Дорожній репортаж по селах Розточчя

Коти у Котах, у Верблянах – верби

Галина Вдовиченко

Дорожній репортаж по селах Розточчя

У селі Лозині зустріли господаря, що вивозив з поля повну фіру гарбузів.

Дорога через село Лозина Яворівського району вперлась у тупик – у ворота приватного обійстя. Вийшов господар. Слово за слово – і от вже ми на подвір’ї роздивляємось, які у господаря Федора Петровича цесарки гарні. М’ясо цієї птиці, каже він, за багатьма показниками вважають кращим м’ясом домашньої птиці. Колись нею харчувалася партійна номенклатура. А тепер розводь, хто хоче, не лінуйся - матимеш дієтичні м’ясо та яйця. У пташнику господаря – ще й кумедні чорні кури у «панталонах» прогулюються. Вони так і називаються по-простому – «панталонниці».

На пташиному подвір’ї – ідеальна чистота. На патичках крутяться під повівами вітру пластикові пляшки з віконцями-отворами. Мали б відлякувати горобців, але сірі нахаби вже звикли до цього звуку, вони нічого не бояться. «Горобців теж годуємо», - жартує господар. Живуть з дружиною у Лозині від ранньої весни до пізньої осені. Прощаємось, отримавши у подарунок купку китиць стиглої калини та грушок. Оце вам і «заїхали не туди».
При дорозі пасе корову з теличкою старша пані, Стефанія Червінка. Каже, що тримає корову Красулю, теличку (ще ніяк її не назвала) і десятеро курей - і самій є що їсти, і є що дітям дати, коли вони приїжджають… Дітей у пані Стефанії четверо. Є і внуки. Вона – корінна мешканка Лозини, народилася у тій самій хаті, що й зараз живе,
81 рік тому. До старої хати прибудували нову, а земля та сама, де колись маленька Стефа вчилася ходити. Добре пам’ятає, що таке колгоспи. Треба було 3-4 дні працювати, аби заробити один так званий трудодень. А за цей один трудодень згодом платили по півкілограма пшениці, така була платня за роботу на землі… А зараз – інша біда, нема кому на землі працювати. Молодь роз’їжджається. І п’ють по селах як ніколи дотепер. Жінки нарівні з чоловіками…
У Лозині багато Лозинських, сказала нам пані Стефанія. Ми піднялися вгору, до церкви, щоб подивитися дзвіницю, пам’ятник дерев’яної архітектури. І там, йдучи попри старий цвинтар, я звернула увагу на один напис на могилі: Лозинський Іван, дружина, син. Без імен. Пішли з життя ще «за Польщі».
На виїзді з Лозини господиня продає молоко, сметану та сир. Товар лежить на стільці біля воріт. Треба посигналити, аби продавець вийшов до покупців. Кілограм домашнього сиру –
25 гривень, дуже свіжий, солодкий. Жінка каже, що виставляє товар для грибників, які тут часто проїжджають…
Село Дубровиця. Жінка, що підійшла до паркана, називає себе Анею. Каже, що взимку живуть у Львові, а тут, у селі - від першого і до останнього тепла. Ще трошки затримаються, бо он які чудові дні стоять. Не захотіли свого часу з чоловіком продати хату його батьків. Живуть «на два доми», сільський та міський, і усе мають своє. Картопля, каже, вродила, бо поміняли навесні сорт і дали гною, усі овочі мають, по опеньки до лісу ходять… І дітям на селі добре: мають внуків та трьох правнуків. Раніше, каже пані Аня, пияки розбивали вікна, лізли досередини, а тепер повмирали, та й вікна заґратували – можна залишати хату на зиму без жодного страху.
У Верблянах зупиняємось випити кави у придорожній кав’ярні. За три кави та два морозива дівчина за шинквасом править 37 гривень. «Скільки?» – перепитуємо. – «Багато?» – своєю чергою запитує вона. Та яке ж багато! Виносить нам на вулицю, в альтанку, тацю з горнятками та креманками, і відмовляється від чайових. Де ви таке у місті бачили?..
Біля ставка у селі Котах пасуться сплутані коні. Якийсь чоловік, побачивши, що ми їх фотографуємо, підходить і сам починає розмову. Без коня нині на селі не обійтися. На 260 дворів доводиться 70-80 коней. Пан Василь теж має коня. Влітку кінь пасеться, а взимку його треба годувати. «Сіном?» - запитую. «Січкою, - відповідає, - і то бажано вівсяною, ще й буряка додавати. Бо від самого сіна кінь буде кволий…». – «Кажуть, - згадую, - що бульба цього року мало в кого вродила». – «Та яке! – відповідає чоловік. - Добра бульба. Я на десяти сотках посадив дев’ять мішків, а зібрав 110. Хіба погано?» – «То ви, мабуть, сорт поміняли», - намагаюсь сяйнути ерудицією. – «Сорт я дванадцять років тому міняв. От зараз ще буряк кормовий зберемо – і можна буде відпочивати». А далі говоримо про те, що нема зараз де працювати, лише у себе на обійсті робота є. Болісне питання. «А чого ваше село Коти називається?» – запитую на прощання. – «Бо їхав тут колись пан. Бачить – верби ростуть. То будуть Вербляни. Далі кіт йому дорогу перебіг. То будуть Коти…».
Вивертаємо з бічної на основну дорогу. При дорозі кіт сидить, мружиться на осонні. А за поворотом – ще двоє сплять на ганку. Котівські коти…