Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Поиск

середа, 14 жовтня 2015 р.

Про такі події важко не лише слухати, але й згадувати





Мешканка села Баїв Луцького району Текля Хілуха була свідком розстрілу в’язнів у Луцькій тюрмі
   
     Сергій НАУМУК

    
     ...Їй 94 роки. Вона чимало побачила на віку. Та найстрашніше з пережитого — чорний понеділок 23 червня 1941 року, коли совєти розстріляли у Луцькій тюрмі, за різними оцінками, від двох до чотирьох тисяч чоловік. 

Мало кому вдалося вижити у тій кривавій бійні. Більшовики старалися, щоб ніхто не залишився серед живих, адже добре розуміли, який злочин проти людства вони чинять. Через те такі цінні свідчення очевидців. Текля Федорівна Хілуха потрапила у в’язницю дев’ятнадцятирічною разом із батьком. Їм інкримінували підтримку ОУН. «Тоді багатьох арештовували. Батька забрали просто з поля, коли він орав. Наша хата була під лісом. Тому коли треба було, то хлопцям їсти давали і переночувати пускали. Всяко бувало», — пояснює жінка причину арешту. Після суду батька відпустили, а їй «впаяли» вісім років тюрми. Вона добре знає Зінаїду Рубіновську із Шельвова Локачинського району, про яку ми писали. Текля Хілуха — ще один живий свідок розстрілу в’язнів, і їй слово.
    Про такі події важко не лише слухати, але й згадувати. Помітив, що про розстріл Текля Федорівна весь час говорила у теперішньому часі. Не в минулому. Видно, й через стільки років болять ті спогади… А кати й жертви постають перед очима, ніби щойно побачені. Тричі вона згадувала про хлопчика, що шукав свою маму. І це не стареча забудькуватість. Хоч рідні й кажуть, що бабуся вже менше пам’ятає, хоч і сама зізнається, що недочуває та гірше бачить (проте ще досі з окулярами читає заголовки та підзаголовки у нашій газеті). Це пережите потрясіння. Той маленький хлопчик, котрий шукав маму і щиро вірив, що вона десь є, певно, врізався у пам’ять Теклі Федорівні більше, ніж тисячі жертв.
   
     МАСАКРА В ТЮРМІ
     «Ой, як то тяжко розповідати. Як тяжко, коли згадаєш, як виводять людей. Все виводять і виводять по 10 чоловік. Усі з речами. У дворі завели машини, щоб мотори гули. А ми сиділи на підлозі, бо не було на чому сидіти. І все виводять і виводять, а мотори гудуть. А я ще й кажу: «От як то. Вони будуть щасливії. Їх вивезуть, а нас можуть побити». Пройшло трохи і, очевидно, начальник питається: «Скільки?» Йому кажуть: «Тисяча». І як сказали, що тисяча, тоді подали команду і стали стріляти. З другого і третього поверху гранати кидали. А жидівка (вибачте, я не звикла казати «євреї») з кулемета строчила. Люди стали кричати. Ми попадали на землю і так лежали. Як постріляли, то наглядачі ходили і казали: «Хто живий, піднімайтеся». Зразу дехто піднявся… То вони добивали тих людей. Тоді решта, навіть хто був поранений, уже лежали.
     Втихло. А ми — хто присів, хто приліг. Відчиняються двері, заходить наглядач і питається: «Камінська є?» А перед тим, у четвер, на кордоні зловили жінку й посадили до нас у камеру. Вона, бідна, як стояла при стіні, так і присіла. Наглядач підійшов до неї і каже: «Забирай речі й ходи за мною». Тільки її вивели з камери — одразу вистрілили. Як вона ойкнула! І впала на тих, що були вже вбиті…
     Пройшло трохи. Знову когось ведуть. Кажуть йому: «Лізь наверх». Той вилазить на трупи. Його питають:
     — Яке прізвище?
     — Левчук.
     — А звати як?
     — Іван.
     — По батькові?
     — Панасович.
     А зі мною подружка сиділа. Кажу їй: «Дуню, Івана Панасового повели» (це був родич Теклі Хілухи. — Авт.). Коли його стрілили, то він, я вам кажу, не своїм голосом ніби заревів. Не знаю чому, але не своїм голосом (жінка втирає сльози). Пройшло трохи. Знову повз камеру ведуть когось. «Біжи!» — кажуть йому. А той так просить: «Не стріляйте мене. В мене п’ятеро дітей удома». А вони знову: «Біжи бігом!» Він далі просить: «Не стріляйте мене. У мене п’ятеро дітей». Не знаю, як було, але ми не чули пострілу. Чи відпустили того чоловіка, чи не відпустили…
     Як то нелегко згадувати… Ми сиділи й дожидали, що і нам те саме буде, але Бог оборонив. У деяких камерах вікна й двері повилітали, коли німці бомбу кинули. А в нас тільки шибки. Ми попадали на підлогу. Все чекали, що й нас розстріляють. Десь стукнуть дверима — і здається, вже йдуть і по нас. З нашої камери тільки ту жінку, Камінську, забрали.
   
     ПРИХІД НІМЦІВ. ХЛОПЧИК ШУКАЄ МАМУ
     У понеділок людей постріляли, а у вівторок поховали. Нікого не видно, наглядачі десь ходять, а ми не виходимо. Зранку в середу приходять до нас знайомі хлопці, котрі сиділи ближче.
     — Дівчата, не переживайте, вже ми скоро додому підемо, — втішає нас один хлопець із села Оздова.
     — А звідки ти знаєш? — питаємо його.
     — А вже, — каже, — німці на Омеляникові.
     Хто їх знає, як вони поведуться… Наближалося до четвертої години, ні, раніше, десь о третій чуємо — гуде танк чи машина. Ми ж сидимо і нічого не бачимо. Один каже: «Дівчата, може, то партизани йдуть нас визволяти?» А другий заперечує: «Хто там прийде». Ну так ми вже й сиділи. Чуємо, стали стріляти — і знову попадали на підлогу. Затим втихло.
     До нас у камеру зайшов перекладач і каже: «Вставайте, бо буде комісія. Як зайде начальство й казатиме «Гайль Гітлер!», щоб ви відказували». Зайшли троє таких дебелих дядьків з орлами на грудях. Переповідали потім, що то були німецькі генерали. Ми повставали. Посередині такий високий каже: «Гайль Гітлер!» Ну і ми відказали, хай уже буде «гайль». Подивилися і кажуть нам, що можете бути спокійні: тюрма не замінована. А може, десь будуть стріляти — не бійтеся, по тюрмі більше не стрілятимуть. Куди підеш? Нікуди. Ми вже дожидаємо: що людям буде, те й нам.
     Зразу за німцями прибіг хлопчик. Років шість, більше не було. Забіг до нас у камеру: «Немає моєї мами?» Що ж будеш казати дитині (голос жінки тремтить. — Авт.), якщо її вже вбили. Говоримо, що немає. І він, плачучи, побіг назад. Видно, та Камінська з Луцька була.
     Німці сказали, щоб сиділи тихо до вечора. Мовляв, порахуємо, скільки є людей, скільки було. Говорили, що три тисячі чоловік сиділо в тюрмі. А взавтра рано, мовляв, підете додому. Хто із Західної України, то піде додому, а хто зі Сходу, то не піде, бо там ще росіяни. Вранці встали, нас перевірили, дали поснідати. Запитали, хто на Захід іде? Усі! Усі встали і пішли. Вже виходимо, а сиділа з нами одна росіянка. Німці кажуть: «Подякуйте нам, що ми вас визволили». А вона їм відказує: «А хто його знає, як воно буде? Тюрма порожня не буде».
   
     ДОЛЯ ЖІНКИ
      Подальша доля нашої героїні також нелегка. Молодших сестру Степаниду та брата Ксенофонта вбили поляки з німцями. Текля вижила, бо на той момент була в тітки. Чоловік Дмитро загинув на фронті. «Його забрали, як мали до армії брати. Позбиралися хлопці й радяться, що робити. Одні кажуть, що підемо, а другі кажуть, що не підемо. Дмитро вирішив йти служити: «Я піду, то її не будуть зачіпати», — пригадує Текля Федорівна слова свого чоловіка.
     Він пішов на фронт 26 березня 1944 року. Потрапив у Сталінград, а звідти на 2–й Білоруський фронт. Дійшов до Східної Пруссії, де був поранений. З госпіталю прийшло повідомлення, що помер. «Я навіть номер могили пам’ятаю — 4444. У мене довго листи зберігалися, але вже немає», — каже Текля Федорівна.
     За даними російських архівів, червоноармієць 449-го стрілецького полку 144-ї стрілецької дивізії Дмитро Мартинович Хілуха помер 4 листопада 1944 року. Похований у містечку Більдервайчен у Східній Пруссії, а потім останки перепоховали в поселенні Первомайське Нестерівського району Калінінградської області в Росії.
     Нині Текля Федорівна заслужено тішиться увагою дітей, внуків, правнуків та праправнуків.
     P. S. Ми дізналися про ще одного свідка історичних подій завдяки небайдужості Надії Римарук. Можливо, серед наших читачів знайдуться такі, що самі були очевидцями історичних подій або ж знають таких людей. Будемо раді розповісти про них.
     

Немає коментарів:

Дописати коментар

ТОП 10

Гороскоп

Loading...

Цікаво про цікаве

Все что считаю интересным и полезным, публикую на этом сайте

Як ми творили фінансову кризу

Як ми творили фінансову кризу

Як же створюється фінансова криза, а дуже просто.
Я вам дуже просто поясню, що нафта, газ
і дорогоцінні метали не відіграють тут ніякої ролі.
У всьому тут винувате головне зло - не забезпечені гроші.