Це був 1966 рік. Антопільська телощогла була ще не готова, але графік будівництва передбачав монтажні роботи передавачів паралельно з роботами на щоглі. Але “виліз” серйозний курйоз: прокололися проектанти, які провели масу експертиз, але ніхто не побачив, що Антопільська щогла непридатна для розміщення на ній антен радіомовних передавачів, адже Антопіль – це не тільки телебачення, а й радіомовлення.Через те, що ця щогла була сучаснішою, а Красноярський радіозавод випускав антени під старі типи телевеж виникла загроза зриву термінів, які були на контролі в ЦК у Московському Кремлі. Виявилось, що інших антен завод не випускає, а замовлення вже виконано: антени через тиждень-другий вже поступлять до Рівного. Що називається -”Приїхали!”
Отож керівник Рівненської РТС Федір Наконечний отримав завдання: шукай вихід. Якби ці злополучні розміщалися не в піднебессі, щось можна було б “схімічити”, але висотні конструкції “хімії” не допускають.
Продзвонили, “пробили”, чи десь вже встановлені такі антени на сучасних телевежах? Найближчою виявилась телевізійна станція в м. Слонім, що в Білорусі. Звісно, для наведення добросусідських відносин з позитивним контактом необхідні український презент – самогонка з салом. Ось ці дипломатичні засоби Федір Йосипович склав в чемодан і невдовзі вже спілкувався з колегами в Білорусі, які до того ж виявилися однокурсниками по Пінському технікуму. Та варто було йому з”явитися на телестанції і глянути на щоглу, як зрозумів, що вона висотою понад 300 метрів і як виміряти та ще й зробити ескізи кріплень уявити не міг: тобі треба, то лізь і малюй… Але, щоб лізти на таку щоглу, повинен виписуватися спеціальний дозвіл- наряд, що означало обов”язкове відключення передавачів тому, що в зоні антен електромагнітне поле вмить “підсмажить”людину на “гриль”. І ще одне немаловажне, людина на такий підйом повинна мати спеціальний медичний допуск, про який Федір і гадки не мав…Сказав , що забув вдома.
Стара дружба та нерозкоркований “дипломатичний засіб” зіграли свою роль. Йому вручили монтажний пояс, каску, дали у помічники штатного антенщика і наверх. Передавачі не відключали, але пообіцяли, що на десять хвилин, знизять потужність, щоб зміг зробити заміри рулеткою.
Федір стояв уперше перед 300-метровою спорудою, яку мав підкорити. У дитинстві, в Немовичах любив лазити по деревах і йому здавалося, що він вроджений “висотник”. Але ж дерева то не щогла, до того ж така височезна. Відступати нікуди…, отож на штурм!
Перша сотня метрів далася порівняно легко, хоча фізичне навантаження долати вертикальну драбину, коли працюють і руки, і ноги, досить значне і без “перекурів” не обійшлося. Наступні сто метрів виявилися занадто важкими. Руки все більше “прилипали” до щаблів, ноги ставали “чавунними”. Помічник- щогловик все частіше зупинявся, очікуючи оту черепаху, що ледь повзла слідом. Врешті решт добралися до потрібних антен. І тут Наконечний зрозумів, що ніякі заміри зробити не зможе. Охватила паніка, спрацював інстинкт самозбереження, адже щоб заміряти кріплення, яке знаходилося за щоглою, необхідно було висунутися, закріпитися карабінним ланцюгом і лише тоді вивільнити руки для роботи. В уяві навіть не міг спрогнозувати, чи довго зможе він витримати на отакій висоті, у підвішенному стані. Добре що добрий “ангел”- антенщик зрозумів його стан, бо мабуть цей стан відобразився на обличчі…. Щогловик порадив: “Антени поряд, всідеталі гарно видно. Намалюй, що тебе цікавить,- я заміряю рулеткою… А те що це сходження в тебе перше, я зрозумів ще на землі”. Так і зробили. І вже на землі, дегустуючи Федорів український “презент”, насміялися вволю. Але якби там не було-перша висота була покорена…
Вже вдома, на одному зі здолбунівських заводів за тими висотними ескізами були виготовлені оті кляті кріплення. Графік вводу в експлуатацію комплексу витримали, а ті злополучні антени висять на щоглі і по цей день…
Немає коментарів:
Дописати коментар