СУМНІВ

Тебе не радував я квітами,
Таке не прийнято в селі.
Шуміли дерева верховіттями,
Ховали  молодість  в гіллі

Від нас, в ту ніч ногами босими
Пішла  любов у згадки й сни
Кохання наше родилось серед осені
Та не дожило навіть до весни

Про своє майбутнє мріяли й гадали,
І не мішали нам незгоди й гріх,
Та вмить ми чужими стали
І ніхто нам тоді не допоміг

Цвітуть троянди в росах сяючи,
Барвіє сонцем ясен схід,
Роки пливуть, з пам"яті змиваючи
Любові нашої останній слід

І гризе сумнів мене  й донині,
Хоч давно то було, а все ж,
Чому не признався  я дівчині,
Що кохав сліпо  її без меж

Не стало того  всього,
В роках згубилося тепло,
А може й справді  святого
Кохання у нас ніколи й не було