Спогади про часи окупації
Радянська влада, яка вважала себе народною, ніколи не була такою. Протягом свого існування вона знущалася з свого народу, влаштовуючи йому голодомори, концтабори, нечувані репресії, а у війну (я маю на увазі комуністів нашого району) скомпрометувала себе. Я тоді зустрічався з багатьма комуністами і дивувався їхній безпорадності. Показна сила ворога ніби загіпнотизувала їх – самі, причому поодинці, лізли в пащу ворогові, навіть не спробувавши чинити опору. Після війни ж вони почали створювати міфи про керівну роль комуністів у підпіллі. Як же було насправді?
З самого початку окупації німцями нашої території комуністи нашого району потрапили у важке становище. Саме вони були першими, хто показав свою розгубленість і безпорадність.
Кашуба Лука, колишній голова гудимівського колгоспу, переховувався на хуторі Братському. У нього був пістолет, але з одним патроном. Патрони були однакові і для пістолета, і для «ТТ». Я взявся дістати наган – знав, де його дістать. В Гудими повернувся з полону солдат, який згідний був віддати наган за електричний ліхтарик, а ліхтарик у мене був. Прізвище того чоловіка я не знав і більше з ним ніколи не зустрічався. Патронів до нагана назбирали у Мельниках, де згорів склад, - цілу торбину.
З Кашубою я зустрічався двічі, обидва рази на хуторі Братському. Особливо запам’яталася зустріч, коли вже йшли жорстокі бої під Сталінградом. Фашисти прорвалися до Волги – принаймні, так писалося в роменській окупаційній газеті «Відродження». Там була стаття «Кінець в вогні і крові».
Якраз в той час завітав до мене Татарин Володимир, у якого й переховувався Кашуба Лука. Він розповів мені, що Кашуба, мабуть, від невизначеності свого становища і невеселих вістей з фронту, втратив усяку віру в майбутнє і передав прохання, щоб я його провідав.
Зустріч відбулася в Братському яру, біля кладовища. Було темно, я його не бачив, але відчував його пригнічений настрій. Як міг, я старався його підбадьорити, а він, в основному, мовчав. Чим я, вчорашній випускник, міг допомогти, тим більше вплинути на нього? Це була людина розумна і досвідчена, людина, яка зробила багато для села і людей, як ніхто інший.
Нова німецька влада задурманила свідомість людям: з навколишніх сіл тільки в Гудимах вона поділила землю на десятихатки і в кожному дворі стояв стіжок жита. Серед гудимівчан знайшлися такі, що на догоду новій владі стали полювати за колишнім головою колгоспу. З нашої зустрічі минуло не більше тижня, як приходить до мене сусід – товариш дитячих років, а нині поліцай, і заявляє, що десь в гудимівському житі побачили Кашубу і донесли в поліцію. Ціла група оточила те місце, але Кашуба живим не здався – сам застрелився. Зовсім мало він не дожив до Сталінградської перемоги.
Інший партійний працівник, що займав високу посаду в районі – Маруня, навпаки, не ховався, а здався на милість нових правителів, і ті ставилися до нього якось загадково. Жив він поруч мене, через чотири двори, в Баранік Усті, сестри своєї дружини (та була в евакуації). Мав він на озброєнні наган і дві гранати, які ховав у тайнику в лісі Борисівка. Про місце схованки знав його племінник – Баранік Віктор Павлович, 17 років.
Маруня регулярно ходив на реєстрацію у поліцію в Глинськ, куди ходили й інші комуністи. Я часто спілкувався з ним. Він дуже шкодував, що комуністи розбрелися, засуджував себе і собі подібних, які ходять перед німцями, похнюпивши голови, але був впевнений, що це явище тимчасове, настрій мав бойовий.
Якось ми разом працювали на скотарні – викидали з конюшні гній. Він сказав, що має намір утекти – знайти партизанів, які з’явилися в лісах Полтавщини. Називав і ліс, але я не пам’ятаю, як. Маруня попросив у мене карту, яка у мене якраз була. Пам’ятаю, на карті було позначене село, здається, Жабки[1]. Він сказав, що якраз в той район і має намір потрапити. То була наша остання зустріч. Через деякий час я почув, що Маруню хтось убив. Мабуть, не німці і не поліцаї, бо владу той випадок явно стривожив. Тіла убитого рідним не передали.
Після визволення жінка його повернулася з евакуації і ще довго жила в Андріяшівці. До речі, вона поручилася за мене, коли я вступав у комуністичну партію.
Пригадую ще одного комуніста з місцевої партійної еліти – першого секретаря Глинського райкому партії Івана Андрійовича Кузьменка, якого нині згадують як керівника місцевого підпілля в часи окупації. З усією відповідальністю стверджую, що такого не було. На нашій території ніякої керівної ролі комуністичної партії не було і бути не могло з тієї причини, що комуністів не готували до цього, бо збиралися воювати на чужій території. А в ситуації, яка насправді склалася, комуністам потрібно було самоорганізуватися, висунути з свого середовища гідного лідера. Вони ж якраз виявилися нездатними до цього.
Я особисто з Кузьменком не зустрічався, але мій батько, Сеник Андрій Мусійович, багато розповідав про нього. Можливо, і було якесь рішення створити партизанський загін з Кузьменком на чолі чи призначити його керівником підпілля, але цьому планові не судилося здійснитися. Залишившись у Глинську він, як видно, не подбав про підпільну квартиру. Дружина його була в евакуації, а тесть від нього відмовився.
Батько мій, Сеник Андрій Мусійович, розповідав, як вночі на квартиру, де він у Глинську жив, з’явився чоловік (ім’я не називав) і повідомив, що Кузьменко знаходиться в центрі села і його треба перевести в безпечніше місце на Острів. Батько згодився. Для конспірації Кузьменко одягнув сіряк[2] і вони пішли в сутінках удвох ніби до хворого на Острів – фельдшер (мій батько) і Кузьменко в ролі супроводжуючого.
Дорогою дійсно зустріли поліцаїв. Ті запитали:
- Хто йде?
Батько сказав, що Сеник іде до хворого. Йому повірили, бо батько був авторитетний в поліції. Тільки він лікував гонорею[3], якою хворіли багато поліцаїв.
Перевід Кузьменка на Острів відбувся вдало. Розмістився він десь на болоті. Зрозуміло, що тривале перебування в таких нелюдських умовах, а також недоїдання знесилили його і він захворів на туберкульоз. Батько час від часу відвідував його, але не було потрібних ліків, продуктів харчування. Що міг дістати, приносив Слюсаревський Анатолій. Батько говорив, що якби забрати Кузьменка з болота і помістить в сухе і тепле місце, то може б він і вижив. Ми це питання обговорювали, але реально щось зробити ніяк не могли. Майже на руках у батька він і помер. Така трагічна історія.
Після визволення повернулася з евакуації його жінка, знайшла могилу і його, як героя, перепоховали урочисто в центрі Глинська поряд з могилою міліціонерів часів громадянської війни.
Дружина Кузьменка приходила до нас. Дякувала за все, що зробив батько для її чоловіка. Сама вона якийсь час працювала другим секретарем райкому партії.
Про що кричали пугачі: Півроку перед війною
Про що кричали пугачі: Завтра була війна
Про що кричали пугачі: Перші дні війни
Про що кричали пугачі: початок "нового порядку"
З самого початку окупації німцями нашої території комуністи нашого району потрапили у важке становище. Саме вони були першими, хто показав свою розгубленість і безпорадність.
Кашуба Лука, колишній голова гудимівського колгоспу, переховувався на хуторі Братському. У нього був пістолет, але з одним патроном. Патрони були однакові і для пістолета, і для «ТТ». Я взявся дістати наган – знав, де його дістать. В Гудими повернувся з полону солдат, який згідний був віддати наган за електричний ліхтарик, а ліхтарик у мене був. Прізвище того чоловіка я не знав і більше з ним ніколи не зустрічався. Патронів до нагана назбирали у Мельниках, де згорів склад, - цілу торбину.
З Кашубою я зустрічався двічі, обидва рази на хуторі Братському. Особливо запам’яталася зустріч, коли вже йшли жорстокі бої під Сталінградом. Фашисти прорвалися до Волги – принаймні, так писалося в роменській окупаційній газеті «Відродження». Там була стаття «Кінець в вогні і крові».
Якраз в той час завітав до мене Татарин Володимир, у якого й переховувався Кашуба Лука. Він розповів мені, що Кашуба, мабуть, від невизначеності свого становища і невеселих вістей з фронту, втратив усяку віру в майбутнє і передав прохання, щоб я його провідав.
Зустріч відбулася в Братському яру, біля кладовища. Було темно, я його не бачив, але відчував його пригнічений настрій. Як міг, я старався його підбадьорити, а він, в основному, мовчав. Чим я, вчорашній випускник, міг допомогти, тим більше вплинути на нього? Це була людина розумна і досвідчена, людина, яка зробила багато для села і людей, як ніхто інший.
Нова німецька влада задурманила свідомість людям: з навколишніх сіл тільки в Гудимах вона поділила землю на десятихатки і в кожному дворі стояв стіжок жита. Серед гудимівчан знайшлися такі, що на догоду новій владі стали полювати за колишнім головою колгоспу. З нашої зустрічі минуло не більше тижня, як приходить до мене сусід – товариш дитячих років, а нині поліцай, і заявляє, що десь в гудимівському житі побачили Кашубу і донесли в поліцію. Ціла група оточила те місце, але Кашуба живим не здався – сам застрелився. Зовсім мало він не дожив до Сталінградської перемоги.
Інший партійний працівник, що займав високу посаду в районі – Маруня, навпаки, не ховався, а здався на милість нових правителів, і ті ставилися до нього якось загадково. Жив він поруч мене, через чотири двори, в Баранік Усті, сестри своєї дружини (та була в евакуації). Мав він на озброєнні наган і дві гранати, які ховав у тайнику в лісі Борисівка. Про місце схованки знав його племінник – Баранік Віктор Павлович, 17 років.
Маруня регулярно ходив на реєстрацію у поліцію в Глинськ, куди ходили й інші комуністи. Я часто спілкувався з ним. Він дуже шкодував, що комуністи розбрелися, засуджував себе і собі подібних, які ходять перед німцями, похнюпивши голови, але був впевнений, що це явище тимчасове, настрій мав бойовий.
Якось ми разом працювали на скотарні – викидали з конюшні гній. Він сказав, що має намір утекти – знайти партизанів, які з’явилися в лісах Полтавщини. Називав і ліс, але я не пам’ятаю, як. Маруня попросив у мене карту, яка у мене якраз була. Пам’ятаю, на карті було позначене село, здається, Жабки[1]. Він сказав, що якраз в той район і має намір потрапити. То була наша остання зустріч. Через деякий час я почув, що Маруню хтось убив. Мабуть, не німці і не поліцаї, бо владу той випадок явно стривожив. Тіла убитого рідним не передали.
Після визволення жінка його повернулася з евакуації і ще довго жила в Андріяшівці. До речі, вона поручилася за мене, коли я вступав у комуністичну партію.
Пригадую ще одного комуніста з місцевої партійної еліти – першого секретаря Глинського райкому партії Івана Андрійовича Кузьменка, якого нині згадують як керівника місцевого підпілля в часи окупації. З усією відповідальністю стверджую, що такого не було. На нашій території ніякої керівної ролі комуністичної партії не було і бути не могло з тієї причини, що комуністів не готували до цього, бо збиралися воювати на чужій території. А в ситуації, яка насправді склалася, комуністам потрібно було самоорганізуватися, висунути з свого середовища гідного лідера. Вони ж якраз виявилися нездатними до цього.
Я особисто з Кузьменком не зустрічався, але мій батько, Сеник Андрій Мусійович, багато розповідав про нього. Можливо, і було якесь рішення створити партизанський загін з Кузьменком на чолі чи призначити його керівником підпілля, але цьому планові не судилося здійснитися. Залишившись у Глинську він, як видно, не подбав про підпільну квартиру. Дружина його була в евакуації, а тесть від нього відмовився.
Батько мій, Сеник Андрій Мусійович, розповідав, як вночі на квартиру, де він у Глинську жив, з’явився чоловік (ім’я не називав) і повідомив, що Кузьменко знаходиться в центрі села і його треба перевести в безпечніше місце на Острів. Батько згодився. Для конспірації Кузьменко одягнув сіряк[2] і вони пішли в сутінках удвох ніби до хворого на Острів – фельдшер (мій батько) і Кузьменко в ролі супроводжуючого.
Дорогою дійсно зустріли поліцаїв. Ті запитали:
- Хто йде?
Батько сказав, що Сеник іде до хворого. Йому повірили, бо батько був авторитетний в поліції. Тільки він лікував гонорею[3], якою хворіли багато поліцаїв.
Перевід Кузьменка на Острів відбувся вдало. Розмістився він десь на болоті. Зрозуміло, що тривале перебування в таких нелюдських умовах, а також недоїдання знесилили його і він захворів на туберкульоз. Батько час від часу відвідував його, але не було потрібних ліків, продуктів харчування. Що міг дістати, приносив Слюсаревський Анатолій. Батько говорив, що якби забрати Кузьменка з болота і помістить в сухе і тепле місце, то може б він і вижив. Ми це питання обговорювали, але реально щось зробити ніяк не могли. Майже на руках у батька він і помер. Така трагічна історія.
Після визволення повернулася з евакуації його жінка, знайшла могилу і його, як героя, перепоховали урочисто в центрі Глинська поряд з могилою міліціонерів часів громадянської війни.
Дружина Кузьменка приходила до нас. Дякувала за все, що зробив батько для її чоловіка. Сама вона якийсь час працювала другим секретарем райкому партії.
[1] Справді, в районі села Жабки (тепер Луценки) Лохвицького району під час війни були партизани. Здійснюючи каральну акцію проти них, німці це село спалили і багатьох людей стратили.
[2] Сіряк – верхній довгополий селянський одяг з грубого сукна.
[3] Гонорея – венерична хвороба, відома також як трипер.
Немає коментарів:
Дописати коментар