Десь там у снігових завіях наше село. |
Поле встелено сніговою білою, аж до сліз в очах, пухкою ковдрою снігу. Поліський вітер розлючено б"є по лицю. Бреду, провалюючись у намети. Сніг пробивається через всі щілини в одязі, від чого нестерпно холодно. Село не видно у завіях снігу, якого вітер виючи мов поранений звір, ганяє над принишклим в зимовій негоді селом. Бреду... і не чую втоми. Онде вже Вигін, ще якась сотня метрів, вже школа, а навпроти живе брат Вася...
Зустрічаю дівчину, що спішить на автобус, закутавшись по очі од вітру
- Ви куди дядьку, в таку "собачу" погоду? - питає.
- Не впізнали мене таку закутану, це я, ваша сусідка Катя - пояснила, побачивши мій здивований погляд.
- До брата Васі - глухо відповідаю я.
- До брата?!, адже він ще в серпні минулого року...- здивовано розширяє і без того великі чорні і гарні очі.
- Так, до брата - не даю їй договорити.
Сусідка, відходячи знизує плечима.
Ось і школа, а навпроти його хата.... Але тихо у дворі... Ніхто вже не чекає і ніколи не зустріне тут мене, бо брат і його жінка вже пішли туди за село, в поле з хрестами...
За селом на полі, виє і стогне завірюха між свіжим частоколом хрестів і "вітрилами" плит надмогильних пам"ятників. А в уяві брат Вася і його жінка Оксана. Обоє молоді і привітні. Такі, як стрічали мене, коли навідувався до них в гості...
Навколо плаче і стогне завірюха... Стою над їхнім останнім пристановищем. Лютий вітер теребить і сріблить снігом і без того посивілу голову. Але не звертаю жодної уваги, мені все байдуже, адже поруч мама з братом! А в очах все моє, те далеке сільське дитинство.
... Троє нас вивела у світ. Батько- сільський механізатор. Світанок проводжав його, а ніч зустрічала. Мама часто залишалася з нами одна, і як уміла, розповідала про те, як жилося , коли вони з батьком були ще дітьми... Троє було нас і всі троє такі різні. А вона намагалася ділити свою любов порівну.
Минули роки, нестерпний душевний біль крає моє серце. Нема вже мами, пішов за нею і Вася...Ос вже і в найменшого синочка на голові появилась сивина.
Не можу забути і мабуть ніколи вже не забуду ту літню ніч, коли з мамою проговорили до світанку і сказані нею слова врізалися в душу і не дають спокою:
" Перед вами, сини мої, життя лежить нескошеним лугом, а в мене не тільки сіно, а й отава вже висушена і складена в копицю. Тому не будьте горді, вчиться у старших, доки молоді, не завжди варто все пробувати на собі, хоч добре я знаю, що переважна більшість людей вчиться на собі..."
Диву даєшся, звідки в неграмотної сільської жінки така глибока філософська мудрість?
І соромно, і гірко зараз зізнатися що не вдалося нам дотриматися сказаного мамою.
Колесо часу обертається без упину. Дні чергуються з ночами, сонце сходить і ховається у строго визначений час. Так пронеслися роки. Я вже маю внуків, Вася не діждеться вже ніколи, а в меншого ще все попереду...
Пливуть дні за днями, втікають місяцями від того страшного серпня, коли все село ховало мого брата Васю. Помалу притупляється душевний біль, але до сих пір не віриться що його вже нема, що його забрала мама до себе, туди, звідки ще ніхто не повернувся.
Я ще хлопчиком знав, що в селі жити не буду, бо маленьким переконався, яке життя тут чекає. Нарубай дров, постав свиням, насічи буряків, віднеси худоби, напої корів, викинь гній... Та хіба все перелічиш. Влітку до цього всього-косити, гребсти, копати, садити, кропити жуки...
На Поліссі багато землі, але з родючою тісно. Отож мучаться люди гірше стародавніх рабів...
Рояться, перескакують думки. Блискавкою вспливають і щезають образи рідних людей, молодих і щасливих, бо ж так вже устроєна людська пам"ять, що зберігає тільки добре і приємне і напевне це правильно.
26 лютого народився Василь Савчин...
ВідповістиВидалитиАвтор видалив цей коментар.
ВідповістиВидалитиЗамість вінка.
ВідповістиВидалити