ПРИВІТ ІЗ БЕРДИЧЕВА

Монастир Босих Кармелітів – візитна картка Бердичева Тут народився класик англійської літератури Джозеф Конрад, вінчався класик французької літератури Оноре де Бальзак, творив класик єврейської літератури Шолом-Алейхем. Тут розпочав свій життєвий шлях український письменник Всеволод Нестайко. Загалом з Бердичевом пов’язано багато видатних імен... Скіфи, трипільці й таємниця імені Графський рід Тишкевичів був одним із найвпливовіших у Литві, а згодом – у Речі Посполитій. Збереглася грамота князя Свидригайла від 17 жовтня 1437 року, в якій основоположник роду, намісник Каленик Мишкович отримав у володіння землі від Хмільника до Пулина (зараз смт Червоноармійськ). Ця територія була спустошена після татарської навали, і за наказом нового господаря його наближені слуги починають знову її заселяти, будувати та укріплювати населені пункти. Один із них, на ім’я Бердич, заснував на березі річки Гнилоп’ять хутір, який так і назвав – Бердичів. А може, все було інакше – і назва «Бердичів» походить від сокири-бердиша, який зараз зображений на гербі міста. Чи від слова «бердо» – урвище. Чи від назви ткацького гребеня. У будь-якому випадку, люди на цих землях жили здавна. Так, під селом Слободище знайшли археологічні пам’ятки неоліту, у селах Семенівка, Мирославка, Райки, Бистрик, Велика П’ятигірка – сліди трипільської культури, уздовж річки Гнилоп’ять – поселення скіфів. А село Райки Бердичівського району славне ще тим, що там розкопали одне з найвідоміших в Україні поселень-городищ часів Київської Русі з унікальними знахідками – побутовими предметами, знаряддями праці, зброєю. А от перша достовірна писемна згадка про Бердичів – у люстрації (переписі населених пунктів) 1545 року, де описують його як власність Василя Тишкевича. Католицька фортеця Від початку Тишкевичі були православними. Внук Василя Тишкевича, Федір, у 1601 році підписався під зобов’язанням шляхти захищати люблінське православне братство. А через два роки – погодився на створення унії. Русько-литовська православна шляхта у той час масово переходила в уніатство, а згодом в католицизм – бо лише це відкривало шлях до влади. При цьому новонавернені нащадки православних українських родів часто були більш ревними католиками, ніж самі поляки. Втім, Федора Тишкевича більше обходили не релігійні питання, а розбудова та заселення його родових земель – Слободища, Махнівки (зараз смт Комсомольське Вінницької обл.) і нового, оточеного стіною з вежами містечка – Бердичева. На той час найціннішим ресурсом були не землі, а люди, і Федір Тишкевич влаштовує кілька набігів на сусідів-шляхтичів, під час яких добровільно-примусово переводить на «свою територію» чужих селян. Втім, він пропонував переселенцям гарні умови: звільнення від податків на 20 років, а панщина становила лише три дні на рік: перший день орати, другий – сіяти, третій – косити. Мине сто років, і селяни-кріпаки повинні будуть працювати на пана теж три-чотири дні – але вже не на рік, а на тиждень. Якщо Федір Тишкевич з православ’я перейшов до унії, то його син Ян – уже палкий католик. У 1627 р. він як воєвода Київський очолює похід на кримських татар, але потрапляє в полон. За легендою, там йому сниться сон: незнайомі ченці молять Божу Матір про його звільнення. Ян дає обітницю – якщо він звільниться, то збудує цим ченцям костел. Отримавши свободу, Тишкевич в одному з монастирів Любліна зустрічає тих самих ченців, яких бачив уві сні, – це члени ордену Босих Кармелітів. І виконує обітницю – у 1630 р. підписав документи про передачу Бердичівского замку кармелітам для створення монастиря та храму на честь Богородиці. Він віддає їм також село Скраглівку і дарує на утримання ченців 1800 злотих. Найбільшою святинею костелу стає родинна реліквія Тишкевичів – чудотворна ікона Діви Марії. Точне походження ікони невідоме. За однією з версій, це копія образу Матері Божої Сніжної з базиліки Санта-Марія Мажоре у Римі. За іншою – православна ікона, яка чудом явилася засновникові роду Тишкові Калениковичу. В будь-якому випадку, протягом наступних століть ікону шанували як православні, так і католики. Коронована святиня Після цього монастир кармелітів у місті Бердичеві стає одним із найбільших релігійних центрів Правобережної України. Але це триває недовго – починається Хмельниччина. У 1648 році Максим Кривоніс бере Бердичів штурмом, руйнує монастир, винищує шляхту та єврейське населення. Перед цим ченці вивезли ікону до Львова. Кармеліти повертаються до Бердичева лише через 15 років, але спокійного життя в них нема – попри матеріальну допомогу від короля, околиці та сам Бердичів постійно страждають від бойових дій та татарських набігів. У 1683 р. у Бердичеві було лише шість будинків-«димів», які платили податки. В 1702 р. місто знову постраждало. Восени в Бердичеві зібралися всі військові сили київської шляхти – для протидії козацькому рухові Самуся та Палія. Втім, шляхтичі почали сварку за те, кому командувати, і один із них, Яків Потоцький, почав поїти військо вином, щоб привернути його на свій бік. Під час бенкету козаки Самуся напали на місто, знищили як дві тисячі війська, так і місцевих поляків з євреями, захопили обоз та скарбницю. Втім, монастир чи не найбільше постраждав не від козаків, а від… нащадків того ж таки роду Тишкевичів. Сам Ян Тишкевич був бездітним, його брати й племінники загинули. А далекі родичі, що успадкували його майно, вирішили відібрати власність у кармелітів. 19 березня 1684 р. вони підмовили натовп місцевої бідноти, і ті вдерлися до монастиря із косами та вилами. Ченців били й викидали через стіну в рів, монастир та костел були сплюндровані, а майно вивезене. І тільки в 1736 році босі кармеліти змогли знову почати відбудову кляштора та костелу – ще більш потужного, багатого та розкішного. Увінчала відновлення святині коронація чудотворної ікони (на той час були зафіксовані 263 чуда, пов’язані з нею), яка відбулася 16 липня 1756 р. Це було найбільше свято за всю історію Бердичева. На нього витратили колосальну суму грошей – за одними даними, понад 83 тисячі злотих, за іншими – 114 тисяч. Корону для ікони подарував Папа Римський. Паломники йшли до храму спеціальним маршрутом, на якому встановили 8 Тріумфальних арок, місто освітлювали тисячі факелів, ліхтарів, у небо злітали феєрверки. Тут вінчався Бальзак із Евеліною Ганською Наступні 80 років були «золотим періодом» для Бердичівського монастиря. Він невпинно багатів – як за рахунок паломників та пожертв від шляхти, так і завдяки власній господарській діяльності. Відома на всю Європу монастирська друкарня уславилася не тільки виданнями релігійної літератури, а й світських книг і особливо – знаменитих бердичівських календарів. Вони, окрім дат, містили ще й прогноз погоди і розходилися фантастичними, як на ті часи, накладами – по 40 тисяч примірників. Період благоденства монастиря закінчився в 1831 році – після польського повстання. Царська влада вирішила ліквідувати джерело «бунтарства», яким небезпідставно вважався монастир. Друкарню було закрито, не дозволили друкувати навіть календарі. А після другого повстання 1863 року приміщення монастиря конфіскували. Краєзнавець Броніслав Марковський розповідає про історію монастиря Босих Кармелітів Жіноча перукарня у лазні Олександр Бунін, директор Бердичівської міської лазні, демонструє свій заклад. Лазня працює з 1937 року. Квиток коштує 16-20 грн. Бердичівська міська лазня – не тільки місце, де можна помитися, а й своєрідний клуб спілкування Вінчання у костелі монастиря Босих Кармелітів Весілля в одному з ресторанів Молодь відпочиває на березі річки Гнилоп’яті До речі, із репресіями проти поляків на землях Бердичева пов’язаний важливий епізод. Саме звідси походить людина, чиє ім’я знає кожен поціновувач британської літератури. У 1861 році шляхтич із села Терехове Аполлон Коженьовський за участь у підготовці до майбутнього повстання 1863 року був заарештований та висланий до Вологди, куди до нього вирушила дружина із маленьким сином Джозефом. Цей хлопчик згодом став письменником Джозефом Конрадом – класиком англійської літератури, чиї твори входять до сотні найвидатніших англомовних текстів усіх часів за версією Modern Library. А як же чудотворна ікона Богородиці? Її коронували ще двічі – першу корону вкрали, а згодом поцупили й дублікат. Ікона пережила буремні століття, війни, повстання та утиски влади, але під час пожежі 1941 року вона безслідно зникла. Наразі її доля невідома, а в костелі зараз знаходиться копія, написана в 1991 році. Мешканець села Терехове Бізнес на 20 мільйонів У XIX столітті роль Бердичева як релігійного центру занепадає. Але натомість виникає нова – ще яскравіша й потужніша. У це зараз важко повірити, але маленький Бердичів протягом майже всього XIX століття був одним із найбільших торгово-фінансових центрів не лише Російської імперії, але й Європи. Це сталося завдяки відразу декільком чинникам. Перш за все, Бердичів здавна мав привілеї проводити ярмарки: король Станіслав Август ще в 1765 році дарував йому право на десять ярмарків на рік. Річний обіг ярмарків, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн. крб. золотом! Цікаво, що одним з головних товарів Бердичева на той час були коні: край славився конярством, і навіть гвардія Петербурга їздила на конях, придбаних у Бердичеві. Крім цього, поляки, яким у XIX столітті не давали «розвернутися» у традиційних для Правобережжя економічних центрах, утворили в Бердичеві новий осередок «польської вольності». Тут вони торгували, купували, розважалися – тобто, витрачали гроші. Київський генерал-губернатор Бібіков невдоволено писав, що в Бердичеві через це виникла «подоба найбільш буйних, найбільш безладних польських сеймів». Однак найважливішим чинником було те, що Бердичів на той час був на кордоні відразу трьох губерній (Київської, Волинської і Подільської) і на перетині двох стратегічних торгових шляхів – із Заходу до Росії та із Росії до чорноморських портів. Бердичівська митниця була головною на Правобережній Україні. Відповідно, тут виникла найголовніша перевалочна база товарів, а ще – знаменитий на всю Російську імперію центр контра-банди. Їй дуже сприяло те, що під містом проходили численні підземні ходи, споруджені ще кількасот років тому як сховок від татарських набігів. Тепер у цих підземеллях ховали ввезені без мита товари, безакцизний алкоголь або просто крадене добро. У 1867 році влада навіть зробила спробу обстежити ці ходи: було виявлено 130 підземних ходів і 78 погребів під вулицями Кармелітською, Махнівською, Білопільською і Соборною площею. Однак контрабанди там не знайшли – судячи з усього, про цю «експедицію» контрабандисти дізналися завчасно. Національний склад торгівлі був майже повністю єврейським. Якщо взяти 10 прізвищ відомих бердичівських комерсантів, то 8 з них – єврейські, а 2 – польські. Євреї мали перевагу в тому, що могли контактувати зі своїми колегами в інших містах Росії та Європи, вести з ними кредитні оборудки, домовлятися про вигідну торгову стратегію тощо. Втім, це зовсім не означає, що всі євреї Бердичева були багатіями. Навпаки, в другій половині XIX століття із навколишніх територій до Бердичева потягнулися дрібні торгівці та ремісники (у цей період євреїв у місті було близько 80%). Замовлень на всіх не вистачало, більшість часу незаможні євреї-ремісники чекали на клієнтів. Квартали, де вони мешкали, відзначалися страшною занедбаністю та бідністю. Саме ці риси Бердичева глибоко вразили класика світової літератури Оноре де Бальзака, який у 1847 році був тут проїздом до маєтку свого найбільшого кохання в житті – графині Евеліни Ганської. Натовпи євреїв на вулицях, через які екіпаж Бальзака не міг проїхати, похилені крихітні будинки, що «начебто танцюють польку», надзвичайна убогість – такими були враження письменника. Багато кому відомо, що Бальзак вінчався в Бердичеві в костелі Святої Варвари. Але мало хто знає, що в цій історії стільки ж романтизму, скільки й трагізму. Евеліна Ганська в 1832 році написала Бальзаку листа з інтригуючим підписом «іноземка», в якому вихваляла його талант, уміння «вгадати душу жінки» та висловлювала бажання познайомитися. На Бальзака цей лист справив сильне враження, він, як просила Ганська, через оголошення в газеті повідомив, що листа отримав, а ще через рік вони зустрілися. Їхній роман у листах тривав десять років – попри те, що Ганська була заміжня. Вона овдовіла в 1842 році, але продовжувала, говорячи просто, морочити Бальзакові голову. Той не витримав і в 1847-му сам приїхав до маєтку Ганських у Верхівні – свататися. Однак отримав від Ганської відмову. Ще через рік він знову вирушив до коханої – вже тяжко хворий. І цього разу його мрія збулася, правда, щасливим чоловіком Бальзак був недовго – через п’ять місяців він помер. Нова історія Що ж до економічних успіхів Бердичева, то їм поклав край розвиток залізниць: тепер товари з Одеси до Варшави чи Києва оминали місто. Прибуток почав стрімко падати: часом навіть 2 відсотки ґешефту вже вважалися вигідною оборудкою. Втім, і тоді Бердичів залишався важливим центром торгівлі: так, на початку XX століття його торговий обіг перевищував обсяги торгівлі Проскурова, Умані, Білої Церкви, Черкас і Вінниці разом узятих, а за продажем худоби та м’яса Бердичів залишав Київ далеко позаду. У цей період підприємливі мешканці Бердичева почали активно освоювати новий напрямок – промислове виробництво. Бердичів наприкінці XIX століття – це один з найбільших осередків виробництва шкіри та цукру. Найбільшим промисловим підприємством міста, проте, став чавуноливарний завод Плаховецького, відкритий у 1880 році. Через сім років його було акціоновано і він отримав назву «Прогрес». Таким чином, сучасний бердичівський машинобудівний завод «Прогрес» не лише сам по собі нараховує понад сто років – його назва не менш давня і цілком «капіталістична» за походженням. На жаль, новітня історія Бердичева і його околиць була періодом постійного спаду. Радянська влада знищила комерцію та заборонила релігію, а німецька окупація 1941 року мала страшні наслідки для єврейського населення: врятувалися ті, хто встиг евакуюватися, а решта загинули. Сучасний Бердичів – звичайне українське місто обласного підпорядкування із звичайним життям. Втім, в історії Бердичева було чимало епізодів, коли він переживав не просто «сонний» період, а повний занепад і руйнацію. Та попри це, його мешканці знаходили в собі сили та здібності перетворити місто на осередок яскравого та активного життя. Тож, можливо, настав час звичайному «маленькому» Бердичеву знову стати Великим?