Розділяти не слід слов"янський рід

 

• Полісся

         З давніх давен, вже в добу пізнього палеоліту (15 тисяч років тому) [22, 10], Полісся було заселене мисливськими племенами . За останні 12 тисяч років археологи простежують тісні етнокультурні зв’язки населення Полісся з Південною та Західною Балтією та Середньою Європою; за цей час прокотилося не менше 10 міґраційних хвиль із заходу на Полісся /19, 184/ О. Цинкаловський стверджує, що “десь від 7 до 2 тисячоліття до нашої ери тут вперше з’являються люди, що були носіями вище розвинутих культур. Вони селилися на родючих, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі, полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу [48 І, 31]. У І тисячолітті н.е. на цій території вже жили східнослов”янськіплемена [22, 10], зокрема бужани, волиняни та дуліби. Зауважимо що деякі дослідники ототожнюють дулібів і волинян та бужан (пор.: “розселення дулібів (волинян)” /18, 191/; “між Південним і Західним Бугом простягалися землі д у л і б і в (пізніші територіальні назви б у ж а н и, в о л и н я н и)” /17, 11−12/).
        Дещо інакше відбувалося заселення сучасної Берестейщини. Цей реґіон “до ІХ ст. н. е. був заселений нечисленним західнобалтським населенням (ятвягами). У VІІІ–ІХ ст. на Берестейщину спрямувався потік слов’янської колонізації. У цьому регіоні фіксуються дреговицькі археологічні пам’ятки. […] Хоч дреговицькі колоністи потрапили на землі майбутньої Берестейської волості ще перед волинянами, волинська міграційна хвиля ІХ–ХІІ ст. була потужнішою й перемогла дреговичів” [40, 9]. У 1087−1157 роках Брестейська земля належала до Турово-Пінського, згодом до Волинського князівства, а після 1320 року відійшла до Литви [14, 116]. А. Бужанський так схарактеризував передісторію нашого краю: 
•      “Край цей заселений від непам’ятних часів полуднево-західніми слов’янськими племенами дулібів, бужан і волинян мав ближче нам незнані межі на південному заході з сусіднім плем’ям білих хорватів, на заході з лехитськими племенами. На півночі Берестейської, Пінської і Турівської волостей наші предки межували з литовськими ятвягами і білоруським племенем дреговичів. Північна географічна границя проходила правдоподібно починаючи від заходу на північ від Прип’яті і йшла на схід в околиці озера Погост і далі на Лунинець, Кажан-городок до устя ріки Горині. Межа поселення волинян від устя Горині завертала на південь і межувала з деревлянами. Розмежування між волинянами і деревлянами були підмоклі і незаселені лісові пущі,
       Межі західнополіського діалекту знані в історії під назвою “Чортів ліс” і непрохідне болото “Гало”. Далі на південь границя Волині йшла лісовим підліссям басейну ріки Случі, притоки Горині, і досягала  високого розточчя між джерелами Случі й Богу, звідки завертала на захід і доходила лісостепом аж до підкарпатського підгір’я. Південна границя в різних історичних часах то посувалася на південь, то відступала на північ, в залежності від насилення чи вигасання руху степових кочовиків” /4, 87/.
  
• На початку Х століття Волинська земля вже входила до складу Київської Русі. 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство [22, 11]. Часто навіть у наукових працях нечітко розрізняють, де Волинь, а де Полісся; свій внесок у цю плутанину додало адміністративно-територіальне районування: назвою Волинська область з 1939 року почали іменувати територію, більше половини якої – це Західне Полісся, а менше власне Волинь
• Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
  Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейші” - це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. /прим АлМаСа.- Причім тут свідомість, люди просто не знали, хто вони/ .Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів. Треба сказати, що слово “українець” в матеріалах перепису 1921 року не зустрічається. Національність згадується, як русинська. /Алмас-примітка/
  Етнос, який виявили  поляки,  ― “тутейші”, так називали себе  поліщуки під час перепису 1931 року, і було їх десятки тисяч. Цей перепис було проведено за мовною приналежністю, бо ж  статистичну роботу завжди хтось планує, найчастіше держава, то організатори неодноразово "передбачали" одержання із заданою метою бажаних результатів. Так, під час підготовки польського перепису населення 1931 р. було дано вказівку записувати українську мову в різних визначеннях, мовляв, як й буде називати респондент: українська, руська, тутейша, гуцанська та ін.  Й оскільки перепис не мав графи "національність", то внаслідок цього за мовним показником перепису в Галичині виявилося всього 1,7 млн українців, 1,2 млн руськомовних; були ще гуцаномовні, а на Поліссі виявилось аж  700 тис. осіб з "тутейшою" мовою.

• І зовсім не треба розділяти слов”янський рід, зачисляючи всіх і вся до більшого якогось етносу бо ж , як такої, встановленої Богом межі не було і немає, бо ми, поліщуки споконвіку- руські, русичі, руснаки, русини, а українцями у літописних документах наші предки себе ніколи не називали, така назва -”Україна” вперше письмово згадується  в “Літописі руському” весною 1187 року і то опосередковано згадуються  землі.
• : Боротьба за галицький стіл) стр.347
  : Літ.: Літопис руський/Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич.-К.:Дніпро,
• Перша згадка похідного від терміну “україна” для означення місцевого населення відноситься до 1268 р., коли в Галицько-Волинському літописі згадуються “Ляхове Украиняни”, що проживали на Забужжі і попередили про підхід польського війська мешканців міста Холм. 
  Отже, “україняни” – це перша форма назви населення. Інколи у документах ХV-ХVІ ст. згадуються “козаки украинных городов”, “украинные купцы”, “люди украинные”, “украинные торговые люди”. В ХVІІ ст. є згадки про “панство українське”, “гетьмана українського”, “духовенство українське”, “козаків українських”, “народ Україно-Малоросійський”, “народ український”.
  
  
  І лише після встановлення радянської влади на Україні офіційно було закріплене тільке одне визначення національності – “українець”. “Малорос”, “хохол” вийшли з офіційного вжитку. Термін “українець”, який був заборонений царатом, після його повалення став загальновживаним.