Велика таємниця

Цілком  переконаний, у кожного в житті буває втрата; близьких, рідних, любимої і дорогої людини.  У такі хвилини ми переживаємо горе і досаду  реалій непоправного, серце рветься від бажання повернути незворотньо втрачене, хоч розумом  ми, з гіркотою, до  болючого надривного щему в серці, в розпачі усвідомлюємо, що це вже неможливо. І живемо з цим болем  довго, довго, мучимось, картаємо душею і ніяк не можемо змиритися з  цим горем... З часом ця  гіркота втихає, проходять роки і помаленьку все забувається. Кажуть, що час лікує. Може й лікує, але не остаточно... Пам"ять не відпускає...Проходить час  рано, чи пізно, ми починаємо згадувати кращі дні, коли ще були разом з тими, кого тепер вже нема, в думках повертаємося раз і ще раз, уявляючи і каючись, а як би трапилося інакше, як би поступили- мабуть сказали б і зробили все зовсім по іншому. Такі думки приходять, щезають і знову повертаються і продовжують йти своєю второваною стежкою. Ми проживаємо знову і знову, те що давно- давним пережито і живемо цим , а річка життя тече з минулого у майбутнє, минаючи реальне  дійсне. І хоч життя продовжується, думками ми живемо в тому, щасливому минулому.

       Потихеньку до нас доходить, що такий стан, це – біда, велике нещастя. Приходить і розуміння, що життя зупинилось; щоб ми не говорили, ми постійно згадуємо минуле і розповідаємо ті історії, коли ми були молоді, успішні і щасливі, коли були всі разом і  ота  невмолима жінка з косою на ймення Смерть,  оминала наш рід. Ось так, живучи спогадами, помаленьку втрачаємо реальність і рух до майбутнього зупиняється., хоч і пливемо по течії, а всередині  вже пустота, і не людина ми вже- тільки оболонка. Хоч і зовнішньо нічого не замітно; все ще успішно справляємся з буденними негараздами, говоримо звичні слова... але кругом пустота... і не знаємо, чому і для чого живемо. І якщо нічого не змінити, жити тільки минулим, то і Смерть зустрінемо з повернутою назад  головою...

       Що ж робити, коли минуле затягло і міцно держить у своїх лабетах?

Найперше- необхідно поспілкуватись з собою. Чесно відкритися, що ми втрапили в халепу- і величезну халепу!- котру обов"язково треба подолати, заглушити і зрозуміти себе, задавши собі запитання: »Для чого я живу? Кому я потрібен?  Чого я хочу?...

І тоді в якийсь момент наступить переворот...Минуле відступить і втратить  свою магнетичну силу, і більше стане не потрібним;  почнеться активне життя, буденність стане

сприйматись по новому , перестанемо сохнути і знову почнемо співжити з дітьми і внуками, розуміти і пробачати їхні виходки..., адже в любові до ближнього- велика таємниця  істинного буття і спасіння...

      На протязі року втративши трьох рідних людей,- лише за неповних два місяці померли мама і брат:  на  своєму гіркому особистому життєвому досвіді я остаточно переконався -потрібно жити так, мов би живеш останній свій день. Нічого не боятись; неприємностей не буде доті, доки ви не будете їх сприймати, а якщо і є, то вони не страшні, і якщо наступлять, то це вже буде зовсім інша мить і не потрібно жертвувати тим хорошим, що є зараз , в цю хвилину , а «погане» рано, чи пізно мине і знову наступить «хороше»... Все тече і міняється. За поганим обов"язково приходить добре. Отож живіть не минулим і майбутнім, а сьогодні, зараз, кожного дня - і будете щасливі...., бо людське життя - як струмок. З самого початку, він тонесенький, мов срібна ниточка- наше дитинство. Ця ниточка дзюрчить і в" ється , помалу набираючи сили, норовливо прокладає собі шлях- і ось вже тече струмок- юність. Біжить собі струмок  у вибраному долею напрямі, і якщо цей напрям правильний, то людина живе повно і максимально ефективно - її життя – могутня і величава річка, плин якої тихий і спокійний, а русло пряме з крутими берегами, несе свої води назустріч безкрайньому морю. Наступає пора роздумів, осмислення прожитого і пережитого життєвого шляху, пора людської мудрості. Хоч в цей час сила втрачається, але розум навпаки набрав сили мудрості і ми  вже добре розуміємо сенс плину цієї  річки під назвою життя...