На відлюдді

Хутір Говадова... Ані на карті, ані, звісно, в жодному покажчику населених пунктів віднайти це місце немає жодного шансу. Спершу майже півтори сотні кілометрів від Рівного до Володимирця, потім п’ятдесят -- у напрямку до села Озерці, а тоді для повного, так би мовити, щастя -- ще два кілометри ледве прохідною, але навдивовижу мальовничою дорогою правічним заповідним лісом...

Тут на самоті -- без світла, газу і жодних благ цивілізації -- родина Кривчуків живе уже понад 50 років поспіль, маючи за сусідів лише ліс, звірів та птаство. При цьому добра слава про талант, яким Бог обдарував говадівських самітників, давно вийшла за межі довколишніх сіл та району. Аби придбати вишукані різьбярські вироби Володимира Кривчука та заодно почути, як віртуозно грає на баяні його брат Андрій, сюди, на відлюддя, люди знаходять дорогу звідусіль.

Не з казки

Гігантський мурашник під самим тином... Безліч старих господарських будівель... Височенний дуб, підпертий такою ж довжелезною, ледве не до самої крони, драбиною... Здається, нею можна на саме небо вилізти... Коли правічний ліс врешті розступився і крізь лапате ялинове гілля несподівано, немов у казці, побачила простору й осяяну сонцем галявину, роздивлялася ту дивовижу ледве не з дитячим захопленням. Виглядає ж бо все дійсно, мов у красивій і добрій казці зі сторінок дитинства, де серед лісу заховалася хатинка на курячих ніжках і живуть або дуже злі, або дуже добрі герої. Герої, як побачила, насправді добрі і щирі. А от реальне життя їхнє, на мій погляд, абсолютно далеке не лише від того казкового антуражу, а й від звичайного (нехай хоча б буденного) людського щастя та добробуту...

 -- А для чого та драбина під дубом? -- оговтавшись від подиву, найперше запитую Озерецького сільського голову Миколу Макарчука, котрий став провідником до віддаленого хутора.

 -- Ви обійдіть дерево, то й побачите! -- усміхнувся у відповідь Микола Ясонович, добре знаючи це відлюдне місце, адже, хоч і приписані самітники в сусідній сільській раді, не випускає з поля зору того, як живеться одинокій родині.

 - Вулик!?

 - От тільки меду ми не збираємо, -- привітно мовить, вийшовши назустріч, один із господарів обійстя -- Микола.

-- То один чоловік із сусіднього села облаштував. Він бджоли розводить, -- додає по хвилі, відірвавшись від роботи, ще один мешканець обійстя серед лісу. Увагу привертає вишукана голова оленя, яку він тримає в руках, та незвичайний різець... Одразу розумію -- оце і є той талановитий майстер із забутого куточка Полісся, про якого стільки чула, і бажання познайомитися з котрим та побачити місцину, де час зупинився, мене, як журналіста, привело до заповідного лісу.

 Півстоліття самотності

Три брати -- Володимир, Микола та Андрій -- разом із матір’ю Надією Савівною живуть тут на самоті ось уже понад півстоліття. Села тут і раніше не було, проте хутір був чималий, а в часи більш давні навіть пан якийсь господарював -- відгодовував худобу та вівці. Відтак і місцину цю тамтешні люди почали називати хутором Говадова.

-- Сама я родом із села Рудка, а сюди заміж вийшла, -- пригадує господиня лісової оселі Надія Савівна Кривчук. -- Тоді у сусідніх хатах жили ще родичі чоловіка, та вже незабаром ми залишилися тут на самоті. До найближчого села звідси -- шість кілометрів. Мені тут ніколи особливо не подобалося, відмовляла чоловіка щось ремонтувати чи добудовувати -- думала, що з часом переїдемо в село. Але, як бачите, судилося звікувати в лісі.

Свого часу Надія Савівна трудилася і в колгоспі, і в лісництві. Та левову частку життя віддала, звісно, дітям -- народила і виховала їх шестеро, три сини і три доньки. Дівчата мають сім’ї і пороз’їжджалися по світах, а от хлопці не знайшли долі у великому світі й повернулися на батьківський хутір.

 -- Микола раніше на сезони їздив, а Володимир працював художником-оформлювачем у одному з лісництв, але щось там не заладилося, тож лишився без роботи -- вже, певно, як років із десять, -- продовжує мати. -- Найменший же Андрій працював аж у Херсоні в УТОСі (він є інвалідом по зору), але теж давно вже повернувся додому. Зараз он поїхав десь у місто нові окуляри придбати, бо зовсім погано бачить.

 -- Чому ж матері невісток, а собі дружин так і не привели? -- неделікатно запитую Миколу та Володимира, котрі з легким смутком в очах слухають неньчину мову.

 -- Хто ж тут витримає?! Комарі закусають! -- віджартовуються чоловіки.

-- А переїхати самі в село не мали на думці? Вам же, щоб того ж хліба чи солі купити або медичну допомогу одержати, необхідно з краю світу добиратися...

 -- Так там же жити десь треба... Аби придбати хату, гроші необхідні. Ну хіба лиш можна виручити їх, якщо нашу продати. Та хто ж купить її?! -- усміхається Микола. -- Єдиний варіант -- перевезти хату... Вона ж дерев’яна і доволі ще непогана...

Усе життя -- з гасовою лампою

Якщо сини, поживши трохи поза рідним хутором, ще знають, що таке блага цивілізації, то для для їхньої 80-річної матері то взагалі щось далеке. На Говадові навіть електроенергії ніколи не було. Лише чотири роки тому, коли сини придбали генератор, жінка потроху почала відвикати жити за світловим днем, хоча без гасової лампи й тепер не можуть обійтися. Тоді ж у домі й телевізор з’явився, та до нього бабуся Надія байдужа. Сини полюбляють дивитися новини, бокс та футбол, а їй більше до душі проводове радіо. До речі, впродовж багатьох десятиліть саме воно було для родини єдиним засобом зв’язку зі світом, хоча й одностороннім. Не так вже й багато змінилося й нині -- сини віднедавна мають мобільні телефони, але толку від того мало, бо покриття серед лісу зовсім нікудишнє. Іншу ж техніку чи холодильник навіть не планують купувати.

-- А для чого? -- дивується Надія Савівна. -- Є ж льох...

Родина веде майже повністю натуральне господарство -- їсти готують в печі, землю обробляють дідівським способом... Жито, приміром, бабуся Надія жне серпом, а потому сини молотять його... ціпом. Взагалі на обійсті можна побачити дуже багато предметів, які у великому світі вже давно є лише музейними експонатами. Ночви, жорна, ступа, старовинний кіш для ловлі риби... Чимало з того зроблене ще руками батька та діда. Час тут, здається, зупинився...

Втім, жвавий рух на подвір’ї переконав у протилежному. Кривчуки тримають дві телички, поросят, курей і, звісно ж, коней, без яких на відлюдді не було б ради. Це ж і транспорт, і поміч в обробітку землі. Цьогоріч лише картоплі посадили 30 соток, а ще -- овес, жито, городина... Робочих же рук не бракує. Хоча головним у господарстві, як зрозуміла, є найстарший Микола.

-- Оце і є моє найбільше захоплення, -- скромно мовив, коли запитала, чи, бува, не має теж якогось обдарування, як брати Володимир і Андрій. З останнім, до слова, так і не вдалося познайомитися і почути, як грає на баяні та співає. Проте люди в довколишніх селах переповідають, що робить він це справді віртуозно. Музичні ж здібності, схоже, успадкував від матері. Сини навперебій вмовляли неньку заспівати й мені її улюблену жниварську пісню, але відмовилася навідріз:

-- Минув уже мій час на це. Колись то дуже любила співати, але тоді молода та годна була...

Оживає навколишня краса

Художній же талант до різьби та живопису, яким обдарований Володимир, і який ще й допомагає сім’ї виживати, він, припускають рідні, успадкував від батька. Нині вже покійний Роман Вікторович, розповіли, мав золоті руки. Щоправда, переважно виготовляв більш практичні та потрібні в господарстві речі, наприклад, стільці та інші столярні вироби. А ще -- був хорошим бондарем.

-- І мене вчив, -- розповідає Володимир. -- Різьбою ж я захопився вже аж після армії. Це для мене радість. Коли беруся до роботи, нічого навколо не помічаю.

Одну з численних господарських будівель, яка є на обійсті Кривчуків, брати називають майстернею. Саме там, а коли хороша погода, то й просто на подвір’ї, зі звичайних, часто дуже неоковирних, шматків дерева народжуються шедеври поліського майстра. Олені, орли, сови... Дерев’яні звірята -- мов живі. При цьому жодних попередніх замальовок чи креслень Володимир не робить.

-- Просто беру шматок дерева і вирізую, -- ділиться. -- Переважно з вільхи. Сировини навколо, як бачите, не бракує. Коли йду до лісу по гриби та ягоди і натрапляю на підходящий шматок дерева, то відразу бачу, що з нього вийде. Інколи люди навіть самі привозять заготовки. На жаль, зараз мало що маю показати з готових виробів -- у мене навіть те, що в хаті на стіні висіло, познімали та покупляли. А зараз жнива -- часу обмаль.

Довкола майстерні Володимира не лише сировини для різьбярських виробів не бракує, а й тих, хто з дерева оживає у його талановитих руках. Лисиці, зайці та інша звірина там ледве не попід хатою бігають, а козуля свого часу і взагалі постійно жила на обійсті. Нічого в цьому нема дивного, адже ліс навколо -- територія Рівненського природного заповідника, тож звірина тут почувається привільно, а ліс не знає господарського втручання.

Ще не так давно Володимира запрошували на роботу художником-оформлювачем у місто Кузнецовськ. Погодився навіть був. Втім, уже незабаром повернувся на хутір. Чому? Чоловік на це лише знизує плечима. Мені ж у відповідь подумалося: вочевидь, причина того, що родина так і не змінила свого життя, не переїхала жити в село та мириться із самотністю і побутовими проблемами, не лише у безвиході, а й у тому, що надто міцно прикипіли душею Кривчуки до цього тихого, майже первозданного, куточка землі, що всім серцем люблять шепіт розкішного лісу, навколишню красу і просто не здатні все це проміняти на суєту великого світу...

• Світлана ТУБІНА

Версія для друку