Як приклад такої невдалої операції зі створення комуністичної підпільної мережі на Західній Україні можна згадати долю Ровенського партизанського загону, сформованого у складі 25 осіб (командир І. Іванов, комісар К. Принцевський), і засланого 2 серпня 1941 р. на територію області із завданням підриву залізничних магістралей, підпалу колгоспних ланів і закладання баз у лісах Рокитнянського та Висоцького районів, а також керівництва місцевими партизанами. Як стає зрозумілим із пояснювальної записки комісара загону, завдання виявилося абсолютно нездійсненним. У цих районах магістраль залишалася пошкодженою внаслідок воєнних дій, хліба вже встигли зібрати селяни, німецьких військ в окрузі не було. Натомість місцева добровільна міліція (за згаданою запискою, «українські націоналісти», отже - сформована похідними групами ОУН) добряче потріпала непроханих «народних заступників». Місцеві мешканці, пам’ятаючи злочини «перших совєтів», активно допомагали в цьому міліції. Вцілілі «червоні партизани», так і не зустрінувши тут інших радянських підпільників, відійшли через територію Білорусії до Чернігівської області, а там, позбувшись зброї, 9 вересня 1941 р. з великими втратами (зокрема командира загону) перейшли лінію фронту назад.
Дії аналогічних груп для інших західних областей були так само малоефективними. Відомості про це містяться в пояснювальній записці колишнього завідувача оргінструкторського відділу Станіславського райкому Станіславської області О. Гречка, написаній у березні 1943 р. Так, він свідчив, що наприкінці липня 1941 р. секретар ЦК КП(б)У з кадрів - М. Співак - займався організацією «специальной группы из работников западных областей для отправки в тыл по месту прежних своих районов для организации подпольной работы и партизанского движения в тылу врага». Зокрема, від колишніх працівників Станіславської області до групи ввійшло 32 особи. Було сформовано також Львівську й Дрогобицьку групи. Після тижневого навчання в Пущі-Водиці під Києвом їх всіх направили на фронт задля організації переходу в тил ворога. Але у вересні всі групи потрапили в оточення під Києвом, і частина партпрацівників прийняла самостійне рішення рухатися на захід для виконання свого завдання. У середині жовтня їх сильно потріпали німці за Кам’янцем-Подільським, розбивши й розсіявши основну частину. Тих, хто залишився, вдруге розбили під Здолбуновим, остаточно ліквідували загін. Сам Гречко був поранений і уже один пробирався далі, але потрапив до рук поліції, у Львові здійснив втечу з ешелону військовополонених. Його враження від політичних настроїв населення було негативним: «Передо мной встал вопрос, как быть дальше, двигаться на Станислав или обратно возвращаться, на восток? Взвесив всю обстановку, какая была в то время в западных областях, каковая была в прогерманском настроении среди украинского населения, а основное - националистическое, я решил возвратиться на восток».
Унаслідок таких невдалих спроб розгорнути комуністичний рух Опору в західному регіоні навіть створився певний інформаційний вакуум: Москва не мала там своїх агентів і не знала, що відбувається у Львові, Станіславі або Дрогобичі. Зокрема, Український штаб партизанського руху (УШПД), користуючись лише чутками і припущеннями, 7 грудня 1942 р. цілком таємно повідомляв ЦК КП(б)У про такі події: розстріл німцями Степана Бандери, арешти окупантами митрополита Андрея Шептицького та владики Григорія Костельника, внаслідок чого одноосібним лідером Українського національного руху залишився Андрій Мельник, а «значительная часть ОУНовцев стала уходить в подполье, организуя свою силу на борьбу с окупантами».
Тому, впоравшись упродовж 1942 - початку 1943 року з організацією партизанського руху на Східній Україні поблизу лінії фронту, керівники республіканського партійного загону вирішили запровадити свою агентуру вглиб української території. Саме такі завдання фігурували в Оперативному плані бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р., затвердженому нелегальним ЦК КП(б)У 7 квітня 1943 р. Там, зокрема, йшлося про необхідність «підготувати [і] не пізніше 1 червня 1943 р. надіслати уповноважених ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху з групами партійних робітників у Полтавську, Станіславську, Дрогобицьку, Ізмаїльську і Чернівецьку області». Перед такими уповноваженими, які водночас виступали й представниками УШПД, ставилися дуже відповідальні завдання. Вони мали створити центри комуністичного опору, підготувати грунт для розгортання масового партизанського руху, а на першому етапі - бути розвідниками, що прокладають шлях для передислокації на західноукраїнські терени вже існуючих партизанських з’єднань. При цьому республіканський партштаб виходив із хибних уявлень про можливість масової підтримки населення: «Население на границе с Польшей, Прикарпатской и Закарпатской Украиной, Молдавской ССР, особенно украинцы, русины, словаки, поляки, болгары, угнетаемые немецкими захватчиками, будут всячески поддерживать партизанские отряды в борьбе против немецких захватчиков». Фактично ж на такі групи покладалося завдання здійснити те, що мовою військової тактики називається «розвідка боєм»: прорватися на територію противника, в ході операції з’ясовуючи його сили, політичну та військову ситуацію в регіоні.
За кілька днів сектор кадрової роботи ЦК КП(б)У дібрав і відповідні кандидатури уповноважених для керівництва радянським партизанським рухом на Західній Україні. До Дрогобицької області (таку було створено за радянським адміністративним поділом Західної України в грудні 1939 р.; у травні 1959 ліквідовано й включено до складу Львівської області) на виконання завдання республіканського партійного штабу мав вирушити Дмитро Савович Хижняк, який до початку німецько-радянської війни обіймав посаду секретаря з транспорту Дрогобицького обкому КП(б)У.
Хижняка можна вважати кар’єрним номенклатурним працівником: 1910 р. народження, член ВКП(б) з 1929 р.; із робітників цукрового комбінату в м. Городищі Київської області став послідовно піонерським, комсомольським, радянським, а з 1937 р. - партійним функціонером районного рівня на Київщині. У вересні 1939 р. перед ним, як і перед багатьма партійно-радянськими працівниками Східної України, відкрилися нові можливості кар’єрного зростання: серед багатьох інших його відрядили на роботу до колишнього Львівського воєводства, За неповні два роки «радянізації» Західної України молодий партієць устиг пройти шлях від секретаря повітового партійного комітету до одного з парткерівників усієї Дрогобицької області. З початком війни працював у союзних керівних органах партизанського руху (спочатку - член «групи П.К. Пономаренка» ЦК ВКП(б), потім - на кадровій роботі в Центральному штабі партизанського руху; остання посада - заступник начальника відділу кадрів ЦШПД). Там здобув бойову нагороду - орден Червоної Зірки й військове звання майора, хоча очевидно, що безпосередньо в боях участі не брав. Але в березні 1943 р. ЦШПД було ліквідовано (як з’ясувалося пізніше, тимчасово), й Хижняка передали в розпорядження Українського ШПД.
Там уже в квітні 1943 р. вирішили, враховуючи його передвоєнну посаду, направити уповноваженим ЦК КП(б)У по Дрогобицькій області, що й було затверджено рішенням нелегального ЦК КП(б)У 12 квітня. Згодом було сформовано й відповідну групу: (постанови щодо С. Чернявського, К. Беляєва, В. Музики від 29 квітня і наступних днів). Усього до складу партгрупи ввійшли 13 осіб: сам Хижняк, Т. Авальян (перекладачка), М. Авдєєв (агітатор), К. Беляєв (комсомольський організатор), О. Вечлінська (друкарка-набірниця), В. Іонов (ст. радист), С. Копейкін (радист), І.А. Мороз (інструктор-підривник), В. Музика (розвідник), С. Прібер (керівник розвідки), В. Сінельніков (лікар), С. Чернявський (парторганізатор), В. Шарпіло (радист). Трьох відповідальних працівників групи (Авдєєва, Беляєва та Чернявського) також можна вважати кар’єрними партноменклатурниками. Уродженець Павлограда Беляєв (судячи з його анкети та власноручних свідчень, малограмотна людина з нижчою освітою) з перших років війни перебував на якійсь таємничій «спецработе», як повідомляв відділ кадрів ЦК КП(б)У. Авдєєв та Прібер мали досвід партизанської боротьби, причому останній перед тим був навіть заступником секретаря підпільного Павлоградського міськкому КП(б)У. Отже, склад групи, за формальними ознаками, був досить сильним, але під час її формування практично не було враховано особливостей регіону, її дії. Тамтешнім уродженцем був один Василь Музика, який походив із с. Гощани на Дрогобиччині, колишній голова Гощанської сільради і депутат Верховної Ради УРСР; з початком війни виїхав на схід і перед призначенням до групи Хижняка працював у колгоспах Воронезької та Саратовської областей. Досвід роботи на західних землях мав лише керівник групи, намічений у секретарі підпільного Дрогобицького обкому КП(б)У. Всі інші походили зі Східної України та Росії, не знали мови, звичаїв і специфіки Західної України.
У червні 1943 р. група була готова до відправлення за лінію фронту. Їй надали кілька радіостанцій різної потужності, похідну друкарню, автомати, боєкомплекти, бібліотечку, медикаменти; основну ж зброю - вибухівку, набої тощо - мали отримати вже на марші. Не сподіваючись на гостинну зустріч місцевого населення, легку подорож через окуповану територію, парткерівництво потурбувалося про супровід таких груп військовими силами. Хижняк мав отримати в допомогу один із загонів чернігівського партизанського з’єднання О. Федорова. За первісним рішенням ЦК КП(б)У та УШПД це мав бути сильний у бойовому та моральному плані загін ім. Сталіна, але партизанський генерал, очевидно, вирішив зберегти такий цінний підрозділ у складі з’єднання, а можливо, просто передбачав повний провал цього рейду. Він виділив Хижняку для супроводу партизанський загін ім. Чапаєва (командир Філіпов, комісар Обрушенко, 246 бійців). Перекладачка Аверьян свідчила пізніше: «Чапаевский отряд, в соединении именовавшийся 9-м батальоном, в боевом отношении был одним из самых слабых федоровских батальонов. Имел он весьма небольшой боевой опыт и боевую выучку, использовался до сих пор главным образом в обороне, для исполнения второстепенных задач во время боевых операций. Состав его был сильно разжижен наличием большого количества недавно мобилизованных Федоровым колхозников Полесья, в большинстве своем еще не получивших и не завоевавших оружия». Білорусами за національністю були також командир, комісар і весь командний склад загону. Офіційна історія партизанського руху на Волині, складена 1946 р. під керівництвом самого О. Федорова, стверджує, втім, що загін був добре озброєним: три міномети, два станкові та 11 ручних кулеметів, автомати та гвинтівки.
Таке рішення щодо заміни виділеного підрозділу, яке виявилося фатальним для долі рейду і самого уповноваженого, Федоров зумів навіть офіційно провести через постанову ЦК КП(б)У.
11 червня 1943 р. усі 13 членів групи Хижняка приземлилися на партизанському аеродромі в білоруському Поліссі, де в той час перебувало з’єднання Федорова. Оскільки практично того ж дня розпочався рейд партизанів на територію Волинської області, група місяць пересувалася з ними, водночас намагаючись зміцнити організаційно й дисциплінарно підпорядкований їй загін ім. Чапаєва. Представники партгрупи посіли ключові посади в загоні: так, Прібер став заступником командира загону з розвідки, Чернявський - політруком розвідки, Авдєєв очолив агітацію й пропаганду партизанів.
Нарешті за місяць, уже з території Волині, партизанський загін разом із уповноваженим та його групою відбув у самостійний похід на територію Дрогобицької області. Попередньо щодо стратегічної обстановки по маршруту загону малося обмаль відомостей: до Бугу, на території райхскомісаріату «Україна», перебували «малые и большие группы националистов и гарнизоны Немцов»; що ж діялося за Західним Бугом, на теренах генерал-губернаторства, взагалі було невідомо. Маршрут рейду, прокладений, очевидно, Українським штабом партизанського руху, передбачав рух спочатку на захід, а вже потім - поворот до Дрогобиччини. Виконуючи його, партизани пройшли північніше м. Камінь-Каширського: за с. Грива форсували р. Стохід, далі слідували лінією с. Боровно - Яйно - Датин (форсували р. Турья), перетнули шосе Брест - Ковель, біля ст. Дубежно перейшли залізничну магістраль того ж напрямку і вийшли до басейну р. Прип’ять.
За перший тиждень рейду (7-14 липня) зіткнень з противником практично не сталося, окрім «мелких стычек с украинскими националистами»; лише 9 липня партизани підірвали військовий ешелон на магістралі Брест - Ковель. Компартійна верхівка загону бачила причину такого успіху (а перед Хижняком стояло завдання якомога тихше й непомітніше пройти до Дрогобича) в умілих діях розвідки. За свідченням К. Беляєва, розвідники Прібер, Музика, Чернявський та радист Шарпіло виходили на далеку розвідку (40-50 км попереду загону), рацією повідомляли обстановку, розташування німецьких гарнізонів, яким маршрутом можна оминути ворожі сили. Крім того, пересувалися виключно по ночах, з дотриманням правил маскування. Щоправда, учасниця рейду Авальян суперечила цьому. Вона описувала рух загону інакше: «Мы по-прежнему спокойно и благодушно шествовали, таща за собой огромный обоз, состоявший из нескольких десятков повозок; обоз, делавший отряд громоздким, неуклюжим, лишенным маневренности; обоз, который был днем заметен за 10 км, а ночью грохотом своим рвал ночную тишь и возвещал на весь мир о нашем походе».
Скоріше за все, перекладачка була права. Принаймні для «українських націоналістів», які фактично були єдиною владою на території Волині, де просувався загін, його рух не був таємницею. Як свідчив лікар групи В. Сінельніков, «О продвижении отряда по маршруту на запад националисты знали за 1-2 дня до нашего прихода на стоянку, так как сведения о продвижении передавались «живой» почтой, т.е. посыльными на любом средстве транспорта (верхом, на подводе, пешком и т.д.) от села к селу».
Отже, насправді не тільки вмілі дії командування, а ще більше - стримана позиція представників національного руху Опору дозволили загону пройти практично повністю контрольованою ними територією Волині до басейну річки Західний Буг. Ті дрібні сутички з козаками УПА, що сталися, скоріш за все, були випадковими.
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
Навесні 1943 року партійно-державні органи, які керували радянським підпільним і партизанським рухом на окупованій Україні (нелегальний ЦК КП(б)У та безпосередньо підпорядкований йому Український штаб партизанського руху), отримали від московського Центру кілька нових завдань. Перше з них — щодо перетворення керованої ними збройної боротьби проти окупантів на всенародний рух (або всенародне повстання). Друге, що випливало з першого, — опанування всім антинацистським рухом Опору на Західній та Південній Україні, тобто перенесення радянських форм підпільно-партизанської боротьби, з їхнім жорстким централізмом, комуністичним диктатом, неприйняттям альтернативних ідеологічних засад, на територію інших зон окупації: німецьких дистрикту «Галичина» Краківського генерал-губернаторства, райхскомісаріату «Україна», румунського генерал-губернаторства «Трансністрія».
Ці регіони з червня — липня 1941 р. фактично перебували поза впливом партійного керівництва. Спочатку було здійснено спробу заснувати й там, як на Лівобережній Україні, комуністичні центри опору (підпільні обкоми, райкоми). Але часу не вистачило, фронт стрімко пересувався на схід, йшлося вже про Київ, тому навіть якихось зародків партизанських центрів там не лишилося. У листопаді 1942 р. член нелегального ЦК КП(б)У А. Зленко відверто констатував: «Следует отметить, что в силу сложившейся обстановки в западных областях, за исключением Черновицкой и Измаильской, ни один обком не успел создать подпольной организации на местах. Поэтому ЦК КП(б)У вместе с секретарями обкомов западных областей вынуждены были посылать для работы в подполье и партизанские отряды людей из Киева, из числа работников западных областей. Люди посылались большими группами. В них входили руководящие областные и районные работники. Таким образом, в каждую западную область было переброшено 100—150 чел. Однако в это время такие переброски себя не оправдали, и положительных результатов мы не имели».
Як приклад такої невдалої операції зі створення комуністичної підпільної мережі на Західній Україні можна згадати долю Ровенського партизанського загону, сформованого у складі 25 осіб (командир І. Іванов, комісар К. Принцевський), і засланого 2 серпня 1941 р. на територію області із завданням підриву залізничних магістралей, підпалу колгоспних ланів і закладання баз у лісах Рокитнянського та Висоцького районів, а також керівництва місцевими партизанами. Як стає зрозумілим із пояснювальної записки комісара загону, завдання виявилося абсолютно нездійсненним. У цих районах магістраль залишалася пошкодженою внаслідок воєнних дій, хліба вже встигли зібрати селяни, німецьких військ в окрузі не було. Натомість місцева добровільна міліція (за згаданою запискою, «українські націоналісти», отже — сформована похідними групами ОУН) добряче потріпала непроханих «народних заступників». Місцеві мешканці, пам’ятаючи злочини «перших совєтів», активно допомагали в цьому міліції. Вцілілі «червоні партизани», так і не зустрінувши тут інших радянських підпільників, відійшли через територію Білорусії до Чернігівської області, а там, позбувшись зброї, 9 вересня 1941 р. з великими втратами (зокрема командира загону) перейшли лінію фронту назад.
Дії аналогічних груп для інших західних областей були так само малоефективними. Відомості про це містяться в пояснювальній записці колишнього завідувача оргінструкторського відділу Станіславського райкому Станіславської області О. Гречка, написаній у березні 1943 р. Так, він свідчив, що наприкінці липня 1941 р. секретар ЦК КП(б)У з кадрів — М. Співак — займався організацією «специальной группы из работников западных областей для отправки в тыл по месту прежних своих районов для организации подпольной работы и партизанского движения в тылу врага». Зокрема, від колишніх працівників Станіславської області до групи ввійшло 32 особи. Було сформовано також Львівську й Дрогобицьку групи. Після тижневого навчання в Пущі-Водиці під Києвом їх всіх направили на фронт задля організації переходу в тил ворога. Але у вересні всі групи потрапили в оточення під Києвом, і частина партпрацівників прийняла самостійне рішення рухатися на захід для виконання свого завдання. У середині жовтня їх сильно потріпали німці за Кам’янцем-Подільським, розбивши й розсіявши основну частину. Тих, хто залишився, вдруге розбили під Здолбуновим, остаточно ліквідували загін. Сам Гречко був поранений і уже один пробирався далі, але потрапив до рук поліції, у Львові здійснив втечу з ешелону військовополонених. Його враження від політичних настроїв населення було негативним: «Передо мной встал вопрос, как быть дальше, двигаться на Станислав или обратно возвращаться, на восток? Взвесив всю обстановку, какая была в то время в западных областях, каковая была в прогерманском настроении среди украинского населения, а основное — националистическое, я решил возвратиться на восток».
Унаслідок таких невдалих спроб розгорнути комуністичний рух Опору в західному регіоні навіть створився певний інформаційний вакуум: Москва не мала там своїх агентів і не знала, що відбувається у Львові, Станіславі або Дрогобичі. Зокрема, Український штаб партизанського руху (УШПД), користуючись лише чутками і припущеннями, 7 грудня 1942 р. цілком таємно повідомляв ЦК КП(б)У про такі події: розстріл німцями Степана Бандери, арешти окупантами митрополита Андрея Шептицького та владики Григорія Костельника, внаслідок чого одноосібним лідером Українського національного руху залишився Андрій Мельник, а «значительная часть ОУНовцев стала уходить в подполье, организуя свою силу на борьбу с окупантами».
Тому, впоравшись упродовж 1942 — початку 1943 року з організацією партизанського руху на Східній Україні поблизу лінії фронту, керівники республіканського партійного загону вирішили запровадити свою агентуру вглиб української території. Саме такі завдання фігурували в Оперативному плані бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р., затвердженому нелегальним ЦК КП(б)У 7 квітня 1943 р. Там, зокрема, йшлося про необхідність «підготувати [і] не пізніше 1 червня 1943 р. надіслати уповноважених ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху з групами партійних робітників у Полтавську, Станіславську, Дрогобицьку, Ізмаїльську і Чернівецьку області». Перед такими уповноваженими, які водночас виступали й представниками УШПД, ставилися дуже відповідальні завдання. Вони мали створити центри комуністичного опору, підготувати грунт для розгортання масового партизанського руху, а на першому етапі — бути розвідниками, що прокладають шлях для передислокації на західноукраїнські терени вже існуючих партизанських з’єднань. При цьому республіканський партштаб виходив із хибних уявлень про можливість масової підтримки населення: «Население на границе с Польшей, Прикарпатской и Закарпатской Украиной, Молдавской ССР, особенно украинцы, русины, словаки, поляки, болгары, угнетаемые немецкими захватчиками, будут всячески поддерживать партизанские отряды в борьбе против немецких захватчиков». Фактично ж на такі групи покладалося завдання здійснити те, що мовою військової тактики називається «розвідка боєм»: прорватися на територію противника, в ході операції з’ясовуючи його сили, політичну та військову ситуацію в регіоні.
За кілька днів сектор кадрової роботи ЦК КП(б)У дібрав і відповідні кандидатури уповноважених для керівництва радянським партизанським рухом на Західній Україні. До Дрогобицької області (таку було створено за радянським адміністративним поділом Західної України в грудні 1939 р.; у травні 1959 ліквідовано й включено до складу Львівської області) на виконання завдання республіканського партійного штабу мав вирушити Дмитро Савович Хижняк, який до початку німецько-радянської війни обіймав посаду секретаря з транспорту Дрогобицького обкому КП(б)У.
Хижняка можна вважати кар’єрним номенклатурним працівником: 1910 р. народження, член ВКП(б) з 1929 р.; із робітників цукрового комбінату в м. Городищі Київської області став послідовно піонерським, комсомольським, радянським, а з 1937 р. — партійним функціонером районного рівня на Київщині. У вересні 1939 р. перед ним, як і перед багатьма партійно-радянськими працівниками Східної України, відкрилися нові можливості кар’єрного зростання: серед багатьох інших його відрядили на роботу до колишнього Львівського воєводства, За неповні два роки «радянізації» Західної України молодий партієць устиг пройти шлях від секретаря повітового партійного комітету до одного з парткерівників усієї Дрогобицької області. З початком війни працював у союзних керівних органах партизанського руху (спочатку — член «групи П.К. Пономаренка» ЦК ВКП(б), потім — на кадровій роботі в Центральному штабі партизанського руху; остання посада — заступник начальника відділу кадрів ЦШПД). Там здобув бойову нагороду — орден Червоної Зірки й військове звання майора, хоча очевидно, що безпосередньо в боях участі не брав. Але в березні 1943 р. ЦШПД було ліквідовано (як з’ясувалося пізніше, тимчасово), й Хижняка передали в розпорядження Українського ШПД.
Там уже в квітні 1943 р. вирішили, враховуючи його передвоєнну посаду, направити уповноваженим ЦК КП(б)У по Дрогобицькій області, що й було затверджено рішенням нелегального ЦК КП(б)У 12 квітня. Згодом було сформовано й відповідну групу: (постанови щодо С. Чернявського, К. Беляєва, В. Музики від 29 квітня і наступних днів). Усього до складу партгрупи ввійшли 13 осіб: сам Хижняк, Т. Авальян (перекладачка), М. Авдєєв (агітатор), К. Беляєв (комсомольський організатор), О. Вечлінська (друкарка-набірниця), В. Іонов (ст. радист), С. Копейкін (радист), І.А. Мороз (інструктор-підривник), В. Музика (розвідник), С. Прібер (керівник розвідки), В. Сінельніков (лікар), С. Чернявський (парторганізатор), В. Шарпіло (радист). Трьох відповідальних працівників групи (Авдєєва, Беляєва та Чернявського) також можна вважати кар’єрними партноменклатурниками. Уродженець Павлограда Беляєв (судячи з його анкети та власноручних свідчень, малограмотна людина з нижчою освітою) з перших років війни перебував на якійсь таємничій «спецработе», як повідомляв відділ кадрів ЦК КП(б)У. Авдєєв та Прібер мали досвід партизанської боротьби, причому останній перед тим був навіть заступником секретаря підпільного Павлоградського міськкому КП(б)У. Отже, склад групи, за формальними ознаками, був досить сильним, але під час її формування практично не було враховано особливостей регіону, її дії. Тамтешнім уродженцем був один Василь Музика, який походив із с. Гощани на Дрогобиччині, колишній голова Гощанської сільради і депутат Верховної Ради УРСР; з початком війни виїхав на схід і перед призначенням до групи Хижняка працював у колгоспах Воронезької та Саратовської областей. Досвід роботи на західних землях мав лише керівник групи, намічений у секретарі підпільного Дрогобицького обкому КП(б)У. Всі інші походили зі Східної України та Росії, не знали мови, звичаїв і специфіки Західної України.
У червні 1943 р. група була готова до відправлення за лінію фронту. Їй надали кілька радіостанцій різної потужності, похідну друкарню, автомати, боєкомплекти, бібліотечку, медикаменти; основну ж зброю — вибухівку, набої тощо — мали отримати вже на марші. Не сподіваючись на гостинну зустріч місцевого населення, легку подорож через окуповану територію, парткерівництво потурбувалося про супровід таких груп військовими силами. Хижняк мав отримати в допомогу один із загонів чернігівського партизанського з’єднання О. Федорова. За первісним рішенням ЦК КП(б)У та УШПД це мав бути сильний у бойовому та моральному плані загін ім. Сталіна, але партизанський генерал, очевидно, вирішив зберегти такий цінний підрозділ у складі з’єднання, а можливо, просто передбачав повний провал цього рейду. Він виділив Хижняку для супроводу партизанський загін ім. Чапаєва (командир Філіпов, комісар Обрушенко, 246 бійців). Перекладачка Аверьян свідчила пізніше: «Чапаевский отряд, в соединении именовавшийся 9-м батальоном, в боевом отношении был одним из самых слабых федоровских батальонов. Имел он весьма небольшой боевой опыт и боевую выучку, использовался до сих пор главным образом в обороне, для исполнения второстепенных задач во время боевых операций. Состав его был сильно разжижен наличием большого количества недавно мобилизованных Федоровым колхозников Полесья, в большинстве своем еще не получивших и не завоевавших оружия». Білорусами за національністю були також командир, комісар і весь командний склад загону. Офіційна історія партизанського руху на Волині, складена 1946 р. під керівництвом самого О. Федорова, стверджує, втім, що загін був добре озброєним: три міномети, два станкові та 11 ручних кулеметів, автомати та гвинтівки.
Таке рішення щодо заміни виділеного підрозділу, яке виявилося фатальним для долі рейду і самого уповноваженого, Федоров зумів навіть офіційно провести через постанову ЦК КП(б)У.
11 червня 1943 р. усі 13 членів групи Хижняка приземлилися на партизанському аеродромі в білоруському Поліссі, де в той час перебувало з’єднання Федорова. Оскільки практично того ж дня розпочався рейд партизанів на територію Волинської області, група місяць пересувалася з ними, водночас намагаючись зміцнити організаційно й дисциплінарно підпорядкований їй загін ім. Чапаєва. Представники партгрупи посіли ключові посади в загоні: так, Прібер став заступником командира загону з розвідки, Чернявський — політруком розвідки, Авдєєв очолив агітацію й пропаганду партизанів.
Нарешті за місяць, уже з території Волині, партизанський загін разом із уповноваженим та його групою відбув у самостійний похід на територію Дрогобицької області. Попередньо щодо стратегічної обстановки по маршруту загону малося обмаль відомостей: до Бугу, на території райхскомісаріату «Україна», перебували «малые и большие группы националистов и гарнизоны Немцов»; що ж діялося за Західним Бугом, на теренах генерал-губернаторства, взагалі було невідомо. Маршрут рейду, прокладений, очевидно, Українським штабом партизанського руху, передбачав рух спочатку на захід, а вже потім — поворот до Дрогобиччини. Виконуючи його, партизани пройшли північніше м. Камінь-Каширського: за с. Грива форсували р. Стохід, далі слідували лінією с. Боровно — Яйно — Датин (форсували р. Турья), перетнули шосе Брест — Ковель, біля ст. Дубежно перейшли залізничну магістраль того ж напрямку і вийшли до басейну р. Прип’ять.
За перший тиждень рейду (7—14 липня) зіткнень з противником практично не сталося, окрім «мелких стычек с украинскими националистами»; лише 9 липня партизани підірвали військовий ешелон на магістралі Брест — Ковель. Компартійна верхівка загону бачила причину такого успіху (а перед Хижняком стояло завдання якомога тихше й непомітніше пройти до Дрогобича) в умілих діях розвідки. За свідченням К. Беляєва, розвідники Прібер, Музика, Чернявський та радист Шарпіло виходили на далеку розвідку (40—50 км попереду загону), рацією повідомляли обстановку, розташування німецьких гарнізонів, яким маршрутом можна оминути ворожі сили. Крім того, пересувалися виключно по ночах, з дотриманням правил маскування. Щоправда, учасниця рейду Авальян суперечила цьому. Вона описувала рух загону інакше: «Мы по-прежнему спокойно и благодушно шествовали, таща за собой огромный обоз, состоявший из нескольких десятков повозок; обоз, делавший отряд громоздким, неуклюжим, лишенным маневренности; обоз, который был днем заметен за 10 км, а ночью грохотом своим рвал ночную тишь и возвещал на весь мир о нашем походе».
Скоріше за все, перекладачка була права. Принаймні для «українських націоналістів», які фактично були єдиною владою на території Волині, де просувався загін, його рух не був таємницею. Як свідчив лікар групи В. Сінельніков, «О продвижении отряда по маршруту на запад националисты знали за 1—2 дня до нашего прихода на стоянку, так как сведения о продвижении передавались «живой» почтой, т.е. посыльными на любом средстве транспорта (верхом, на подводе, пешком и т.д.) от села к селу».
Отже, насправді не тільки вмілі дії командування, а ще більше — стримана позиція представників національного руху Опору дозволили загону пройти практично повністю контрольованою ними територією Волині до басейну річки Західний Буг. Ті дрібні сутички з козаками УПА, що сталися, скоріш за все, були випадковими.
Початок. Продовження читайте
Ці регіони з червня — липня 1941 р. фактично перебували поза впливом партійного керівництва. Спочатку було здійснено спробу заснувати й там, як на Лівобережній Україні, комуністичні центри опору (підпільні обкоми, райкоми). Але часу не вистачило, фронт стрімко пересувався на схід, йшлося вже про Київ, тому навіть якихось зародків партизанських центрів там не лишилося. У листопаді 1942 р. член нелегального ЦК КП(б)У А. Зленко відверто констатував: «Следует отметить, что в силу сложившейся обстановки в западных областях, за исключением Черновицкой и Измаильской, ни один обком не успел создать подпольной организации на местах. Поэтому ЦК КП(б)У вместе с секретарями обкомов западных областей вынуждены были посылать для работы в подполье и партизанские отряды людей из Киева, из числа работников западных областей. Люди посылались большими группами. В них входили руководящие областные и районные работники. Таким образом, в каждую западную область было переброшено 100—150 чел. Однако в это время такие переброски себя не оправдали, и положительных результатов мы не имели».
Як приклад такої невдалої операції зі створення комуністичної підпільної мережі на Західній Україні можна згадати долю Ровенського партизанського загону, сформованого у складі 25 осіб (командир І. Іванов, комісар К. Принцевський), і засланого 2 серпня 1941 р. на територію області із завданням підриву залізничних магістралей, підпалу колгоспних ланів і закладання баз у лісах Рокитнянського та Висоцького районів, а також керівництва місцевими партизанами. Як стає зрозумілим із пояснювальної записки комісара загону, завдання виявилося абсолютно нездійсненним. У цих районах магістраль залишалася пошкодженою внаслідок воєнних дій, хліба вже встигли зібрати селяни, німецьких військ в окрузі не було. Натомість місцева добровільна міліція (за згаданою запискою, «українські націоналісти», отже — сформована похідними групами ОУН) добряче потріпала непроханих «народних заступників». Місцеві мешканці, пам’ятаючи злочини «перших совєтів», активно допомагали в цьому міліції. Вцілілі «червоні партизани», так і не зустрінувши тут інших радянських підпільників, відійшли через територію Білорусії до Чернігівської області, а там, позбувшись зброї, 9 вересня 1941 р. з великими втратами (зокрема командира загону) перейшли лінію фронту назад.
Дії аналогічних груп для інших західних областей були так само малоефективними. Відомості про це містяться в пояснювальній записці колишнього завідувача оргінструкторського відділу Станіславського райкому Станіславської області О. Гречка, написаній у березні 1943 р. Так, він свідчив, що наприкінці липня 1941 р. секретар ЦК КП(б)У з кадрів — М. Співак — займався організацією «специальной группы из работников западных областей для отправки в тыл по месту прежних своих районов для организации подпольной работы и партизанского движения в тылу врага». Зокрема, від колишніх працівників Станіславської області до групи ввійшло 32 особи. Було сформовано також Львівську й Дрогобицьку групи. Після тижневого навчання в Пущі-Водиці під Києвом їх всіх направили на фронт задля організації переходу в тил ворога. Але у вересні всі групи потрапили в оточення під Києвом, і частина партпрацівників прийняла самостійне рішення рухатися на захід для виконання свого завдання. У середині жовтня їх сильно потріпали німці за Кам’янцем-Подільським, розбивши й розсіявши основну частину. Тих, хто залишився, вдруге розбили під Здолбуновим, остаточно ліквідували загін. Сам Гречко був поранений і уже один пробирався далі, але потрапив до рук поліції, у Львові здійснив втечу з ешелону військовополонених. Його враження від політичних настроїв населення було негативним: «Передо мной встал вопрос, как быть дальше, двигаться на Станислав или обратно возвращаться, на восток? Взвесив всю обстановку, какая была в то время в западных областях, каковая была в прогерманском настроении среди украинского населения, а основное — националистическое, я решил возвратиться на восток».
Унаслідок таких невдалих спроб розгорнути комуністичний рух Опору в західному регіоні навіть створився певний інформаційний вакуум: Москва не мала там своїх агентів і не знала, що відбувається у Львові, Станіславі або Дрогобичі. Зокрема, Український штаб партизанського руху (УШПД), користуючись лише чутками і припущеннями, 7 грудня 1942 р. цілком таємно повідомляв ЦК КП(б)У про такі події: розстріл німцями Степана Бандери, арешти окупантами митрополита Андрея Шептицького та владики Григорія Костельника, внаслідок чого одноосібним лідером Українського національного руху залишився Андрій Мельник, а «значительная часть ОУНовцев стала уходить в подполье, организуя свою силу на борьбу с окупантами».
Тому, впоравшись упродовж 1942 — початку 1943 року з організацією партизанського руху на Східній Україні поблизу лінії фронту, керівники республіканського партійного загону вирішили запровадити свою агентуру вглиб української території. Саме такі завдання фігурували в Оперативному плані бойових дій партизанських загонів України на весняно-літній період 1943 р., затвердженому нелегальним ЦК КП(б)У 7 квітня 1943 р. Там, зокрема, йшлося про необхідність «підготувати [і] не пізніше 1 червня 1943 р. надіслати уповноважених ЦК КП(б)У та Українського штабу партизанського руху з групами партійних робітників у Полтавську, Станіславську, Дрогобицьку, Ізмаїльську і Чернівецьку області». Перед такими уповноваженими, які водночас виступали й представниками УШПД, ставилися дуже відповідальні завдання. Вони мали створити центри комуністичного опору, підготувати грунт для розгортання масового партизанського руху, а на першому етапі — бути розвідниками, що прокладають шлях для передислокації на західноукраїнські терени вже існуючих партизанських з’єднань. При цьому республіканський партштаб виходив із хибних уявлень про можливість масової підтримки населення: «Население на границе с Польшей, Прикарпатской и Закарпатской Украиной, Молдавской ССР, особенно украинцы, русины, словаки, поляки, болгары, угнетаемые немецкими захватчиками, будут всячески поддерживать партизанские отряды в борьбе против немецких захватчиков». Фактично ж на такі групи покладалося завдання здійснити те, що мовою військової тактики називається «розвідка боєм»: прорватися на територію противника, в ході операції з’ясовуючи його сили, політичну та військову ситуацію в регіоні.
За кілька днів сектор кадрової роботи ЦК КП(б)У дібрав і відповідні кандидатури уповноважених для керівництва радянським партизанським рухом на Західній Україні. До Дрогобицької області (таку було створено за радянським адміністративним поділом Західної України в грудні 1939 р.; у травні 1959 ліквідовано й включено до складу Львівської області) на виконання завдання республіканського партійного штабу мав вирушити Дмитро Савович Хижняк, який до початку німецько-радянської війни обіймав посаду секретаря з транспорту Дрогобицького обкому КП(б)У.
Хижняка можна вважати кар’єрним номенклатурним працівником: 1910 р. народження, член ВКП(б) з 1929 р.; із робітників цукрового комбінату в м. Городищі Київської області став послідовно піонерським, комсомольським, радянським, а з 1937 р. — партійним функціонером районного рівня на Київщині. У вересні 1939 р. перед ним, як і перед багатьма партійно-радянськими працівниками Східної України, відкрилися нові можливості кар’єрного зростання: серед багатьох інших його відрядили на роботу до колишнього Львівського воєводства, За неповні два роки «радянізації» Західної України молодий партієць устиг пройти шлях від секретаря повітового партійного комітету до одного з парткерівників усієї Дрогобицької області. З початком війни працював у союзних керівних органах партизанського руху (спочатку — член «групи П.К. Пономаренка» ЦК ВКП(б), потім — на кадровій роботі в Центральному штабі партизанського руху; остання посада — заступник начальника відділу кадрів ЦШПД). Там здобув бойову нагороду — орден Червоної Зірки й військове звання майора, хоча очевидно, що безпосередньо в боях участі не брав. Але в березні 1943 р. ЦШПД було ліквідовано (як з’ясувалося пізніше, тимчасово), й Хижняка передали в розпорядження Українського ШПД.
Там уже в квітні 1943 р. вирішили, враховуючи його передвоєнну посаду, направити уповноваженим ЦК КП(б)У по Дрогобицькій області, що й було затверджено рішенням нелегального ЦК КП(б)У 12 квітня. Згодом було сформовано й відповідну групу: (постанови щодо С. Чернявського, К. Беляєва, В. Музики від 29 квітня і наступних днів). Усього до складу партгрупи ввійшли 13 осіб: сам Хижняк, Т. Авальян (перекладачка), М. Авдєєв (агітатор), К. Беляєв (комсомольський організатор), О. Вечлінська (друкарка-набірниця), В. Іонов (ст. радист), С. Копейкін (радист), І.А. Мороз (інструктор-підривник), В. Музика (розвідник), С. Прібер (керівник розвідки), В. Сінельніков (лікар), С. Чернявський (парторганізатор), В. Шарпіло (радист). Трьох відповідальних працівників групи (Авдєєва, Беляєва та Чернявського) також можна вважати кар’єрними партноменклатурниками. Уродженець Павлограда Беляєв (судячи з його анкети та власноручних свідчень, малограмотна людина з нижчою освітою) з перших років війни перебував на якійсь таємничій «спецработе», як повідомляв відділ кадрів ЦК КП(б)У. Авдєєв та Прібер мали досвід партизанської боротьби, причому останній перед тим був навіть заступником секретаря підпільного Павлоградського міськкому КП(б)У. Отже, склад групи, за формальними ознаками, був досить сильним, але під час її формування практично не було враховано особливостей регіону, її дії. Тамтешнім уродженцем був один Василь Музика, який походив із с. Гощани на Дрогобиччині, колишній голова Гощанської сільради і депутат Верховної Ради УРСР; з початком війни виїхав на схід і перед призначенням до групи Хижняка працював у колгоспах Воронезької та Саратовської областей. Досвід роботи на західних землях мав лише керівник групи, намічений у секретарі підпільного Дрогобицького обкому КП(б)У. Всі інші походили зі Східної України та Росії, не знали мови, звичаїв і специфіки Західної України.
У червні 1943 р. група була готова до відправлення за лінію фронту. Їй надали кілька радіостанцій різної потужності, похідну друкарню, автомати, боєкомплекти, бібліотечку, медикаменти; основну ж зброю — вибухівку, набої тощо — мали отримати вже на марші. Не сподіваючись на гостинну зустріч місцевого населення, легку подорож через окуповану територію, парткерівництво потурбувалося про супровід таких груп військовими силами. Хижняк мав отримати в допомогу один із загонів чернігівського партизанського з’єднання О. Федорова. За первісним рішенням ЦК КП(б)У та УШПД це мав бути сильний у бойовому та моральному плані загін ім. Сталіна, але партизанський генерал, очевидно, вирішив зберегти такий цінний підрозділ у складі з’єднання, а можливо, просто передбачав повний провал цього рейду. Він виділив Хижняку для супроводу партизанський загін ім. Чапаєва (командир Філіпов, комісар Обрушенко, 246 бійців). Перекладачка Аверьян свідчила пізніше: «Чапаевский отряд, в соединении именовавшийся 9-м батальоном, в боевом отношении был одним из самых слабых федоровских батальонов. Имел он весьма небольшой боевой опыт и боевую выучку, использовался до сих пор главным образом в обороне, для исполнения второстепенных задач во время боевых операций. Состав его был сильно разжижен наличием большого количества недавно мобилизованных Федоровым колхозников Полесья, в большинстве своем еще не получивших и не завоевавших оружия». Білорусами за національністю були також командир, комісар і весь командний склад загону. Офіційна історія партизанського руху на Волині, складена 1946 р. під керівництвом самого О. Федорова, стверджує, втім, що загін був добре озброєним: три міномети, два станкові та 11 ручних кулеметів, автомати та гвинтівки.
Таке рішення щодо заміни виділеного підрозділу, яке виявилося фатальним для долі рейду і самого уповноваженого, Федоров зумів навіть офіційно провести через постанову ЦК КП(б)У.
11 червня 1943 р. усі 13 членів групи Хижняка приземлилися на партизанському аеродромі в білоруському Поліссі, де в той час перебувало з’єднання Федорова. Оскільки практично того ж дня розпочався рейд партизанів на територію Волинської області, група місяць пересувалася з ними, водночас намагаючись зміцнити організаційно й дисциплінарно підпорядкований їй загін ім. Чапаєва. Представники партгрупи посіли ключові посади в загоні: так, Прібер став заступником командира загону з розвідки, Чернявський — політруком розвідки, Авдєєв очолив агітацію й пропаганду партизанів.
Нарешті за місяць, уже з території Волині, партизанський загін разом із уповноваженим та його групою відбув у самостійний похід на територію Дрогобицької області. Попередньо щодо стратегічної обстановки по маршруту загону малося обмаль відомостей: до Бугу, на території райхскомісаріату «Україна», перебували «малые и большие группы националистов и гарнизоны Немцов»; що ж діялося за Західним Бугом, на теренах генерал-губернаторства, взагалі було невідомо. Маршрут рейду, прокладений, очевидно, Українським штабом партизанського руху, передбачав рух спочатку на захід, а вже потім — поворот до Дрогобиччини. Виконуючи його, партизани пройшли північніше м. Камінь-Каширського: за с. Грива форсували р. Стохід, далі слідували лінією с. Боровно — Яйно — Датин (форсували р. Турья), перетнули шосе Брест — Ковель, біля ст. Дубежно перейшли залізничну магістраль того ж напрямку і вийшли до басейну р. Прип’ять.
За перший тиждень рейду (7—14 липня) зіткнень з противником практично не сталося, окрім «мелких стычек с украинскими националистами»; лише 9 липня партизани підірвали військовий ешелон на магістралі Брест — Ковель. Компартійна верхівка загону бачила причину такого успіху (а перед Хижняком стояло завдання якомога тихше й непомітніше пройти до Дрогобича) в умілих діях розвідки. За свідченням К. Беляєва, розвідники Прібер, Музика, Чернявський та радист Шарпіло виходили на далеку розвідку (40—50 км попереду загону), рацією повідомляли обстановку, розташування німецьких гарнізонів, яким маршрутом можна оминути ворожі сили. Крім того, пересувалися виключно по ночах, з дотриманням правил маскування. Щоправда, учасниця рейду Авальян суперечила цьому. Вона описувала рух загону інакше: «Мы по-прежнему спокойно и благодушно шествовали, таща за собой огромный обоз, состоявший из нескольких десятков повозок; обоз, делавший отряд громоздким, неуклюжим, лишенным маневренности; обоз, который был днем заметен за 10 км, а ночью грохотом своим рвал ночную тишь и возвещал на весь мир о нашем походе».
Скоріше за все, перекладачка була права. Принаймні для «українських націоналістів», які фактично були єдиною владою на території Волині, де просувався загін, його рух не був таємницею. Як свідчив лікар групи В. Сінельніков, «О продвижении отряда по маршруту на запад националисты знали за 1—2 дня до нашего прихода на стоянку, так как сведения о продвижении передавались «живой» почтой, т.е. посыльными на любом средстве транспорта (верхом, на подводе, пешком и т.д.) от села к селу».
Отже, насправді не тільки вмілі дії командування, а ще більше — стримана позиція представників національного руху Опору дозволили загону пройти практично повністю контрольованою ними територією Волині до басейну річки Західний Буг. Ті дрібні сутички з козаками УПА, що сталися, скоріш за все, були випадковими.
Початок. Продовження читайте
Немає коментарів:
Дописати коментар