 |
Чому русини стали українцями
|
11:59 3.12.2012
За малопродуктивною полемічною завісою навколо проблеми етимології слова “Україна” часто-густо щезають з поля зору питання, надзвичайно вагомі для розуміння сутності історичної долі українського народу. По-перше, це питання про причину, яка змусила народ поміняти етновизначальні терміни, а, по-друге, — як ці переміни відбувалися в історичній реальності.
 |
“З боку українського народу перехід до нового етноніму був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляторським процесам, політиці денаціоналізації українців, розчинення їх в “общерусском море”, яка невідступно проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що названий перехід активніше протікав і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, ще до недавнього часу збереглися етнічні самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”)”.1
Очевидно, поширення нової самоназви стимулювалось ворожою московською тактикою мімікрії в етнонімічній термінології. Треба було “знайти собі нове ім’я, що гарантувало б його національну незалежність, що не давало б можливости московським шахраям грати на помішані назв Росія з Руссю”.2
Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму за обставин повного політичного та культурного безправ’я не було іншого виходу, за свідченням багатьох авторів, як замінити назву Русь-русин іншою назвою. “Щоб відрізнити свою націю і територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву “руської” й прийняла для своєї нації нашу народню назву — “українська”, а для території назву “Україна”, яка вживається в народних піснях”.3
“Ім’я руського зробилось і для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ зоставалось як виняткове надбання південно-західного народу (тобто, українського). Тоді останній зоставався якби без назви; його місцеве приватне ім’я, яке вживалося іншим народом (московитами) лише загальне (державне), зробилося для другого тим, чим раніше було для першого. У південно-руського (українського) народу ніби було вкрадено його прозвище. Роль повинна була перемінитися у зворотному вигляді. Так як в старину північно-східна Русь (Московщина, Залісся) називалося “Руссю” тільки в загальному значенні (у розумінні державному), а в своїм частковім мала власне найменування (Московія, Залісся), так тепер південно-руський (український) народ міг назватися в загальному (у державному) розумінні, але в частковім, своєріднім, повинен був найти собі іншу назву”.5
Так писав знаменитий професор київського (і петербурзького) університету Микола Костомаров. Про потребу знайти собі іншу самоназву писав і славнозвісний професор львівського університету Омелян Огоновський: “Наш народ тому не винуват, що царі московські перенесли назву Русь на свою державу, та що наша батьківщина лишилася свого питомого імені”.6
“Намагання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви “Україна”, “українець”, “український”, — зазначав визначний австро-хорватський славіст В. Ягіч, — пояснюється тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають якомога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала б усяке змішання великорусів і малорусів”.7
Таке змішування призвело, як справедливо зазначає А. Міллер, до того, що “територія сучасної України перетворилася в XIX ст. в об’єкт справжньої термінологічної війни”.8
Російський академік Корш виступив у 1912 р. в газетах “Утро России” і “Биржевые ведомости” з таким поясненням етнонімічної ситуації українців в Росії: “Патріоти відомого кшталту надають перевагу звертатися до почуттів, ніж до логіки, а етнографічне становище українців, на жаль, таке, що надає можливість логічної сваволі в оцінці їх племінної особливості: з одного боку “хахол” — не те, що “кацап”, а з іншого боку, на відміну від поляка, чеха, серба і всякого іншого слов’янина, він “русский”. Логічно думаюча людина скаже: “так, він “русский”, але не “великорос”. А російський спеціаліст із патріотичних справ переможно вигукне: “Ага, він — “русский”. Ми — так само “русские”. Виходить він нічим не відрізняється від нас і не сміє вимагати чогось особливого. Ось на цьому двоякому смислі слова “Русь”, “русский”, і грунтуються непорозуміння — не завжди щирі — наших політиків, теоретичних і практичних, відносно малоросів або українців”.9
На першій сторінці своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси” М. Грушевський зазначає: “Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передовсім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба відріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: “малоросійський”, “Малоросія”. Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: “українсько-руський”.11
Пояснюючи причини зміни етноніму, професор Томашівський писав: “Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити що наш нарід і московський нарід — то одно — тому ми називаємо себе українцями. Бо ми що іншого, а россіяни, “русскіє” що іншого; наша історія одно, а їх друга”.14
Таке ж пояснення зроблено в спеціальній збірці статей, що вийшла на початку XX століття на Буковині. “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “рускими” і на відміну від нашого “руського” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” (з двома “с”) значить росийський або московський, а “руський” (з одним “с”) означає наш нарід. На письмі се видко, — але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав “руский” з двома “с” (в значіню “росийский”), чи сказав “руський” з одним “с” (в значіню “руський”). Тому із того виходить чисто баламутство”.15
Від Полтавської катастрофи (1709 р.) посилилась агонія української державності, яка завершилась скасуванням гетьманщини (1764 р.). Українська держава як суб’єкт міжнародних відносин зникла, проте український народ виявив безпрецедентну пружність, бо саме в той період розпочав масово засвоювати плугом величезні простори півдня і сходу, які були здобуті козацькою шаблею. І вже на початок XIX ст. український етнос вкоренився від поліських боліт до хвиль Азовського і Чорного морів.
Зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну справу. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин правіків, а другий — штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх лукава зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин — руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін.
Уперше для Гетьманщини (це сьогодні Полтавська та Чернігівська області), яка внаслідок козацького військового союзу з Москвою вже з 1667 року поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дошкульно відчули, як баламутство термінів ставить під загрозу національну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необхідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”.20
На початку XIX ст. в межах Російської імперії появилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Украинский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Украинского сборника” (1838, 1841), вийшли упорядковані М. Максимовичем альманахи “Украинец” (1859 і 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефодіївського братства “Книга битія українського народу”. П. Куліш віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнографічних регіонів, що надавало терміну “український” загальнонаціонального значення.25
Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумілий, невизначений і відносився тільки до частини України. Молодші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневський, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового національного імені заважила безперечно мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва Україна набрала широкого розповсюдження.
Про вплив на вибір нового етноніму Тараса Шевченка треба сказати окремо, бо вирішальну роль в поширенні етноніму “Україна” відіграла, безперечно, його творчість, хоч сам він, як свідчить “Словник мови Т. Г. Шевченка”, ніколи не вживав термінів “українець”, “українка”, “український”. Але “завдяки популярності творів Тараса Шевченка сформувались терміни “український” і “українець” від назви “Україна”, яку виніс народний геній з усної народної традиції, що збереглася також у народних думах”.28
На молоду українську інтелігенцію поряд з Шевченком, народними піснями і думами, в яких постійно вживається етнотопонім Україна, величезний вплив справила творчість Гоголя, зокрема повість про запорозьке лицарство “Тарас Бульба”, де часто вживається термін “Україна”.
З 1863 року царські сатрапи стали забороняти згадувати терміни “Україна”, “український”, замінивши їх термінами “Юг России”, “южнорусский”, тобто назвою без докладного етнографічного змісту. Саме цього ж 1863 року, за збігом обставин, у львівському часописі “Мета” з’явився вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що помилково був вміщений під іменем Тараса Шевченка. Офіційно дозволялося вживати образливий термін “малорос” у противагу до бундючого “великороса”. “Цензура забороняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить усюди вживати “русский” — а з великої протекції “южно-русский”, або “малорусский”.48
У 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про те, що української мови “не было, нет, и быть не может”. Рішенням Надзвичайної Комісії “для пресечения украинофильской деятельности” циркуляр Валуєва доповнив горезвісний Емський указ (1876). Розпочалася брутальна політика відкритого лінгвоциду: мова українського народу (проголошена неіснуючою), була заборонена в школі, в церкві, в державних установах і взагалі в публічному вжитку. Український правопис заборонявся.
Дозволено було користуватись тільки російським правописом. Заборонено було друкувати наукові та перекладні книжки українською мовою. Белетристика підлягала жорстокій попередній цензурі. Не дозволялась дитяча і юнацька література, а також художні твори з життя інтелігенції, купецтва і міщанства. Заборонені були будь-які періодичні видання, театральні вистави, концерти і лекції українською мовою. Навіть заборонявся друк українських текстів до музичних творів.
Для боротьби з поширенням етноніму “українець”, в Києві, за почином редактора чорносотенної газети “Киевлянин” професора Д. Піхна, створюється “Клуб русских националистов”. Клуб створили, як вони писали: “щоби відстоювати російську ідею на “юго-западе России” від єврейських та українських “козней и натисков”.65
У 1912 р. вийшла велика обсягом робота С. Щеголєва “Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма”. За свідченням сучасників, замість відштовхнути людей від злочинного “мазепинства”, книжка “відкривала очі багатьом із своїх примусових читачів”.69 Щеголєв страшенно обурився, коли австрійський імператор звернувся до послів у австрійському райхсраті, що згуртувалися в українському посольському клубі, назвавши їх “представниками українського народу”.
В’ячеслав Липинський, активний діяч українського відродження, ще у 1912 році ствердив: “…сьогодні вся свідома частина українського народу прийняла, як національні, назви: Україна, українець, український. Питання тим самим на сьогодні вичерпане: визнаємо себе за народ окремий від інших слов’янських і неслов’янських і називаємо себе українським народом”.77
Остаточно перемога нового етноніму на Наддніпрянщині настала після кровопролитних Визвольних Змагань 1917–1921 років.
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI–XVIII ст. // Сучасність.— 1993.— № 2.— С. 103.
[2] Онацький Є. Наше національне ім’я. Наш національний герб.— [Б. м.]: Українське вид-во “Перемога”, 1949.— С. 28.
[3] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).— Львів, 1931.— С. 348.
[4] Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.).— Х.: Основа, 1996.— С. 29.
[5] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. І.— С. 37.
[6] Огоновський О. Історія літератури руської.— Львів, 1891.— Т. I.— С. 8.
[7] Дорошенко Д. Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву “українці” // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН.— К., 1927.— Кн. X.— С. 275.
[8] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 36.
[9] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 4.
[10] Грушевский М. С. Иллюстрированная история украинского народа.— СПб., 1913.— С. 4–5.
[11] Грушевський М. С. Історія України-Руси.— Львів, 1904.— Т. І.— С. 1.
[12] Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються українцями? — Самбір, 1932.— С. 57.
[13] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 69.
[14] Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім’я.— Львів, 1909.— С. 16.
[15] Русини а москалі: Збірка статей і оповідань.— Чернівці: Руська Рада, 1911.— С. 3.
[16] Назарук О. Як називається наш рідний край і нарід? — [Б. м.], 1915.— С. 3.
[17] Ванькевич К. Хто ми і від кого походим? — Проскурів, 1917.— С. 66.
[18] Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право.— К.: Основи, 1996.— С. 92.
[19] Тойнбі Арнольд Д. Дослідження історії.— К.: Основи, 1995.— Т. 1.— С. 123.
[20] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб.: Изд-во Лит. фонда, 1903.— Кн. І.— С. 38.
[21] Барвінський Б. Велика й Мала Україна.— Львів: Накл. Укр. книгарні, 1925.— С. 4.
[22] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 43.
[23] Цегельський Л. Русь — Україна, а Московщина — Росія.— Царгород, 1916.— С. 86.
[24] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 13.
[25] Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів.— Львів, 1994.— С. 209.
[26] Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі.— Львів: Світ, 1993.— С. 11.
[27] Отечествоведение: Россия по рассказам путешественников и ученым изследованиям.— СПб., 1871.— Т. 2.— С. 6.
[28] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 13.
[29] Див.: Левченко М. Заметки о русинской терминологии // Основа.— 1861.— Июль.— С. 183–185.
[30] Феденко П. Наша національна назва у Шевченка. Цит. за: Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег, 1951.— С. 25.
[31] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег: Накл. Укр. книгарні, 1951.— С. 101.
[32] Гоголь Н. В. Собрание сочинений.— М.: Гослитиздат, 1949.— Т. 2.— С. 49, 88.
[33] Проблеми дослідження історії України: Збірник матеріалів першого круглого стола істориків.— Львів, 1993.— С. 152.
[34] Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество — это народы.— М.: Мысль, 1990.— С. 179.
[35] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.— СПб., 1872.— Т. VII.— С. 455.
[36] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег, 1951.— С. 93.
[37] Світленко С. І. Народництво в Україні // Український історичний журнал.— 1997.— № 3.— С. 45.
[38] Українка Леся. Твори: В п’яти томах.— К., 1956.— Т. 5.— С. 47.
[39] Українська суспільно-політична думка в 20 столітті.—Сучасність.— 1983.— № 1.— С. 22.
[40] Міхновський М. Самостійна Україна.— Лондон, 1967.— С. 28.
[41] Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба.— Мюнхен, 1974.— С. 121.
[42] Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.— X.; К.: Держлітвидав України, 1930.— С. 211.
[43] Письмо к издателю “Колокола” // Літературна Україна.— 1990.— 11 жовт.
[44] Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности // Україна: Наука і культура.— К., 1993.— Вип. 26–27.— С. 97.
[45] Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи? // Український історик.— 1983.— № 2–4.— С. 114.
[46] Україна. Українознавство і французьке культурне життя.— Париж, 1950.— Зб. четвертий.— С. 220.
[47] Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються українцями? — Самбір, 1932.— С. 9.
[48] Кревецький І. “Не было, нет, и быть не может!” // ЛНВ.— 1904.— Т. 27, кн. 7.— С. 9.
[49] Нарід в неволі.— Львів, 1895.— С. 38.
[50] Франко І. Молода Україна.— Львів, 1910.— Частина перша: Провідні ідеї й епізоди.— С.8.
[51] Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні.— Варшава, 1936.— С. 27.
[52] Революція в небезпеці! — Відень; Київ, 1920.— С. 49.
[53] Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма.— М.: Наука, 1989.— С. 53.
[54] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 164.
[55] Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник.— М., 1998.— С. 14.
[56] Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре // Вопросы языкознания.— 1990.— № 3.— С. 118.
[57] Украина — это Русь: Литературно-публицистический сборник.— СПб.: ЛИО “Редактор”, 2000.— С. 21.
[58] Украинский вопрос.— М., 1917.— С. 39.
[59] Киевские Университетские Известия.— Т. 8.— С. 38.
[60] Шелухин В. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів.— Прага, 1936.— С. 84.
[61] Пестель П. И. Русская Правда.— СПб., 1906.— С. 40.
[62] Винниченко В. Відродження нації.— Київ; Відень, 1920.— Част. І.— С. 34–35.
[63] Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш.— К., 1994.— С. 235.
[64] Грабович Г. До історії української літератури.— К.: Основи, 1997.— С. 43.
[65] Царинный А. Украинское движение.— Берлин, 1925.— С. 159.
[66] Стороженко А. В. Происхождение и сущность украинофильства.— К., 1912.— С. 40.
[67] Сикорский И. А. Русские и Украинцы.— К., 1913.— С. 51.
[68] Медвецкий Г. М. Единство русского языка в его наречиях.— Прага, 1924.— С. 11.
[69] Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи.— Відень, 1916.— С. 93.
[70] Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи.— К., 1914.— С. 131.
[71] Ленін В. І. Ще про “націоналізм” // Повне зібр. творів.— К., 1972.— Т. 24.— С. 310.
[72] Лизанчук В. Засоби масової інформації про русифікаторську політику в Україні.— Львів: ЛДУ, 1993.— Ч. I.— С. 155.
[73] Секретний донос Полтавского губернатора Богговута Министру Внутренних Дел.— Полтава, 1917.— С. 1–11.
[74] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 135.
[75] Федотов Г. П. Судьба и грехи России.— СПб., 1992.— Т. 2.— С. 284.
[76] Цветков В. Ж. Белое движение в России. 1917–1922 годы // Вопросы истории.— 2000.— № 7.— С. 68.
[77] Lipiński W. Nazwa “Ruś” i “Ukraina” i ich znaczenie historyczne // Z dziejów Ukrainy.— Kraków, 1912.— S. 54.
Немає коментарів:
Дописати коментар