Ми ж з села...

Степанське

Тоді, в далекому дитинстві під час збирання грибів,мені, десятикласнику довелося відчути на собі підступність тодішніх поліських боліт. Недалеко від урочища Степанського, що біля нашого села Немовичі, було велике болото, яке зараз  вже почало заростати сосною і берізками. Стрибаючи з купини на купину,  пройшов деяку відстань,   про довгу палицю чомусь я не подумав; підсвідомо знав, що проведені, недалеко від цих місць, меліоративні роботи суттєво вплинули на місцевий пейзаж. Болота, дійсно, почали трохи підсихати, ось і це болото вже почало заростати лісом…
Легковажним , самовпевненим і необережним був, визнаю. Стрибаючи з купини на купину я зробив необережний рух бо побачив вужа і тому «приземлився» трішки не там, де розраховував. Ноги, майже не зустрічаючи опору, провалилися в болотяну твань… Ось уже я провалився по пояс. А твердої опори досі немає… Інстинктивно намагаюся прийняти горизонтальне положення, хапаюся руками за найближчу купину. Пальці чіпляються за траву, але у такій ситуації трава не допоможе… Добре, що на купині росли дві маленькі берізки, і я встиг ухопитися за одну з них. Намагаюся робити ногами якомога менше рухів, знаючи, що болото може «затягувати»… Що ж робити далі? Пригадав Лізу  з дуже популярного на той час  фільму «А зорі тут тихі…». Вона також, як і я, злегковажила, забувши взяти з собою довгу палицю… Отже, головне — спокій, витримка. Ми ж села... якось воно буде. Берізка поки що тримає мене «на плаву», але вона — тоненька, може зігнутися, зламатися. Треба дотягтися лівою рукою до сусідньої, та — трохи товща. Саме від неї і залежатиме мій порятунок! Про що думає людина у момент смертельної небезпеки? Якщо є час (а у мене його було достатньо), то згадує усе своє життя. Ось і я згадував, хоч воно у мене тоді було ще надто коротким. Згадав свою дівчину, родичів, друзів. Про батьків подумав, звичайно. Добре, що не запанікував, «раціо» узяло гору. Дуже повільно почав витягати своє тіло з пастки; берізки, справді, допомогли.