в літаки і підводні човни і, кинувши напризволяще десятки тисяч підлеглих, убув до Новоросійська отримувати нагороди і нові дивізії - випадок у військовій історії уникальний”. (“Год 1943 - “переломный”. - Москва, 2008. - з. 138.)
А підсумок Бешанов підводить такий: “Сталин дав своїй “военной номенклатуре” команду рятуватися, що вона і зробила без чистоплюйських міркувань про норми “солдатской етіки”. Командири, що втекли, стали севастопольськими героями, бійці, що опинилися в полоні - предателямі”. (Там же, з. 139).
Так, це неприємна правда, абсолютно зайва для наших професійних севастопольських базік і демагогів, що спекулюють на військових трагедіях міста. Ним би гроші освоїти “выбитые” на черговий монумент, меморіал, пам'ятник. Справа ця прибуткова, як і будівельні підряди. А, крім того, це легальна можливість витребувати енну кількість не самої гіршої землі.
І землю дадуть, адже справа свята. А то, що поступово там з'являться якісь злачні місця, так це теж виправдати можна, потрібно ж відвідувачам меморіалів десь посидіти, відпочити, підкріпитися, сувенірчик на пам'ять придбати. Так і обросте святе місце фірмами і фірмочками потрібних людей, що стоять за записними “патриотами”. Та і на усіляких виборах дуже ефективно волати до патріотичних відчуттів, мовляв “наши діди і отци”, так ви, будь ласка, за нас проголосуйте, тому як завзятіших патріотів, ніж ми, в нашому місті немає і бути не може. Відповідно, роботу проведуть з ветеранськими організаціями, роботу дуже переконливу і вагому, а там вже по низхідній задушевно поговорять з кожним окремим учасником війни. І все буде тип-топ.
А тут лізуть з якоюсь правдою, яка все псує, парадну пам'ять руйнує, ту правду, з якою так зручно працювати. Псують, розумієш, відладжені політичні технології.
Ось, до речі і фронтовик, колишній рядовий 311-ої стрілецької дивізії Н.Н. Никулін, що став після війни професором, академіком, лауреатом, теж псує милостиву картину Великою Вітчизняною і деяких нинішніх обставин: “Поразительная різниця існує між передовою, де ллється кров, де страждання, де смерть, непосильна робота, жара влітку, мороз взимку, де і жіть-то неможливе - і тилами. Тут, в тилу - інший мир. Тут знаходиться начальство, тут штаби, коштують важкі знаряддя, розташовані склади, медсанбати. Зрідка сюди долітають снаряди або скине бомбу літак. Убиті і поранені тут рідкість.
Не війна, а курорт! Ті, хто на передовій - не мешканці. Вони приречені. Порятунок ним - лише поранення. Але багато хто з тих, хто в тилу, залишиться живі, якщо їх не переведуть вперед, коли вичерпаються ряди наступають. Вони залишаться живі, повернуться додому і з часом складуть основу організацій ветеранів. Відростять животи, прикрасять груди пам'ятними медалями, орденами і розповідатимуть, як героїчний вони воювали, як розгромили Гітлера. І самі в це увірують! Вони-то і поховають світлу пам'ять про тих, хто загинув і хто дійсно воював! Вони представлять війну, про яку мало що знають, в романтичному ореолі. Як все було добре, як чудово! Які ми герої! І те, що війна - жах, смерть, голод, підлота, підлота і підлота, відійде на другий план. Справжні ж фронтовики, яких залишилися півтори люди, та і ті цокнуті, зіпсовані, мовчатимуть в ганчірочку. А начальство, яке теж значною мірою залишиться в живих, загрузне в склоках: хто воював добре, хто погано, а ось якби мене послухали!” (“Год 1943 - “переломный”… з. 248).
Нашим севастопольським казкарям правда історії не потрібна абсолютно. Вона для них страшніше за пістолет, вона демонтує їх легенди, заважає вправно маніпулювати масами, заважає брехати і вимагати визнати брехню найсвятішою і дійсною правдою.
Немає коментарів:
Дописати коментар