Привів він її з сусіднього,такого ж поліського села. Вже четвертий рік живуть в Немовичах,- а все ніяк не можуть доточити своє хазяйство. Худоби в них не було, птиця вся виздихала , а самі перебивалися з хліба на воду.
Якось встала Варка вдосвіта. Почала тихенько поратися біля печі, а Поліщука послала за хмизом для розтопки... Поки не було чоловіка думала молодиця: " Якби цей тиждень прожити, бо ж до весни вже недалеко, а там може Господь допоможе і вдасться випрохати в кума коня та й поїхати до батька в Тинне, може хоч дещицю він підсобить.
Рипнули двері. Поліщук зайшов з оберемком дров.
"Ох і холодно сьогодні на дворі, геть Дід Мороз клятий сказився!"-хукаючи на руки випалив чоловік.
Розтопила молодиця в печі, поставила чугуни з горшками. Тоді підійшла до діжки з мукою у тужно, з докором, глянула вбік чоловіка:
- Що ж ми будемо робити, борошна й на один раз не вистачить, може два ощипки якісь вийдуть?
Від розмови, а може з голоду прокинулась дитина в колисці, причіпленій до почорнілої від кіптяви балки. Молодиця взяла дитинча на руки й притисла до грудей. Воно вхопилося голодне та й з гірким плачем відвернулося; молока не було.
Поліщукові цей дитячий голодний плач ножем навпіл краяв... Не витримав, рвучко зібрався, грюкнув дверима і пішов. По двору тиняється і все думає: " Так можна й померти з голоду. Піду в ліс або на Немовицьку станцію, когось перестріну й гроші відберу, а як прийдеться то й вб"ю, за одежину ще якийсь гріш вторгую..." І так потрохи до цієї думки так призвичаївся, що й не лякався зовсім її.
День минув у тяжких роздумах, ніч насунула свою ранню зимову темінь. Одягнувся Поліщук, так щоби не впізнали його та й направився в сторону таємничого лісу. І відразу страшно чоловікові стало. Щось перехопило дух, серце так лунко стукало в грудях, що аж озирнувся, чи бува хто не почув. За спиною аж мурашки лазити почали.. Прислухався. Навкруги тихо, лише шуміли верховіття дерев. І тут в голові наче проясніло. Прийшла спасенна думка: Навіщо вбивати когось, коли можна з вагона вкрасти зерна, або з приколійної комори... Миттю виник план.
Бігцем повернувся додому. Прихопив мішечок і свердло й підтюпцем знову через ліс подався в сторону станції.
Ось показалися вогні станційних фонарів. І знову одразу наче снігом обсипало. То вже спокійний був і сміливий був, а тепер трясти почало.
-Йти чи не йти?- якийсь черв"як сумніву й гріха свердлив мозок.- А якщо зловлять?
Знов почав прислухатися. Навкруги було так тихо, шо було чути, як гулко тріпотить серце.
.... І тут в пам"яті спливли сумні, повні докору очі дружини і голодний надривистий плач синоч
ка.
- Якщо я вернуся, то завтра будемо геть голодні, бо муки вже нема!... Ні, щоб там там не трапилося - піду!
Обійшов пристанційні будівлі, дійшов до пакхаузу з таким заповітним написом "Зерно" і заліз під будівлю. Недавно тут, на станції розвантажував вагон й зсипав зерно, отож знав, з якого боку свердлити. Наставив свердло і щосили натискав одночасно повертаючи. Свердло все глибше і глибше влазило у трухляві доски. Намацав мішок, витягнув свердло і підставив мішечок. Трясучись як той заєць перед вовком, наповнив нішку, ще й за пазуху насипав.Заткнув дірку ганчіркою, що завбачливо зняв з чужого плоту...
Повернувся додому, висипав жито в діжку. Ліг на канапі.
-Варко ти спиш? Є вже в нас хліб жінко,не помремо з голоду- прошептав в темінь.
-Я все бачила чоловіче, я за тобою навзирці йшла - почув у відповідь - Роби що хочеш, але недобре вчинив ти чоловіче! І тобі в помочі я не буду!
Пройшов час. Поліщук ще декілька разів ходив на промисел. Так і пережили лиху годину. А тут і доля змиловистилась. Батько Варки якусь копійку підкинув. Хоч злидні зосталися злиднями, але хоч немилосердний голод не допікав. А про крадіжку ніхто нічого не говорив. Але не міг Поліщук заспокоїтися. Не стало того спокою з часу крадіжки. І не так крадіжка його мучила, як думка, що за ним шпигувала його жінка і яка стала не тою Варкою. Зникла щира розмова в хаті. Цілими днями й слова не проронить. Зрозумів що разом з крадіжкою зерна, вкрав і їхнє щастя, яке було навіть тоді, коли мучив пекучий голод. А тепер усе зникло. Тільки вогнем груди пече... Тепер жінка вже не жінка, а дитина мовби й не його дитина... Старався, щоб не вмерли з голоду, а що того вийшло...- злодієм став і сім"ю втратив.
По обіді одягнувся, перехрестився, поцілував сина і вийшов з хати. Направився у сторону станції...
На другий день мов вулик гуділо село. На коліях, недалеко від станції, знайшли тіло без голови. Чиє воно було, неможливо було впізнати бо геть було понівечене колесами поїзда...
Немає коментарів:
Дописати коментар