Нікому не є таємницею, що влітку 1941 р. українське населення Прикарпаття радо вітало угорську армію, вбачаючи в ній потенційного союзника Української держави у боротьбі з більшовизмом. Саме 6 липня 1941 р. у Коломиї відбулись перші спроби ведення переговорів з представниками угорських королівських збройних сил. Хоча конференція, на якій були присутні керівники Коломийської Повітової управи, Окружної команди ОУН, представники угорської армії та генерал-фельдмаршал вермахту фон Прізен, «проходила в дуже сердечному дусі»1, жодних конкретних результатів вона не принесла.
Більше того, з середини 1942 р. угорські військові та дипломати почали вимагати галицьке Прикарпаття в якості «винагороди» за участь у Східній кампанії Німеччини. Прагнучи підготувати ґрунт для передачі цих українських земель до складу Угорщини, угорські військові ще в липні 1941 р. на території Станіславщини «зажада-ли зложення присяги й підчинення української державної адміністрації мадярам», отримавши, щоправда, різку відмову з боку українських кіл. Усе ж, у липні 1942 р. Берлін відхилив проект угорського уряду щодо передачі їй українських земель.
Нові спроби українсько-угорських переговорів відносяться до січня 1943 р.,коли внаслідок домовленості між групою українських та угорських старшин у районі Першої Військової Округи УПА «Заграва» (далі – І ВО «Заграва») повстанці отримала зброю в обмін на харчі, а військові дії між угорськими та українськими відділами припинялись. Проте ця угода виявилась нетривкою через часті випадки її порушення з обох сторін.
Наступна спроба порозумітися припадає на середину серпня 1943 р., коли між комендантом угорської станиці в с. Конюшках на Рівненщині з одного боку, та керівником розвідки Другої Військової Округи «Богун» (далі – ІІ ВО «Богун») А. Дольницьким («Немо», «Голубенко») з іншого відбулись переговори, внаслідок яких угорці зобов'язались не робити жодної ворожої акції проти УПА і цивільного населення та передати зміст переговорів угорському штабові
Після цих переговорів на вищому командному рівні вдалось укласти т. зв. «Волинський договір» про ненапад між угорською армією та УПА. В усній формі обидві сторони домовились, що угорці не будуть здійснювати репресій проти цивільного українського населення, й
утримуватись від бойових акцій проти УПА та підпільної адміністрації ОУН;
не перешкоджатимуть відділам і обозам УПА пересікати залізницю; не інформуватимуть німців про ворожі дії УПА чи антинімецьку діяльність українського населення, яка може викликати німецькі репресії. Зі свого боку, УПА зобов'язалась не воювати проти угорських військ. У випадках порушення окремими командирами чи вояками обох армій договору, атакована сторона зобов'язувалась не застосовувати репресій, чи робити відплатних акцій, а повинна була
прозвітувати про конфлікт вищому командуванню6. 9 жовтня 1943 р. командир
ІІ ВО «Богун» П. Олійник («Еней») видав наказ № 21 усім підпорядкованим йому відділам УПА та членам підпілля ОУН, в якому зобов'язував їх припинити будь-які військові дії проти угорців
Згодом за дорученням к-ра «Енея» А. Дольницький виїхав до Головного Військового Штабу (далі – ГВШ) УПА, де на нараді штабу було вирішено укласти загальний договір між УПА та
угорською армією в Україні. Переговори відбулись у с. Мирогощі, де після дискусії були встановлені основні положення домовленості: припинялись військові дії між обома сторонами, угорці в обмін на харчі зобов'язувались постачати до УПА зброю, медикаменти, технічне обладнання, амуніцію. Сторони домовлялись повідомляти один одного про операції радянських партизан, обмінювались зв'язковими старшинами; українські представники пообіцяли зв'язати угорських старшин із Проводом ОУН(Б) у Львові для ведення подальших перемовин
з політичних питань.
У зв'язку з укладенням зазначеного договору головнокомандувачем УПА Д. Клячківським («Охрім», «Клим Савур») 28 жовтня 1943 р.було видано наказ ч. 17, у якому командирам і комендантам УПА наказувалось припинити усі військові дії проти угорців, румунів, словаків та латвійців
Наступним етапом українсько-угорських переговорів стала поїздка наприкінці 1943 р. української делегації до Будапешту, де вдалось досягнути аналогічної домовленості з угорським Генеральним Штабом та Військовим міністерством. Під час візиту українськими представниками був зроблений сміливий політичний крок – висунуто пропозицію начальнику Генштабу Угорщини генералу Сомбатгеї розірвати союз з Німеччиною, вивести угорські війська з території України та виступити в союзі з УПА проти більшовиків.
Однак генерал відмовив, побоюючись серйозних політичних наслідків. Натомість угорська сторона погодилась відкрити в Будапешті неофіційне українське представництво та у випадку форсування просування Червоної армії (далі ЧА) прийняти українську еміграцію на свою територію. Всі попередні домовленості у сфері військової та медично-технічної співпраці були підтверджені. В середині грудня 1943 р., у відповідь на поїздку делегації ОУН(Б) до Будапешту, відбулась військова місія угорських старшин на чолі з полковником Мартоном, шефом штабу угорського корпусу до Головного Командування (далі – ГК) УПА, із завданням встановити тісніші контакти з командуванням УПА, познайомитись з українським національно-визвольним рухом, дізнатись про організаційну структуру та засади УПА.
На початку 1944 р., коли радянські війська розгорнули широкий наступ на Волині, переговори між представниками УПА та угорської армії особливо активізуються. Обидві сторони намагались максимально вигідно використати наявну ситуацію у власних інтересах. Відступаючим угорським військам по-трібен був дозвіл на безперешкодний прохід територіями густо насиченими повстанськими відділами, а для командування загонів УПА випав шанс без
бою здобути велику кількість зброї, боєприпасів, медикаментів і технічних засобів. Незалежно від вищого військового керівництва обох армій встановлюється практика укладення локальних договорів між штабами окремих частин для врегулювання відносин на території України.
Черговий сплеск переговорної активності між угорською армією та відділами УПА спостерігається в першій половині 1944 р. в передгір'ї Карпат, де угорці активно почали розбудовувати оборону лінію «Арпада» для затримання більшовицького наступу на територію своєї держави.
Щодо найболючішої проблеми українсько-угорських переговорів – території Закарпаття, то при проведені переговорів радилось говорити, що угорсько-український конфлікт у 1939 р. носив епізодичний і локальний характер, а тому він не може визначати справжнього ставлення сторін один до одного на сучасному етапі їхніх взаємовідносин. Підкреслювалось, що Карпато-Українська республіка не мала відвертої антиугорської спрямованості у своїй політиці, водночас радилось применшувати роль національних змагань закарпатців у 1938—1939 рр. для реалізації ідеї побудови Самостійної Соборної Української держави, а етнічну українську територію Закарпаття називати як «терен не прихожий до того – замалий, положений поза природньою межею України». При цьому вказувалось, що «осередок української держави не нале-
жить Закарпаттю, ані куди більшій румунській займанщині».
Немає коментарів:
Дописати коментар