На перший погляд.
Багато схожого. І ті, і ті живуть в Україні в прикордонній частині. Територію свого перебування вважають історично обумовленою. І ті, і ті мали непрості відносини з Росією у ХХ столітті. У Кримських татар депортація в 1944 році, у закарпатських мадярів репресії в 50-х роках і загальновідоме вторгнення російських танків у 1956 році в Будапешт. У 1991 році і ті, і ті визнали Незалежну Україну, і як національна меншина користувалися правами і обов’язками згідно Українсь-кого законодавства.
На другий погляд.
Багато розбіжностей. Кримські татари, яких утискає в Криму місцеве російськомовне населення, яке в основному складається із переселенців із Росії, змушені боротися за територію, культурно-політичні права. Вони завжди підтримували українців, і своє майбутнє пов’язували не з етнічно-близькою Туреччиною, а все-таки з Україною, яка, що гріха таїти, – не завжди прислухалася і приділяла необхідну увагу тим проблемам, в яких жило і продовжує жити корінне населення Криму. При цьому завжди відкрито підтримувало національно-свідому опозицію: помаранчеву, чи зараз Майдан. Угорці ж, які користуються в Україні широкими культурно-політичними правами, маючи свої партійні, громадські структури, своїх депутатів у Верховній, обласній, районних радах, маючи своїх представників у владі, свої ЗМІ, достатню кількість шкіл, виш у Берегові, завжди активно підтримують протиукраїнські сили, явної проросійської спрямованості ( СДПУ (о), Партія регіонів). А останні події в Україні, за якими із напруженою увагою ось вже чотири місяці не перестає спостерігати весь цивілізований світ, особливо яскраво оголили той розрив у поглядах і позиціях двох меншин: одні підтримали Майдан і їхні політичні лідери відкрито виступили на боці повсталого народу, інші на Майдані не з’являлися (не рахуючи простих угорців, які, звісно, далекі від політичних ігор і готові разом з українцями боронити справедливість, честь та гідність народу), вважаючи, що Майдан це справа українців і він ні до них, ні до їх спонсорів справи не має. Одні в непростих воєнних умовах готові битися за свою землю і разом з українцями відстоювати цілісність своєї спільної країни України, а інші створили черги на кордоні, рятуючись від мобілізації в Українську армію. Хоча, наприклад, моїх двох дідів-українців-русинів ніхто не питав, коли записував в угорсько-фашистську армію в 1941 році. І коли зараз думаєш про ту угорську паспортизацію і згадуєш, як активно її провадили в Криму, Абхазії та Осетії росіяни перед тим, як розчленовувати суверенну Грузію, то голова і шия Турула явно починає визирати третьою з того імперського герба. Вже не говоримо про підгодованих спільно з Росією русинів, про з усіх сил підтримуваний особливий статус греко-католицької Мукачівської єпархії та інші зусилля щодо „мирного і щасливо існування на Срібній Закарпатській Землі”.
Описані нами два погляди, звичайно ж, передбачають третій – чесний, відкритий братський погляд на наше спільне майбутнє. Українці всьому світу показали як вони люблять свою Батьківщину, всьому світу вони показали свою європейськість, гідність, свою хоробрість. З таким народом за честь жити на одній землі. Тому досить дивитися на Схід і Захід, на тих, хто через гроші політичних спонсорів, використовуючи штучні і облудні теорії, підгодовує ворожість і недовір’я між нами. Подивімося краще один одному у вічі, засучімо рукава і будуймо власне майбутнє, бо сонце нової спільної Історії вже зійшло.
Немає коментарів:
Дописати коментар