ТАКИЙ ЧОРНОБИЛЬ ЗАРАЗ

 КПП «Лелів». Тут починається 10-кілометрова зона. Міліціонер ліниво дивиться на факс-перепустку, яку показує йому наш провідник, і підіймає шлагбаум. Обабіч дороги – молодий сосновий ліс. Зліва видніються закинуті будівлі ферми, а праворуч – табличка «Село Копачі. 1114 чоловік до аварії на ЧАЕС. Евакуйоване 03.05.1986 року у Баришівський район Київської області».Копачі – найближче до ЧАЕС село. Після аварії усіх мешканців було виселено, а хати зруйнували і загорнули землею. Таким чином намагалися знешкодити сильне радіаційне забруднення. Про Копачі нагадують лише невеликі горбики-могилки із поржавілими знаками радіаційної небезпеки.

10.50. КПП «Дитятки», 21 км від Чорнобиля. Виходимо з машини й даємо міліціонерам факс-перепустку на відвідання зони.

– А де ще одна копія? – суворо перепитує охоронець.

Я пояснюю, що друга копія повинна бути у них на КПП (він це знає краще за мене).

– У нас нема світла і факс не дійшов. А з однією копією я вас не пущу.

Після десяти хвилин перемовин і дзвінків стражі порядку змилостивилися й вирішили усе-таки впустити в зону й стали оглядати нас та машину.

– Дєвушка, вам би треба якось іначе одітися, – докірливо говорить міліціонер, втупившись у довгі стрункі ноги нашої супутниці, скромно прикриті куцою спідницею.

– А що там, кліщі?

– Якби ж тільки кліщі. Гадини різної повно: і вужі, й гадюки. Учора за периметром ходили, так під ногами щось таке чорне проповзло…

– А що це у вас за колесо в машині?

Велосипедне колесо вже другий місяць їздить у багажнику – ніяк не підберу час, аби його полагодити – полетів підшипник.

– Колесо завозити не можна, – симпатичний, але суворий міліціонер зачитує напам’ять якийсь параграф правил перетину КПП.

Колесо залишаю на кордоні зони, а замість нього в машину проситься рудий хлопчина, який мовчки спостерігав за нашими перемовинами з міліціонерами.

– Мене до Чорнобиля довезіть, я там працюю…

11.05. 30-кілометрова зона безумовного (обов’язкового) відселення. Усі формальності нарешті владнано, і ми мчимо непоганою широкою асфальтованою бетонкою – під сто кілометрів на годину.

Нас обганяє нова «Мазда 6» і швидко зникає за поворотом.

– Начальство наше поїхало, дерева пиляють у зоні, – пояснює наш попутник. – Із зони і дерево вивозять, і брухт ріжуть. А ще тут бомжі живуть, чоловік сорок. Їх мєнти кришують, а вони збирають різні кольорові метали. А якщо ви на КПП приїдете десь о п’ятій ранку, то побачите зелений бусик. На ньому сомятину на Київ возять.

– А я оце може й останній раз їду сюди – гроші заборгували на роботі. Якщо не заплатять, більше на роботу не вийду. 22-річний хлопець працює у Чорнобилі на пилорамі.

11.20. Чорнобиль, площа Ленінського Комсомолу. Посеред невеликої площі височіє бетонний стовп із начепленими на нього шістьма сріблястими орденами, які заслужив Ленінський комсомол за свою 70-річну історію. Я сподівався побачити порожнє закинуте місто, натомість наче перенісся машиною часу назад, на 20-30 років, у часи Радянського Союзу. По «радянських» чорнобильських вулицях ходять сучасні люди і їздять сучасні авто.

Центральна будівля площі – кінотеатр «Україна», у ньому зараз магазин. Усередині пахне хлібом, цукерками, висять липучі стрічки – «антимухи». Інтер’єр – як чверть століття тому, а от асортимент не гірший за столичний продуктовий магазин. Запасаємося хлібом, яблуками і горілкою.

11.35. Чорнобиль, офіс ДП «Чорнобильінтерінформ». Оплачуємо наше перебування, і нас знайомлять із гідом. 50-річний Сергій Франчук вже тринадцять років працює в зоні і сьогодні проведе нас стандартним туристичним маршрутом.


11.55. Чорнобильська пожежна частина. Саме звідси помчали на пожежу перші екіпажі. Біля частини – пам’ятник пожежникам-ліквідаторам: «Тим, хто врятував світ» – так написано на пам’ятнику. Шість пожежників і 24 працівники станції загинули одразу після аварії через променеву хворобу. Тіло одного так і не знайшли. Та радіація по-різному діє на організм людини. Один із героїв-пожежників, Леонід Телятников, був на станції у перші години пожежі, отримав смертельну дозу радіації, але дожив аж до 2004 року.

12.10. КПП «Лелів». Тут починається 10-кілометрова зона. Міліціонер ліниво дивиться на факс-перепустку, яку показує йому наш провідник, і підіймає шлагбаум. Обабіч дороги – молодий сосновий ліс. Зліва видніються закинуті будівлі ферми, а праворуч – табличка «Село Копачі. 1114 чоловік до аварії на ЧАЕС. Евакуйоване 03.05.1986 року у Баришівський район Київської області».Копачі – найближче до ЧАЕС село. Після аварії усіх мешканців було виселено, а хати зруйнували і загорнули землею. Таким чином намагалися знешкодити сильне радіаційне забруднення. Про Копачі нагадують лише невеликі горбики-могилки із поржавілими знаками радіаційної небезпеки.



12.15. Дитячий садок поблизу села Копачі. Понад дорогою – пам’ятник воїнам-визволителям. Свіжопофарбований у сріблястий колір і прикрашений квітами, він охороняє тепер прохід до дитячого садка. Ми продираємося через заросле деревами подвір’я. Одноповерхова цегляна будівля з колонами при вході, пофарбована в білий колір, із синіми облупленими дверима. Усередині – напівтемрява, зі стелі звисає дранка і обсипається штукатурка. У спальному приміщенні – з десяток двоповерхових металевих дитячих ліжечок. Валяються старі ковдри, підлога вкрита шаром битого скла, опалого листя, шматків паперу, піску й крейди. Востаннє діти спали тут 24 роки тому, у ніч аварії. Тепер колишнім дитсадківцям уже по 30…

12.30. Зупиняємося навпроти ЧАЕС, на вигині дороги. Звідси найкраще фотографувати станцію – її видно усю. Чорнобильська атомна виглядає мирно й спокійно. Аж не віриться, що колись тут вирувала пожежа, через ці місця пройшли шістсот тисяч ліквідаторів, частина з яких уже повмирала… Тихо, тільки вітер жене хмари по синьому небу і заганяє їхнє віддзеркалення в охолоджувальний став. «Не виходьте на узбіччя, – застерігає гід. – Там досі може бути брудно».

12.35. ЧАЕС. Ми біля самої станції, вірніше, біля першого і другого енергоблоків. Тут знаходиться центральний вхід до Чорнобильської атомної електростанції імені Леніна. Діловито ходять люди, працює техніка. Три вцілілі енергоблоки було запущено через півроку після аварії, у жовтні 1986-го. У 1991 після сильної пожежі вимкнули 2-й блок, у 1996 – перший, а третій енергоблок виробляв електроенергію аж до 2000 року. До аварії чорнобильська атомна давала 10 відсотків всієї електроенергії, що вироблялася в Україні.


12.40. Залізничний міст через охолоджувальний став, 200 метрів від станції.

– Діставайте хліб, розпочинаємо шоу, – керує Сергій. – Будемо годувати сомів.

Ми виходимо на середину мосту. Під мостом, біля опор, у рудуватій воді плаває із два десятки сомів. Не сомів, а справжніх монстрів. Вони неквапливо підпливають до кинутого хліба, відкривають широкі вусаті роти і заковтують шматки. Видно, що до такої годівлі риба звикла. Чорні тіла сомів іскряться на сонці – кожен екземпляр не менше метра завдовжки. А є й зовсім здоровенні – метрів зо два.

За годуванням риби з цікавістю спостерігають голуби, які примостилися на перилах мосту. Вочевидь, і їм хотілося б хліба, та страх потрапити у пащу сома переважає почуття голоду. Згадалася оповідь нашого ранкового попутника про машини, які везуть чорнобильську сомятину на Київ…

13.00. Майданчик біля четвертого енергоблоку. Це щось нереальне, сприймаєш все, як у кіно. Труба, об’єкт «Укриття» – саркофаг над четвертим блоком. Тисячі раз бачене на фото і по телевізору. А тепер стоїш за 100 метрів від нього і якось буденно і не страшно. Якраз навпроти блоку – ще один пам’ятник: бетонні руки тримають саркофаг. Він встановлений у 2006-му році, на 20-ту річницю спорудження «Укриття». Біля пам’ятника група англомовних туристів. «Це – канадці, – пояснює наш гід. – Із ними працює зараз мій колега». Канадці, вдосталь нафотографувавшись, звільняють нам місце і сідають в мікроавтобус.

24 роки тому на місці цього пам’ятника ми б отримали смертельну дозу радіації всього за кілька хвилин.

13.10. КПП «Прип’ять». Знову перевірка – і ми в’їжджаємо до міста Прип’ять. Я очікував побачити місто-привид. Але це місто-ліс. Навколо не видно будинків – лише кущі й дерева, немов джунглі. Перша зупинка – готель «Полісся». Піднімаємося нагору, зустрічаємо групу канадців, яка вже відбула своє у «Поліссі», і опиняємося на даху. Куди не кинь оком – дерева. Вони ховають за собою будинки, неначе оберігаючи їх від зайвої цікавості.

До нас у готелі побували вже тисячі людей – порожні пляшки на сходах та графіті на стінах свідчать про це. Із даху готелю, як на долоні, видно ЧАЕС: до неї рівно три кілометри. Сьогодні так само сонячно і тепло, як і 26 квітня 1986 року. Тільки вулиці порожні, а я можу дивитися на станцію, не боячись бути опроміненим. Згадується кадри з документального фільму: «Прип’ять, день аварії, йде весільна процесія, усі молоді й веселі, а назустріч військові у спеціальних захисних костюмах і протигазах. Вони здивовано обмінялися поглядами…» На момент аварії у Прип’яті жило майже 50 тисяч чоловік. Їх евакуювали за два дні, 27 і 28 квітня.





Я пройшовся по коридору. Невеликі номери з ковроліном на підлозі. Санвузли загальні, у коридорі. Ні меблів, ні побутових предметів немає. Усе знищено після дезактивації та візитів мародерів.

13.45. Чортове колесо і каруселі

Жовті кабінки чортового колеса назавжди застигли на тлі синього неба. Ні на колесі, ні на каруселях ще ніхто не катався і вже не покатається. Розважальний комплекс збудували у 1986 році й планували урочисто відкрити на 1 травня. Вражає якість пластикових кабінок. Витримали майже чверть століття і досі не розсипалися. На асфальті біля колеса хтось виклав трупики щурів і крота. «Це, мабуть, для фотографії зробили, – бідкається Сергій. – Потім надрукують у газеті й казатимуть, що гризуни здохли від радіації».



14.20. Середня школа №2. У вестибюлі, поруч із вицвілими плакатами про гру «Зарниця» та сигнали оповіщення цивільної оборони, на блідо-рожевому стенді «Правила для учащихся» хтось написав: «Привет бывшим ученикам СШ №2. На момент аварии учился в 4-б классе. Буду рад с вами встретиться». І номер мобільного.


Радянські підручники, старі газети, червоні транспаранти з написами гуашшю своєрідно декорують інтер’єр школи.



В кабінеті хімії на потрісканій класній дошці великими буквами написано «Були 9 травня 2010 р. Випуск 1983».



Наш гід підносить зошит у клітинку. Це меню шкільної їдальні за 26 квітня 1986 року. У першому і другому класах були биточки, у третьому – вермішель відварна, хліб, молоко й свіжий огірок.

14.35. Стандартна панельна п’ятиповерхівка поруч зі школою. У тьмяному під’їзді список мешканців – тут жило 15 сімей. Піднімаюся на другий поверх. На поверсі – три квартири. Зліва – дві однокімнатні, а праворуч – двокімнатна. У кожній квартирі – дощана підлога (колись була пофарбована коричневою фарбою, а тепер уся вкрилася пухирями й потріскалася), шпалери вицвіли й місцями повідставали. Зрізані радіатори опалення, демонтовані газові плити, вирвані вимикачі та розетки. Очевидно, це робота мародерів. Зірвали, вивезли, а потім продали на базарі. Може, зараз стоїть у когось на дачі батарея з Прип’яті…


Санвузли в квартирах сумісні, маленькі, без кахельної плитки на стінах, пофарбовані олійною фарбою. Дивно, але в більшості квартир вціліли шибки. «Під час евакуації люди зачиняли за собою вікна, тож усередину не потрапило багато забруднених речовин», – так пояснив гід безпечність ходіння по чужих хатах.

14.45. «А зараз – сюрприз», – хвалиться Сергій і веде нас… у Прип’ятське відділення міліції. Біля входу дві сосни виросли в бетонних ящиках для квітів. Усередині – будівельні уламки й сміття. Ми йдемо по темному довгому коридору, а по обидва боки – металеві двері із шпаринками. Та це ж КПЗ! Я нарахував 13 камер. Хотів уже зайти в одну з них, але здоровий глузд почав перемагати: а раптом двері зачиняться і залишок років я проведу в Прип’ятській в’язниці? Мої роздуми перервав дівочий вереск: нашу супутницю налякали всюдисущі канадці.

Усі гуртом висипали на вулицю: на залитому сонцем подвір’ї значно краще, аніж у міліції…



15.00. Спортивний комплекс. Я ще ніколи не бачив басейн без води. Виявилося, що з водою басейни виглядають усе таки органічніше. Пронумеровані тумбочки, вишки для стрибків, бракує тільки води. Цей об’єкт найдовше функціонував у Прип’яті: аж до 1996 року в ньому плавали ліквідатори, які працювали в зоні. У побитих вікнах басейну шумлять од вітру дерева, час від часу оголюючи навколишні будинки. На кахляних стінах графіті – маленька дівчинка в окулярах сидить і ловить рибу.


15.30. Автомобільний міст через річку Прип’ять. До кордону з Білоруссю звідси 10 км, і до ЧАЕС – теж 10. Її видно на горизонті. Звідси зовсім маленька, а перевернула сотні тисяч людських доль. Прип’ять тут широка й бистра; несе свої води до Київського моря, оминаючи станцію. Вода із охолоджувального ставу до річки не потрапляє – став відокремлено дамбою.



15.45. Знову Чорнобиль. Так званий Острів. Колись тут був невеликий суднобудівний завод, потім – звалище заражених кораблів. Зараз у воді видніються тільки три іржавих корпуси – решту чи то легально, чи ні, порізали на металолом і вивезли із зони. Тут на пилорамі працює наш знайомий Сашко, можливо й останній день.

16.00. Їдальня в приміщенні «Чорнобильінтерінформ». М’ясна нарізка, наваристий суп, салат, биток із картоплею, млинець із м’ясом, компот і пончики. Дістаємо пляшку горілки, завбачливо куплену в колишньому кінотеатрі «Україна». Ну, щоб нас ніяка радіація не брала! За сусіднім столом сидять канадці й заздрісно дивляться у наш бік.

16.50. КПП «Дитятки». По одному боком проходимо через спеціальну рамку, загорається зелена лампочка – чисто! Машина теж у порядку. Я забираю велосипедне колесо, і ми їдемо із зони.