Поляки шукають партнерів на сході України

Польська політика – і не лише щодо пам’яті – шукає партнерів на сході України, наче навмисне реалізуючи геополітичну операцію, внаслідок якої зникає українська територія між Сяном і Збручем.
Домовляючись зі східноукраїнськими елітами про визнання подій на Волині геноцидом поляків і добиваючись перепросин, польські еліти поводяться так, як чоловік, який, зайшовши у ваш дім, показує документи, що буцімто ваша домівка тепер вже належить йому, причому документи про «акт дарування» підписали не ви як власник, а ваш сусід.

«Гість», заявляє, що він тепер буде жити у вашому домі, але заразом чомусь вимагає ставитися до себе толерантно і з пошаною… Я думаю, що домовлятися у справах Волині полякам слід, насамперед, з мешканцями цього краю та західними українцями. Спроба ділити Україну на дві частини шляхом домовленостей з теперішньою політичною елітою України понад головами західних українців доведе лише до ще глибшого розчарування Польщею. До речі, від цього постраждає й та візія спільного минулого, якої дотримується тепер польська сторона.
Спроба домовлятися з виразно проросійськими політичними елітами в Україні може мати ще один дуже небезпечний, як на мою думку, аспект, пов’язаний із загальною оцінкою вектора розвитку української держави, що була проголошена 1991 р. Деякі польські публіцисти вибудовують карколомну інтелектуальну конструкцію, в якій стверджують, що Волинь – це «засновницький міф української держави». Така, з дозволу сказати, «концепція» ставить під сумнів не лише етичні основи цієї державності, але, оскільки держава є національною, також етичне підґрунтя існування самої української нації. Зрозуміло, що ніхто з притомних українців за жодних обставин не погодиться визнати за своєю державою такий виссаний з пальця «первородний гріх». Думка звернутися за леґітимізацією таких вигадок до східноукраїнських політичних еліт є своєрідною політичною інфантильністю.

Польська еліта має один – хоч і дуже некоректний – інструмент тиску на встановлення «згоди» зі всіма щодо оцінки 1943 р. на Волині. Вона, намагаючись назвати відповідальних за Волинь, встановлює знак рівності між «українським націоналізмом» та фашизмом. А фашизм, звичайно, засуджують такі політичні гравці, як Варшава, Москва та Європейський Союз. На основі вигаданої боротьби з відродженням фашизму в Україні польські гравці можуть домовлятися зі східноукраїнською елітою й отримати на це згоду інших гравців, крім самих – злегковажених буцімто з огляду на їхній фашизм – українців.
Спроби зіграти на міжнародній арені проти України фашистською картою існують і виглядають цілком серйозно, причому нею грають не лише деякі польські священики, політики чи впливові публіцисти. Звинувачення у фашизмі в сучасній політичній практиці – це велика довбня. Страшнішим може бути лише звинувачення в антисемітизмі. Поляки останніми роками реґулярно мусять виправдовуватися, спростовуючи звинувачення в антисемітизмі, отож виникає спокуса вказати «замінного» якщо вже не антисеміта, то принаймні фашиста. Тактична користь від цього очевидна, але стратегічний крах у контексті значення України для безпеки Польщі – також більш ніж очевидний. Польським елітам не вдасться локалізувати Західну України як оселю фашизму, тому що його там не було й нема. Не знаю, в чиїй голові могла з’явитися ідея про те, що поляки спільно з Москвою і Брюсселем зможуть перебудувати суспільне мислення й ідеологію західних українців. Не виключаю, що ця голова могла бути зовсім не польською. Зрозуміло, що такі примусові суспільні трансформації не матимуть жодного результату. А образа за польську спробу упокорити фашизмом залишиться на довгий час і може принести дуже неприємні наслідки.
Наскільки підло виглядає стратегія звинувачень мешканців Західної України у фашизмі видно на прикладі окремих заяв нашого прем’єр-міністра. Коментуючи відмову міських рад Львова, Івано-Франківська і Тернополя святкувати 9 травня як День Перемоги, Микола Азаров «пояснив» журналістам, що галичани нібито є духовними спадкоємцями фашистів, а тому не хочуть радіти переможному завершенню війни, бо їхні симпатії – на стороні тих, хто програв. Поляки, до речі, 9 травня також не святкують, тож за логікою українського прем’єр-міністра також напевно є фашистами.
Ще потворніше виглядає польська гра з пошуками фашизму в Україні тоді, коли, звинувачуючи українців у фашизмі та заразом геноциді на Волині, окремі поляки дуже легко контактують з російськими силами подібної «антифашистської» орієнтації. Усмішку викликає те, що ті польські «антифашисти», які укладають з росіянами ситуативний союз, мусять тимчасово забути, як московські «борці з фашизмом» трактують Польщу. Підсумовуючи: хоч і як прикро, але задля боротьби вже не з «українським націоналізмом», а «українським фашизмом» частина польських «демократів» готова співпрацювати з російськими шовіністами.