АКЦЕНТ: Ми не п"ємо, ми похмеляємся

неділя, 14 листопада 2010 р.

Ми не п"ємо, ми похмеляємся

фото пьяных, последствия
алкоголизма фото

Двоє — він і вона — у тому віці, що його однозначно прийнято називати найпродуктивнішим. Але вся продуктивність їхня топиться в горілці. З ранку до ночі , день у день. На городі — лише бур’яни, у хліві — пустка, в хаті — півпорожньо. Хвора мати не дає ради підтримувати навіть видимість якогось ладу. Враження таке, ніби по всьому дика грабіжна зграя пройшлася. Через недугу (чи, щоби в очі людям не дивитись?) і на двір не виходить. А в сина й невістки — одне на умі: де б випити. Обійстя тримаються, доки материної пенсії не витратять. А здебільшого — бо скільки ж тої пенсії?— темна ніч їх сюди приводить. Не побачили, коли й мати померла. Хтось сказав, що ніяка то не хвороба зі світу її звела, а звичайнісіньке виснаження. Від недоїдання, від голоду. Село на те лише скрушно зітхнуло. Нема винних... Жінка, котрій остогидло дивитися на завжди п’яного чоловіка, який і тепер ось дихнув їй в обличчя горілчаним перегаром, відіпхнула в серцях. А позаяк на ногах ледве тримався, то і впав навзнак, наче підкошений. До лікарні не довезли. Надто важкою виявилася черепно-мозкова травма, що її одержав, ударившись у щось на підлозі. У хаті ж — і малий, і мала, і ще менший. Через п’яницю жінці тепер дітей покинути і в тюрму сісти? Сказала слідчому: “Упав з драбини”. Слідчий мугикнув щось сам до себе і записав, як сказала... В одному з сарненських сіл я поцікавився, чому дітей там так мало, на вулиці не побачиш. Невже нема кому родити? “Є кому родити,— почув,— та нема кому робити. Через горілку наші чоловіки на квачі звелися”... Чому ж спивається село, яке завжди було осереддям працьовитості, сумління і чесності? І першочергова відповідь зводиться до одного: люди п’ють від незайнятості. Усе отже — простіше простого.З ким я б не розмовляв і щойно котрийсь із моїх співбесідників починав розвивати думку, як зразу ж і натикались ми з ним на гострий кут. Бо коли від незайнятості через безробіття, то чому, скажіть, зовсім не озираючись на те, що може втратити роботу, високооплачуваний механізатор напивається серед будня-полудня і, сівши за кермо силосного комбайна, в’їжджає ним на дерево? І чому в іншому сільгосппідприємстві доводиться терміново скликати всіх водіїв на збори, щоб “дати накачку, бо якщо далі терпіти, то на жнива без прав позостаються”? Та й яка, скажіть, незайнятість може бути в селі, де — аби тільки хотів робити — робота дивиться з усіх кутків? І ще одна випливала немаловажна обставина. При теперішньому соціальному захисті селянин може прожити і без тої роботи. Через це землю віддає в оренду, а сам стає на біржу і отримує допомогу по безробіттю. А ще — допомога на дітей і пенсія на батьків... Та сякий-такий власний город. Звичайно, це коли вибрав для себе занадто низькі життєві стандарти. А так воно, на жаль, в багатьох випадках є. Та ще й весь уклад нашого життя не дає можливості людині по-справжньому самореалізуватись. Ось і виходить замкнуте коло. Пригадаймо брежнєвські часи, коли всі були на роботах, а “керівна та спрямовуюча” мусила і раз, і вдруге вдаватися до широкомасштабних антиалкогольних акцій з неабияким підвищенням цін на спиртне, на що народ дружно відповів: “Пєрєдайтє Іллічу,— нам і ето по-плєчу!”. Потім були андроповський етап боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, лігачовський... Від свого батька я колись чув: уперше (було йому тоді дванадцять літ) він побачив, як “залпом” випивають склянку горілки, у 1939 році, коли совєти, щойно прийшовши на доти підпольську Західну Україну, відзначали наше “визволення”. Доти він вважав: аби весело провести святковий день, кільком молодим здоровим чоловікам чи хлопцям “для настрою” достатньо на гурт “чвертки”. Ще й тому, що більшої ганьби, ніж бути п’яним, сільський господар собі не уявляв. Через шість років, повернувшись з Другої світової війни, так само хвацько, як ті “визволителі”, пили вже горілку і декотрі з тих колишніх господарів. Щоденні “фронтові наркомівські сто грамів” зробили своє. Ось те тодішнє помаленьку перейшло в нинішнє: діти, зачаті в стані алкогольного сп’яніння, а надто виношені матір’ю, котра ще в утробі привчила доньку свою чи сина до спиртного, отримують успадковану схильність до алкоголю, змагатися з яким доводиться їм значно важче, ніж їхнім батькам, у яких ця схильність була набутою. Гірким, трагічним застереженням усім — і тим, хто мало, і хто багато п’є, є дикий випадок, про який я почув від знайомого лікаря. До лікарні її привезли в пологове відділення після півночі геть п’яною. Тут протверезили, відмили, відчистили і поклали, передбачаючи, що ось-ось почнуться перейми. Та через годину вона втекла і ще через годину її знайшли знову “удрузки” п’яною. Втім, непроста обставина, пов’язана із спадковою пристрастю до спиртного, не є безвихідною, якщо людина, збираючи в собі сили з нею змагатися, знаходить для цього точку опори в суспільстві. Іншими словами, якщо вона бачить перед собою не безнадію, а привабливу якусь перспективу. І якщо суспільство цю перспективу підтримує, розвиває, наповнює іще більш привабливим змістом, а не нищить, не давши навіть розвинутись. Не випадково ж один із російських класиків ХІХ століття, розмірковуючи про причини традиційного на Московщині пияцтва, вказував: вищий якийсь щабельчим нижчий рівень соціального розвитку суспільства, тим більше і частіше шукають люди, в такому суспільстві живучи, забуття в алкоголі. Замість соціально розвинутися і в цілому піднятись у цьому розвиткові на, ми упродовж останніх п’ятнадцяти літ лише різко розшарувались, внаслідок чого одні опинилися в безодні бідності чи вічного нидіння, інші — у захмарних висотах доти нечуваних багатств. І ющенківська казочка про те, що багаті поділяться своїми статками з бідними, наче морфін для хворої на рак людини: не виліковує, але більш-менш безболісно умерти помагає. Горілка в нинішніх умовах стала для обдуреного і обділеного селянства тим знеболюючим, з допомогою якого і знаходить собі полегкість. Особливо ж у тих ситуаціях, коли б’є гіркотою в серце байдужість держави і до праці його, і до життя. — Ти мені скажи,— почув я від одного із тих сільських мешканців, що “не висихають”,— якщо не буду пити і пропивати, що заробив, то мені життя мого, щоб насправжки вийти в люди, хватить? Ну, от... Не знаєш... А тамтой “комсомолець”, що тепер вроді спасає село та красиві слова з телевізора про свою партію нам городить, на руйнації нашій вже мільйонером, мабуть, став. То хто більше державі потрібен? Селяни зі своїм молоком, хлібом та м’ясом чи оті “комсомольці”? А якщо я з наробком своїм державі не потрібен, то яке кому діло, чого п’ю і що пропиваю? У наших, в інших селах українських, “філософів” ось таких — через кожну, хату. І тих, що п’ють та впиваються вже з самого ранку,— теж більшає з кожним днем. Втім, як стверджує в цьому зв’язку невеселий жарт, вони вже не п’ють. Вони — лише похмеляються. От тільки похмілля те для держави може бути аж надто тяжким. Не випадково ж старий селянин відповів на моє запитання запитанням: “Хіба тільки село спивається? Україна усенька спивається, а її ще й заохочують до цього рекламою з “ящика”.

Перегляньте і подумайте чи стоїть напиватися. Как
прикалываются над пьяными