Мадяри теж воювали разом з УПА

Керівник угорської місії до УПА А. Мартон

Мені уродженцю Полісся,краю де зародилася УПА і мешканцю Закарпаття в даний час, вдалося віднайти цей досить цікавий матеріал про події тих днів дуже болісних, навіть трагічних для закарпатців тодішнього й наступних поколінь подій осені сумно­звісного 1938 року у місцевій Закарпатській газеті. У кінці вересня Чехословацьку Республіку, до складу якої тоді входила й Підкарпатська Русь, прем’єри Англії Чемберлен і Франції Даладьє, дуче Італії Муссоліні та фюрер Німеччини Гітлер змусили підписати Мюнхенську угоду й піти на територіальні поступки. Вже 2 листопада Віденський арбітраж так «поділив» чехословацький територіальний пиріг: Судетська область відійшла Німеччині, Тешинська — Польщі, південна Словаччина і низинне Закарпаття зі 180 тисячами населення й містами Ужгород, Мукачево, Берегово та прилеглими селами — Угорщині. Поспішно, до 10 листопада, столицю краю змушені були перенести до Хуста. Там усередині березня буремного 1939-го сойм проголосив незалежну державу — Карпатську Україну. Відразу ж угорський гортіївський режим окупував її. Протягом трьох-чотирьох діб січових стрільців (то були переважно галичани — втікачі з польської армії), активістів, гімназистів, симпатиків, патріотів-інтелігентів негайно було заарештовано. Велику частину розстріляно й страчено, замордовано в концтаборах і тюрмах. Окупаційна угорська влада й військова контррозвідка виявляли і нещадно карали всіх, хто мав стосунок до Карпатської України. Але найдужча кара падала на голови саме галичан і тих офіцерів, які покинули польське військо. І тут раптом «бойове побратимство» між УПА й гортіївцями-угорцями... Здавалося б, цього не мало бути ніколи, бо не могло бути ніколи. Але... ...Рік тому друзі-журналісти з Угорщини розповіли цілком несподівану історію: в роки Другої світової війни на одній із ділянок східного (німецько-радянського) фронту зав’язалося незвичне бойове побратимство між підрозділами угорської окупаційної армії та вояками Української повстанської армії (УПА). Нас ця історія вельми зацікавила. Попросили колег розповісти докладніше, що знають про ті незвичні зв’язки, про які вони, угорські журналісти, виявляється, дізналися з архівних матеріалів. У тому числі й українських. «Краще нехай мене Сталін повісить, аніж Гітлер розстріляє», — так начебто висловився начальник Генерального штабу угорської армії Ференц Сомбатгеї на одній із таємних нарад, яку проводив у листопаді 1943 року в Будапешті за присутності делегації УПА, у відповідь на запитання українців, чи можливо було б, аби керівництво угорської армії, яка воює в Україні, розірвало відносини з фашистською Німеччиною? У всякому разі, як згадував один із українських учасників тієї наради Іван Гриньо, це прозвучало з уст угорського генерала саме так. Гриньо згадує й про те, як спантеличило угорських учасників наради це запитання, поставлене в такому відверто жорсткому ракурсі. У залі, де проводилася зустріч, пише він, настала мертва тиша. Всі погляди зосередилися на постаті генерала Сомбатгеї... Документи свідчать, що тоді, в листопаді 1943 року, в Будапештській нараді угорський уряд офіційно участі не брав. На ній був присутній лише радник міністерства закордонних справ і то як спостерігач. Проте Івана Гриня, керівника делегації УПА, в угорській столиці інформували таким чином, що зустріч проходить із дозволу регента Мікловша Горті (фактичного керівника держави). Але ж про всяк випадок посланці УПА, що воювали водночас на два фронти — проти нацистської Німеччини та проти комуністичного Радянського Союзу, прибули тоді до Будапешта угорським військовим літаком, будучи переодягненими у форму гортіївських вояків, аби німецька контррозвідка нічого не запідозрила. Врешті-решт у результаті проведених перемовин була підписана угода про взаємний ненапад, яка носила загальний характер. Домовилися також, що угорське військове керівництво на місцях передасть воякам УПА зброю в такий спосіб, щоб про цю акцію не дізналися німці. Було також домовлено, що через зв’язкових угорські військові повідомлять українських вояків, звідки, з якого складського приміщення вони зможуть «розбійницьким шляхом викрасти» зброю та військове спорядження. На додаток угорське командування погодилося й на те, щоб на певний час відрядити в розпорядження деяких підрозділів УПА своїх військових спеціалістів, офіцерів-консультантів для проведення навчання з тактики бою. Прибуття угорських офіцерів імітувалося, як їх викрадення або дезертирство. По закінченні навчання угорські радники мали «мати щасливу долю» — «вдалу втечу з полону УПА». Про це пише у своєму дослідженні, опублікованому в популярному угорському тижневику «HVG» («Heti vilбggazdasбg») — «Світова економіка за тиждень», український історик Олександр Пагіря, який займається вивченням українсько-угорських відносин у роки Другої світової війни. Розроблена ця тематика й угорськими дослідниками. Наприклад, у книзі редактора Іштвана Раваса, що побачила світ у 2005 році під назвою «1939—1945». Правда, в той час, коли в Україні з’являються все нові й нові документи цієї тематики, що свого часу у великій кількості перекладалися для потреб КДБ, в угорських архівах їх не так густо. Частково це сталося тому, кажуть угорські фахівці, що коли навесні 1944 року (після окупації Угорщини фашистською Німеччиною) генерала Ференца Сомбатгеї на прохання німецького командування звільнили з посади керівника генштабу угорської армії, то останній, лякаючись розголосу, напередодні знищив численні документи. Серед них і ті, які стосувалися всіх проведених ним переговорів із керівництвом делегації УПА. (Проти генерала Сомбатгеї й без того було заведено кримінальну справу і велося розслідування його пошуку зв’язків із західними союзниками Радянського Союзу — Англією та США. Після Другої світової війни у зв’язку з відомим кровопролиттям у керованій Йосипом Броз Тіто Югославії Сомбатгеї був страчений. У 1994 році в Угорщині його реабілітували). І все ж документи, що підтверджують зв’язки угорських військовиків із УПА, знаходять і зараз. На їх основі угорський історик Іштван Равас пише, що «делегацію УПА на Будапештській зустрічі з угорської сторони постійно супроводжував підполковник угорської армії Андраш Мартон». Саме він супроводжував і делегацію українців до Львова, якою керував тоді генерал-полковник УПА Дмитро Клячківський. І. Равас пише, що у Львові письмової угоди між угорськими військовими та УПА укладено не було, однак, як свідчать архівні документи, у регіоні спільних дій настали поворотні часи. З кінця 1943 року угорські окупаційні війська під різними приводами, наскільки це було можливо, ухилялися від операцій, які німці проводили під гаслом боротьби з партизанами, а насправді, в більшості своїй, спрямовувалися проти мирного українського населення. У свою чергу УПА неодноразово допомагала угорській армії, щоб у сутужній для них хвилі її вояки змогли отримати необхідну провізію. Більше того, в січні 1944 року в районі міста Рівне відбулася навіть спільна військова операція. Навзамін отриманої стрілецької зброї та набоїв до неї загони УПА допомогли угорському підрозділу, що потрапив у щільне кільце радянських військ, вибратися з нього і повернутися до місць свого розташування. У минулорічному січневому номері згадуваного тижневика «HVG» угорський журналіст Андраш Швейтцер вказує, що говорячи про загони українських бойовиків УПА, які почали створюватися в січні 1940 року на Волині і які нерідко боролися й виступали один проти одного, не слід думати, що це було таке собі зібрання хорошеньких хлопчиків. Навпаки. Ця військова сила, що дуже швидко розросталася і досягла в чисельності десятків тисяч чоловік, об’єднаних у нерегулярні, партизанські формування, воювала з німцями, але водночас боролася і проти Радянського Союзу. Здавалося, що ці два військові блоки поступово знищать один одного, бо згодом УПА знайшла собі ще й третього противника — місцеве польське населення, із середовища якого, в нестримному пориві етнічної чистки, УПА знищило багато ні в чому не винних мирних людей. Угорський журналіст говорить і про те, що використавши деморалізацію у стані угорських військ, яка настала внаслідок їхньої поразки на Дону, «УПА розпочала бомбардувати підрозділи генерала Сомбатгеї листівками», спонукуючи угорських вояків до втечі, закликаючи їх дезертирувати. Ця агітація УПА була досить успішною: багато закарпатських русинів, що після окупації Карпатської України були примусово призвані вже як піддані Угорської корони до військових формувань і відправлені на фронт, прибували до УПА, захопивши з собою табельну зброю, майно та амуніцію. Документи підтверджують, що мали місце випадки, коли русини приходили не лише зі своєю зброєю, але й приводили своїх товаришів по службі. Все добуте майно вони передавали підрозділам УПА, а взамін «упівці» відпускали їх на всі чотири сторони. Були проте й інші приклади, коли окремі батальйони УПА укладали з угорськими військовиками регіональні, місцевого значення угоди про ненапад, що полегшувало становище одночасно й угорських окупаційних військ, бо радянські партизанські загони і без того завдавали їм немало клопоту, наганяючи постійний страх. Та незабаром у стосунках УПА й угорської армії настав великий поворот. 19 березня 1944 року Німеччина окупувала Угорщину. Це різко позначилося на зв’язках угорських військовиків та УПА. На схід України була спішно відправлена перша угорська армія. Генерала Сомбатгеї було зміщено і замінено іншою особою. Нове армійське керівництво, яке щойно прибуло з Угорщини, вважало УПА своїм ворогом, угорські військові знову почали мародерствувати і грабувати місцеве українське населення. Швидке просування частин Червоної Армії поступово відновило колишню військову співпрацю УПА та угорської окупаційної армії. В угорському військово-історичному архіві збереглися спогади Лайоша Гідвийгі, лейтенанта в запасі, котрий пише, що влітку 1944 року староста села Рафайлове Рівненської області вів переговори від імені військовиків УПА, що були тут розквартировані, з генерал-майором угорської армії Яношем Марковці. Було досягнуто домовленості про ненапад. Члени УПА взамін того, що отримали значну кількість угорської стрілецької зброї та набоїв до неї, визволили цілий підрозділ угорських солдатів, який напередодні був оточений і потрапив у радянський полон. Можна собі лише уявити, що робила би німецька контррозвідка, коли б дізналася про подібні вчинки угорських військових, хоча захистком користувалися і вони. Угорський історик Іштван Равас у згаданому вище дослідженні говорить і про такий випадок, коли один німецький військовий задля власної безпеки на кур’єрському мотоциклі прикріпив угорський прапор та деякі інші атрибути, коли належало йому проїхати густим лісом із важливим штабним завданням. Правда, з наближенням до Карпат Червоної Армії для військовиків УПА головним ворогом стала саме вона. Таким чином, численні частини УПА, які потім боролися проти Москви чи не до середини 1950-х років, відступили або були розбиті під натиском регулярної радянської армії. Іван Вашкеба, Василь Нитка, заслужені журналісти України