Лист з минулого

    Перебираючи свої старі бумаги, натрапив на лист  від батька, який був написаний на початку 80-років минулого століття. Похапцем  витягнув пожовтілий лист з конверта. Звідти війнуло нашою хатою,  таким приємним домашнім, сільським теплом.

      Стіни наче розступилися і до мене в гості  через тридцять років прийшло рідне село, а за ним околиці і весь поліський край... Ось бачу,  за височенними скрипучими тополями, засніжену хатинку під вишнями на краю села. Повний двір, білого і колючого від вітру снігу. До колодязя, що одиноко сумує серед двору, веде витоптана доріжка, а в хаті весело палає вогонь, потріскують в грубці березові дрова... Рексу, в будці під снігом, мабуть сниться в цей час літо, а батько сидить за столом, навпроти вікна, і доки ще не стемніло, бо ж світло пропало через вітри, пише мені листа... Лист з того минулого глядів на мене до болю знайомою батьківською каліграфією і наче передавав уклад тогочасного села...

     «Добрий день, а може вечір дорогий мій  сину і вся твоя сім"я. Сьогодні Різдво, а по нашому Коляди. От ми прийшли з мамою з церкви і доки почнуть ходити колядники, мама заставила написати до тебе листа. Ми слава Богу всі здорові, чого й Вам усім бажаємо. А поки що ми скрипимо, як оте дерево під вітром, на зимовій стужі....» - красивим почерком повідомляв батько.

     Я здогадався, що лист писаний не за один присіст, мабуть кілька вечорів батько корпів над ним,  намагаючись ,  як найкраще і повніше розповісти про їхнє життя - буття.. В моїй пам" яті постав його  образ, такий же, як зараз, на його могильному пам" ятнику... Задумливо  примружені очі, в одній руці ручка , а другою вперся в підборіддя і напружено думає, щоб нічого не пропустити; схилившись над шкільним аркушем у клітинку. І зараз цей аркуш дихав на мене  добротою і  одночасно викликав тяжкий сердечний щем, а перед очима воскресло минуле...

      Коли пішов із села, мені було вісімнадцять років. Чотири вчився у далекому південному місті, два був в армії, а потім..., аж по сей час, живу так далеко від села, що й пташка не долетить. В село приїжджаю рідко...І тепер, коли читаю старенький лист з минулого, коли мої роки вже котяться на  відчайдушних гальмах з гори, щоб десь не розбитися на крутих життєвих поворотах, не впасти і загубитися на цій  життєвій дорозі; дні за днем пролітають надзвичайно швидко.  І чомусь на цьому шляху так багато було тих буденних тижнів, що геть витиснули оті поодинокі дні, що приносять радість...

      Я міцно жив своїм селом, наче нікуди і не виїжджав з відти. Адже там я навчився любити і ненавидіти. Звідти протоптав стежку у широкий світ. В ньому вперше калічив ноги об стерню та засохле груддя , і які загоював листочками подорожника. Тут зустрічав перші світанки, рахував зорі і блукав з дівчиною  юнаком темними ночами...

   Саме у ньому мені вперше зійшло сонце над лугами, а теплий весінній вечір заколисував

мене сільською музикою ночі, під спів невгамовних солов"їв.  І мабуть тут, в селі , я навчився слухати і вперше зрозумів непрості закони сільського життя, тут же, в лагідних водах  повільної Язвінки - в старому кориті відкривав закони Архімеда; восени разом з такими ж , як сам хлопцями - сусідами зігрівалися димом біля багаття, на якому не вміло, на вербових лозинах смажили сало... і там же - у селі відчував перші принади життя, біль кривд і тяжкі втрати родичів та друзів...

    І от вже...прошуміли, пролетіли роки, вже вкрилися сріблом скроні, і нема вже до кого їхати в оте, що не дає спокою, село, бо ж ті рідні душі і сільські картинки живуть хіба що у моїх спогадах про минуле...