Поїзд підійшов до перону. Я вийшов з вагона. Сіявся холодний квітневий дощ. Пасажири намагались швидше сховатися у приміщенні вокзалу. Я рушив слідом, щоб перечекати негоду. Поспішати було нікуди — додому йти не хотілось.Стояв біля вікна, перед очима мелькали люди. Раптом мій погляд зупинився, наче вдарився об якусь перепону. Напружено запрацював мозок, відновлюючи давні події та образи. Щось знайоме вловив я в одній молодій жінці. Невже вона?
Так, це була Вона. Знайомий, гордий профіль, світле, із золотавим відтінком волосся, повні, наче злегка припухлі, губи. І очі! Тільки в Неї були такі очі — великі й глибокі. В них, здається, можна втонути. “Що вона робить в нашому місті?”— майнула думка.
Серце моє йокнуло. Я рвонувся до виходу і… зупинився. Нас розділяє відстань у чотири роки. І не тільки. Вона залишилася для мене недосяжною, далекою. Я сам її віддалив… І тепер я дивився, як підійшла вона до вагона, і, не озирнувшись, піднялась по сходинках. Поїзд рушив. А я стояв, не в силі зрушити з місця. Мене полонив солодкий і гіркий спогад.
Вперше я побачив Її в селі на весіллі свого друга. Мене вразили її серйозні, задумливі очі. Запросив на танець. Якусь мить дівчина вагалась. Потім мовчки кивнула. Ми вийшли у коло. І тут я розгледів її краще: золотаве волосся, бездонна глибина очей. Дівчина була така легка у танці! Тоді весь вечір ми були разом. Мене переповнювала радість, серце розкривалось назустріч кожному слову моєї нової знайомої. Пізно ввечері провів її додому. Розлучатись не хотілося. На моє прохання дівчина погодилась ще трохи погуляти.
— Хочеш щось побачити? — запитала Вона, коли ми підійшли до пшеничного поля.
— Хочу,— сказав я.
Вона довірливо взяла мене за руку і повела стежкою, що бігла перед нами. І ось перед моїми очима те диво, яке хотіла показати дівчина,— лужок, оточений стіною пшениці. Посередині блищала вода, а довкола цвіли квіти.
— Яка краса!— не втримався я від захоплення.
— Я дуже люблю квіти,— сказала Леся. — І часто приходжу сюди, коли приїжджаю додому з міста. Дивися, які маки, волошки, ромашки.
— А ти серед них, мов мавка польова,— додав я.
Ми довго розмовляли, призначили побачення наступного дня. Наші зустрічі тривали цілий тиждень. Настав час розлуки.
— Знаєш,— сказала польова мавка. — Я повірила твоїм очам — такі очі не обманюють. Тому й вирішила показати тобі свій луг, як я його називаю. Захотілось подарувати його тобі з усіма квітами. Я ще цього ніколи не робила.
Я пішов у трави і нарвав цілий букет. Прощаючись з Мавкою, просив: “Не забувай мене”. І вона відповіла: “Ніколи не забуду”.
Ми розлучилися, а діалог наш продовжувався. “Ти не забула мене?”— питав мій лист. “Пам’ятаю тебе і твій букет”,— відповідала Вона“І я пам’ятаю тебе і луг, який ти подарувала мені. Ти — моя найчарівніша квітка. Я хочу бачити тебе”,— говорив мій лист…
Домовилися в листах, що зустрінемося, аби ніколи не розлучитися. Та зустрітись ніяк не випадало — все робота й робота. А якщо їхали додому у відпустку, то наші відпустки не співпадали. Тільки листи польової моєї Мавки дихали зворушливим теплом.
Та ось у нашому гуртожитку з’явилась новенька — чорнява дівчина з Карпат, на ймення Тамара. Ми зустрілися з нею в їдальні потім — у кінотеатрі. Вона була весела, жартівлива. Хлопці упадали за нею. Тільки жодному з них вона не давала переваги. А до мене (я це відчував) була особливо прихильною. І вже листи від Мавки залишаються без відповіді, даленіє її голос, а згодом і зовсім стихає.
… І знову грали музики. Тепер на моєму весіллі. Хазяйкою до хати я ввів горянку Тамару. Хотів, щоб назавжди поселились в ній сміх і радість. Незабаром і донечка наша народилися, Людмилою її назвали. Все в нас було, та чогось таки не вистачало.
— Давай біля хати квіти посіємо,— запропонував якось дружині.
— А який толк з тих квітів,— заперечила вона. — Краще посадимо полуниці — Дитині ягоди будуть.
Одного дня я поїхав за місто. Зібрав у полі і привіз дружині букет квітів. У машині вони прив’яли, пелюстки маків на деяких стеблах обсипалися, ромашки схилили голівки.
— Що це за віника ти привіз?— запитала жінка і жбурнула квіти на сміття.
Я згадав свою польову Мавку і той луг, який вона подарувала колись мені. З думки не йшло пекуче: “Чому ж я втік від свого щастя ?”
.
Немає коментарів:
Дописати коментар