Пацифікація, як метод сполячення рабів-українців

Цієї осені виповнюється 82 роки з часу оголошення польським урядом політики щодо населення західноукраїнських земель, яка мала офіційну назву «пацифікація», тобто умиротворення. Насправді ж, це був початок каральної експедиції, яка тривала до початку Другої світової війни. Метою пацифікації було упокорення українців, спроба перетворити їх у покірних сполячених рабів, тобто в бидло.

Як відомо, після завершення Першої світової війни українцям вдалося відновити свою державність у вигляді ЗУНР і УНР, які офіційно та юридично об’єдналися 22 січня 1919 року в Українську Народну Республіку. Однак військова агресія Польщі з одного боку, а Росії — з другого, її поховали. Польща окупувала Східну Галичину ще до остаточного вирішення цього питання державами Антанти. Загальним явищем у цьому регіоні було захоплення земель українського селянства і передача їх представникам панівної нації. Починаючи з 1920 року, польський уряд почав посилати в Галичину і на Волинь переселенців з колишніх військових — так званих осадників. До 1933 р. 200 тис. поляків оселилися в сільських районах Східної Галичини і Волині, а 100 тис. — у містах. Політика польських властей щодо місцевого населення мала дискримінаційний характер. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались місцеве населення денаціоналізувати і полонізувати. Вони намагались викорінювати такі поняття, як «Україна», «українець», «українське населення східних кресів». Поляки називали українців «русинами», а сам регіон — «Східною Малопольщею».

Соціальне і національне гноблення, національна і політична дискримінація українського населення на окупованих землях викликали в його середовищі гострі протести. Вони проявлялися в страйках, у саботажі урядових постанов, у бойкоті перепису населення 1921 та виборів 1922 рр. Незважаючи на ці протести, держави Антанти в березні 1923 р. визнали права Польщі на Східну Галичину. Але віддали Польщі українські землі, а саме, Берестейщину, Волинь, Галичину, Лемківщину, Надсяння, Холмщину і Підляшшя за умови надання їм автономії, і поляки присягли тоді, в березні 1923 р., перед радою послів у Парижі, що вони це зроблять.

Крім акцій протесту, галичани звернулися до випробуваного методу боротьби з окупантами: створення масових національних товариств різного спрямування — від церковних до сільськогосподарських. Товариство «Просвіта» в містах і селах масово відкривало читальні, які перетворювались на осередки духовної культури. На кінець 20-х років «Просвіта» нараховувала більше 300 тис. членів. Вона мала понад 3 тис. бібліотек, 377 театрів. Крім того, існувало товариство селян-хліборобів «Сільський господар», яке мало 60 філій і 2 тис. гуртків. На повний хід працювали товариства вчителів, адвокатів, лікарів, жіноче, численні товариства взаємодопомоги, спортивні. В Західній Україні виходило 83 українські газети, друкувалися українські книжки. Українці заснували в Галичині свої Центробанк, Українобанк, Промбанк. Усе це вдавалося нелегко. За кожним таким досягненням стояла напружена і самовіддана боротьба населення.

Радикальну позицію в боротьбі за відновлення державної незалежності України займали Українська військова організація (УВО), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), а згодом ОУН.

У відповідь на утиски польських властей по Галичині прокотилася хвиля нападів на помістя і економії польських землевласників. Після цього польські війська розпочали жорстокі розправи над українськими селянами, офіційно оголосивши восени 1930 р. справжню війну всьому українському населенню Галичини — політику так званої пацифікації. Це були масові і жорстокі репресії проти всієї української спільноти, які набрали характеру державних антиукраїнських погромів. Щодо українців був застосований неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих осіб відповідала вся громада. Такий принцип колективної відповідальності застосовували на окупованих землях німецькі фашисти, які за вбивство одного німця вимордовували ціле село. Для проведення каральних акцій в Галичині, тобто в зоні найактивнішого проведення саботажів — по лінії Львів — Тернопіль польський уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. В умовах широкого наступу потерпіли і села, і люди, які зовсім не були задіяні в якихось акціях протесту. Польські каральні загони оточували село, пильнували, щоб з нього ніхто не вийшов, а потім влаштовували загальну «ревізію», тобто нищення культурних і матеріальних надбань українських селян. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи і гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продукти.

Поляки влаштовували масові екзекуції — покарання селян прилюдно нагаями. Били до нестями, коли людина падала — відливали водою і били далі. Все це мало садистські форми і відбувалося під знущальні вигуки «Нєх жиє Польска!» Часто траплялися і смертельні випадки. Особливо терпіли сільська інтелігенція і свідомі селяни. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, навчання дітей в українських школах, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки або наявність у хаті портрета Т. Шевченка чи І. Франка. Понад 2 тис. осіб, насамперед активістів українських організацій та установ, учителів, студентів, школярів, було заарештовано і близько третини з них засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

За неповними даними пацифікація була проведена майже у восьми сотнях сіл. Було побито 2070 осіб, заарештовано 1739 селян, спалено 490 хат, знищено близько тисячі українських установ. Репресії в тій чи іншій формі поляки проводили практично в усіх повітах Галичини з населенням понад 5 млн. осіб. Пролилася кров невинних.

1-30 листопада 1930 р. пацифікація охопила 121 село Тернопільського воєводства. Особливо жорстоко проходила вона в Бережанському, Збаразькому, Підгаєцькому і Тернопільському повітах. Унаслідок тяжких побоїв під час пацифікації померли вчителі із села Кошляки (тепер Підволочиського району) Г. Камінський та А. Шевчук, магістр права В. Кульматицький із с. Городища (тепер Козівського району), учитель П. Смолій із с. Медин (тепер Підволочиського району), війт О. Дичко із с. Вівся (тепер Козівського району). Польська поліція скалічила письменницю і громадську діячку з Денисова І. Блажкевич. Отже, польська влада вчинила масове нищення українства як фізичне, так і духовне.

У Галичині пройшли відплатні за пацифікацію акти. Мали вони місце і на Тернопільщині. Так, 26 листопада 1930 р. у с. Багатківцях на Теребовлянщині було вбито польського дідича Юзефа Войцехівського, який керував пацифікацією в цьому та сусідніх селах. 28 січня 1931 р. у лісі біля Копичинців було застрелено графа Баворовського, який брав активну участь у каральних заходах. У Товстолузі, неподалік Тернополя, було застрелено польського коменданта Франса Брилька. В Ковалівці на Монастирищині було застрелено польського пацифікатора Кузьмінського. Тож відплатних акцій було чимало.

Пацифікація Східної Галичини була жорстокою і кривавою. Вона мала широкий міжнародний розголос і була винесена на обговорення Ліги Націй. Провід ОУН доклав усіх зусиль, щоб про це дізнався світ. Прес-бюро ОУН у Женеві, Берліні, Лондоні, Брюсселі видавали повідомлення про пацифікацію різними мовами. Невдовзі про неї заговорила європейська та американська преса, яка гнівно засудила цю політику Польщі.

На продовження політики пацифікації оунівці відповіли своїм терором — у Варшаві вбили польського міністра внутрішніх справ, що відповідав за пацифікацію, Броніслава Пєрацького.

Прогресивні польські політики, журналісти ще в середині 30-х років засуджували пацифікацію і виправдовували героїчні зусилля українського народу та його опір. Однак дотепер жоден польський уряд не вибачився перед українцями за проведення цієї жорстокої та кривавої акції.

Як відомо, 25 лютого цього року Європарламент прийняв резолюцію «До становища в Україні», в якій висловив стурбованість із приводу присвоєння Президентом України В. Ющенком С. Бандері звання Героя України. Також відомо, що це було зроблено з ініціативи польських членів Європарламенту (9 із 19, що проголосували «за», були поляки). А тодішній президент Польщі Л. Качинський офіційно теж висловив свій протест з цього приводу. Історія, на жаль, поляків нічого не навчила, польська політична еліта і дотепер стоїть на шовіністичних, антиукраїнських позиціях. Вони дотепер не хочуть усвідомити, що і пацифікація, і волинські події 40-х років відбувалися на споконвічних українських землях, а жителі Галичини, згодом і Волині взялися за зброю тільки тому, щоб захистити свою сім’ю, свій дім, свій край, коли на нього прийшов із зброєю окупант.