Західна Україна в 1918—1939 роках. Як жилося під польським пануванням

Поліське село під час польського панування

Зараз у  публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за «цивілізованим європейським світом», що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939—1941 роках.
Навіть  стверджується про  позитивний наслідок польського панування у регіоні протягом 1918—1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй [міжнародна організація, яка виникла після Першої світової війни на чолі з переможцями - Британією, Францією, Італією та Японією - ІП] в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток, переселивши  на окуповані креси польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь.

Як відомо, 1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава — Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.

Однак поляки одержали підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.

Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера [польське військо чисельністю біля 80 тисяч вояків сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії - ІП].

Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.

Після війни поляків  з Червоно армією  в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році.

Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.

Незважаючи на те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.

Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.

У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю — Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.

У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську..А у 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.

З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін «Малопольска Всходня» і заборонено вживання назви Західна Україна.

Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої — «русін», «рускі» та «русінські».

В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.

Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: «Пласт» заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. — в Галичині, товариство «Січ» — в 1924 р., діяльність «Сокола» — обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми «Просвіти» під час політики пацифікації [дослівно "умиротворення" - ІП] 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства «Рідна школа».

У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.

Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції. До її правоохоронних функцій додавалися й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення, давала характеристику політичним та громадським організаціям.

Відбувалося стеження за українськими службовцями, звіти містили інформацію про конкретних осіб, їх національне та соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та «ступінь небезпеки», що вони становлять для польської влади.

.У штаті державної поліції було введено посаду „конфідента" — таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про антидержавні дії.

Його робота зводилася до нагляду та опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами).

А вже в 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій   розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.

У структурі державної поліції було створено спеціальні відділи (2-й та 4-й відділи), завданням котрих було придушення виступів проти польської влади.

Другий відділ, т.зв. „двуйка" був контррозвідувальним, котрий спрямовував свою діяльності проти Комуністичної Партії Західної України („п'ята колона" СРСР). IV відділ Головної комендатури державної поліції (Vydział IV Głównej Komendy Policiji Państwowej) — переважно спрямовував слідчу діяльність проти Організації Українських Націоналістів, яка мала на меті створення незалежної української держави.

Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, так як це було у радянському (особлива частина КК УРСР — «контрреволюційні злочини» із сумнозвісною 54-ю статтею). Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін «антидержавний».

При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців.

Ще з 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особлива активність силовиків була в 1923 р. — готувалися до придушення повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.

А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній «пацифікації» (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення з метою зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.

Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів.

З 1918 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne), тогочасною термінологією їх називали «наглими судами» (швидкими судами).

«Наглі суди» проіснували до 1934 р. Розглядали справи та виносили вироки протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годин (у Великопольщі — протягом 48).

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки.

Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.

До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. Натомість будували польські костели.

Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (= полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.

Українська освіта теж зазнала значних втрат. У Львівському університеті було скасовано викладання українських студій, котрі існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців була обмежена.

З 1930-х рр. почався наступ на середню освіту — гімназії, де активно вводилося викладання предметів польською мовою. Відбувався суворий нагляд за діяльністю вчителів.

Польська влада проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши т.зв. політику осадництва. В Західну Україну спрямовували сім'ї польських військових, переважно ветеранів польського-української війни 1918—1919 рр., де їм надавалися (забираючи в попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.

На 1938 р. було створено 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині),,  яким належало 12 % усіх земельних угідь.

Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі.

Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції «Вісла» таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів, котрі опинилися у складі відновленої Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму мала на меті знищення національної свідомості українців у Західній Україні.