Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Поиск

середа, 2 листопада 2011 р.

Книжка про село Немовичі /розділ 3/ /Етнічне коріння, звичаї та обряди


На Полісся мільйони років тому.

Історія людства обчислюється кількома мільйонами років. Перші люди, найімовірніше, виділилися зі світу тварин на території Східної Африки. Це процес пов’язаний з початком виготовлення знарядь праці. Основним матеріалом довгий час був камінь, переважно кремінь, тому перша і найбільш тривала епоха в історії людства іменується кам’яним століттям.Розселення людини по планеті затяглося на мільйони років, і на території сучасного Рівненського Полісся перші люди, можливо, з’явилися в епоху середнього палеоліту (мустьє). На користь цього свідчать знахідки знарядь праці мустьєрської вигляду.  В епоху верхнього (пізнього) палеоліту люди вже безперечно жили на території Волині. Волини жили в екстремальних умовах, коли для виживання доводилося докладати неймовірних зусиль, причому середня тривалість життя становила 20 років. 
Безпосередній вплив на існування людських колективів надавали кліматичні умови, серед яких особливе місце займали оледенія, в результаті настання яких люди змушені були залишати вже освоєні регіони або навіть гинули. Найдавніші мешканці як Білорусі, так і Волині займалися загінним полюванням на великих тварин: мамонта, печерного ведмедя, шерстистого носорога. Тварин використовували в їжу, кістки служили для виготовлення знарядь праці та амулетів-прикрас, використовувалися для зведення жител і палива, шкури тварин застосовувалися при спорудженні жител і як одежи. Іншим заняттям було збиральництво: в їжу вживалося все, що було їстівне: дикорослі плоди, коріння і листя, комахи і т.д. Досить рано людина навчилася ловити рибу.Господарство велося колективно: тільки з’єднаними зусиллями людський колектив міг протистояти потужним тваринам, несприятливих природних факторів. Існуванню людини сприяли кам’яні знаряддя праці: гостроконечники, різці, скребки, ручні рубила. Камінь оброблявся за допомогою інших каменів, кісток, рогу. Людина використовувала різноманітні технічні прийоми обробки: оббивку, скол, ударну і віджимні ретуш, пиляння, свердління і т.д. Повільно, але неухильно йшов процес вдосконалення техніки і технології обробки знарядь праці, що вело до створення більш досконалих і продуктивних знарядь праці.Застосовувалися також знаряддя праці з дерева, кістки і рогу. Біля селища Красносільського Волковисського району досліджено унікальний комплекс: шахти з видобутку кременю і майстерні з виготовлення з нього знарядь праці (шахти розроблялися в кінці неоліту – бронзовому столітті).
Поступово людина накопичувала досвід, здійснювала численні відкриття: знайомилася з корисними властивостями вогню, а потім і способом його штучного отримання, освоювала житлове будівництво і виготовлення одягу, винайшла сокиру, луки ,стріли, навчилася виготовляти з глини посуд і т.д. Такі знання наблизили людину до освоєння: землеробства й скотарства. Очевидно вони з’явилися на території Волині наприкінці неоліту. Перші поля обробляли дерев’яними палицями і мотиками, обробляли ячмінь і інші злаки. а першими прирученими тваринами звісно були; собака, потім – велика і дрібна рогата худоба, свиня і кінь.
Волинь знаходиться далеко від регіонів, де добували компоненти для бронзи, тому тут як і раніше переважали кам’яні знаряддя; місцеве бронзоливарна справа виникла в першій половині II тис. до н.е. З господарською діяльністю людських колективів пов’язаний генезис суспільства, еволюція шлюбно-сімейних відносин.
Як припускають вчені, дуже ймовірно, ця територія входила в зону раннього розселення слов’ян. У перших століттях н.е., під натиском готів, які прийшли зі Скандинавії і висадилися біля гирла Вісли, слов’яни почали свою міграцію на схід. З басейну Вісли вони перейшли в басейн Прип’яті і досягли Дніпра. У результаті “великого переселення народів” слов’яни розділилися на три великі групи: південну, західну, східну. Слов’янські племена, які поселилися на Балканському півострові, стали предками сучасних югославянських народів – болгар, сербів, хорватів, словенців, македонців, чорногорців. Вони змішалися з місцевим фракійським і Іллірійських населенням, яке раніше гнобили візантійські рабовласники. Західнослов’янські племена разом з населенням, що мешкали на берегах Вісли, стали предками польського, чеського, словацького народів.Майже одночасно з західними і південними слов’янами виділилася третя група – східні слов’яни, предки сучасних білорусів, росіян і українців. Про те, як і коли розселялися слов’яни на території Волині, письмових джерел майже не збереглося. Тому до цього часу не вщухають наукові суперечки, мають місце різні точки зору, різні гіпотези з усіх цих питань. Основні дані, якщо не рахувати коротких відомостей про розселення слов’ян у “Повісті временних літ”, вчені черпають з археологічних джерел. Археологи виділяють різні культури та ідентифікують їх з тими чи іншими етнічними групами .Вважається безперечним, що ці пам’ятники належать слов’янам.
Предки східних слов’ян, які розселилися по  берегах Прип”ятського Полісся  асимілювали балтські племена. В результаті на території, яку займали придніпровські балти, виникли східнослов’янські племена – дреговичі, кривичі, радимичі – предки сучасних білорусів. На території, де раніше жили іранські племена, розселилися поляни, древляни, сіверяни, волиняни – предки сучасних українців. Асиміляція фіноугорскіх племен призвела до виникнення новгородських слов’ян, в’ятичів, частково верхневолжскіх кривичів – предків сучасних росіян.
Асиміляція фіноугорскіх племен призвела до виникнення новгородських слов’ян, в’ятичів, частково верхневолжскіх кривичів – предків сучасних росіян. Прихильники іншої точки зору уявляють собі цю картину трохи інакше.  Вони вважають, що у слов’янізації цих земель значна роль належить волинянам й дреговичам, меншою мірою – древлянам і кривичам. Далі зазначається, що як частина волинян (більшість яких брало участь в етногенезі українців) взяла участь у формуванні білорусів, так і частина дреговичів – в етногенезі українців. Радимичі в рівній мірі брали участь у формуванні білорусів і однієї з груп російського етносу. Кривичі зіграли велику роль не тільки у формуванні білорусів, але й у становленні північно-західній частині російського етносу. Одні припускають, що в результаті інтенсивного освоєння слов’янами території Полісся де раніше жили балти, в УІІІ-ІХ ст.склалися етнічно близькі між собою племінні союзи-кривичі, дреговичі, радимичі, частково волиняни, які й склали основу українського та білоруського  етносів.
Таким чином, не дивлячись на несприятливі державно-політичні умови, специфічну етно-соціальну ситуацію, формування української нації на початку 20 століття в загальних рисах завершилося. Отже, на основі вивченого матеріалу можна сказати, що час становлення українського /поліського/  етносу припадає на 13-18 століття. Через ряд складних етапів у своїй еволюції етногенез волинян в 18 столітті, особливо в його останні десятиліття і початку 20 століття, значно прискорився і вийшов на стадію формування нації.




Басейн Прип’яті був колискою слов’янства. Ареал Горині і Случа був заселений в основному дреговичами. Основу ж білоруського етносу склали східно-слов’янські племена  кривичів і дреговичів. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. І там, де розкинулись болотяні заплави, починаються поліські старовинні поселення- пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Степань, Немовичі, Дубровиця, Берест, Кобрин, Погост Зарічний, Туров, Столін, Пінськ …  В X столітті на цих  землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало  Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця.  Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. 
Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття цей край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.

Тривала
локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіївсвоєрідної етнографічної групиполіщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвамиполісяни, підлісяни; з XV ст. зявляється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, обєднаних однією державоюВеликим князівством Литовським.
Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.


Сучасні колядники
Село Немовичі складова частинка великого  Сарненського краю, який розкинувся в центральній частині Рівненської області і охоплює межиріччя Случі та Горині. В минулому ці землі були порубіжжям  розселення двох давніх слов’янських племен - древлян та волинян, до вододілу між басейнами Прип’яті й Дністра і від Західного  Бугу до межиріччя Горині й Случі [Кухаренко 1968 : 44].Основним заняттям мешканців краю було і залишається землеробство, яке наклало чіткий відбиток на звичаї та обряди поліщуків. З ними була пов’язана ідея благополуччя людини, родини, громади [2, 191]. Дотримання їх ставало нормою життя, законом, який чітко виконувався. Важливі обрядодії, супроводжувані аграрними мотивами, включали в себе цілу низку табу, направлених на захист врожаю від небажаного впливу сторонніх людей, „нечистих” сил („нечистою” в певні періоди вважалась жінка). Зокрема, позасівати поле могли лише чоловіки, жінок „до такого діла не допускалі” [10]. Подібні табу поширювались і на роботу в садку. Жінки не мали права залазити на плодове дерево, рвати фрукти й ягоди (їх можна було лише збирати) [10]. їм не дозволялось також «поперек поля ходить» [10]. Ця заборона в окремих випадках стосувалась також чоловіків, яким можна було переходити лише поле сусіда, але перейти «на друге, третє поле не має права, он є дорога - дорогою і йди» [10].До жінки переходила головна роль у виконанні обрядодій, пов’язаних зі збором урожаю. На думку науковців, «у пам’яті поліщуків і навіть в теперешній обрядовій практиці найкраще збереглись обрядодійства, пов’язані з початковим та заключним етапами жнив, тобто «зажинками» і «обжинками» [2, 192].Ось які звичаї побутують до цього часу в селах цього самобутнього поліського краю.Перед початком жнив жінки обв’язували праву руку червоною ниткою: „В жнива, як уже почнуцца жнива, то чеплялі на праву руку нитку 1 червону, шоб рука не боліла” [10].Перший сніп жита несли додому, ставили на покуті, де він стояв декілька тижнів, до того часу, поки починали сіяти озимину. Тоді зерно із снопа використовували для посіву. Завершення жнив символізував залишений в полі сніп - „борода”, на який розвішували зняті з рук червоні нитки: „А як потом бороду в’язалі, то тиє нитки інімалі да чеплялі на бороду - бо вже конець” [10].В краї були поширені  скотарство, рибальство, бджільництво, збиральництво. Наявність достатньої кількості лісу завжди була сприйнятливим фактором розвитку сплаву на Поліссі та будівництва і облаштування житла.  До 1917 р. хати будувались маленькі, а після 1918 р. «стало дерево свободно доставацца, сталі вже, канєшно, бульши робить, а то - одна хата» [10]. Хати будувались, як правило, з п’ятьма вікнами (три - в стіні напроти печі, два — в передній стіні), часто разом із «стьобкою» і «клєттю». В «клєті» зберігались: мука, зерно, тут стояли бодні, де знаходилась «одежа, шо у свята, сорочки, полотно, шо ткалі своєручно» [13]. Там же знаходилось і ліжко [10], [13]. «Стьобка» -невелика прибудова в сінях, в ній «було усе таке на заквас, шо борщ варилі: капуста, гурки» тощо [13].Горище теж слугувало сховком для деяких речей: «На хату тоже носілі то басьолу, то постолі складалі, то лозу, шо постолі плєлі, складалі тут» [13]-згадували старожителі . Пам’ятають вони і курні хати, в яких дим при отопленні потрапляв з комина у «мешок», що звисав над ним і прикривав отвір у стелі: «А в хаті сиділи усі на землі - низько лави булі.., топіца, то там зверху дим буває, а якшо несправний там мешок, то на хату.., там чорне все. Треба открить хоть окна, шоб трохи чистіше було… Ето називалос «курна хата» [10]. Мабуть, у зв’язку з цим стіни всередині хат білились лише на висоту зросту дорослої людини. Земляну ж долівку кожного тижня змащували глиною - «ото як закон - на неділю помазати» [10].Для освітлення хати слугував інший «мешок», через який виходив дим при спалюванні лучини. До «мешка» за допомогою дротів чіпляли «поліцу» (частину плуга - леміш - А.У.), де спалювали лучину [10].Піч ставилась, як правило, справа від входу, по діагоналі від неї знаходився накритий скатертиною стіл, на якому завжди лежав хліб - «Богові хліб должен буть» [11]. На покуті стояла діжка і трішки тіста, що лишалося від попереднього замісу [11]. Оскільки сім’ї  були досить великими, кожен мав своє місце для спання. За традицією, батьки спали в «клєтті, на двори»: «Ето стари люди - всі в клєті, а невістки, сини – в хаті» [10]. Одружені спали на полу за піччю, якщо довга хата - то пари «постилаюца отако: один до одного головами». Якщо багато дітей, їх клали поперек полу, біля батьків, «але в ногах». Неодружені і бездітні лягали на лавах, до яких в міру необхідності «приставляли ослона» [10].Одяг шили в основному з домотканих тканин. Основною сировиною для його виготовлення слугували: льон, коноплі, овеча вовна. Існувало декілька сортів льону: «простак» і льон «лущик»: «Лущик - біленькій такій, сім’ячко розчипалоса тако да висипалося…, простак - чорніший, більший рус» [11]. Льон «пололі, да рвалі, да билі.., ох, музолці на руках такі булі, шо ух-у» [11].Волокно обробляли терницями, тріпачками, тоді розчісували на гребені - «микалі мичкі»: «Мнялі да відбівалі, да знов на гребень, да знов траслі» [11]. Пряли на потесях, які складались з днища і вставленої в нього перпендикулярно загостреної палиці [10].Наткані полотна часто відбілювали.  Спочатку їх несли до води: «… трава да по воді, да ми на траву, а воно лежало зверху да й одбілювалос… А сонейко пекло, дей» [11]. Згодом полотно і одяг «визолювали» в жлуктах. Головна частина вбрання - сорочка, яку зшивали з прямокутних шматків полотна. І жіночі, і чоловічі сорочки кроїлись однаково, вони складались з таких частин: «стану», «чохлів», «рукавів», «уставок» («вуставок»), «лясток», «комнерив» («ковнерив»). Серед комірів переважали «стояни». Чоловічі сорочки мали також вишиті пазухи. На відміну від жіночих чохли па чоловічих сорочках не вишивалися, але частіше прикрашалися «переборами» подолки, що було пов’язане з традицією вдягати сорочку на випуск («наверхи») [10].Вишивка на багатьох жіночих святкових сорочках відзначалась вишуканим стриманим орнаментом, багатством орнаментальних композицій, які розташовувалися по всьому рукаву; різноманітними техніками («настилуваннє», «ризь», «затяганнє» («натяганнє», «хрестик») тощо. Вдалось зафіксувати місцеві назви поширених орнаментів: «на дубок», «на виноград», «на ракові лапи», «тарабанчики» [10], [11], [13]. Основне орнаментальне навантаження лягало на рукави та уставки. Коміри прикрашались тільки по кутах, вишиті подолки зустрічались на сорочках, які носили дуже старі жінки. Жіночі сорочки з вишитими пазухами в обстежених селах ми зустрічали рідко.Серед поясного жіночого вбрання варто тканин), запаски, фартухи. Чоловіки носили штани.Поширена назва спідниці - «сукня». їх шили рясними, полотняні «сукні» у с.Білятичі складались з п’яти «пулок». Вони мали прикрасу у вигляді тканих смут по подолку або ззаду біля пояса. Орнаментація останніх пов’язана з тим, що їх виготовляли з наміток [8]. Вовняні спідниці називались „літнікі” („лєтнікі”), їх ткали в тих селах, де розводили овець, в поздовжню (рідше - поперечну) різнокольорову смужку [9]. Серед фабричних тканин, які використовували для пошиття спідниць, респонденти називають «саржу». Як правило, на таке вбрання знизу нашивались різноманітні стрічки, у зв’язку з чим такі вироби носили назву „сукня з обручамі” [8].Поверх спідниць на поч. XX ст. одягали фартухи і запаски. Запаскою в давнину, очевидно, називали самостійну окрему частину народного вбрання. Подібно одягалися майже у всіх селах краю: „Булі запаскі, і булі літнікі, запаска - ето до половіни” [10].Селяни одягали запаски  у випадку відсутності літника („коли постірали лєтніка”) ззаду, поверх сорочки. Подібний звичай існував також у Рокитнівському районі [5], Ткались вони, як і літники, з вовни, в поздовжню різнокольорову смужку [10]. Спереду поверх сорочки в такому випадку одягали вовняний „хвартух”, але тканий в поперчні смуги [10]. Згодом, коли запаска вийшла з ужитку, він в цій місцевості запозичив її назву і став одягатись поверх літника. Крім вовняних запасок носили полотняні фартухи, пізніше - перкалеві, які поділялись на буденні та святкові, орнаментувались горизонтальними смугами. Стосовно чоловічого поясного вбрання, то у селах до сих пір пам’ятають штани “на чкури”, без „кузів” (ґудзиків -А.У.): „Кузі булі, але треба булі гроши, а їх не було” [10]. „Чкуром” називався шнур: „Шнурка затягалі да й стягаліса… Да вже так загортають.., з тих самих штанив вже тако… заламаєте, зарубаєте геть скрузь… Ви його берете, сюда засоваєте шпилькою, шнурка такого.., як наложилі, то зав’язувайте” [9]. Взимку, хто заможніший, то одягав теплі суконні штани [10]. Частини штанів носили назви: „колошви” і „крисло” [9]. „Крисло” (клинок між штанинами - А.У.) вшивалось так: „Воно робілос отак, бі, платок вирізане, а потом згортаєш його отак (по діагоналі - А.У.) і допіру одну половину розризваєш і… одна половіна вже вєліка, а друга вже, та розризана половина вшиваюца. Назад вже бильшей, а наперед вже менчей теє крисло” [9].Поширеним верхнім одягом  були: свити, курти („курташі”), кожухи („тулуби”, „полушубки”). Свити шили з овечого сукна, довгими, до п’ят. Жіночі і чоловічі розрізнялись способом декорування: „Жиночи булі шнуркамі цвєтнимі пообшивани.., а мужицкі… булі -обикновєнна свита довга, шоб тепло було” [10]. Курти („курташи”) - короткий суконний одяг, який носили і жінки, і чоловіки. Жіночі курти прикрашались, як і в попередньому випадку. Такий одяг був особливо поширений серед жінок: „То ж світа вєліка, довга, нашо їй… в хлів ходить.., шоб теліпаласа” [10]. Цікаво, що в цьому селі чоловіки одягали також і суконні „кулікі” - верхній короткий, очевидно, робочий одяг: „Чоловіки бульшинство носилі кулікі.., такі короткі” [10]. Давні кожухи шили довгими, з об’ємними комірами. Були відомі й короткі кожушки - „полшубочки”, які носили і жінки, і чоловіки, лише жінки прикрашали їх вишивкою [10].У 20-30- ті роки серед жінок поширюються безрукавки, які обшивались стрічками, оксамитом, вишивались. їх називали „горсети” або „нагруднікі”, виготовляли з фабричних тканин, переважно червоного та чорного кольорів [9], [8].Верхній одяг на поч. XX ст. підв’язували поясами. Пам’ятають пояси плетені та ткані: їх обкручували два рази і зав’язували спереду або збоку (жінки - зліва) [9]. Чоловічі пояси були набагато м’якшими за жіночі крайки, їх, як правило, плели вручну: „Баба насновувала пражу вовняну на колок.., якось перебирала палцами” [13]. Чоловіки носили пояси також поверх сорочок, літньої пори - тонші, а взимку, „для фасону”, одягали товстіші [10]. Поширені були і ремінні пояси - „попруги”. До них на шнурі прив’язували складний ніж, який носили в кишені [10]. Ніж постійно був потрібен чоловікам, зокрема, з допомогою його вони числити лозу для постолів: „Да треба ж було постоли плєсті.., да треба, шоб нуж був” [13]. В деяких селах до попруги привішували також „каліточку”, куди „гроши ложилі, тютюн ложилі тоже.., або мішечка шиє, всадить туди шнурочка, насіпле туди тютюна, стягне, зав’язав да почепив” [13]. „Калітка” -невелика шкіряна сумочка („шоб рука влазила”). У Глушиці її носили на ремінних волоках чи шнурках за кільця через плечі, зверху вона прикрашалась металевими ґудзиками: „Ето защипаєца на кузь, а тутека кузі тоже: тут один, тут один, тут один і отут посередині, шо защипаєца” [10].Важливе значення в комплексі вбрання мали головні убори, особливо жіночі, за якими визначали соціальний статус людини. Дівчата, як правило, заплітали дві коси, а зверху, при необхідності, „заматувалісь” - зав’язували хустку „гладко”, під підборіддям [13]. Заміжні жінки в давнину носили намітку. Перед пов’язуванням намітки волосся розділяли і намотували на „кімбалку” („кімбалок”) - обручик, виготовлений із шматка полотна [11], а тоді одягали „чепца” - сітчасто плетену шапочку [12]: „А баба чепца наложит і так зав’єтца” [6]. Вперше намітку пов’язували на весіллі. В одній з весільних пісень співається: „Косник голову присмик, вже мені чепца давно хочеца” [11]. На поч. XX ст. намітки носили дуже рідко, довше збереглись кимбалки і чепці, які вже носили з хустками. На відміну від дівчат жінки голову хустками не „заматувалі”, а „зав’язувалі наокола”, тобто зав’язували на потилиці, а літні жінки - над чолом, поверх задніх рогів: „І вже хусткою за потилицу зав’яжеца, і вже вона не заматуєца, шо ото в хустку замататис, а вже в потилицу ув’яжеца” [11].Про чоловічі шапки відомо, що вони були суконні та хутряні. Старші чоловіки на поч.XX ст. носили круглі суконні шапки з позначкою зверху: „Там ше христом перешиє.., шоб знав, як накладаєца, в яку сторону” [10].  Іноді їх шили довгими, з викотами, які в міру необхідності закачували [10 ,шапки з овечого хутра були за формою, „як папаха” [10]. Пізніше носили кашкети з козирками.Традиційне взуття поліщуків - „постолі з онучкамі”. Спосіб одягання постолів жінками й чоловіками дещо відрізнявся: „Баби густенько ноги обматували, а чоловіки - низенько.., а баби - аж до колін” [11]. Взимку постоли утеплювали травою „волосінь”: „спочатку обмотувалі онучку”, тоді клали волосінь, а зверху знову обмотували [10]

Весілля у Немовичах
Від появи на світ і до скону, життя немовицьких селян регламентувалось звичаєвим правом, вони чітко дотримувались традиційних обрядів. Надзвичайно цікаві обрядодії, пов’язані з одруженням. За свідченнями старожилів, молодь зближувалась між Собою на „вечорках”. Найчастіше вибирали якусь більшу хату, де була тільки старенька баба, або „де вмерли батько да мати, де нема никого.., то туди збиралися, а літом - на гуліци” [13]. Подекуди після „вечурок” дівчата залишалися разом з хлопцями ночувати, але і ті, і інші не дозволяли собі нічого зайвого чи непристойного: „Лежать да співають, гарно було” [12].У виборі парі враховувалась така риса, як працьовитість: „Колісь багато жиди тиї помагалі женіцца, а то вже ідут до жида, да жид уже виберає, яка дівчина робоча.., яку наймає робіть собі на поле, то вже й бачить, то вже й каже: „Оту бери, оту, та дівчина добре робить,” - отак ше й батькам, а діти дітям своїм, да й так женілісь” [13]. У свати йшли хрещені батько з матір’ю, несли хліб з горілкою, які стояли в хаті обраниці тиждень „на роздумуваннє – чи получила, чи нє” [13]. Бувало, що коли батьки йшли самі, без згоди сина, то він категорично відмовлявся від шлюбу, і тоді дівчина змушена була повернути хліб назад - „буде сватать другу” [13].До весілля дівчина повинна була приготувати собі придане, в т.ч. одяг майбутньому чоловікові. У с.Немовичі існував такий звичай: „Зробілі заручини і йдут вже, от… молодої висілают хресную там, ші кого, да йдут до молодого вже, мірают: яка йому сорочка пудходить, які штани. Ото скатерть на стіл, рушники -дивляца скілько, „наколочникі”, колісь казалі… Йдут, мирают нитками.., вузли в’яжуть. Поміралі, пообідай, а потом шиют вже” [9]. Одяг майбутньому чоловікові дівчина готувала „на переменку”: „Треба троє-четверо пошить, шоб було на переменку… Вже от свадьби - ето вже чоловіка одиває, вже мати не дає” [9]. У цьому ж селі протягом весілля молодий носив дві хусточки, які звисали з кишень: „І в кармани хустки запихани… біленькі, шоб висілі, шоб видно було, шо молодий іде” [9]. Одну хусточку молодому давали вдома, а другу - дарувала молода. Молодий під час всього весілля був у шапці, до якої пришивали червону стрічку і квітку з барвінку [9].Весільне вбрання молодої складалось з весільної сорочки, горсета, вінка з паперових квітів „з лентами”, які одягали на розпущені коси та спідниці. На шию одягали намисто „хороше, дробне”.Зазделегідь готували одяг і „на смерть”: спідниці, сорочки, фартушки, хустки. Домовину покійнику застеляли полотном (наміткою), таким же полотном укривали покійника. Старим полотном („онучками”) замотували ноги [11].На хрести до жіночих могил вішали або хустку, або вишиті рукави старої „вбіляної” сорочки, на хрести чоловічих могил -„ручнікі” [13]. Варто зауважити, шо за місцевою традицією на кладовищах ховали як людей, померлих природною смертю, так і потопельників та вбитих. Самогубців-вішальників („тих, шо давляца”) ховали „за плотом”. Такі могили не залишали поза увагою: „Колись, як я з бабою іду з поля.., то баба та рузку яку чи зломить, чи палку, і кідає: „Гето тобі подарок!” - на той курган, де в нас давлянии пуд плотом лежав.., під кладбищем, там куча така” [13]. Цікаво, що про подібний звичай на Поліссі згадував і відомий польський письменник Ю.І.Крашевський, який на початку XIX ст. бачив подібні хрести з купою гілляк на них [3].Не менш цікаві звичаї чинились у зв’язку з поминанням померлих, зокрема, на Зелені свята. „Деди” відзначали в п’ятницю ввечері і в суботу до обіду, т.з. „Дєдова Троица” [10]. Ввечері у п’ятницю запалювали свічку, вся родина збиралась за столом, готувалась пісна вечеря — пшоняна каша, капустяний борщ з грибами чи рибою. Сідали вечерять зі словами: „Приходьте, вмерши, на вичеру!” [7]. Залишки від вечері ночували на столі. Вранці  їх скидали до окремої мисочки, додаючи коливо (хліб з водою та медом), локшину.У п’ятницю ввечері робили „коліво”, готували пшоняну кашу з маком, вранці в суботу готували скоромне. Поминки відбувались таким чином: „На самий перед… возьмем вже того коліва, поставим його на покуті і воно стоїть, і горить свічка, і обідаєм, молімся, помінаєм душі. Кажуть, мертви приходять на той обід, а хто знає, ми їх не бачимо,, може, й приходят” [13]. Повір’я в те, що душі померлих приходять на вечерю, існували і на Волині, зокрема, в Гощанському районі. [4].Померлих в цей час бачили також у снах, вони ображались, коли нічого не готувалось до їх зустрічі: „Ну, там, як колісь розказувалі, шо бачилі, або сняцця в сні, шо от не приготовилі ничого: „Поприходили, а у вас ничого нима шо поїсти!” То колісь баба розказувала, шо у матері був, в однеї жинки, один син, да й вмер, да вже вельми вона вже його шкодувала, да плакала, да казала: „Коб хоч побачити, як уже вин на об’їд той приде.” А друга сусідка її посоветовала, шо: „Сядеш без сорочки і по пояс роздінься да на печі, да каля комина, да й вартуй, а сим’я хай вичерає. То ввечери побачиш.” То вона побачила да скрикнула: „Ох, синочок мой прийшов!” - да й упала, да і мертва сама стала” [13]. Показовою є оповідь і про померлу дочку, якій мати не поклала в домовину улюблену спідницю - літник. Мати спостерегла, що літник чомусь мокрий. Люди сказали, що дочка її „ходить” після смерті. Мати вирішила зловити її. Перед Трійцею вона це зробила. Дівчина сиділа мовчки, харчувалась парою з їжі, а коли настав час покинути землю - зникла, як і не було: „А коли пришла Троїца, вже год кончивса, то де вона поділас - нихто ни знає, де зникла” [13].З померлими пов’язане і „клечання” - зелень („лістє”). За деякими свідченнями, саме в ньому ховались душі предків [4].  В неділю після служби в церкві, вирушали на кладовище, несли „клєчаннє”, „хто моліца - зайде коло свого, а хто плаче, а хто постеле, да… воткне, да йде додому” [8].З культом померлих пов’язана поява на землі русалок на Русальному тижні. Русалкою, за свідченням респондента, ставали ті, хто помер на Русальницю: „Хто б то не був, то вже русалка. Хто саме вмер на Русальницу, той русалка” [7]. Русалок колись бачили: „Колісь, казані, шо бачилі, а тепер, мабуть, нихто ни бачить, бо, може, не достойні люди, знаїте… Колісь… якійсь розказував чоловік, шо отак на високуй гори сидят і спевают, і кругом себе иесочок гребут” [13]. Найчастіше бачили русалок в пору, як пололи просо [13]. „На Тройцин тиждень, ну, то русалкі виходилі. Кричалоса, шо люди, стричаймо їх. А тепер вже русалок нема” [10]. Як і повсюди на Поліссі, в Сарненському краї широко поширені перекази про врятування пасічника, на якого хотіли напасти русалки, родичем, який був серед них [13]. Русалки гостювали на землі тиждень: „Тиждень Русалници. Ето от понеділка. В понедлок устают, а в другий понеділок лягают” [7]. „Ше в неділю - не, а вже на ноч то Русалница буде, аж до понеділка. В неділю -„Розигри”, у нас так кажуть… Ну, у понеділок вже конець русалки, вже вони розигриюца, одиграют своє за тиждень” [13].Обряди, пов’язані з поминанням покійників відбувались також на Провідній неділі після Великодня.  Відбувалося загальне поминання покійників ( в давнину - тризна), про яке часто згадується в науковій літературі. „Ішлі на кладбіще. Пекли хліб, пекли яєчню, яїчка варилі, м’ясо. Бралі квас, хто й горілку. 1 там пілі, поминані тиї души.., а потом розстілалі вкрай вже, коло дверей, як віходіть із кладбіща, то було тако-о: чистая полоса пригороженого, і там уже сядалі всі, хто вже такій, родствєннікі да усі вокруг, і викладалі своє все… І там їлі, моліліся Богу сперва, палілі свєчкі, каждий перед собою. І помоляца, а потом уже обходят тим квасом, хто поминає… Може, у кого і горілка, і кожне пирога клало, да зламлют на кускі, а було старцув такіх багато: хто такій бідний, хто покаїічений, то йшли, поміналі души, моліліса. Батюшка і всі всім роздавати тиї яїчка, хліб… І старці ішлі вже моліліса, поміналі души, і батюшка помінав” [13]. Поминали померлих і на Спаса: „На Спаса то носілі яблука і груши… і тоже поминалі. Берем уже тоже хліб, м’ясо чи шо таке да й тоже збираємоса вкупи, да хто поминаєм, хто так сидит, хто свіжо умер - да хто, то плаче, хто молиця, да як хто”…[13]  



Немовичани  
Досліджуючи історію свого села Немовичі, натрапив на досить цікавий і не зовсім зрозумілий факт- власники села Гольшанські володіли величезними маєтками на землях сучасної Білоруси та України - Дубровицьке і Степанське князівства, а родовим іх поселенням були землі в межах Ошмянського району /нині село Гольшани Гродненської області в Білорусі.
В 1571 році село Немовичі було подароване, як посаг, Андрію Курбському- московському боярину, воєводі, який через терор Івана Грозного втік до Литовсько – Руської держави і отримав від короля Сигізмунда Другого маєтності на Волині та 28 великих сіл, де створив першу московітську діаспору. Своїми маєтками і селами він управляв через своїх урядників з московітян, а сам проживав звичайно верст за 20-ть від Ковеля, в містечку Миляновичі. До втечі, будучи правою рукою Івана Грозного, жорстокі, диктаторські методи правління, Курбський запроваджує й на Волині. Перекази доносять, що приміром, його урядник вирив у замку водяну яму, запустив п явок та й садовив у них холопів. Звісно, що волинський люд, котрий проживав у його володіннях люто ненавидів князя і ніколи не вважав його своїм.
То хто ж ми такі, поліщуки - поляки, чи білоруси?
... Люди на Поліссі селилися спокон віків. Сюди збігалися далекі і близькі сусіди, рятуючись від неволі, вибираючи неймовірно важке, але вільне життя. Очевидно - власне і появився так народ поліщуків, народ, який народом ніхто не вважає. Але він є, хоч і не впускає у свою душу чужинців- неговіркий, скромний, стриманий люд. Світогляд цих людей з боліт приходить до сучасників через пісні- повільні і тяжкі, що нагадують вовче виття у непрохідних болотах.
Ще на початку двадцятого століття поліський край був невизнаним, неосвоєним, ведмежим і важкодоступним краєм Європи. Лише, завдяки полякам, які жадали вивчати те, що колись вважали своїм, більш-менш стало відомим минуле поліщуків, котрі майже непомітно пройшли тисячоліття християнства. Саме поляки наситили музеї світу тисячами фотоматеріалів і дослідженнями архаїчної народної культури первісно етнічного спів товариства, що незмінно повторює споконвічні форми суспільного суворого традиційного буття, властивого ізольованим групам.
У 1934-1937 роках Поліссям подорожував етносоціолог Юзеф Обремський. У одній із своїх робіт в 1936 році,він писав..."люди Полісся переважно не є ні українцями, ні білорусами – вони безнаціональні".
Зовсім інакше сприймали свій родовід поліщуки, свідченням чого є лист священика Никанора Котовича міністру народної просвіти, який писаний у 1915 році. ...»суміжні з Волинською губернією землі Білорусії- Гродненської губернії, заселені суцільним українським населенням, яке розмовляє своєю корінною українською мовою, у котрого всі звичаї, обряди, пісні, менталітет і навіть статура, тип обличчя, імена і прізвища є чисто українськими, серед якого нема жодного білоруса, а поляки в більшості випадків- це поміщики, які є окремим вкрапленням в поселеннях українського етносу».
Ось як в книзі "Росія" / видавництво Санкт- Петербург 1905 року/ ацентовано відміності між поліщуками і білорусами: "Пинчук по своему физическому строению, по языку и по одежде отличается от беларуса. Во всех отношениях он примыкает к жителям Волынского Полесья; следовательно пинчуки принадлежат к малорусскому племени. Пинчуки редко бывают высокого роста; почти всегда он среднего роста, широкоплеч, плотного сложения. Высокорослые и сухопарые составляют исключение. Лицо пинчука широкое, крупное, со значительно более выдающимися скулами, чем у белоруса. Цвет волос преобладает черный; светлорусых очень мало и они встречаются преимущественно среди женщин. Женщины также крепкого сложения, коренасты, круглолицы и большей частью с серыми глазами. Вообще пинчук отличается силой и здоровьем, несмотря на болотистую местность, в которой живет. Быть может этому способствует относительный достаток населения, который можно заметить, проезжая по Пинщине; наконец этому способствует обилие мясной пищи, так как дичи и рыбы водится множество, а пинчуки - прекрасные охотники и рыболовы.»
Хоча в часи Польщі Полісся було адміністративно відділено від Волині та інших українських земель, ніхто не перешкоджав поліщукам ходити на прощу до Києва чи Почаєва., або торгувати між собою. Одна мова, загальні звичаї поліщуків і волинян, господарська взаємозалежність у свідомості поліського селянина сидить досить глибоко. Тому приєднання Полісся до Білорусі на зїзді у Белостоку восени 1939 року видався поліщукам гіркою несподіванкою. І в міру погіршення матеріального становища білоруських поліщуків не полишала думка, про те, що якби вони залишилася в Україні, то не були б такими злиденними. Гаряче бажання повернутися до України охопило все населення Полісся Білорусії, але відповідь була одна- волю народних депутатів відмінити неможливо...
До 20-их рр. ХХ ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинське, Київське, Чернігівське, Брянсько-Жиздринське, Мінське, Могилівське, Гродненське. За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. А от сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинське, Мале, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів -Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.
У сучасній Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Але природно вони там залишилися і ніде не поділися через те, що їх приєднав до Білорусії Сталін тільки заради «політичної доцільності»: щоб дорога «Москва – Варшава» не проходила через Україну, щоб послабити міць України, як національного конкурента космополітичного СРСР, щоб збити на Берестейщині український націоналізм було розірвано єдинородну общину навпіл. Школи стали білоруськими, а викладати в них почали російською мовою українським дітям. Але наприкінці осені 1940 року Брестське керівництво пішло на поступки вимогам вчителів з Пінщини- у результаті на Брестщині і Кобринщині було відкрито 1530 українських шкіл, а в часи паспортизації величезна кількість поліщуків Білорусії назвали себе українцями.
Антропологічно всі поліщуки дуже близькі до українців. Переселенці ж, білоруси- /колоденці/ відрізняються від корінних поліщуків одягом без вишивки, обрядовими піснями, святкуванням релігійних свят, особливо Великодня і Івана Купала. Поліщукам зовсім невідомий такий популярний танець на Білорусі, як лявониха. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але корінні поліщуки не знають про них. Навіть кухня білорусів відрізняється від поліської. Білоруси варять ячміну кашу, а поліщуки пшоняну, у поліщуків почесне місце відведено борщу, а у колоденців- білорусів популярніший ячмінний суп з картоплею. Про вареники , галушки і інші українські страви, що з являються на столі у білоруських поліщуків частіше ніж в українців і згадувати нічого.
Між тим повернемось до нинішніх реалій. Берестейщина в складі Білорусі. Змінювати нічого не потрібно, паспорти міняти не слід. Хай ті, хто вважають себе білорусами такими і лишаються, лише хай знають, що казки про дреговичів придумали в Радянській Білорусії, після того, як Берестейщина попала в склад СРСР.
Видумувати тут нічого не потрібно, просто необхідно поважати і сприймати своє минуле, таким, як воно є насправді, а не прикрашеним і прилизаним партійними ідеологами.

 Полішукі (дуліби, червонноруси, руси) – східнослов’янська етнічна спільність, що має ознаки самобутнього етносу, корінні жителі Західного Полісся Білорусі, Україні та Польщі. В даний час у них немає єдиної етнічної самоназви і розвиненої єдиної етнічної самосвідомості. Згідно  ряду історичних джерел, в далекому минулому їх предки мали загальну назву «дуліби», а з назв окремих племен або груп племен дулібів відомі «бужани» і «волиняни». В історичних джерелах зазначено їх проживання на території Західного Полісся ще в першому тисячолітті н. е.. Зокрема, відомо, що в VII ст.мешкаючи на Західній Волині дуліби відбивали навалу аварів. З X ст. перебували в складі Київської Русі.
Частина етнічної території західних полешуков знаходиться в Білорусі, частина – в Україні, а частина – у Польщі (Західна Волинь і Підляшшя). Західні полішуки мають самобутні риси власної мови . Особливості традиційної культури, побуту, психічного складу, самосвідомості, мови, історично-державного розвитку виділяють західних полішуків серед інших слов’янських народів (білорусів, росіян, українців, поляків та ін) як однопорядкові з ними по глибині своєї неповторності та історичної своєрідності етнічної спільності , яку, гадаю, виправдано прирівняти до о
Найбільш аргументована в сучасній науці точка зору, згідно з якою західні полішуки є в основі своїй слов’янським народом. У генетичному плані проглядається найбільш близька спорідненість їх з білорусами, українцями, росіянами. Деякі дослідники вбачають таку ж близьку спорідненість західних полешуков зі словенцями, чиї прабатьки мігрували на територію нинішньої Словенії в VII ст. н. е..
Західне Полісся – етнічна територія західних полішуків. Назва Полісся згадується у Галицько-Волинському літописі (близько 1276), що збереглася в списках Іпатіївського літопису. Відносилося воно до території на південь від м. Копили, тобто приблизно до регіону, нині званому Поліссям. На території Західного Полісся західні полішуки компактно розселені, з нею пов’язано їхній етногенез та їх етнічна історія.
Західне Полісся, на відміну від Східного – це басейни річок верхньої Прип’яті та Західного Бугу (Бугу). Площа близько 50 – 60 тис. км. кв. Рельєф переважно рівнинний, висота 100-200 м над рівнем моря. Вододіли річок низькі і плоскі, проходять через болота, іноді через піщані дюни і вали. Є окремі пасма і височини (наприклад, Волинська). Річки течуть повільно по заболочених долинах. Клімат помірно континентальний. Протяжність теплого періоду року 250 – 260 днів. Опади від 500 до 600 мм на рік. Кліматична система Полісся в цілому та Західного Полісся, зокрема, істотно впливає на клімат усієї Європи.
Внаслідок антинаукового повного і некваліфікованого осушення Західного Полісся в другій половині XX ст., Особливо в Білорусі, географічні умови життя західних полішуків сильно змінилися.
Етнічна територія західних полішуків входить своїми частинами до складу Білорусі, Польщі, Україні. У геополітичному плані Західне Полісся займає стратегічне становище з точки зору взаємин Білорусі, Україні, Польщі, а також Західної і Східної Європи, у тому числі Росії. Західне Полісся – найпряміший сухопутний шлях руху з Росії (а також з значної частини азіатського регіону) в Західну Європу і навпаки.
За підрахунками, усього західних полішуків у світі понад 3-х мільйонів. Імовірно понад 2-х мільйонів західних полішуків проживає в Україні, понад півтора мільйона – в Білорусі, в тому числі в Західному Поліссі Білорусі – понад мільйон. Найменше західних полішуків проживає у Польщі. Багато західних полішуків проживає за межами Білорусі, Україні, Польщі, у тому числі в Австралії, Аргентині, Канаді, Росії, США.
Міст через Случ побудовано...
На етнічній території західних полішуків розташовані такі міста як Брест (Бересть, Берестя), Кобрин, Малорита, Пінськ (у Білорусі), Володимир-Волинський, Ковель, Луцьк, Сарни (в Україні), Мельник, Хелм (Холм) (у Польщі) . Багато з цих міст відомі з дуже давнього часу. На території Західного Полісся знаходиться значна частина заповідника «Біловезька пуща».
Західнополіський етнос сформувався на давньослов’янськой основі з дулібів, до яких належали племена волинян, бужан, частково з дреговичів, деревлян.
Історичний період формування єдиного етносу західних полішуків переважно з близькоспоріднених племен дулібів приблизно той же, що і єдиних білоруського, українського етносів – Х – ХУ ст.ст. Можливо, формування єдиного западнополесского етносу почалося набагато раніше X ст. Згідно з дослідженнями деяких істориків, бужани (одні з прабатьків нинішніх західних полешуков) нібито згадуються в історичних джерелах ще в V ст. до н. е.. під назвою будини, а в перших століттях н. е.. вони нібито згадуються під назвою серби (не ототожнювати з нинішнім сербським етносом). Бужани згадуються і в “Повісті временних літ”. Сукупність або навіть союз західноднополеських племен під назвою дуліби, основу якого складали бужани і волиняни, успішно воював, як зазначається в історичних джерелах, з аварами в першій половині VII ст. н. е.. На початку X ст. дуліби брали участь в поході князя Олега на Царгород. Згодом вони увійшли до складу Київської Русі.
"Поляна" весною. /Дамби не було/
Західні полішуки з початкового моменту формування їх як єдиного етносу складалися в якості державного народу з сильно вираженою державною самосвідомістю, що тяжіє до створення власної державності і до державної форми соціально-етнічного буття. Предкам нинішніх західних полішуків не був чужий і демократичний устрій (феодальний) громадської організації життя.
Сильна орієнтація формувала західних полішуків на державний устрій етнічного життя привела ще в глибоку давнину до повної ліквідації в них ознак родоплемінного суспільного життя: родоплемінної культури, родоплемінних зв’язків та організації. Західні полішуки в масі своїй відчувають благоговійний страх перед державною владою і багато хто з них одночасно прагнуть до неї.
Західні полішуки брали участь у боротьбі проти російської окупації на початку 1790-х років, на початку 1830-х років, на початку 1860-х років, проти польської окупації в 1920-х – 1930-х р. р., проти німецько-фашистської окупації в 1941 – 1944 р. р. У складі Великого князівства Литовського, Руського, Жемойтского та ін західні полішукіи брали участь у всіх справедливих і несправедливих війнах, які вело це князівство.
Державна історія західних полішуків налічує багато сотень років, починаючи з перших князівств приблизно в X ст. У XIV ст. найбільша частина західнополіських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Після смерті Романа Мстиславича в 1205 р. настав тривалий період розпаду створеної ним федерації феодального типу західнополіських і включених в неї інших князівств, яке історики називають Галицько-Волинським або Волинсько-Галицьким. Данило Романович був названий князем Галицьким, оскільки не його брата Василька, а саме його мав намір батько посадити на князювання в Галичі, в якому Роман Мстиславич заснував свою резиденцію, і зробити своїм наступником.
Після тривалої боротьби за нове об’єднання західнополіських земель і за приєднання до них земель інших народів Данило Романович створив  вельми централізовану для того часу велику за територією і сильну державу, з яким рахувалися в Європі. Римський папа наділив Данила Романовича титулом «король», а очолювану ним державу – назвою «королівство». Це держава отримала назву «Королівство Русія», але з офіційною православною церквою, а не католицькою, яку Данило відмовився визнати головною в Королівстві всупереч побажанню Ватикану зробити це в обмін на королівський титул. Громадян королівства “Русія” іноземці називали русами, і можливо, самі її громадяни називали себе русами. Деякі жителі Полісся, що потрапили під німецьку окупацію в 1-у світову війну, розповідали, що німці іноді називали їх русами.
Ні історичних, ні етнічних підстав для приєднання етнічної території західних полішуків як до України, так і до Білорусі не було. Вони ніколи до цього не входили до жодної з українських  чи білоруських держав. Адже Велике князівство Литовське, до якого увійшла в XIV ст. велика частина етнічних земель західних полішуків, було не білоруською державою, а багатоетнічною федеративною державою Етнічна територія західних полішуків не входила в єдину білоруську і в єдину українську держави, бо ж до XX ст. ні у білорусів, ні в українців не було держави, яка б об’єднувала  весь або майже весь етнос.  Галицько-Волинське князівство було західнополісько-українською  федеративною державою феодального типу, причому  на основі насильницького приєднання Галицької землі до Володимиро-Волинського князівства (двічі). Двічі до нього була насильно приєднана і Київська земля. Входження ж князівств предків західних полішуків в Київську Русь теж не не може бути підставою для чиїх-б то не було домагань, бо ж Київська Русь була  федеративною державою російського, українського, західнополіського і частково білоруського етносів.
У XX століття західні полішуки увійшли, не маючи значного шару своєї етнічно орієнтованої інтелігенції, щодо завершеної нормованої, літературної мови, системи національно-етнічного утворення, своєї державності і навіть культурно-мовної автономії, законів, що захищають інтереси західнополіського етносу. Проте західні полішуки не тільки страждали, боролися проти гноблення, за збереження себе як етносу.
Західні полішуки активно брали участь у визвольній війні 1648-1654 р.р. українського, західнополіського і білоруського народів за звільнення від гноблення польських та полонізованих українських, своїх і білоруських феодалів, спираючись при цьому на підтримку російського народу.
Західні полішуки внесли значний вклад у національно-визвольне повстання в межах колишньої Речі Посполитої за звільнення від Россійсской імперії. Велику роль зіграли західні полішуки у національно-визвольному повстанні  проти Російської імперії.
Однак , духовна та організаційна роз’єднаність західних полішуків, що виявляється й у відсутності позадержавних етнічних форм відносин, які могли б згуртувати цей народ, обумовлена ​​багатьма причинами. Є серед них і сучасні причини, викликані впливом науково-технічного прогресу, ускладненням суспільного життя, дедалі більшим взаємовпливом народів один на одного в процесі об’єднання людства, які розмивають і послаблюють родово-етнічні відносини. Вплив цих факторів виявляється в більшій або меншій мірі на всі народи, що йдуть по магістральний дорозі світового прогресу. У той же час на роз’єднаність західних полішуків впливають і причини, пов’язані з особливістю їх історичного шляху. Одна з них – вікове  придушення етнічної самобутності народу Західного Полісся, їх штучна примусова деетнізація (денаціоналізація) і асиміляція, позбавлення їх власних мови, культури, історичної пам’яті, території, державності. Проте це навряд чи першорядна історична причина. Є чимало народів (вірмени, євреї та ін), які піддавалися не меншим, а навіть більшим переслідуванням, ніж західні полішуки, проте зуміли зберегти свої глибоку самобутність, засновану на усвідомленому відчутті загально етнічного  кровного споріднення,свою історичну пам’ять перед лицем жорстокого світу. Вбачається, одна з істотних причин нинішньої  роз’єднаності західних полішуків – це те, що вони не мали повноцінної родоплемінної організації.Через що у них не сформувалися ні сильні, що передаються з покоління в покоління почуття кровно-етнічного споріднення, ні життєздатні організаційні структури, які відтворюють єдність етносу на недержавному рівні, ні життєві звичаї, норми, культурні традиції, міфи,казки, які здатні скріплювати цю єдність в історичній пам’яті народу і засвоюватися в процесі формування дитини як особистості.
Зараз, як ніколи потрібні етнічні взаємодопомога, солідарність, взаємо підтримка в ім’я виживання і розвитку свого етносу перед обличчям постійних погроз його життєздатності з боку жорсткого і жорстокого світу. Слід розпочати   відтворювати внутрішньо етнічні відносин на загальному  рівні поліської культури. Час заявити,  що багато західних полішуків, щоб якось утвердитися, вийти з касти знедолених, в яку ми часто самі себе заганяємо, змушені формально оголошувати себе білорусами, поляками, росіянами, українцями. Мабуть не слід морально засуджувати за це простих людей. Проте свідома орієнтація на підтримку відродження та розвитку західнополіського етносу тих західних полішуків, які в силу своєї освіти, видного суспільного становища, доступу до високої влади, великих економічних можливостей, (включаючи бізнесменів, підприємців, керівників державних підприємств тощо), потужного інтелектуального потенціалу здатні багато чого зробити для розквіту свого етносу, для затвердження його на світовому співтоваристві народів як рівноправного і шанованого партнера…





Сарненщина у 19-му столітті.
У ХІХ на початку ХХ століть українське Полісся в межах Російської імперії розміщувалось на теренах вище міста Рівного- Новоград -Волинський- Радомишль: на сході цей етнографічний район обмежений Дніпром, а на заході- річкою Горинь. Після Першої світової війни відбулися значні зміни в політичній підпорядкованості земель Полісся. Зокрема 4 лютого 1921 року частину земель Волинської губернії було поділено та зараховано до новоутворених Волинського і Поліського воєводств Польщі. Точніше, частина Вирівської волості відійшла  до Клесівської гміни Сарненського повіту Поліського воєводства.  До цього ж повіту відійшли також колишні волості Рівненського повіту Волинської губернії: Немовицька, Висоцька та Дубровицька.
Переважна більшість поселень, що на початку ХХ століття входила до Косирицької волості Овруцького повіту 1921 року відійшла в склад Сарненського повіту. Подальшу реформу адміністративного  устрою, що позначилась на поселеннях Сарненського повіту, провели 1930 року, коли цей повіт приєднали  до Волинського воєводства.

До 1911 року у Рівненському повіті Волинської губернії знаходились  і 11 поліських волостей: Березненська, Вирівська, Висоцька, Деражнянська, Дубровицька, Костопільська, Любиківська, Немовицька, Селищанська, Степанська та Стиднинська і займали 6459, 6 квадратних кілометрів або 75 відсотків площі всього повіту. Упродовж 1858-1884 років чисельність населення у 8-ми з 11-ти адміністративних одиниць зросло 2,8 відсотка у Костопільській волості, до  28,5 відсотка – у Немовицькій, а в трьох інших- зменшилось  від 1 відсотка у Дубровицькій волості й до 15 відсотків- у Березнянській.
У середині 60 років ХІХ століття у межах Волинської губернії, яка перебувала у складі Російської імперії, налічувалося 3464 населені пункти, з них 3317- поселення сільського типу. До 1883 року загальна кількість їх зросла і становила вже 5089 населених пунктів. Отож лише за неповних 30 років кількість поселень на землях нашого краю зросла на 53 відсотки.
У 1921 року на території Рівненського повіту, що увійшов до складу Польщі налічувалося 1010 поселень, із них 61 відсоток перебували на території колишніх поліських волостей. З 1910 по 1921 роки зникло 184 поселення, тоді, як виникло 185. Зокрема у Немовицькій волості з обліку було знято 6 поселень, а зафіксовано 10нових, у Степанській волості 16 і22- відповідно.
Згідно з даними адміністративно-територіального устрою УРСР від 1 вересня 1946 року на відміну від початку 1920 років кількість населених пунктів скоротилося на 13,8 відсотка. Однак на території колишніх поліських волостей процес розвитку поселень був різний; у семи з одинадцяти північних волостей Рівненського повіту, порівняно з даними 1921 року, зменшення кількості поселень сягнуло від 16, 6 у Дубровицькій волості до 7,8 відсотків- у Костопільській. В той же час кількість населених пунктів збільшилася на : 5 одиниць у Степанській волості і 37 одиниць у Немовицькій, 83 одиниці – у Вирівський.

У Немовичах...

Велику групу сільських поселень  Полісся становили хутори,фільварки, урочища і лісові сторожки. Дуже поширеним  типом поселення був “хутір”-сільське, часто однодвірне поселення за межами села. Спорадично “хуторами” й “урочищами” називали поселення на лісорозробках. Так у списках населених пунктів значиться Лісовий Двір і Лісопильня Степанської волості, натомість, як “урочище”, спершу фігурує Рудня Карпилівська  Немовицької волості.
Стрімкий ріст кількості хуторів сприяв циркуляр №15 виданий Головним управлінням землевпорядкування і хліборобства Російської імперії 25 квітня 1908 року, яким перед повітовими землевпорядними комісіями було поставлено завдання по створенню в усіх повітах показових селянських господарств, завдяки чому, до 2011 року загальна кількість поселень у Волинській губернії зросла на 138 відсотків, лише за п”ять років після видачі циркуляру, кількість поселень збільшилась на 327 одиниць.
На жаль брак даних у міжвоєнний і повоєнний періоди не дає змоги простежити подальший розвиток поселень. До того ж багато населених пунктів було перейменовано на радянський лад і вони появились в документах, як нові окремі поселення. Відомо, що вже у 1946 році на території українського Полісся кількість поселень зменшилась на 67 відсотків. Через той же брак даних про кількість поселень на 1951 рік, не можливо достеменно визначити конкретний період часу,коли почалася ліквідація малодвірних поліських поселень. Однак навіть ті похідні дані, що, засвідчують- ймовірно, зменшення кількості поселень було значним у період створення колгоспів, у які примусово концентрували селян, через усуспільнення землі, що й привело до зникнення хуторів. Бо ж, вже у статистичних характеристиках за 1951 рік “двір”, як основний елемент господарської характеристики населеного пункту вже не значиться, основним показником для характеристики населеного пункту обрали “колгосп” і кількість “хатніх” номерів…
В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.
З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
Серед 11 повітів Волинського воєводства Сарненській повіт був на другому місті за площею землі, на якій він розташовувався. Загальна площа складала 5477,8 км. кв. Під сільське господарства припадало 2128 км.кв., однак орної землі було тільки 978 км.кв.; під лісами знаходилось 1898 км.кв. На такій великій площі проживало: в 1921 р. – 131990, 1931р. – 181098, 1938 р. – 209800 осіб (п’ятий показник у воєводстві).
Значна частина населення займалась сільським господарством- 145 772 осіб, тобто 80,4% від всього населення (дані на 1931 р.). Основні ж земельні ресурси, а це 190 тис. гектарів землі, належали всього 113 крупним землевласникам, в той час коли майже 17 тисячам селянським господарствам, які мали наділи від 2 до 10 гектарів належало 96 тис. гектарів землі. Однак, погані землі, відсутність робочої, продуктивної худоби, примітивне сільськогосподарське знаряддя – соха, дерев’яне рало і дерев’яна борона, зумовлювали низький рівень урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Місцеве населення не могло себе прогодувати.
Голод і злидні гнали сільську бідноту у Сарни, Костопіль, Рівне, де вона сподівалась знайти роботу. Проте і в містах життя не було кращим, там панувало безробіття.
Промисловість в Сарненському повіті розвивалась дуже слабо. Вона була пов’язана переважно з лісовими ресурсами, покладами будівельного каменю, торфу, продукцією тваринництва. Станом на 1936 р. в повіті було зареєстровано всього 209 підприємств (для прикладу: в Дубенському повіті – 296, Рівненському – 457), серед яких: 28 цегельних заводи, 22 каменоломні, 1 завод з виробництва скла, 17 смолярень, 27 тартаків, 61 млин, 12 фабрик з виробництва олії, 2 молочних кооперативи, 1 друкарня. Тут було задіяно всього 16652 особи – 9,2 % населення
На низькому рівні були торгівля і побутове обслуговування. Так, наприклад, власниками торговельних точок в повіті було всього 1458 осіб, в той час, як тільки в одному Рівному їх було 1892 особи. В самій же торгівельній і обслуговуючий сфері працювало лише 3063 особи, що становило 3,4%.
Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати.
Погана земля – ще одна з причин недолі поліщуків. Намагались вони заробляти на тартаках. Однак деревообробна промисловість не набула належного розвитку, дрібні напівкустарні підприємства цієї галузі забезпечували роботою мізерну кількість робітників. Ліс здебільшого вивозили в необробленому вигляді.
Поліщуки голодували, бідували, і саме тут широкого впливу набула «всіляка демагогії більшовиків», які обіцяли поліщукам краще життя за порядками, які на той час вже існували «по тому боці греблі». Коли ж українські активісти намагались розповісти селянам, який «рай» на тому боці, що там найбільша в світі неволя, голод і пекло, поліщуки не вірили, говорили, що це випадки, а їх підкупили пани.
Загал українського організованого громадянства Поліссям не цікавився, на місцях бракувало української інтелігенції, національної української преси тут майже не було. Натомість дуже активно по селах розповсюджувалась комуністична преса. Автор закликав свідомих громадян повіту долучитись до справи організації на Сарненщині українських кооперативів, осередків освіти та культури.
20 років проіснував Сарненський повіт. 4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т.ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів – Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район…
 Отже,восени 1939 року за пактом Молотова-Ріббентропа  Полісся було включено до Української  і Білоруської Соціалістичних Республік Рад. Тут буде доречно  процитувати слова  відомого дисидента з українського Полісся Володимира Леонюка: “Указ від 4 грудня 1939 року, радянського уряду демаркації, проблема безглузда. Бо ж приєднання української частини Полісся до  БРСР, призвело до того, що в результаті  близько мільйона українців- Поліщуків  опинилися за межами своєї республіки”.
Звісно, згоди Поліщуків ніхто й не питав, навіть для створення гарного враження тут ніхто не проводив опитування, або навіть показового огляду населення, щоб визначити його національність і побажання.
Ці дії дали відповідні  результати, звичайно, зараз більшість жителів Західного Полісся не має почуття приналежності до українського народу, навіть не знає, що мова, якою говорять у повсякденному  спілкуванні  є українською мовою.
Перед  Другою світовою війною Українське Полісся було одним із найблагополучніших регіонів Європи, славилося чистими, сповненими життям лісами, річками, прекрасними озерами, грибами, рибою, дичиною, унікальними представниками рослинного й тваринного світу.
Сьогодні ж Полісся — регіон із найзагрозливішою екологічною ситуацією в Україні та Європі. Інтенсивне вирубування лісів, необґрунтовані обсяги осушення боліт і видобутку торфу, забруднення хімічними препаратами сільгоспугідь, промислові забруднення, негативні наслідки розробки гранітних кар’єрів і, насамкінець, жорстокий ядерний удар чорнобильської аварії призвели до критичного екологічного стану.

На осушених болотах
Забрудненню піддалося більше 200 000 км2, приблизно 70% — на території Білорусі, Росії і України.  Значному забрудненню піддалися  ліси. Рівень забруднення річок і більшості озер в даний час низький. Проте в деяких озерах, в яких немає стоку, концентрація цезію у воді і рибі ще протягом десятиліть може становити небезпеку.
Величезним лихом для Полісся стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на Поліссі розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася на 1,6 млн. га. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому: 24,4 % їхніх площ втрачають родючість через дефляцію (вітрову ерозію), 47,1 % — через підкиснення, 17,7 % — через водну ерозію. Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8—1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби … Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.
Кілька років тому поетеса і постійний член чорнобильських експедицій Ліна Костенко сказала, що «ми втрачаємо світ культури поліщуків», етнографічної групи, яка здавна проживала в басейні річки Прип’ять: - «Це ж пропадає наш поліський етнос. Зараз я маю можливість передати вам слова одного чоловіка з Ладижичі. Колись, ми вже виїжджали з села, як раптом біжить до нас ще молодий зовсім чоловік. Він десь почув, що я письменниця, – розповідала якось Ліна Василівна. - Там вони можуть і не знати, що за люди до них приїжджають. Він підбігає до мене і каже: «Не бійтеся (наче я чогось боюся!). Ми – українці. Але ми – поліщуки. Тобто він думає, що я боюся, що вони відмовляться від своєї ідентичності. «Так ви їм скажіть там: не дайте пропасти народу!» – Додав він. Ви ж розумієте, таке переселення цих поліщуків – це етноцид, це, безперечно, злочин. Без розуму, без поняття, хто їх міг так розсипати-розкидати! А тепер сказали, що сільська молодь буде моніторити  рівень радіації у мертвих селах …».
Я ж доповню :”Тут  люди живуть у таких умовах, в яких жити не можна. Деякі спиваються…”І не дай Боже, щоб  наше Полісся перетворилось на міфічну Атлантиду, про яке дуже скоро будуть складати легенди! Мова йде про людей з 635 населених пунктів – понад 650 тисяч осіб. Такий приблизно цей материк поліського етнокультурного буття, якому загрожує повне знищення і забуття.

 Якось на тлі гострих суперечок навколо діяльності ОУН і УПА  геть осторонь від очей дискутантів залишаються події, що мали місце  на Волині та Поліссі в роки Другої світової війни. В Україні домінує точка зору, що зводиться до принципу або-або . Або наші історики висвітлюють радянський погляд на проблеми війни (з героїзацією радянських партизанів Ковпака, Сабурова, Вершигори, Федорова, Медведєва), або ж протиставляють УПА як якусь альтернативу. Бандера і Шухевич підміняють собою Сталіна і Жукова. Важливий момент: якось забулися імена людей, які стояли біля витоків Української повстанської армії – Лебедя, Климишина, Стахіва. Просто після війни вони перейшли в табір опонентів Бандери
 Але ще менше говорять про людей, які раніше від бандерівців організовували опір у волинських лісах, воювали, намагалися зі зброєю в руках захищати свою батьківщину. Чи не УПА єдиної … І не загони, що визнавали верховенство Степана Бандери, були першими партизанами на півночі України.
Однією з перших груп, що виникли ще влітку 1941 року – відразу ж після початку війни між СРСР і Німеччиною, був загін Тараса Боровця «Поліська Січ», що почав свою діяльність у Сарнах на Рівненщині. Сам Боровець в мемуарах «Армія без держави» писав, що діяльність свою він почав ще до нападу Німеччини, нелегально переправившись на радянську територію, хоча у його спогадах є чимало нестикувань …
Передісторія Боровця була досить повчальною. Невдалий підприємець, що зібрав гроші на будівництво важливих об’єктів, він намагався обдурити акціонерів, за що був спочатку побитий (наслідком побиття стала епілепсія), а потім рішенням польського суду потрапив на кілька років за грати. Вийшовши на свободу, Боровець намагається прилучитися до тих чи інших політичних таборів, проте безуспішно. Пройшовши через дружбу з монархістами (зокрема з доктором Осипом Назаруком – представником гетьмана Скоропадського в Галичині), він опиняється в таборах націоналістів, а потім представляється довіреною особою президента Української Народної Республіки у вигнанні Андрія Левицького. Нібито саме за завданням Левицького він починає створювати озброєний загін на Поліссі. Хоча є чималі підстави вважати, що Боровець (діяв під псевдонімом Тарас Бульба) був звичайним самозванцем-авантюристом, що скористався ситуацією і загальної військової плутаниною для того, щоб потиснути лаври народного вождя.
Вже влітку 1941-го «Поліська Січ», вступивши в контакт з німецьким командуванням, здійснює операції в лісах, винищуючи невеликі групи червоноармійців, що залишилися на окупованій території. Але в листопаді того ж року Боровець отримує завдання – знищити всіх євреїв, що живуть в Олевську та прилеглих селах. «Поліська Січ» відмовляється виконати доручення і розформовується. Правда, вже в самому початку 1942 року Боровець знову збирає свій загін, просувається вглиб Волині і починає підписувати свої відозви як командир Української повстанської армії «Поліська Січ». Так абревіатура УПА вперше з’являється в ході Другої світової війни .
Німці досить спокійно ставилися до існування партизанських загонів на Поліссі. У болота нацисти намагалися не лізти – саме тому на «нічийній» території процвітали «республіки», очолювані якимись польовими командирами. За великим рахунком, німці залишили проблему цих республік і партизанських загонів на потім. І вирішувати її почали в 1943-му, коли загони стали укрупнюються, і виникла небезпека спільних бойових дій між українськими польовими командирами та керівниками червоних партизанів.
Так каральні акції проти Яворенко та Фронту української революції було здійснено лише тоді, коли цей партизанський загін напав на Кременецьку в’язницю, звільнивши в’язнів. Влітку 1943-го група Яворенко знищила військового коменданта Кременця полковника Егера. У Дермані, в підземеллях монастиря Яворенко організував підпільну друкарню, яка проіснувала до 1953 року.
Одночасно на Волині починають створюватися збройні групи, що називалися «Військовими підрозділами ОУН-СД» (організація Степана Бандери – на відміну від ОУН Андрія Мельника – до 1943 року самойменовалась «Організацією українських націоналістів самостійників-державніків», тобто ОУН-СД). Біля витоків цих структур стояли Дмитро Клячківський («Клим Савур»), Юрій Стельмащук («Рудий»), Григорій Перегіняк («Коробка») та інші. Ідейне керівництво бандерівськими загонами здійснював Микола Лебедь, який вимагав від бійців неухильного дотримання партійної ідеології та підпорядкування політичному проводу ОУН-СД. Оступилися чекали суворі покарання – бандерівська служба безпеки була не менш пильною, ніж радянські особісти. А те, що між різними політичними таборами в націоналістичному середовищі йшла війна не на життя, а на смерть, – факт досить відомий.
Кінець весни 1943 року призвів до ускладнення ситуації: німці все ж почали прочісувати ліси в пошуках партизан. З півночі стали підходити радянські партизани, спочатку налаштовані на координацію дій по боротьбі з німцями, але пізніше, отримавши інструкції з Великої землі, розгорнули війну проти некомуністичних польових командирів. За однією з версій, комісар загону Сидора Ковпака Семен Руднєв загинув від рук своїх же товаришів, оскільки наполягав на необхідності створення спільного фронту з націоналістами проти нацистів. Після того як Ковпака фактично змінив Петро Вершигора, відносини між польовими командирами волинських лісів і командуванням червоних партизанських загонів стало відверто ворожим – відкрилася війна на знищення.
… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі волинянина, якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, яворенковци, бульбівці … Кожен партизанський загін займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу …
Радянські партизани на території Західної України поводилися анітрохи не краще за повстанців, що відбито в сотнях радянських документів, які не дають підстав засумніватися в їхній автентичності. Так, комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова П.Миронов у своїй доповіді начальникові обласного партизанського руху в березні 1944 р. щодо цього писав: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і з заходом у села вони чинили майже повальне вилучення худоби й майна й убивали чоловіче населення в порядку помсти за загиблих диверсантів. Так було в селі Більчаки (Людвіпольського району), де з’єднанням т. Шитова в черв
ні 1943 р. було спалене майже все село. Так було в селі Загата Сарненського району з боку з’єднання т. Скубка. Те ж робили й інші з’єднання. Отаке примусове вилучення худоби, майна й убивство чоловічого населення — все це відштовхувало населення Західної України від нас, воно ставало проти нас і переходило на бік націоналістів. Ми ж своєю поведінкою давали поживу агітаторам націоналістів».
Кардинально різні цілі, що переслідували український повстанський рух і радянські партизани спонукали між ними війну. Повстанці прагнули створити незалежну українську державу, борючись з усіма зайдами на українські землі, натомість червоні партизани боролись за відновлення радянської влади. Зрозуміло, що через таку кардинально різну мету порозуміння знайти було надзвичайно складно.
Після катастрофи, що спіткала Червону Армію влітку сорок першого, радянського впливу на Правобережній Україні практично не відчувалося. Групи оточенців, диверсантів і підпільників були майже повністю знищені органами німецької держбезпеки разом з місцевою міліцією до весни 1942 року. Тому наприкінці травня почалося засилля радянських партизан з Брянщини, Орловщини і Білорусі, або перекидання повітряним шляхом з-за лінії фронту. В середині червня 1942 року в лісах Рівненщини була скинута група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на окупаційну адміністрацію, за що страждало ні в чому не вине місцеве населення, адже за кожного вбитого німця жандарми розстрілювали п”ятьох поліщуків, а за підірваний ешелон страждало все ближнє до залізниці село.
З листопада сорок другого на Волинь і Полісся починають прибувати  російські партизанські з”єднання. У лютому 1943 року перекинутий на Полісся  генерал Бегма В. створює Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опановують Західним Поліссям. Під головний удар партизанів попадає залізниця Брест-Ковель-Сарни-Київ. Розпочинається запекла боротьба проти  українських січовиків разом з поляками, для чого в лютому сорок третього було спеціально створено польський партизанський загін ” Єще Польська не згінєла” під командуванням співробітника НКВС  Р. Сатановського.
 Тарас Бульба у старшинській школі побіля Сарн.


Перша велика сутичка між січовиками і партизанами відбулася наприкінці  зими сорок третього року біля села Заморочне на Рівненщині, де сотня Г. Перегіняка І Яреми наголову розбила партизанів, спалила табір, захопили коней і вози з провіантом а застрелили 15 партизанів. Того ж таки дня повстанці атакували ще один партизанський  табір біля села Озерське, який пограбували і знищили дотла.
У відплату за напад оунівців і опір сільської самооборони 25 лютого 1943 року Ковпак спалив декілька сіл у Сарненському, Степанському і Костопільському районах. У відповідь українські повстанці атакували партизанів в районі Сарн і Володимирця. В помсту за це, диверсанти Мєдвєдєва знищили с. Богуш, розстріляли при цьому 70 мешканців села і відразу ж після бою відійшли у ліси за річку Случ.
-Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.
У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський.
 Той Медвєдьов – із Росії – мацкаль, кацап х…в. Так той, б..дь, хати палив. Там до лєсу якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний очевидець Терешко Крат.
29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.
З 20 травня до 1 серпня 1943 року через Рівненське Полісся з”єднання І. Федорова здійснило два рейди. Під час цих рейдів було вбито 163 українські патріоти. Намагаючись залякати поліщуків терором партизанський командарм Т.Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком очевидно, що така помста “народних месників” падала в основному на селян.
Намагаючись залякати українських патріотів терором командарм всіх українських “народних” месників Т. Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків.  Цілком зрозуміло, що така помста падала на простих, ні в чому не повинних селян. Але вже в травні цього ж року було наказано знищувати ті повстанські загони, які нападають на партизан, а також ліквідовувати їх командирів, а рядових намагатися перетягнути на свій бік.
З початку червня 1943 року партизани починають застосовувати нову тактику- намагаються заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади, бази, проводять мобілізацію місцевого населення, при цьому  заперечують факти свого підпорядкування Кремлю і намагаються переконати населення, що ведуть боротьбу “За Суверенну Соборну Українську Державу з демократичним устроєм.”
З огляду на такі обставини ОУН-УПА  передислоковується на Полісся, в райони річок Прип”ять, Стир, Горинь, Случ. Ведуть запеклі бої, намагаючись втримати за собою ліс й не допустити проходу червоних з Поділля і південної Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.

У червні 1943 року знаменитий рейд з”єднання С. Ковпака на Карпати. Завдяки дипломатичному таланту комісара С. Руднєва партизанам вдалося безперешкодно  пройти через Волинь і Полісся, але на Галичині  партизани вдалися до терору, що й зіграло недобру послугу для них в серпні, коли основні сили Ковпака були розбиті німцями в Карпатах, народна галицька самооборона добивала розрізнені рештки партизанів.
У жовтні-листопаді 1943 року бойові дії між ОУН-УПА й радянськими партизанами переросли в подальшу ескалацію. З наближенням фронту партизани все більше наповнювали  ліси Волині і Полісся і навіть почали проникати на Галичину. Повстанці зі свого боку, щоб ефективніше “викурювати” їх із своєї території зривали партизанські господарські заготівельні операції – суворо з нелюдською жорстокістю карали тих селян, які “добровільно” під страхом смерті всієї родини, давали партизанам провізію.
Ось  як  про свою страшну трагедію  тих часів,що  трапилася в селі Немовичі, що на Сарненщині розповідає сама її жертва і безпосередня очевидця Баєчко Олена:
-Вночі до нас, в хату увірвалися “лісові брати”,бо несвоєчасно батько здав їм провізію. Мені тоді й не виповнилось і шести років.
На моїх очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл переді мною. Чисто українською сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…
Вікна і двері наглухо забили досками.  Я голодна і  на смерть настрахана цим жахіттям  просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили”…
Найбільші бойові баталії розгорнулися в грудні 43 року, коли  одна і друга лісова “братва” створювала запаси на зиму…
У січні-лютому 1944 року більшу частину Волині та Полісся зайняла Червона Армія, німці контролювали лише західну частину Волинсь- кого   краю. В цей період ситуація ситуація в протистоянні між партизанами і повстанцями кардинально змінилася. Радянські партизани не цуралися допомоги польської Армії Крайової, а повстанці не втрачали   нагоди залучати собі на допомогу німецьких жандармів. Є  відомості про те, що на Поліссі в Сарненських лісах повстанці проводили спільні операції проти партизан з німецькими силами безпеки, отримували від німців зброю і лікувалися після поранень у німецьких польових госпіталях.
Загалом, звітуючи у квітні 1944 року, генерал В. Бегма акцентував на тому, що у 43-44 роках лише на Рівненщині у боях з партизанами загинули 2275 повстанців. Правда, важко сказати, скільки часток з цієї цифри припадає на мирних мешканців.



Вони віддали  життя заради Нас; і були ж вони молоді, хотіли жити, орати поле, ростити дітей і внуків. Але змушені  були йти в ліс.
§  Не мобілізаційна карта покликала їх у бойовий стрій. Їх вела у бій з окупантами незломна воля і беззавітна відданість рідному краю…, за нього вони життям жертвували, або від ран кривавих в походах гинули чи замучені в тюрмах і в землі  чужій  і своїй поліській спочивають.Отож пам”ятаймо про Них,  наших  земляків, про тих, хто вже ніколи не прийде…
§                                             ЛИСТОК                                                                         ПАМ”ЯТІ І СЛАВИ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ РІДНОГО КРАЮ, МЕШКАНЦІВ  НЕМОВИЦЬКОЇ ОКРУГИ     ВІДДІЛУ “ЯРЕМИ”  ОУН-УПА ПІД ОРУДОЮ КУРІННОГО  ЖУКА НИКОНА ЮХИМОВИЧА  НА ПСЕВДО “ТИМІШ” “ЯРЕМА”, “СТАЛЬНИЙ”
§     —————————————————————————–
§   УЧАСНИКИ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ І СІЧОВИКИ:
§   с. Немовичі:
§  Зареєстровано борців-154, загиблих – 62 , репресованих  - 55
§   с. Катеринівка:  - зареєстровано 14,  репересовано 12.
§  с. Зносичі:     -Зареєстровано 132 , Загиблих -72, репресованих -45 борців.
§  Члени ОУН-УПА засуджені московсько-комуністичним режимом до концтаборів смерті:
§  с. Немовичі:
§  Артюх Северин 1916 р.н.,Баєчко Борис Іванович 1922 р.н.,Баєчко Лаврін Олександрович,Баєчко Панас  Іванович 1925 р.н.,Баєчко Панас Іванович 1925 р.н, Батаревич Надія Григорівна,Батаревич Олімпіада Григорівна,Батаревич Степан Григорович 1908 р.н.Бебін Тихін 1918 р.н.,Борисюк Іван 1926 р.н., Васильчик Клим 1920 р.н.,Гущик Дмитро Степанович 1920р.н,, Данильченко  Володимир 1907 р.н,Жук Василь Теофілович 1922р.н.,Жук Сергій Теофілович 1927 р.н.,Зубчинський Василь Констянтинович 1925р.н.,Кишенко Віктор 1922р.н.,Кишенко Іван Якимович, Кишенко Олександра Гнатівна, Ковпак Іван Мусійович,Крат Адам, Крат Андрій Дем”янович 1918 р.н.,Криницький Василь, Мазур Надія 1923р.н.,Малаш Катерина Іванівна 1922 р.н., Малаш Федір 1920 р.н.,Мелещук Іван Талимонович, Мелещук Федір Талимонович 1926 р.н.Мельник Віктор Гнатович 1925 р.н.,Мичка Іван Андрійович 1922 р.н.,Мичка Михайло Іларіонович 1918 р.н., Мичка Михайло Сакович 1918 р.н.,Мичка Сергій 1902 р.н, Мичка Степан Максимович 1925 р.н, Мичка Трохим Іларіонович 1917 р.н.Міхнов Микола Васильович 1925 р.н.,Пацьола Василь Олексійович 1926 р.н.,Пацьола Олександр Іванович 1918 р.н., Радчук Оксент, Савчин Іван Іванович 1926 р.н., Свирид Іларіон Максимович 1918 р.н., Семенюк Катерина Кирилівна 1918 р.н, Семенюк Марія 1919 р.н., Шапірко Іван Іванович /”Лісовий”/ 1922 р.н.,Яковець Іван 1925 р,н.,Яковець Сергій 1927р.н., Яковець Яків 1908 р.н.,Берчакова Оксенія, Берчакова Параскови,Степанець Станіслав 1916р.н….
§  село Катеринівка:
§  Барабаш Марія Ксенофонтівна 1904 р.н, Добридень Федір Самійлович 1904 р.н,,Кальницька Ганна Степанівна 1919 р.н., Кальницький Лаврін, Карпенко Катерина, Кунік Степан Григорович 1918р.н., Панасюк Володимир Олексійович 1925 р.н, Панасюк Ганна 1900р.н,Панасюк Леонід Олексійович 1926 р.н. Панасюк Сергій Олексійович 1926 р.н., Ткач Іван Васильович, Ткач Лідія Василівна, Ткач Тетяна Филимонівна 1926 р.н…
§  Село Зносичі:
§  Боротюк Ганна Семенівна 1926 р.н.Вакулко Йосип Дем”янович, Вакулко Карпо Созонович, Вакулко Петро Олександрович, Власюк Михайло Григорович, Власюк Олена Марківна 1924 р.н.,Власюк Трохим Маркович, Гудімов Агафія,Дорошко Павло Минович 1898 р.н.,Дорошко Раїса Павлівна 1923 р.н, Заноза Олена Трохимівна 1924 р.н., Кічан… Петрівна, Кічан Агафія Федорівна, Кічан Анастасія Григорівна 1924 р.н.,Кічан Василь Карпович, Кічан Віра Іванівна 1924 р.н.,Кічан Ганна Кузьмівна 1921 р.н,Кічан Ганна Павлівна, Козенець Анастасія Йосипівна 1923 р.н, Козенець Ганна Дмитрівна 1922 р.н.,Козяр Уляна Климівна 1898 р.н.,Левков Петро Якович, Левков Христина Петрівна, Леончук Петро Григорович 1932 р.н., Лобасюк Трихін Кирилович 1922р.н., Мельник Євдокія Терентіївна 1923 р.н., Мельник Любов Сидорівна 1923 р.н.,Мельник Олександра Павлівна,Мельник Федір Терентійович, Наконечна Ганна Дмитрівна 1922 р.н.,Панасюк Любов Петрівна, Панасюк Павло Петрович, Пархомчук Пелагія, Пархомчук Петро, Пархомчук Ярина Іванівна 1924 р.н.,  Петрик Арсон Петрович, Петрик Григорій Лук”янович, Самолюк Петро, Семенюк Петро Андрійович, Строк Василь Михайлович, Тишков Григорій Олександрович 1920 р.н., Цюй Ольга Микитівна 1925 р.н., Ющик  Таїсія Мусіївна…
§  Загинули у боротьбі з окупантами:
§  с. Немовичі
§  Баєчко Іван Іванович 1919 р.н.,Баранов Дем”ян Северинович  /”Шабля”/1923р.н.,, Баранов Северин Северинович 1918 р.н, Батаревич  !! Євгеніївна, Батаревич Євген Григорович/ “В”юн,”" Потап”, “Карпо”/ 1900 р.н,Батаревич Іван Євгенович 1927 р.н, Батаревич Микола Євгенович 1925 р.н, Батаревич Тетяна 1903 р.н., Бебін Яків Михайлович 1925 р.н,, Боровик Іван 1918 р.н., Васльчик Микола 1917 р.н., Васильчик Олексій Васльович 1907 р.н., Васильчик Семен 1904 р, н.,Добровольський Василь Олексійович 1921р.н, Дячук Макар Гнатович, Дячук Петро Маркович, Дячук Пот ап Гнатович 1906р.н.,Карпов Олексій 1922 р.н,Карпов Трохим 1925 р.н.,Кишенко Антін Іванович 1915 р.н, Кишенко Леонтій Іванович 1912р.н, Кишенко Федір Григорович 1926 р.н., Ковальчук Михайло Якович 1918 р.н., Ковпак Мусій, Колядко Володимир Тихонович 1918 р.н, Колядко Михайло, Колядко Семен 1920 р.н, Крат Дем”ян, Крат Іван  Харитонович 1920 р.н.,Мазур Зіновій Сакович 1914 р.н., Мазур Юхим 1918 р.н. Малаш Іларіон Титович 1918 р.н., Мельник Гнат Петрович 1904р.н.  Мичка Іван 1910 р.н., Мичка Клим Гордійович, Мичка Пилип 1918р.н.,Мичка Семен 1924 р.н., Міхнов Василь Зіновійович 1927 р.н., Міхнов Іван Васильович / “Байрак”/ 1912р.н.,Панчук Титко Кіндратович 1924 р.н.,Пацьола Іван 1924 р.н, Пацьола Михайло, Пацьола Роман 1925 р.н.,Савчин Олексій Степанович 1900 р.н./ голова села/, Свирид Олексій/ голова села/,, Семенюк /Жук-Семенюк/ Никон Юхимович 1919 р.н. -курінний “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”/., Таргоній Микола Олександрович 1927 р.н., Таргоній Микола Олександрович, Таргоній Олександр, Таргоній Федір 1922 р.н., Шостацький Микола 1926р.н., Ющик Петро Євгенович 1908 р.н. / голова “Просвіти”/, Яковець Наум Іванович 1900 р.н., Яковець Феодосій Григорович 1910 р.н., Володимир Євтухович, Михайло Прохорович  1918 р.н.,Трохим /Степанець/ 1925 р.н.
§  с. Зносичі:
§  “Кишка”, Михайло,Ярмушко Федір 1916р.н.,Ющик Павло Арсонович,Ющик Олександр Мусійович, Ющик Іван Семенович, Ющик Адам Артемович, Юрчик Олексій Іванович 1918 р.н., Юрчик Ніна Іванівна 1925р.н.,Тищук Терентій Павлович 1911р.н.,Тищук Остап, Тищук Йосип Семенович 1925 р.н., Тищук Антін Лаврінович 1922р.н.,Тишков Тимофій Якович 1921 р.н, Тишков Іван Дем”янович 1921р.н,Тишков Григорій Олександрович 1920 р.н. Супрунов Федір Миколайович,Семенюк Іван Олексійович 1921 р.н, Руднік Кирило, Руднік Антін, Полянський Володимир Іванович 1922 р.н., Покотіло Артем Петрович 1910 р.н., Пархомчук Яків  1912 р.н., Пархомчук Павло Ількович, Пархомчук Максим Миколайович 1925 р.н., Пархомчук Іван Ількович, Пархомчук Артем Дем”янович 1911р.н., Пархомчук Адам Самійлович 1921р.н.,Одарчук Петро Назарович, Одарчук Павло, Мельник Марія Павлівна, Лотоцький Максим, Леончук Семен, Леончук Авраам, Левков Яків Максимович 1919 р.н., Левков Петро Кіндратович, Левков Павло Петрович, Кузнєц Яків Мусійович 1918 р.н., Кічан Семен Романович 1921 р.н., Кічан Олена 1921р.н., Кічан Олександр Арсонович 1920 р.н., Кічан Микола Карпович, Кічан Микола, Кічан Марія, Кічан Макар Петрович, Кічан Іван Лук”янович 1922р.н., Кічан Григорій Федорович 1925 р.н., Кічан Віра Миколаївна 1923 р.н.Кічан Василь Трохимович, Кічан Іван Трохимович, Житнюк Олександр Сакович,Дорошко Іван Васильович 1921р.н., Дорошко Антін Іванович 1925 р.н.,Власюк Петро Маркович 1921р.н.,Власюк Адрій Карпович, Вєтров Василь Варійонович 1920 р.н., Вакулко Павло Дем”янович 1923р.н.,Вакулко Іван Созонович, Вакулко Іван Григорович 1910 р.н., Борутін Іван Артемович 1920р.н., Боротюк Микола Семенович 1900 р.н.,Боротюк Осип Васильович 1923р.н., Боротюк Дем”ян Максимович 1923р.н., Боротюк Іван Федорович 1923 р.н…
§  Не репресовані члени ОУН-УПА:
§  с. Немовичі:
§  Гаюн Семен Лук”янович 1924 р.н.,Добровольський стах Іванович 1918р.н,Жук Михайло Кирилович, Жук Тетяна Кирилівна 1928 р.н.,Ковпак Ганна Василівна 1927 р.н.,Колядко Ольга 1925 р.н,Крат Михайло Титович 1926 р.н .,Крат Соломія  1924 р.н.,Мельник Ганна Гнатівна 1927 р.н.,Наконечна Марія Антонівна 1927 р.н.,Свирид Василь,Тарапан Антоніна Карпівна 1925р.н.   …  
§  с. Зносичі:
§  Боротюк Павло Федорович 1921 р.н., Бужинський Володимир Антонович 1920 р.н.,Дорошко Іван Петрович 1923р.н, Дорошко Ничипір Йосипович 1920р.н.,Мельник Іван Федорович 1910 р.н.,Самолюк Олександр,Юрчик Семен Фірсович 1922р.н.,Ющик Петро Ничипорович…                                     
§                                        Їх доля невідома:
§  с. Немовичі:
§  “Свистун”,”Блакитний”,Савчин Анастасія  Василівна 1927р.н.,Панасюк О, Панасюк С.,Малаш Любов Антонівна,Малаш Іван Антонович,Крат Параскева Харитонівна,…
§  с. Зносичі:
§  Волошин Федір, Юрчик Марія Іванівна 1925 р.н.,Власюк Микола…Боротюк Михайло Йосипович 1900 р.н…
§  Додаток.
§    КІЛЬКІСТЬ БОРЦІВ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КРАЮ ПО СЕЛАХ                 САРНЕНСЬКОГО РАЙОНУ
Населений пункт     загальна кількість     загинуло     репресовано  
м. Сарни                              154                               77                   25
с. Білятичі                          109                                35                   50
с. Бутейки                            9                                   -                         5  
с. Велике Вербче              11                                               6                            4
с. Вири                                   52                                              10                          36
с.Вирка                                  22                                               9                            9
с. Волоша                             11                                               2                            9
Олексіївка                           17                                               9                            4
с. Глушиця                          49                                              11                          7
с. Грушівка                         26                                              12                          11
с. Довге                                  2                                           –                                  2
с. Доротичі                          36                                            12                           16
с. Зносичі                   132                              72                    45
с.Кузьмівка                         93                                            49                            27
с. Камінне                            53                                              22                            20
с. Карасин                             27                                           16                               5
с. Карпилівка                       31                                           7                              8
с. Катеринівка                      14                                       –                                 12
смт. Клесів                             25                                          10                           8
с. Клесів                        118                             70                    27
с. Калинівка                            37                                         18                           14
с. Корост                                   67                                          37                          20
с. Костянтинівка                   5                                          -                                3
с. Кричильськ                         10                                          1                             7
с. Любиковичі              111                             48                  38
с. Люхча                         138                            57                   48
с. Мале Вербче                        4                                          1                              1
с. Малі Цепцевичі                   80                                      44                           29
с. Мар”янівка                             23                                      18                            3
с. Мельниця                                17                                      4                             7
с. Немовичі                      І54                         62                    56
с. Обірки                                        31                                    10                            15
С. Орловка                                    19                                    9                                 8
с. Погулянка                                28                                   2                             10
с. Пугач                                           13                                   4                                5
с. Ремчиці                                       44                                 16                                23
с. Рудня Карпилівська              8                                   5                                  3
с. Селище                                        44                                  13                             16
с. Ясногірка                                   22                                    9                               2
смт. Степань                     147                         78                     34
с. Стрільськ                                   99                                    42                          32
с Тинне                                             94                                  67                             17
с. Тріскині                                       38                                  17                              19
с. Труди                                            19                                  12                               10
с. Тутовичі                                      85                                  31                            16
с. Убереж                                          3                                      -                               3
с. Федорівка                                    28                                    14                           9
с. Чудель                                          89                                   28                           38
с. Яблунька                                     42                                   24                         15
с.Яринівка                                        27                                   18                           9

Немає коментарів:

Дописати коментар

ТОП 10

Гороскоп

Loading...

Цікаво про цікаве

Все что считаю интересным и полезным, публикую на этом сайте

Як ми творили фінансову кризу

Як ми творили фінансову кризу

Як же створюється фінансова криза, а дуже просто.
Я вам дуже просто поясню, що нафта, газ
і дорогоцінні метали не відіграють тут ніякої ролі.
У всьому тут винувате головне зло - не забезпечені гроші.