машинопису „Краєзнавчого Словника Волині і Волинського Полісся"
авторства проф. О. Цинкаловського.
Книга ця — це неоціненої вартости історія нашої дорогої Волині, нашої рідної землі. Треба вірити, що вона стане настільною книгою кожного волинянина. У ній можна буде знайти своє село, місто чи хутір — усі рідні й знайомі місця, сповнені спогадів про дитягі та юні літа.
Необхідність історично-географічного словника не вимагає окремих пояснень. Особливо брак такого словника відчувається не тільки дослідниками всякого краю, як то геологами, географами, археологами, істориками, етнографами та іншими. Відчувається це тими спеціялістами у щоденній їх роботі, відчувається також вчителями, професорами, науковими працівниками, студентами і старшою шкільною молоддю, особливо в їх практичних завданнях і теоретичних роботах, в дослідженнях і охороні пам'ятників нашої старини, у всебічному запізнанні із своїм краєм, областю, містом, оселями і селами.
Власне, цей словник має завдання зібрати необхідні фактичні матеріяли з ділянок географії, топоно-мастики, геологічної структури краю, археології, історичної географії, історії і розвитку економіки краю, історично-статистичних змін й історичних взаємовідносин, які так вплинули на розвиток Волині й Полісся, на яких сформувався фізичний і психологічний тип волиняків і поліщуків, які створили свою питому для них матеріяльну, духову культуру. Під час довголітніх досліджень і зібраних матеріялів виявилося, що багато назв старих міст, містечок, сіл, не згадуючи вже про назви урочищ, загубили свої старі назви. Стосується це також і до макро-літичних археологічних об'єктів, як городища, селища, цвинтарища, вали, старі дороги тощо.
Для поповнення цих образів використовував автор від віків заховані в народній пам'яті старі назви, оповідання і традиції місцевого населення.
Автор збирав відомості по містах, містечках, селах і хуторах, переважно серед старих міщан, селян, майстрів, вчителів, священиків, лісничих, плисарів (що сплавляли плоти) і рибалок, які інколи з великою докладністю розповідали історію своїх осель, церков, замків, джерел і часто зв'язаних з ними легенд і казок. Торкалося це передусім старих урочищ, руїн замків, веж, валів, курганів
Для ілюстровання того ж словника використані численні грав'юри відомого митця Волині, Київщини, Поділля і Галичини Наполеона Орди (ніколи й ніде не друковані). Особливо при використанні топономастичних ма-теріялів звернуто увагу на назви урочищ, малих річок, озер, болот, доріг, а також городищ, валів, гребель, бродів тощо. В тексті словника вміщені також назви і вказано місця положення неіснуючих віддавна сіл, замків, водяних млинів, ґуралень й інших промислових об'єктів.
Таким чином кількість використаних в словнику об'єктів сягає понад 5,600 гасел, не рахуючи їх варіянтів, під якими вони виступали. Крім того особливу увагу звернено на назви старих, історичних осель, або таких, які мають свою історичну вартість як: Варяж, Гридшина брама, Кроваве поле, Боярське стійло, Хозарщина, Волохи, Татарський шлях і т.д
При описі більших і менших осель автор старався сягнути в глибину не тільки нашої історії, але і праісторії, збираючи і досліджуючи, як монументальні (городища, вали) так і дрібні археологічні об'єкти від часів старшого, камінного періоду, неоліту, бронзи, римської доби і мандрівки народів, окреслюючи їх культурну приналежність і конспективно їх описуючи.
В міру можливости автор старався зібрати старі українські прізвища різних суспільних верств населення, і особливо такі прізвища як: Гетманчуки, Боярчуки, Воло-щуки, Пушкаруки, Сотничуки, Атаманчуки ...
Крім того, автор подав по можливості приналежність окремих осель до адміністраційних центрів, власників, ма-настирів, зазначаючи їх географічне положення, річки, озера і болота, над якими вони положені.
Подано тут також кількість населення і належної до нього землі, що належала до громад, а також окремо до більших землевласників, а також фабрик, млини, цегельні, рудні, гамарні, валярні тощо.
Цей словник допроваджено до 1914 р., цебто до Першої світової війни, яка своїми винищуючими діями охопила волинські й поліські терени. Населення з охоплених війною міст і сіл виїхало на схід. Села й міста часто були спалені, адміністраційні центри, школи, бібліотеки, архіви понищені й тільки після війни люди почали знову вертатися на свої землі.
Усе це не сприяло досліджуванні, особливо західних теренів Волині.
- КОРОТКИЙ ГЕОЛОГІЧНИЙ НАРИС ВОЛИНІ І ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ
Волинь і Волинське Полісся охоплювали територію понад 30,000 квадратних кілометрів з населенням біля 3,000,000 жителів.
На заході кордоном цієї країни є річка Західний Буг, на півночі — болота між горішнім бігом р. Прип'яті й Піни, звідки границя завертає на схід, проходячи заболоченими надприпетськими просторами, де як фізіографічну границю трудно докладно окреслити. На сході границя Волині підходить до долин Горині і Случі аж до джерел цих річок. На півдні границя згаданої країни творить вододіл річок Дніпра й Дністра, а на південному заході є вододіл між басейном Балтийського й Чорного морів, який тут називають Авратинською височиною.
Край цей під оглядом фізіографічним не є одноманітним і поділюється на досить високу, лесову Волинь і низьке піскувате і забагнене Полісся.
Природною границею між Волинню й Волинським Поліссям є границя розповсюджених лесів, яка простягається з заходу на схід, починаючи від містечка Устилу-га, проходить кривою лінією через Володимир-Луцьк-Рівне, в напрямку м. Корця і Звягеля. Однак прийнятий загально погляд на геологічну структуру Волині й Волинського Полісся, при докладнішому геоморфологічному аналізі, мусить бути значно скорегованим, внаслідок чого край цей змушені будемо поділити ще на кілька частин, які під фізіографічним оглядом значно відрізняються один від одного.
Подільський тереновий поріг на південному сході Волині обривається раптово і творить широку котловину, вкриту пісками і тому цей терен пригадує Полісся і має назву Малого Полісся.
На південь і південний схід від границі Малого Полісся здіймається Подільська височина, яка своє походження завдячує тектонічним процесам і має характер країни перерізаної глибокими ярами і широкими долинами.
На північному заході вривається ця височина до Малого Полісся високим тереновим порогом, відомим тут під назвою Гологорсько-Крем'янецького хребта, або Кременецьких гір, які на південному заході переходять в горбовину т. зв. Вороняків. Цілу поверхню знесення, на південь, від стрімкого порогу, покриває камінна плита сармаського походження. Плита ця вкрита нерівномірно лесом, грубість верстви якого в північно-західній частині стає щораз то тоншою і на грані майже зовсім зникає.
Ця камінна посармацька плита в часі горішнього Сармату сягала правдоподібно значно далі на північ і північний захід, то значить продовжувалася на т. зв. Мале Полісся і, можливо, навіть, на властиву Волинь. В періоді регресій Понту, аж до часу акумуляції молодшого лесу, ця границя почала відступати в південному напрямку.
На протязі довгих тисячоліть, плита ця була постійно нищена ерозією і вітренням, так що по остаточному зникненні північних її частин, з неї не залишилося там майже ніяких слідів. Одинокими свідками дальшого її розповсюдження залишилися острівні гори, які самітно підносяться в безпосередній близькості подільського порога, як наприклад — Остра гора, Стіжок, Божа гора. Деякі з них знаходяться з лівого боку ріки Ікви.
Сама подільська височина розрізана численними долинами і ярами. На границі теренового порога вона творить подовжні півострови і гори, які існують до наших часів.
Вкінці горішнього Сармату поверхня північного Поділля була вже глибоко поперерізувана ярами й тільки в часі дилювіяльного періоду краєвид цей був злагоджений — навіяною сюди верствою лесу, який знівелював
узбіччя долин, засипав урвища і щілини в камінному покрові. По акумуляції лесу знову сила води і вітру на протязі тисячоліть безпереривно нищила нагромаджений лес, а також сармацьку камінну плиту, яка знаходилася під ним, відкладаючи виполоканий і вивітрений матеріял в долинах річок Ікви, Стиру, Горині й західнього Бугу
- КОРОТКИЙ ПЕРЕДІСТОРИЧНИЙ І ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ВОЛИНІ Й ВОЛИНСЬКОГО ПОЛІССЯ
Перехід від палеоліту до неоліту, від старшого до молодшого камінного періоду на Волині й Волинському Поліссі не відбувся раптово, але продовжувався довгі тисячоліття, коли по занепаді старих, палеолітичних культур спостерігаємо переходову фазу Мезоліт, що становив ніби перший поріг до неоліту. Цей протонеолітичний період на Волині і Поліссі репрезентує передовсім так зв. тарденуаська культура. Під час появи її в Европі, а в тому і на Волині, з'являється мисливська людність, яка оселювалася охоче на піскових надрічних і надозерних навіяннях, на яких залишила по собі сліди у вигляді мікро-літичних знарядь. У першому розвоєвому етапі, люди того періоду не знали ще ганчарства. На наших теренах скупища таких мікролітичних знарядь спостерігаємо передовсім на піскових навіяннях Волинського Полісся, над річками й озерами, в таких місцевостях: Кречів, Мли-ниська, Бережці, в околицях Опалина, на навіяннях сіл Кримна, Сіконя, Качина та інших. Люди цього періоду оселювалися над річками, озерами й болотами і займалися бортництвом і рибальством.
По періоді мезоліту, який тривав приблизно до 8-7 тисячоліття нашої ери на згаданому волинському і поліському терені, десь від 7 до 2 тисячоліття до нашої ери вперше з'являються люди, що були носіями вищерозви-нутих культур. Вони оселювалися на родючих землях, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі, полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу, а також до полювань вживали луків і стріл. Зброю і знаряддя домашнього вжитку виробляли вони з каменя, кременя або рогу й кості.
їх оселі, що виступають переважно на родючих ґрунтах, складалися з багатьох землянок або й хат. Займалися вони старими традиційними полюваннями і рибальством, але головною їх культурою було скотарство і рільництво.
Ці поселенці, переважно, прийшли з півдня, з наддунайських теренів, де рільництво розвинулося значно раніше.
Заслугою людности цих культур, яка була в якійсь мірі зв'язана з автохтонною тодішньою людністю доріч Дніпра і Дністра, було защеплення на тих землях рільничих і годівляних культур.
В останній фазі неоліту на широких теренах середньої Европи з'являється людність, яка була носієм культури шнурової кераміки, розвиток якої припадає на період сухого, субариального клімату. В цьому періоді почали висихати ліси і чорноземні, вогкі терени, почали поступово обертатися в степи, що спонукало великі мандрівки людности.
І власне тоді на Волині з'являється кочовнича людність шнурової кераміки. Спричиняється це до заникан-ня рільничої і годівельної культур і правдоподібно змушує неолітичну людність шукати собі інших догідних для рільництва й годівлі худоби теренів. Кочовнича людність шнурової кераміки, завдяки освоєнню коня і його допомоги, мала можливість опанування великих обшарів. В науці людність шнурової кераміки зв'язують вже з праіндо-европейцями. На Волині й Волинському Поліссі ця людність затримується надовго, будує собі стовпові доми, насипає великі кургани і поступово покидає кочовниче життя.
Період бронзової епохи, який припадає на Волині на 1800-1500 рр. перед нашою ерою, репрезентують тут культури почапська, так зв. „тшцінецька", коморовська й лужицька. Культура почапська розповсюджується на південному сході, а в тім і на Волині, де знаємо її з пласких поховань зі скорченими шкелетами (с. Почали і на Дубенщині Пересопниця). Культура тшцінецька, з часів якої відомі бронзові предмети, знайдені в курганах, а кераміка в оселях й окремих знахідках. Врешті на теренах Волині (й Галичині) виступає в бронзовій добі окрема культура т. зв. коморовська, яка характеризується курганами, а її кераміка — це банясті амфори з циліндричною шийкою, з типовим трикутним орнаментом, зброя переважно кремінна або камінна, а прикраси мають характер типовий для Мадярщини (Угніїв, Острозького пов.).
На західних теренах Волині й Волинського Полісся в останньому періоді бронзової доби (1300-1100 рр. п.н.е.) виступає ще культура лужицька. Характерною рисою цієї культури є кремація, по якій перепалені кістки всипали до урн і ховали на розлеглих цвинтарищах. Ця культура перетривала на Волині до раннього лятенського періоду і зв'язують її дотепер з т. зв. праслов'янами.
Початки залізної епохи (від 700 до 1000 н.е.) позначилися на нашому терені знахідками, як цвинтарищ так і осель. Названо її Висоцькою культурою від плаского могильника в с. Висоцько коло Бродів (на кордоні з Галичиною). До цієї культури можемо віднести цвинтарище під с. Куликовом к. Крем'янця, оселі на Острій горі, в околицях Радивилова, с Литовежі і в багатьох інших місцевостях. Висоцьку культуру звичайно зв'язують зі слов'янами — неврами Геродота.
Від початку н.ери спостерігаємо на Волині й Волинському Поліссі впливи римської культури на матеріяльну культуру слов'ян, а на землях України особливо сильні впливи греко-римські, грецьких колоній над Чорним морем. Впливи ці глибоко проникають на Наддніпрянщину й Наддністрянщину, доходячи і переходячи терени на північ від р. Прип'яті. Цьому сприяють прастарі, переважно водяні шляхи, вгору течії Дніпра й Дністра.
Особливо ці впливи позначилися на Поділлі, Галичині, Волині і Поліссі. Часті знахідки римських імпортів: зброї, прикрас, кераміки, скляних посуд, грошей і грошевих кладів свідчать, що в цьому періоді Волинь і Волинське Полісся були сильно зв'язані з Надчорноморям, і ці всі римські товари ввозилися переважно водяними шляхами. Шляхами, які лучили південь з північчю на Волині й Волинському Поліссі, де були такі річки як: Горинь, Случ, Стир і Буг, як південний так і західний.
У своїй праці „Перемивальні золота", написаній на підставі ще старших джерел, про край подається так: „З тих (слов'янських) племен одне мало перед тим, в давнину владу (над слов'янами), його князь називався Маджак, а саме плем'я звалося Балінана. Тому племені в давнину підпорядковувалися всі інші племена. Тому, що зверхня влада належала йому, потім поміж племенами виникли чвари, порядок був нарушений, вони розділилися на окремі групи і кожне плем'я вибрало собі вождя. (А. Гаркавы: „Сказанія мусульманскихъ писателей о славянахъ и русс-кихъ". С.П.Б. 1870 р.).
Про ці міста, які виникли на території союзу племен підлеглих державі Валінана, згадує географ баварський 9 ст. —• Анонім Баварський і подає число міст на землі Бужан на 231, а на землі Волинян — на 70 городів.
Польський хроніст Ян Длуґош писав, що город Волинь знаходився колись при устю ріки Гучви до р. Бугу (де тепер с Городок в Грубешівському пов. в Польщі). Археологічні і топономастичні досліди виказали, що на терені села Городка знаходиться городище з 7-10 ст.
По розпаді держави Валінана на цій території згадуються т. зв. „Червенські городи". За літописом — Повість Временних Літ, під роком 981 — подано: „Йде Володимир к ляхам і зая гради їх: Перемишль, Червень и іньї грады, иже суть до сей дня под Русью".
Удруге згадується в літописі — Волинь городище, під роком 1118: — „Ярослав же совокупи Русь и Варяга и Словєнє, поїде противу Болеславу і Святополку и придє Волиню и сташа обо под реки Буга".
По здобутті Володимиром Великим Червенських городів, не залишився він ані у Червені, ані в Перемишлі, а заложив, або назвав один з волинських городів своїм іменем і посадив там свого сина Всеволода. Так на Волині постало перше, залежне від Києва, Володимирське князівство з його столицею — Володимиром.
Від 1015 року, аж до панування князя Романа, то значить за сто літ змінилося тут сімнадцять князів і місто значно розрослося, його торговельні зв'язки охоплювали сусідні, західні держави: Польщу, Чехію, Мадярщи-ну й сягали до далекого Ратибора і Регенсбурга на заході і до Аркони і Щеціна над Балтицьким морем. Правдоподібно, найбільшого розвитку зазнала, як ціла Волинь та і її столиця, за князів Романовичів Данила і Василька, його сина Володимира, хоч на цей час припадають найстрашніші татарські напади і руйнування.
В 1283 р. князь Мстислав переносить столицю Волині до Луцька, де до 1338 р. княжать ще нащадки Даниловичів: Юрій І, Андрій і Юрій И. В цьому періоді, віддана на систематичні, жорстокі татарські напади, Волинь сходить на положення другорядної, хоч з великими традиціями, держави.
Нова волинська столиця — Луцьк, де за литовсько-волинських князів зосередилася адміністраційна, військова й духовна влада, відбувалися постійні з'їзди і наради, як наприклад, в 1429 р. з'їзд західньо-европейських монархів, а також часті наради князів, панів і духовенства, на чолі якого стояв православний єпископ з титулом Волинського і Берестейського. Особливо за часів Лева Свид-ригайла місто Луцьк почало витворювати нові оригінальні і поглиблювати старі, державні традиції, відкриваючи двері для доступу західньо-европейських впливів як в науці, так особливо в мистецтві й архітектурі. По смерті Лева Свидригайла в 1452 році, Волинь переходить під управління місцевих старостів.
Довго ще однак продовжувалася боротьба між Литвою і Польщею за Волинь, цю перлу земель старої Русі, де обов'язувало право Литовського Статуту, оперте на Руській Правді. Не згасла на Волині пам'ять про славу Волинсько-Галицької держави, про Романа і Данила.
В 15-16 ст. волинську землю очолював маршал, одночасно був він намісником князя-господаря і тільки в 1566 р. гідність цю обійняв Волинський воєвода (титул це старий, руський), якому була підпорядкована ціла Брацлав-щина. Серед суспільних верств Волині й Волинського Полісся почала в 15 ст. заникати, колись заложена верства — боярство, які в невпинній боротьбі з князями і магнатами, сходили до нижчих суспільних верств, служили при замках, містах й магнацьких палацах. Деякі сходили до селянського стану, з тією хіба різницею, що виконували обов'язки, зв'язані зі сторожевою службою і обороною перед дрібними загонами татарів.
Ці села, де проживали бояри, часто звуться Боярками, Болярками, а себе називали вони на Поліссі рудними або військовими товаришами в залежності, чи несли розвідувальну військову службу, чи працювали на руднях і кузнях. Так було перед Люблинською Унією 1569 року, коли то наступило воз'єднання Великого Литовського князівства.
По з'єднанні Волині з Польщею в 1569 р., Волинська земля була перейменована на Волинське воєвідство і поділена на три повіти: Луцький, Володимирський і Кременецький. До тодішнього Луцького повіту (не рахуючи звичайних сіл), належали: Луцьк, Горохів, Ярославичі, Торговиця, Боремель, Берестечко, Муравиця, Млинів, Дубно, Межиріч, Гориньград, Дубровиця, Гоща, Корець, Звя-гель, Степань, Володимирець, Чарторийськ, Колки, Олеськ, Клевань, Пересопниця і Рівне.
До Володимирського повіту належали: стара столиця Волинського князівства — Володимир, Зимно, Низкиничі, Порицьк, Турийськ, Ковель, Миляновичі, Вижва, Несу-хоїжи, Локачі, Кисмин, Свинюхи, Устилуг, Дольськ і Ка-мінь-Каширський.
До Крем'янецького повіту: Замок Крем'янець, Козин, Радивилів, Вишновець, Збараж, Почаїв, Підкамінь, Загай-ці, Олексинець, Вишгородок, Білозірка, Волочиськ, База-лія, Красилів, Старо-Костянтинів, Остропіль, Любар, По-лонне, Лабунь, Зеленці, Судилків, Славута, Заслав, Ляхівці, Човган (Теофилів), Ямпіль і Катербург.
Першим волинським воєводою був кн. Олександер Чар-торийський, який резидував в Луцьку. Однак найпотужнішим і найбагатшим на Волині був рід князів Острозьких, який не мав в своїй родословній ніяких зв'язків з Литвою. Рід цей виводився від князів туровських і пінських — Даниловичів. Цей рід дав початок таким княжим родам як Збаразькі, Вишневецькі, Порицькі, Корець-кі, Сангушки, Воронецькі, Чарторийські, Дубровецькі, Гольшанські і цілій плеяді дрібних волинських і поліських родів, які часто під оглядом маєтковим, стояли нижче рівня звичайних волинських землян і шляхти. З діючого ще перед 1569 р. треба згадати Литовський Статут і Привілей Волинської Землі 1501 року.
В цьому ж періоді багато волинських і поліських міст і містечок отримали т. зв. Магдебурзьке право, як: — Крем'янець 1432 р., Луцьк — 1518, Ковель — 1540, Тор-чин — 1564 р. і т.д. Однак найстарше місто Волині Володимир користав з цього права десь від 12-13 сторіччя. Багато православних манастирів, церков і епископій ко-ристали з великих латифундій, мали свої маєтки, ліси, млини, броварі, боброві лови і побирали грошеві мита. Привласнення цих земель походило ще з давніших даро-визн Володимирських, Галицько-Волинських і Луцьких князів і княгинь.
Під час Люблинської унії Волині й Волинському Поліссі було запевнено широку автономію і утворено т. зв. Волинське Земство й окремий судовий трибунал, однак поволі до канцелярій і судів почали впроваджувати польську мову й уперто та послідовно полонізувати, переважно молодь місцевих князів і панів. Роботою над цим зайнялися передовсім єзуїти. Одних намовляли, а молодь забирали до своїх шкіл-колегій, де відповідньо вивчали їх на ворогів свого народу, старих традицій і православної релігії.
Залишилася при своїх старих переконаннях тільки дрібна шляхта, позбавлене своєї землі боярство, міщанство, яке об'єдналося тоді у братство й селянська маса, розсіяна по селах, дворах і дворищах, позбавлена найелементарніших людських прав і безсердечно використовувана.
Границі новоствореного волинського воєвідства по 1569 р. покривалися майже зі старими границями Волинської Землі і вони проходили, починаючи від його пів-нічно-східнього кутка на Поліссі — Турова, доходячи до р. Случі, а від Случі йшли до м. Дубровиці, до села Серники, Борова, Черевище, аж до притоки р. Турії до села Датиня, а від Датиня, від річки і містечка Вижеви в напрямку м. Мацієва, с Дольська, аж до р. Буга, до м. Ли-товежа, переходячи тут до Белзького воєвідства. Далі границя проходила до рр. Судилювки і Стиру і границь Львівської землі між оселею Радивиловом і м. Бродами, звідси продовжується в напрямку села Лєдухова, переходить через р. Ікву, нижче с Крутніва і джерелами р. Серету входить на територію Галицької землі в напрямку м. Тернополя, від якого керується до м. Волочиська, в напрямку м. Збаража, доходячи аж до вододілу між сточищами Дніпра і Дністра.
На півдні ця границя проходила від міста Збаража і йшла просто на схід в напрямку м. Волочиська, переходячи через джерела Мошаниці, південного Буга, вище села Копелі. Далі продовжується в напрямку села Патуринець і за р. Іквою, притокою південного Буга проходить вододілом рр. Бугу й Случі та Схід. Гончарихи, доходячи до бувшого Київського воє-відства, границею якого була тут річка Случ. Подібно, як за литовських часів, по Люблинській унії, Волинь залишила свій старий адміністраційний поділ повітів: Воло-димирський, Луцький, Крем'янецький. Таким чином, волинське воєвідство в своїх нових границях займало біля 742.13 квадратних миль, з яких Луцький повіт займав 347.40, Володимирський — 122.65, і Крем'янецький — 245 миль.
Кількість сільських осель на Волині в 1583 р. доходила до 1600, з яких в Луцькому повіті було 760, у Володи -мирському — 285, і Крем'янецькому — 550, в яких проживало тоді біля 300,000 жителів, з чого селян було 248,690, духовенства — 1840 і замкових слуг — 3000. В цьому саме періоді історії Волині звертає на себе увагу небувалий розріст величезних латифундій, як княжих так магнацьких і землянських, до яких передовсім мусимо зарахувати маєтки кн. Сангушків, Ковельських, Ка-шерських на Волинському Поліссі, де в північно-західній його частині був правдивий розсадник дрібних княжих родин.
До цього треба додати, що на землях Волині і Полісся по Люблинській унії багато земель належало до ри-мо-католицьких манастирів, які виростали тут, як гриби по дощі. Перед самою „Руїною" тільки до єзуїтського манастиря в м. Острозі належало дев'ять величезних маєтків. Однак маса землі в 17 ст., особливо в першій половині, належала ще до православних землян і православного духовенства. Від другої половини 17 ст. починає напливати з Польщі чужий елемент, який складався з шляхти, купців і двірської служби.
плоти городять". („На Волиню кєлбасамі плоти ґродзом"). Тяжке положення селян, дрібних землевласників, міщан і духовенства ще більше погіршилось і люди втікали з Волині й Полісся на Наддніпрянщину. Рік по році край став пустошіти. В таких умовах вибух-ли козацькі повстання і війни, які продовжувалися десятки літ, спричиняючись до знищення найбільше східних і південних районів Волині. Селянські маси з Волині, Полісся, а навіть з Галичини покидали свої прадідівські землі і втікали за Дніпро на т. зв. Гетьманщину. Край обертався в руїну і тільки оборонні замки, оточені мурами, давали сховища численним магнатам, які прийшли сюди шукати наживи. Тепер було їх тут багато, як ніколи — Фірлеї, Собєскі, Ліщинські, Цетнари, Чацькі, Сапіги, Осолінські, Конєцпольські, Дзялинські й безліч їх слуг і прислужників. Український народ гірко згадує ті тяжкі часи, коли по смерті великого гетьмана Богдана Хмельницького, гетьманську булаву отримав його син Юрій — „За гетьмана Хмельницького Юрася, Україна змарніла, звелася"...
Неспокій, повстання і війни тривали однак ще і в 18 ст., цими війнами була охоплена Волинь, Полісся й Поділля. В 1711 році цар Петро І передав західні терени України полякам і знову на опустошілу Волинь почали повертатися володарі маєтків магнати і поміщики. Згодом почало повертати населення Волині з Задніпрянської України. Знову почалися довгі війни під проводом полковника Палія, якому вдалось закріпити свою владу на схід від річки Случі (Знай, ляше, що по Случ, то наше!).
Населення України, а в тому й Волині не хотіло підкоритися кріпацьким порядкам; виявилося це в Гайдамаччині, або Коліївщині, які огорнули повстаннями пів-денно-східню Волинь. Під повстанчим прапором Залізняка і Ґонти сходилися люди з Київщини і Волині, розправляючись по дорозі зі шляхтою, жидами і католицьким духовенством. Такий стан продовжувався до 1774 року, відколи то розпочинається тісне співробітництво російського військового корпусу генерала Кречетнікова з польським військом під командуванням гетьмана Браницького.
В часі цих повстань, до Польщі на Волині належали такі міста: Дубно — 1,127 домів, Заслав — 884, Полонне — 813, Любар — 805, Остріг — 705, Костянтинів — 672, Крем'янець — 607, Луцьк — 597, Олика — 594, Володимир, Рівне, Лабунь, Степань, Ковель понад 400 дим. кожен.
Так наближався час, коли Волинь й Волинське Полісся поступово почали переходити до царської Росії. В 1793 році до Росії перейшла східня частина Волині й Полісся. Пізніше на теренах старої Волині і двох міст Київщини-Житомира й Овруча було створено волинське намісництво, а опісля постала Волинська губернія. В 1795 році було приєднано також і західню частину Волині.
Після польського повстання 1831 року, новостворені губернії „Юго-Западного Края", які перед цим входили до варшавського намісництва, були виділені в окремі генерал-губернаторства (1838 р.), на чолі яких поставлено генерал губернатора Д. Бібікова. За статистикою (польською) 1885 р. на Волині було 2,176,764 жителів, з цього за суспільним поділом було тоді 17,239 шляхти, 11,503 духовних православних і 148 римо-католиків, 12 пасторів, 424 рабінів і 1 караїмський шапшал, 10 гуситських вчителів, 9 магометанських мулів і 22 баптистських проповідників, 3,331 купців, 411,072 міщан і 1,443,512 селян (з них 58,022 римо-католиків), 14,520 чехів і словаків, 11,854 жидів-рільників, 17,662 військових, регулярної армії і 1597 нерегулярних.
За віроісповіданням: — 1,590,080 православних, 5,629 старовірів, переважно вихідців з Росії, 174,881 римо-католиків, 91,388 євангеликів, 1420 гуситів, 3,814 баптистів, 295,938 жидів, 103 караїмів і 449 магометан. Землі — 2,109,000 десятин, з чого 764,659 дес. лугів, 507,838 коней, 644,059 рогатої худоби, 604,503 овець, 492,096 свиней і 22,749 кіз.
На Волині, крім того, було розвинуте садівництво, городництво і пасічництво. До 1885 року на терені Волині й Волинського Полісся було 1,040 фабрик і промислових варстатів, де працювало 14,291 робітників.
- В тому ж часі на Волині було 12 т. зв. „уездних городів" і 140 містечок. За тою ж статистикою з 1885 року на Волині були дві гімназії, реальна школа, духовна семінарія й одна єпархіальна школа для дівчат — кандидаток на вчительок церковно-приходських шкіл. Загальне число народних шкіл було 686, церковно-приход. 175 і 237 польських костельних шкіл. У всіх цих школах вчилося тоді 47,253 дітей (38,398 селянських і 8,855 міщанських).
В 1872 році через Волинь прокладено т. зв. „Юго-Западную Залізну дорогу", а в 1889 через північні терени пройшла друга залізниця (через Ковель, Кривин, Чарто-рийськ, Сарни, Коростень, що значно оживило як промисловість, так і торгівлю. ,,Ю-3" залізниця була приватним підприємством, а в 1895 р. її перебрала держава.
Другою оживлюючою Волинь артерією було побудоване на переломі 19-20 ст. шосе, що лучила Волинь на сході з Києвом, а на заході з Варшавою (через Брест, Ковель, Луцьк, Рівне, Звягель, Житомир).
Крім даних, опертих на статистиці з 1895 р., маємо фрагментарні відомості, подані в 1901 році газетою „Київ-лянин", яка подавала, що до великих землевласників на Волині належало тоді 166,669 дес, цебто майже половина всієї землі. Ці великі земельні простори знаходилися в руках 100 великих власників. Найбільші обшари землі належали до гр. Альфреда Потоцького — 72,208 дес, до Уварова — 67,633 дес, до Малинських — 44,275 дес, до гр. Канкрипа — 30,835 дес, до Мезенцева — 25,521 дес, до Тишкевича — 25,000 дес, до православних на Волині належало 1,448,755 дес, до католиків 1,510,011 дес, єван-геликів — 191,550, до жидів — 16,485 дес. В руках польської шляхти знаходилося 1,520,011 дес, а до
За переписом 1911 р. площа, яку займала Волинь й Волинське Полісся рівнялася 63,036 кв. верстов, що рівняється 6,555,827 дес, в цьому лісів — 1,687,789 дес, лугів
— 619,311 дес, орної землі — 2,466,378 дес. Населення в 1911 р. разом з військом — 3,980,400; в містах — 337,700, і в „уездах" 3,636. Письменних — 23%, росіян — 73.7%, жидів — 13.2%, поляків — 6.2%, німців — 5.7%, інших
— 1.2%; православних 70.8%, жидів — 13.3%, римо-кат. —- 9.9%, протестантів — 5.8%. На одну верству припадало 62.2% жителів. („Весь Юго-Западный Край", 1913 р. Справочная Книга под редакцією М. Довнар-Запольського і А. Ярошевича).
Докладніші статистичні дані подано при описі кожної волинської оселі, крім неналежних історично до Волині, Житомирського і Овруцького повітів.
- О. Цинкаловський
Немає коментарів:
Дописати коментар