«Повість, Нариси, новели, поезія, спогади»…
Повість про первісного вчителя Немовича
1
Було це дуже давно, коли Полісся ще не називали ні Поліссям, ні Підліссям.Може й називали б, але ще не знали, як воно називається. Це був край безкінечних боліт, непрохідних лісів, повноводних озер і річок з крутими берегами, поцяткованими норами, в яких ховалися “пічкурі” і змії. Пологі береги озер густо поросли високим очеретом, а трохи далі, ближче до горизонту, здіймалися, мов високі руді стіни, розмиті рікою обривисті схили глиняних пагорбів, дрімучі ліси покривали їх.
Недалеко, трохи вище від річки , на схилі пагорба, що височів над блакитним плесом озера, зяяла величезна роззявлена паща, широкої і глибокої печери. Тут, у цій високій й глибокій, величезній норі здавна тулилися древляни – предки майбутніх полісян. Через цю темну пащу входили і виходили суворі мешканці печери, через неї вони отримували повітря і світло, з неї виривався назовні дим вогнища, на якому вдень і вночі старанно підтримувався вогонь.
Біля підніжжя чорного отвору лежали величезні камені, мабуть вони служили чимось на зразок сходів.
На самому вищому камені сидів високий, сухорлявий із засмаглою зморшкуватою шкірою, старий Немович – син найпершого ватага цього невеличкого племені полісян. Його довге сиве волосся було пов’язане пучком на тімені. Миготливі червоні повіки були червоні від їдкого диму,що вічно наповнює печеру. Тіло старого гартували вітер, дощ, літня спека і зимова студінь. На темному помережаному зморшками обличчі світилися блакитні очі. Чорнувату смуглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами – сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди безчислених падінь..
Біля підніжжя чорного отвору лежали величезні камені, мабуть вони служили чимось на зразок сходів.
На самому вищому камені сидів високий, сухорлявий із засмаглою зморшкуватою шкірою, старий Немович – син найпершого ватага цього невеличкого племені полісян. Його довге сиве волосся було пов’язане пучком на тімені. Миготливі червоні повіки були червоні від їдкого диму,що вічно наповнює печеру. Тіло старого гартували вітер, дощ, літня спека і зимова студінь. На темному помережаному зморшками обличчі світилися блакитні очі. Чорнувату смуглявість рук, ніг, грудей і спини протинали білясті шрами – сліди численних подряпин колючками й сучками, сліди безчислених падінь..
Старий підняв руку і, прикривши долонею очі під густими, навислими бровами, глянув у бік річки і крикнув: - Кряк! - Цей хрипкий крик уривчастий був схожий на крик сполоханий хижого птаха.
“Кряк” означало “птахолов” і стосувалось воно хлопчика, який завис на стрімкому обриві берега річки. Хлопчик отримав таке прізвисько недарма: бо ж з самого дитинства він відрізнявся надзвичайною спритністю в нічному лові птахів: він захоплював їх сонними в гніздах і берегових печерах і з торжеством приносив у печеру.
Хлопчик обернувся на крик, миттєво схопився з землі і, підбіг до старого, підняв на знак вшанування руки до чола й запитав :
-Чого ти від мене хочеш діду?
- Дитя, – відповів старий, – всі наші ще на світанку пішли в ліс на полювання за лосями і широкорогими турами. Вони повернуться тільки до вечора, бо;
-Чого ти від мене хочеш діду?
- Дитя, – відповів старий, – всі наші ще на світанку пішли в ліс на полювання за лосями і широкорогими турами. Вони повернуться тільки до вечора, бо;
- запам’ятай це – дощ змиває сліди тварин, знищує їх запах і забирає клапті шерсті, які вони залишають на гілках і кострубатих стовбурах дерев. Мисливцям доведеться багато потрудитись, перш ніж вони зустрінуть здобич. Отож, до самого вечора ми можемо займатися своїми справами. У нас досить древків для стріл, але мало кам’яних наконечників, хороших різців і ножів: всі вони зточені, зазубрилися , а деякі геть обламалися.
- Що ж ти накажеш мені робити, старий Немовиче?
- Разом з братами і зі мною ти підеш вздовж річки . Ми спробуємо запастися великими кременями; вони часто трапляються у підніжжя берегових круч. Сьогодні я відкрию вам секрет, як їх обтісувати. Уже пора, Кряк. Ти виріс, ти сильний, красивий і гідний носити зброю, зроблену власними руками.
- Слухаю і корюся, – відповів Кряк, схиляючись перед старим і ледве стримуючи свою радість. Адже мудрий Немович назвав його красивим, великим і сильним, хоча насправді Кряк був малий, навіть дуже малий, і дуже худорлявий. Широке округле лице хлопця було покрите рудою засмагою, над чолом стирчали рідкі русяві кучері волосся, жирні, сплутані, засипані попелом і всяким сміттям. Він був не дуже гарний, цей жалюгідний первісний поліський хлопчина. Але в його очах світився живий розум, його рухи були вправні і швидкі.
- Що ж ти накажеш мені робити, старий Немовиче?
- Разом з братами і зі мною ти підеш вздовж річки . Ми спробуємо запастися великими кременями; вони часто трапляються у підніжжя берегових круч. Сьогодні я відкрию вам секрет, як їх обтісувати. Уже пора, Кряк. Ти виріс, ти сильний, красивий і гідний носити зброю, зроблену власними руками.
- Слухаю і корюся, – відповів Кряк, схиляючись перед старим і ледве стримуючи свою радість. Адже мудрий Немович назвав його красивим, великим і сильним, хоча насправді Кряк був малий, навіть дуже малий, і дуже худорлявий. Широке округле лице хлопця було покрите рудою засмагою, над чолом стирчали рідкі русяві кучері волосся, жирні, сплутані, засипані попелом і всяким сміттям. Він був не дуже гарний, цей жалюгідний первісний поліський хлопчина. Але в його очах світився живий розум, його рухи були вправні і швидкі.
Нарешті старий вийшов з печери і став спускатися високими кам’яними сходами із спритністю, дивною для його похилого віку. За ним дріботіла ціла орда хлопчаків-дикунів. Всі вони, як і Кряк, були трохи прикриті від холоду жалюгідними накидками із звірячих шкур. Найстарший з них – Горин. Йому вже минуло п’ятнадцять років. В очікуванні того великого дня, коли мисливці, нарешті, візьмуть його з собою на полювання, він встиг прославитися, як незрівнянний рибалка. Дід навчив його вирізувати з раковин вістрям крем’яного осколка смертоносні гарпуни. За допомогою цього саморобного гарпуна з зазубреним кістяним наконечником Горин вражав навіть величезних коропів. За ним йшов Случ. Якби в той час, коли жив Случ, людина вже приручила собаку, про нього неодмінно сказали б: “У нього собачий слух і нюх”. Хлопець по запаху дізнавався, де в густому чагарнику дозріли плоди, де показалися з-під землі молоді гриби, з закритими очима розпізнавав він дерева по шелесту їхніх листочків.
Дід подав знак, і всі рушили в путь. Горин та Случ гордо ступали попереду, а за ними серйозно і мовчки йшли всі інші. Ці маленькі супутники старого, несли на спині кошики, грубо сплетені з вузьких смужок деревної кори, одні тримали в руках коротку палицю з важкою головкою, інші – спис з кам’яним наконечником, а треті – щось на зразок кам’яного молота. Вони йшли тихо, ступали легко і нечутно. Недарма старійшини постійно твердили дітям, що їм треба звикнути рухатися безшумно і обережно, щоб на полюванні в лісі не злякати дичини і не потрапити в пазурі диким звірам або не потрапити в засідку злим і підступним людям з сусідніх племен.
А , матері підійшли до виходу з печери і з посмішкою дивилися вслід зграйці своїх дітей. Тут же стояли дві дівчинки, стрункі і високі, – Язвінка і Рудинка. Вони з заздрістю дивилися вслід хлопчикам. Тільки один, найменший представник первісного людства залишився в димній печері, він стояв на колінах біля вогнища, де посеред величезної купи попелу і тліючого вугілля слабо потріскував вогник. Це був молодший хлопчик – Полян. Йому було сумно, час від часу він тихо зітхав: страшенно хотілося піти зі старшими. Але він стримував сльози і мужньо виконував свій обов’язок бо ж сьогодні його черга підтримувати вогонь від зорі до ночі. Маленький Полян пишався цим. Він знав, що вогонь – найбільша коштовність в печері, якщо вогонь погасне, його чекає страшне покарання.Тому, ледве хлопчина помічав, що полум’я блякне і загрожує згаснути, він починав швидко підкидати в багаття гілки смолистого дерева, щоб знову воскресити вогонь. Скоро він і думати перестав про те, що роблять тепер його брати. Інші турботи пригнічували маленького первісного полісянина: він був голодний, а йому ледве минуло шість років … Він думав про те, що, якщо старші та батько повернуться сьогодні ввечері з лісу з порожніми руками, то він отримає на вечерю всього-на-всього два-три жалюгідних коржі з папороті, підсмажених на “жаринах”.
Дід подав знак, і всі рушили в путь. Горин та Случ гордо ступали попереду, а за ними серйозно і мовчки йшли всі інші. Ці маленькі супутники старого, несли на спині кошики, грубо сплетені з вузьких смужок деревної кори, одні тримали в руках коротку палицю з важкою головкою, інші – спис з кам’яним наконечником, а треті – щось на зразок кам’яного молота. Вони йшли тихо, ступали легко і нечутно. Недарма старійшини постійно твердили дітям, що їм треба звикнути рухатися безшумно і обережно, щоб на полюванні в лісі не злякати дичини і не потрапити в пазурі диким звірам або не потрапити в засідку злим і підступним людям з сусідніх племен.
А , матері підійшли до виходу з печери і з посмішкою дивилися вслід зграйці своїх дітей. Тут же стояли дві дівчинки, стрункі і високі, – Язвінка і Рудинка. Вони з заздрістю дивилися вслід хлопчикам. Тільки один, найменший представник первісного людства залишився в димній печері, він стояв на колінах біля вогнища, де посеред величезної купи попелу і тліючого вугілля слабо потріскував вогник. Це був молодший хлопчик – Полян. Йому було сумно, час від часу він тихо зітхав: страшенно хотілося піти зі старшими. Але він стримував сльози і мужньо виконував свій обов’язок бо ж сьогодні його черга підтримувати вогонь від зорі до ночі. Маленький Полян пишався цим. Він знав, що вогонь – найбільша коштовність в печері, якщо вогонь погасне, його чекає страшне покарання.Тому, ледве хлопчина помічав, що полум’я блякне і загрожує згаснути, він починав швидко підкидати в багаття гілки смолистого дерева, щоб знову воскресити вогонь. Скоро він і думати перестав про те, що роблять тепер його брати. Інші турботи пригнічували маленького первісного полісянина: він був голодний, а йому ледве минуло шість років … Він думав про те, що, якщо старші та батько повернуться сьогодні ввечері з лісу з порожніми руками, то він отримає на вечерю всього-на-всього два-три жалюгідних коржі з папороті, підсмажених на “жаринах”.
Після багатоденних дощів річка клекотіла і ревіла мов величезне хиже чудовисько. Вода ледь вміщалася в берегах… Вервечка хлопців на чолі з дідом добралася до старого дубового гаю. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Немович веде хлопців не навпростець, а краєм галявини, понад самою річкою. На вологій землі, біля самої води старий наткнувся на чорну товсту болотну гадюку, що мабуть полювала на жабенят. Зламати їй спину старий міг вмить, але Немович поволі-поволі відвів руку, якою ледь не торкнувся, готової вжалити , зміїної голівки. Тихенько примовляв, але так, щоб чули хлопці: “Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе” … Присвистуючи, старий дивився в холодні очка. Потім тихенько прошептав до змії, що не хоче їй зла, і з родом її нічого не ділить. Свистячий шепіт заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись зубчастим ряботинням товстої спини, поплазувала у вербові зарості. А хлопці від подиву і страху, роззявивши свої роти , дивилися їй в слід…
2
Ще довго подорожні йшли на холодному вітру. Дід всю дорогу пошепки і знаками пояснював їм, як розпізнавати їстівні водяні рослини що росли по березі . У зимовий час, коли немає м’яса, їх м’ясистим корінням можна з гріхом навпіл набити голодний шлунок. Він говорив про таке смачне, а його маленьких подорожніх млоїло бажання крадькома зірвати і проковтнути дикі ягоди і плоди, які якимось дивом вціліли під багатоденними холодними дощами. Але їсти поодинці суворо заборонялося. Все, що знаходили, мусили приносити в печеру. Діти звикли, що тільки в печері, після огляду старшими, пожива ділилася між усіма. Тому вони пересилували спокусу голоду і опускали в мішки все, що збирали по дорозі. Змійку знайшов Кряк. Вона спала під каменем, який він повернув. У Кряка була звичка: куди б він не йшов, перевертати по дорозі всі камені, які були йому під силу.
Але якщо нашій компанії траплялося по дорозі мало їстівного, то великі шматки кременю в безлічі валялися по схилах пагорбів. Коші хлопчаків сильно поважчали. Найменші йшли, зігнувшись під цією ношею. І все-таки вони з усіх сил намагалися приховати свою втому. Діти знали, що старші звикли мовчки переносити страждання і сміятимуться над їх скаргами.
Почав сіяти дощ, дрібний град. Кряк бадьоро крокував слідом за старим ватагом, мріючи про той час, коли він стане великим і славним мисливцем і носитиме справжню зброю, а не маленьку дитячу палицю. Піт градом котився з нього, й не дивно: він тягнув два величезні крем’яних осколки.
За ним насупившись йшли Горин та Случ; їх розбирала досада. Обидва вони, мов на сміх, нічого не знайшли за всю дорогу. Хоч би рибку якусь зловили. Відшукали всього лише якогось заморенного жука, такого ж голодного, як і вони. Решта брели як попало, зіщулившись і понурив-ши голови. Так йшли вони довго. Нарешті Немович дав знак зупини-тися. Всі вмить скорилися йому.
- Ось там, на березі, під навісом скелі, є хороше сухе містечко для відпочинку, – сказав він.
За ним насупившись йшли Горин та Случ; їх розбирала досада. Обидва вони, мов на сміх, нічого не знайшли за всю дорогу. Хоч би рибку якусь зловили. Відшукали всього лише якогось заморенного жука, такого ж голодного, як і вони. Решта брели як попало, зіщулившись і понурив-ши голови. Так йшли вони довго. Нарешті Немович дав знак зупини-тися. Всі вмить скорилися йому.
- Ось там, на березі, під навісом скелі, є хороше сухе містечко для відпочинку, – сказав він.
- Сідайте … Відкрийте ваші мішки.
Хто ліг, хто сів навпочіпки на пісок. Звісно, краще місце під навісом хлопчики надали своєму старому ватагу. Кряк показав старому все, що знайшлося в мішках, і шанобливо підніс йому маленьку змійку. Бо такий ласий шматок, на його думку, повинен був дістатися найстаршому.Але старий легенько відштовхнув протягнуту руку хлопчика і сказав:
- Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, – ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї молодості прекрасний друг – вогонь, який всі ми повинні почитати, нерідко надовго залишав наші стоянки. Іноді цілимитижнями , а то й місяцями , ми,без вогню, тренували свої щелепи, пережовуючи сиру їжу. Отож беріться за їжу, діти. Пора!
І діти з жадібністю накинулися на жалюгідне частування, яке їм роздав старий. Після цього мізерного обіду , який тільки трохи притамував почуття голоду мандрівників, старий наказав дітям відпочити.
- Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, – ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї молодості прекрасний друг – вогонь, який всі ми повинні почитати, нерідко надовго залишав наші стоянки. Іноді цілимитижнями , а то й місяцями , ми,без вогню, тренували свої щелепи, пережовуючи сиру їжу. Отож беріться за їжу, діти. Пора!
І діти з жадібністю накинулися на жалюгідне частування, яке їм роздав старий. Після цього мізерного обіду , який тільки трохи притамував почуття голоду мандрівників, старий наказав дітям відпочити.
Вони тісно притулилися одне до одного, щоб краще зігрітися, і відразу заснули важким сном. Тільки один Кряк ні на хвилину не міг зімкнути очей. Скоро з ним будуть звертатися як до дорослого, – ця думка не давала йому заснути. Він лежав нерухомо і крадькома, з глибокою любов’ю і навіть з деяким острахом спостерігав за Немовичем. Адже старий ватаг стільки перебачив на своєму віку. Ого!, скільки таємничих і чудових речей знає.
Старий, повільно пережовуючи корінь, уважно, пильним і досвідченим оком оглядав один за іншим куски кременю, що лежали біля нього. Нарешті він вибрав кремінь, округлий і довгий, схожий на огірок, і, притримуючи його ногами, поставив сторч.
Кряк намагався запам’ятати кожен рух старого. Коли кремінь був міцно затиснутий в цих природних лещатах, старий узяв обома руками інший камінь, важчий, і кілька разів обережно вдарив ним по закругленій верхівці кременю. Легкі, ледь помітні тріщини павутинкою пробігли вздовж усього кременю. Потім старий акуратно приклав цей грубий молот до оббитої верхівки і навалився на нього всім своїм тілом з такою силою, що жили здулися на його чолі, при цьому він злегка повертав верхній камінь, від боків кременю відлітали довгі осколки різної ширини, схожі на довгасті півмісяці, з одного краю товсті і шорсткі, з іншого – тонкі і гострі. Вони падали і розсипалися по піску, немов пелюстки великої зів’ялої квітки. Дід передихнув трохи, потім вибрав один з найбільших осколків і почав оббивати його легкими частими ударами, надаючи йому форму наконечника для списа. Хлопці, що проснулися від цокання каміння, мимоволі скрикнули від подиву і захоплення: вони власними очима побачили, як виготовляють ножі та наконечники для списів і стріл…
3
Діти без перешкоди повернулися додому до настання ночі. Рідна печера, жалюгідна і димна, здалася дітям затишним житлом. Кругом піднімалися міцні кам’яні стіни, а яскравий вогонь ніжно пестив і зігрівав їх. Вогонь – найкращий друг людини: він перемагає холод, він відлякує диких звірів. Але є один ворог, проти якого безсилий навіть вогонь. Цей вічний ворог завжди підстерігає людину і несе їй погибель, варто тільки перестати з ним боротися, ім’я йому – голод.
Минуло чотири довгі дні з тих пір, як діти повернулися в печеру, а мисливці все ще не повернулися. Чи заблукали вони у лісі,? А може полювання не вдалося і вони марно нишпорять досі по лісу? Хоч-що могло трапитися… Ніхто не знав що…
Але Немович, матері, і діти звикли до таких довгих розлучень. Вони знали – мисливці спритні, сильні і зовсім не турбувалися про них.
Однак запаси провізії вичерпались. Невеликий шматок протухлої корови - залишок від минулого полювання – з’їли ще в перші дні. У печері не залишалося ні шматочка м’яса, доводилося братися за свіжі шкури, відкладені для одягу. Маленькими плоскими кременями з майстерно зазубреними гострими краями жінки зіскоблили шерсть і відокремили жилки з важких шкур. Потім вони розрізали шкіри на невеликі шматки. Ці ще вкриті плямами крові шматки замочили у воді і варили їх до тих пір, поки вони не перетворилися на густу клейку масу. Кілька напівзгнилих коренів, від перемоклої землі, були з’їдені.
Однак запаси провізії вичерпались. Невеликий шматок протухлої корови - залишок від минулого полювання – з’їли ще в перші дні. У печері не залишалося ні шматочка м’яса, доводилося братися за свіжі шкури, відкладені для одягу. Маленькими плоскими кременями з майстерно зазубреними гострими краями жінки зіскоблили шерсть і відокремили жилки з важких шкур. Потім вони розрізали шкіри на невеликі шматки. Ці ще вкриті плямами крові шматки замочили у воді і варили їх до тих пір, поки вони не перетворилися на густу клейку масу. Кілька напівзгнилих коренів, від перемоклої землі, були з’їдені.
Горин приніс якусь огидну рибу. Це було все, що йому вдалося зловити після довгих і тяжких зусиль. Її негайно ж розділили і тут же з’їли: риба була невелика, а голодних ротів багато. Кожному дісталося по крихітному шматочку…
Немович, бажаючи хоч чим-небудь зайняти змучених голодом мешканців печери, вирішив роздати всім якусь роботу. Случу було доручено зібрати всі кістки і перетовкти їх на камені. Він озброївся кам’яним молотом і почав товкти чорні обсмалені кості.
Дівчата – Язвінка і Рудинка, що стійко, без скарг і стогонів перено-сили голод, отримали наказ зашити рвані хутра – запасний одяг роду. Вони так захопилися цією важкою роботою, що забули на час болісний голод. Інші діти, за порадами старого і під його наглядом, лагодили зброю, навіть із самих дрібних кременів старий навчав виготовляти наконечники для стріл…
Поляна, незважаючи на сувору погоду, послали за жолудями. Він не гірше Кряка лазив по деревах. Втім, час від часу Случ- виходив поглянути, де братик і що з ним.
День наближався до кінця, і ніхто вже не сподівався побачити сьогодні мисливців. Поступово всіма опанувало тупий, похмурий відчай. Щоб якось підбадьорити голодних мешканців печери, Немович наказав всім йти в ліс, на вершину пагорба, і, поки ще не настала ніч, пошукати якої поживи. Жінки взяли зброю, діти захопили палиці, і всі пішли. Лише Кряк залишився біля багаття. Він повинен був до самого вечора підтримувати вогонь на вогнищі і чекати повернення малень-кого Поляна.
Досить довго Кряк сидів навпочіпки перед вогнищем, старанно підтримуючи вогонь і займаючись ловом огидних комах, що бігали по його тілу. Раптом біля входу в печеру, всипаного дрібними каменями і черепаш-ками, почулися легкі і швидкі кроки. Кряк повернув голову і побачив захеканого Поляна. Очі хлопчика сяяли від радості: він тягнув за хвіст великого сірого щура.
- Подивися, це я його вбив, – кричав Полян, – я сам!
Кряк, я буду мисливцем!
- Швидше, швидше! Йди за мною! Бігом! Їх ще багато там, нагорі. Мені одному їх не подолати, але якщо ми підемо всі разом, ми їх переловимо і нарешті наїмося досхочу сьогодні ввечері. Ну, йдемо!
- Швидше! - вигукнув він. - В дорогу!
- Швидше! - вигукнув він. - В дорогу!
Принести в печеру багато їжі та ще в такий голодний день! – промайнуло в голові хлопця. Кряк схопив важку палицю і кинувся слідом за братом. Аж раптом він згадав про вогонь і зупинився в нерішучості.
- А вогонь? - вигукнув . - Дивись, він тільки що весело потріскував, а тепер вже згасає. Адже весь час в нього треба підкидати гілки.
- Ну, то накидай багато, – порадив хлопчик. - Ми не довго будемо полювати. Він не встигне погаснути.
- Ну, то накидай багато, – порадив хлопчик. - Ми не довго будемо полювати. Він не встигне погаснути.
Кряк вагався. Напитися теплої крові було дуже заманливо - голод так жорстоко мучив його. Голодний хлопець стояв і роздумував. Мабуть, Полян правду каже: якщо підкинути побільше гілок, вогонь, напевно, не згасне. А вони скоро повернуться і принесуть багато їжі. …
Хлопець більше не вагався. Він підкинув трохи дров у вогонь і в два-три стрибки наздогнав Поляна. Хлопчики скоро дісталися до галявини. Це місце легко було впізнати по трьох скрючених соснах. Вони давним-давно засохли, але все ще стояли, простягаючи, немов гігантські кістляві руки, свої голі гілки. Тут, хлопчики побачили, що папороть і висока жовта трава біля коріння дерев сильно гойдаються. Це здавалося дивним, бо вітер зовсім стих.
- Ось вони! - Прошепотів Полян, це вони колишуть траву. Нападемо на них! Брати кинулися вперед з піднятими палицями і в кілька стрибків опинилися серед тварин, які безшумно рухалися в траві. Хлопчики стали наносити удари направо і наліво, намагаючись перебити якомога більше звіряток. Знемагаючи від втоми, ледве ворушачи руками, брати на хвилину призупинили свою полювання. Озирнулися і прислухалися. З усіх боків до них долинав вереск, завивання. Всюди, наскільки вистачало очей, трава коливалася. Замість сотень кругом були вже десятки тисяч звірків. І тут хлопці зрозуміли,що вони потрапили в саму середину величезного полчища щурів що переселяються .
- Ось вони! - Прошепотів Полян, це вони колишуть траву. Нападемо на них! Брати кинулися вперед з піднятими палицями і в кілька стрибків опинилися серед тварин, які безшумно рухалися в траві. Хлопчики стали наносити удари направо і наліво, намагаючись перебити якомога більше звіряток. Знемагаючи від втоми, ледве ворушачи руками, брати на хвилину призупинили свою полювання. Озирнулися і прислухалися. З усіх боків до них долинав вереск, завивання. Всюди, наскільки вистачало очей, трава коливалася. Замість сотень кругом були вже десятки тисяч звірків. І тут хлопці зрозуміли,що вони потрапили в саму середину величезного полчища щурів що переселяються .
Хлопчаки надто пізно зрозуміли, як необережно вони поступили… Кинувшись стрімголов у зграю переселяються щурів. З усіх боків їх оточували незліченні полчища гризунів . Даремно брати знову взялися за зброю: на зміну вбитим щурам негайно з’являлися десять свіжих. Задні ряди напирали на передні, і вся маса продовжувала нестися вперед, немов жива і грізна лавина. Ще трохи – і вони нападуть. Брати з переляку кинулися бігти. А звірята рухалися суцільним потоком, ноги хлопчиків ковзали по маленьких тілах. Хлопці зупинилися. Впасти – це померти, і померти страшною смертю. Тисячі щурів накинуться на них, задушать і розірвуть їх -переконані були діти. І в цю хвилину Крек глянув на мертві сосни, поблизу яких вони стояли. Вмить ока маленькі мисливці, видряпалися по стовбуру. Вмостилися на самих високих сучках і, все ще тремтячи від страху, озирнулися навколо. Далеко-далеко, куди тільки досягав погляд, земля сховалася під суцільним покривом сірих щурів…
Наступала ніч…
4
Вже сутеніло, коли поблизу печери зустріли мисливців, які розповіли про свої мандри по лісах. Скаржились що принесли лише частину туші бичка і половину лося. Це було все, що їм вдалося здобути. Дичини стало набагато менше: бо вже дуже багато ганялися за нею мисливців сусідніх племен. З такими мисливцями на чолі з ватагом Чудлем, зустрілися мешканці печери і навіть вступили в бій. Але противників було менше, то й вони втекли після першої ж сутички. Добре, що ніхто з жителів печери не загинув…
Настала темінь, коли вони підійшли до печери. Зазвичай ще здалеку вони помічали червонуваті відблиски полум’я, що опромінювали привітним світлом вхід в їх підземне житло. Але на цей раз вхід був занурений у глибокий морок…Один з мисливців взяв кістяний свисток, що висів у нього на шиї, і пронизливо свиснув. Але ніхто не відгукнувся.
- Ой, – прошепотів Немович, і суворе серце його здригнулося,
-Значить, Крек помер. Напевно, на хлопчиків напали сусіди. І вони вбиті Чудлем, або взяті в полон…
Спочатку мисливці лише здивувалися і стривожилися, помітивши відсутність червоних відблисків біля входу в печеру. І тільки тепер бідолахи ясно уявили собі, які страшні нещастя обіцяє їм втрата вогню.
Невелика біда, якщо діти загинули, – адже користі від них мало, а годувати їх все-таки треба. Але, якщо згас вогонь – вогонь-втішитель, що так весело потріскував на вогнищі …, якщо вогонь помер, вони теж помруть…
Мисливці навпомацки обнишпорили житло, перебирали вугілля вогнища, з надією пересіваючи золу. У середині купа попелу була ще теплою … Даремно Горин, який кинувся на золу ниць, дув з усієї сили, намагаючись розпалити теплувате вугілля, – жодна іскорка не спалахнула. Вогонь згас, погас назавжди, а Кряк і Полян зникли!
Коли пройшов перший вибух горя, змучені люди забулися важким сном. Але й уві сні вони стогнали і здригалися.
Всю ніч Немович просидів біля холодного вогнища.
-Як відродити вогонь, як повернути його в печеру? Він був старий, його пам’ять ослабла і не могла підказати йому, як шукати порятунку від мороку і холоду, що запанував відтепер в печері… Але він мусив знайти вихід з цього смертельного становища і він його обов”язково знайде. Інакше холодна й голодна смерть забере дітей а потім наступить кінець і всьому племені….
5
А, на дереві, коли сірий світанок повільно розігнав темряву, що вкри-вала землю, Кряк відкрив очі і побачив голу землю. Весь видимий простір, аж до темного узлісся, здавався пусткою. Земля була зовсім голою, ніде ні билинки. Щури зникли, а з ними зникла і небезпека.
- Ось де ви, вовчі діти! … – почувся раптом зовсім близько хриплий голос Немовича.
- Злазьте! Вас чекають! Ходімо!…Через вас помер вогонь
- Злазьте! Вас чекають! Ходімо!…Через вас помер вогонь
Тільки зараз хлопчикам дійшло, в яку смертельну халепу вони втрапили.
- Зглянься над нами, діду … - благали діти.
- Полян не винен, ! - Гаряче заступався за брата Кряк.
Але старий, не слухаючи його, продовжував – на цей раз із сумом у голосі:
- Зглянься над нами, діду … - благали діти.
- Полян не винен, ! - Гаряче заступався за брата Кряк.
Але старий, не слухаючи його, продовжував – на цей раз із сумом у голосі:
- Твоя вина занадто велика. Вогонь, великий друг наш вогонь, погас! І ти винен в цьому. Вперед!
Нещасним дітям від туги й страху стало жарко, але коли вони увійшли в печеру, жахливий холод, який змінив колишнє тепло, відразу пройняв їх. Всі були в зборі, але в печері панувала повна тиша… Хлопчики чекали почути страшні прокльони. Вони приготувалися стійко перенести їх, а замість того … Цей безмовний відчай дорослих був жахливіший найзапекліших прокльонів.
Навколо згаслого вогнища вгадувалия тіні старших. Час від часу вони шанобливо торкалися до золи, мов до рідного тіла , у смерть якого не хочеться вірити. Волосся у них, зазвичай зв’язане в пучок на маківці, було тепер розпущене і падало в безладді на плечі в знак глибокої печалі.
- Ось діти, – глухо промовив Немович.
Стримані ридання почулися серед жінок.
- Хай говорять, ми слухаємо, – пробурмотів хтось з сидячих.
- Ось діти, – глухо промовив Немович.
Стримані ридання почулися серед жінок.
- Хай говорять, ми слухаємо, – пробурмотів хтось з сидячих.
Кряк розповів все, що з ними трапилося, чому вони не могли вчасно повернутися в печеру. Він пробував розчулити старших одноплемін-ників.
- Ми сподівалися роздобути багато їжі для всіх, – задихаючись, закінчив хлопчик свою розповідь,
- Ми сподівалися роздобути багато їжі для всіх, – задихаючись, закінчив хлопчик свою розповідь,
– і тільки тому я покинув печеру. Йдучи, я подбав про те, щоб вогонь не згас…
- Вогонь помер … - Пробурчав дід. - І винний мусить понести кару!
- Вогонь помер … - Пробурчав дід. - І винний мусить понести кару!
Старший мисливець встав, підійшов до дітей, схопив їх за руки і голосно крикнув:
- Старійшини кажуть: вогонь помер. Халамидники повинні теж померти. На коліна! А вам, батьки, матері та діти, нехай буде їх доля уроком…
Ідіть геть, поки старійшини будуть думати! – грубо кинув дітям.
- Старійшини кажуть: вогонь помер. Халамидники повинні теж померти. На коліна! А вам, батьки, матері та діти, нехай буде їх доля уроком…
Ідіть геть, поки старійшини будуть думати! – грубо кинув дітям.
Старійшини довго радилися. Нарешті Немович вийшов з печери і попрямував до дітей. Його зморшкувате обличчя було похмуре.
Старий сказав:
- Я придумав як добути вогонь… Плем”я потрудилось і він знову горить. Полян може повернутися в печеру. Його прощають, він ще малий.
Старий сказав:
- Я придумав як добути вогонь… Плем”я потрудилось і він знову горить. Полян може повернутися в печеру. Його прощають, він ще малий.
- Тобі Кряку дароване життя. Але рід виніс такий вирок; хто хоч одного разу зрадив своєму обов’язку, той і пізніше може знову не дотриматись його. Ніхто не буде більше довіряти тобі. Ти повинен піти. Отож іди.
- Жахливо! - вигукнув менший Случ.
- Мовчи – різко кинув дід – старійшини вирішили: Кряку дадуть зброю, одяг та їжу. Сьогодні ж до заходу сонця він піде звідси назавжди. Ну,забирайся!
- Мовчи – різко кинув дід – старійшини вирішили: Кряку дадуть зброю, одяг та їжу. Сьогодні ж до заходу сонця він піде звідси назавжди. Ну,забирайся!
- Діду мій! - вигукнув Кряк. - Невже я не побачу тебе більше? Ніколи не побачу?
- Ніколи, сину, ніколи!… Але не забувай моїх уроків і порад. Я зробив все, щоб з тебе вийшов спритний і відважний мисливець. Ти повинен мужньо зустріти горе. Не плач! Перенось нещастя хоробро. Чоловік не повинен плакати. Прощай і прости!..
- Ніколи, сину, ніколи!… Але не забувай моїх уроків і порад. Я зробив все, щоб з тебе вийшов спритний і відважний мисливець. Ти повинен мужньо зустріти горе. Не плач! Перенось нещастя хоробро. Чоловік не повинен плакати. Прощай і прости!..
Кряк впав на коліна і шанобливо схилився перед Немовичем. І коли він підвів голову, старого вже не було…
6
Плем”я ватага Немовича не шлюбилося всередині свого роду. На таку легковажність одноплемінники не погоджувались ні в якому разі. За свавільне одруження з роду виганяли, робили ізгоєм. А ізгой, то вигнанець, як викинута з гнізда пташка, як трава подорожник, хоч і корисна, їй ні від негоди, ні від спеки не сховатись, кожна нога топче.
Так повелося з самого початку у древлян. Молоді йшли і силою крали дівчат з сусідніх племен. А щоб дівчата не повтікали, щоб їх не відбили родичі, немовичани заходили далеко, по вовчому, бо ж свій вовк улітку поблизу своєї барлоги ніколи не буде брати худобину. Звідси й мабуть пішло слово “невіста”; невість, без вісті, не відає і тому подібне…
Невісток зустрічали всім родом, усі старі й малі – і подивитись цікаво, і честь треба віддати. За “шлюбним” обідом їли багато. Діти більшенькі крутилися біля вогнища . Малі – канючили лакомку реберну кісточку з зайця чи смажену ногу з якоїсь пташини…
Немовичани вміли довго обходитися і води. Мисливці, йдучи з дому на чотири, на п”ять днів, не брали з собою ні шматка, бо на полюванні не повинно бути нічого зайвого. Лінуючись відрубати “кусок” м”яса від здобиччі і спекти його, лягали спати на голу землю з порожнім животом. Зате під час ” шлюбного” обіду наїдалися досита…
Їли багато, смачно. М”ясо звірини і птиці,солодкі корені і наземні плоди. Дітей намагалися кормити ще ліпше. Бо після довгої сніжної западної зими, навесні малі діти вмирали, як осінні мухи. Перші два літа виживало дуже мало дітей. Зате ті, що залишалися були здорові мов дуби…
Після нічного морозцю на калюжках під дзвінким льодом, мов кришталь, застоялися білі бульбашки. Голі гілки покрилися ожеледицею. В крижаних прибережних намерзах ліниво текла чорна вода холодної річки. В темно-зелених сутінках на сторожі в студеній воді висіли велетні-соми та гігантські щуки, оброслі мохом, сиві од давнини.
Вранці плем”я знову спішило на полювання до болота. До осені вкрившись молодим очеретом вдвічі вищим за самого більшого мисливця, воно майже висихає. Такі місця дуже полюбляють кабани – сікачі , бо є харч-солодке коріння очерету, є й зручні укромні і затишні лігвиська. Старий Немович запримітив, що вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються назад.
Цього разу на полювання вперше ,на рівні зі старшими мисливцями, пішли Горин із Случем… Вони позаймали місця за двадцять кроків один від одного в густому очереті, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить їх вепр, хоч оченята в нього маленькі, а бачить добре і чує ще краще. Хлопці з науки свого діда Немовича добре засвоїли, кого колоти рогатиною і добивати кам”яною булавою: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м”ясом. Бо ж, чим більший кабан, то грубіше сало і товще м”ясо.Чия здобич більша, тому й слава…
Горин затаївшись, спостерігав, як вітерець шурхотить сухим листям на мертвих, пустих стеблах очерету. Пурхнувши, краснобока пташка повисла на стеблі, гойдається. Внизу приморозок, нагорі тепло, а волохаті віннички кишать живим пташиним наїдком. Розумна від природи пташка, знає, як багато поживи міститься в мітлицях очерету…
Горину вділили рогатину, що підходила для дебелого мисливця з добрячою силою. Ясенове держално завтовшки в руку дорослого чоловіка, насадка довжиною у три долоні, кам”яне вістря трьох-гранне. завтовшки у два пальці. Чи на кабана, чи на бика, чи на ведмедя – на всіх згодиться. На всяк випадок був запасний спис, якого хлопець змайстрував власноручно.
Сонце підбилося до полудня. Потепліло.
І тут Горин почув Шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм”якшому від сонця болоті. Похрюкування й хекання ближче й ближче. Вузько стежкою до хлопця брело мисливське щастя, до нього сунувся ярий вепр-сікач.
Насторожився, піднатужився молодий недосвідчений мисливець. Прицілився і вдарив вепра рогатиною. І тут гадай- не гадай чому так сталося, не витримало держално рогатини. Видно хлопець вдарив у лопатку і влучив у кістку. Не так пішло лезо , не ребром по ходу звіра, а пластом. Кремінь вперся в кістку, сікач розвернувся. Коли б наконеч-ник увійшов правильно, звір сам собі розпоров би весь бік, а так камін-ний ребристий наконечник застряг у кістці і держално лопнуло від страшенної сили, а насадку висмикнуло з рани.
Горин встиг схопити списа, але розвернути його не встиг. Сікач першого вдару завдав в ноги. Хлопець перекинувся на спину. Вепр пройшовся по тілу, риючи у ньому кривавими іклами, вириваючи ребра, мов плуг коріння з гиняної засохлої землі. Неможливо було впізнати Горина…
Збіглися одноплемінники. Моторошно було дивитися на розірване молоде тіло. Ходили довкола, оглядали, питалися у Случа, як сталася біда… Однак нічого не міг повідати брат полеглого, бо прибіг тоді, коли Горин лежав у багнюці, а від кабана залишився тільки криваваий слід.
Завмерли на мить, шоковані побаченим мисливці, віддаючи останню шану Горину…
Стрепенувся, мов від тяжкого сну і, по кров”яній стежці, яку щедро покропив кабан, Случ широкими кроками поспішив брати з убивці викуп смертю.
В сікача кривава рана горіла , серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет… , затаївся і чекав на ще одну двоногу жертву. І через якусь мить, скоріше вчув, ніж вгледів таку ненависну йому людину – Случа. Налаштувався, трохи напружився, щетина стала сторчма, звів загривок, а задні ноги підвів під черево, приготувавшись нанести цій ненависній людині смертельний удар знизу вгору, в пах…
В голові юного мисливця блискавкою промайнули уроки старого Немовича. Спрямувавши свою рогатину, Случ вдарив назустріч цій горі з м”яса і злості. Рогатина з хрускотом зайшла в звіра. Лівою рукою щосили добавив молотом поміж вуха. Закляк на мить звір, потім подався назад, щоб вирватися з під рогатини і повторити свою останню атаку. Однак Случ добре це розумів і зібравши всі свої молоді сили, не випустив конаючого сікача. Здригання й судороги струсонули могутню тушу, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров… Наситилася помстою відплати Случева душа.
Честь послала брата на поєдинок з вбивцею одноплемінника. Але не було в нього до звіра зла й зневаги, адже тварюка захищала своє жит-тя, не вона перша напала….
Вепр- боєць від природи. Случ теж воїн. Хіба ж не боєць захистив своє місце в роду.
Останки Горина закутали в шкіри і спалили. На страві-поминках з”їли вепра-вбивцю. Нового пагорба-могили не насипали, бо не зумів ще заробити пошани нещасний юнак.
Зібрали родичі його рештки кісток й похоронили поряд з пащею – входом у печеру, щоб не вешталася душа десь по чужих непрохідних хащах лісових боліт…
7
Наближався вечір. Низькі чорні хмари заволокли небо. Часом накрапав дрібний дощ. Холодний вітер, що лютував весь день, стих, і повна тиша запанувала в лісі. Жоден листок, жодна гілочка не ворушилися на кронах гігантських дубів і сосен. Тільки зрідка важка крапля зривалася з верхівки дерева і з дзвоном розбивалася об нижню гілку або м’яко падала на порослу мохом землю. Внизу, між могутніми стовбурами, було майже темно, і тільки звичний погляд мисливця міг би розрізнити якусь маленьку фігурку, що нечутно пробиралася по зеленому моху серед неозорої лісової колонади.
Це був Кряк, нещасний вигнанець з рідної печери. Случ провів його, як йому було наказано, до узлісся великого лісу. Прощаючись брат передав йому останні настанови Немовича: йти тільки при світлі дня, прямуючи в бік полуденного сонця, і на ніч неодмінно забиратися на дерево – так найбезпечніше. Але кмітливий Кряк, улюбленець старого Немовича, пильно замічав все, що відбувалося навколо нього, і, як усі дикуни, умів безпомил-ково визначати напрям. Він анітрохи не боявся заблукати в лісі, його бентежило зовсім інше. Багато небезпек таїть ліс, а що може зробити він один, хоч би який хоробрий і спритний він не був? Навряд чи йому вдасться дістатися до одного з тих племен, до яких він прямує, щоб просити у них притулку. Він йшов в густій темряві, дивлячись в похмуру далечінь і чуйно прислухаючись до кожного шереху, кожного звуку, зрідка порушував лісову безмовність. То несподівано і голосно крикне якась птиця, влаштовуючись на нічліг, то заверещить дрібний звірок, потрапивши в пазурі хижака, то, нарешті, з шумом впаде на землю шишка з могутньою сосни. І всякий раз серце Кряка заходилося, він здригався, зупинявся і довго прислухався. Але знову в лісі наступала глибока тиша, і хлопчик знову йшов і йшов
вперед. На плечах він ніс невеликий запас провізії, а в руках міцно стискав важезну сокиру з гострим кам’яним лезом. На шкіряній мотузці , що обвивала пояс,теліпалися кілька крем’яних ножів.
вперед. На плечах він ніс невеликий запас провізії, а в руках міцно стискав важезну сокиру з гострим кам’яним лезом. На шкіряній мотузці , що обвивала пояс,теліпалися кілька крем’яних ножів.
Коли зовсім стемніло, Кряк зупинився біля густої, розлогої і величезної величезної ялини. Пора було влаштовуватися на нічліг. Недарма він отримав прізвисько <руйнівника гнізд>: через хвилину він був уже на вершині дерева. Він влаштувався зручніше серед гілок, дістав з засушеного коров»ячого кендюха їжу і закусив.
Жуючи, голосно зітхав, згадуючи свого найменшого братика Поляна; той зараз мабуть спить у печері біля матері … Але втома взяла своє, і Крек заснув. Та недовго спав хлопець, йому було дуже холодно. Потроху дрімота почала долати його. Тоді він спустився нижче, і, вгніздився у розвилці могутніх гілок, скоро заснув …
Жуючи, голосно зітхав, згадуючи свого найменшого братика Поляна; той зараз мабуть спить у печері біля матері … Але втома взяла своє, і Крек заснув. Та недовго спав хлопець, йому було дуже холодно. Потроху дрімота почала долати його. Тоді він спустився нижче, і, вгніздився у розвилці могутніх гілок, скоро заснув …
- Карр, Карр, – надривався величезний ворон, гойдаючись на гілці
неподалік від Кряка. - Карр, Карр!
Вигнанець злякано розплющив очі і не відразу збагнув, де він знаходи-ться. Було зовсім видно. Важкі хмари,як і раніше заволокли все небо. Крек з досади голосно гукнув. Він зовсім забув про перше правило всякого мисливця – зберігати в лісі глибоке мовчання.
Йому відповіли три далеких вигуки. Здивований Кряк відчув, як у нього закалатало серце. Але, подумав, що в лісі буває відлуння, він тільки засміявся над своєю помилкою.
неподалік від Кряка. - Карр, Карр!
Вигнанець злякано розплющив очі і не відразу збагнув, де він знаходи-ться. Було зовсім видно. Важкі хмари,як і раніше заволокли все небо. Крек з досади голосно гукнув. Він зовсім забув про перше правило всякого мисливця – зберігати в лісі глибоке мовчання.
Йому відповіли три далеких вигуки. Здивований Кряк відчув, як у нього закалатало серце. Але, подумав, що в лісі буває відлуння, він тільки засміявся над своєю помилкою.
Але ось знову до нього долинули вигуки на три голоси, на цей раз, як йому здалося, голоси лунали ближче. Це вже не могло бути відлуння. Це кричали люди. І справді, через кілька миттєвостей в частіше почувся тріск сухих гілок під вагою ступнів, розсуваються гілки, і двоє озброєних маленьких дикунів опинилися перед Крьякои.
- Брате! .. - Закричали вони. - Ось ми й прийшли!
Приголомшений Кряк, тремтячи від радості і подиву, захлинаючись прошепотів
- Брате! .. - Закричали вони. - Ось ми й прийшли!
Приголомшений Кряк, тремтячи від радості і подиву, захлинаючись прошепотів
-Случ!, Полян!
- Так, брате! Тепер ми тебе більше не покинемо. Наш дід Немович дозволив нам йти з ним і розшукати тебе.
-Дід? Немович?.. - розгублено повторив Кряк.
- Так, так,твій дід – раптово почувся такий знайомий і рідний голос.
Кряк швидко обернувся і побачив у двох кроках від себе найріднішого Немовича з величезною вовчою шкурою на плечах. Він одягав її тільки тоді, коли збирався в далеку подорож. Дід був у повному озброєнні, а обличчя його було знову розмальовано білими смугами, зробленимиглиною, як і належить ватагу племені. У руках старий тримав свій жезл з різьбленого рогу поліського тура.
Впав Кряк , як тоді коли його виганяли, на коліна.
-Немовиче!, діду і вчителю ти мій рідний! – промовив він. - Ти не покинув мене!? … Дякую тобі! Ніколи більше , ніколи не підведу я тебе!
-Загинув твій брат, а мій внук Горин. Не міг я втратити ще одного свого внука – тебе Кряк. Бо ж навіщо мені тоді жити? Отож, я назавжди покинув печеру з двома твоїми хоробрими і відданими тобі братами –Случем і Поляном, – вони дуже прохали мене взяти їх з собою…
-Дід? Немович?.. - розгублено повторив Кряк.
- Так, так,твій дід – раптово почувся такий знайомий і рідний голос.
Кряк швидко обернувся і побачив у двох кроках від себе найріднішого Немовича з величезною вовчою шкурою на плечах. Він одягав її тільки тоді, коли збирався в далеку подорож. Дід був у повному озброєнні, а обличчя його було знову розмальовано білими смугами, зробленимиглиною, як і належить ватагу племені. У руках старий тримав свій жезл з різьбленого рогу поліського тура.
Впав Кряк , як тоді коли його виганяли, на коліна.
-Немовиче!, діду і вчителю ти мій рідний! – промовив він. - Ти не покинув мене!? … Дякую тобі! Ніколи більше , ніколи не підведу я тебе!
-Загинув твій брат, а мій внук Горин. Не міг я втратити ще одного свого внука – тебе Кряк. Бо ж навіщо мені тоді жити? Отож, я назавжди покинув печеру з двома твоїми хоробрими і відданими тобі братами –Случем і Поляном, – вони дуже прохали мене взяти їх з собою…
Після того, як Кряк розповів про нічні жахи і холодний й голодний сон на дереві, всі взялися за їжу.
- Сьогодні ввечері, – сказав йому старий, – тобі не доведеться, як птаху, забиратися на гілку зі страху перед дикими звірами. На вечерю у нас буде смажене м’ясо. Я з печері забрав з собою два «вогняні кремінці»… У ту страшну годину, коли через тебе помер вогонь, я всю ніч думав, як вибратися з того пекельного становища .. У руках нервово перебирав камінці . Нічого не виходило і, я спересердя вдарив одним об інший камінчик і… в повній непроглядній темноті появилася маленька блискавка… Невдовзі запалав вогник..
- Сьогодні ввечері, – сказав йому старий, – тобі не доведеться, як птаху, забиратися на гілку зі страху перед дикими звірами. На вечерю у нас буде смажене м’ясо. Я з печері забрав з собою два «вогняні кремінці»… У ту страшну годину, коли через тебе помер вогонь, я всю ніч думав, як вибратися з того пекельного становища .. У руках нервово перебирав камінці . Нічого не виходило і, я спересердя вдарив одним об інший камінчик і… в повній непроглядній темноті появилася маленька блискавка… Невдовзі запалав вогник..
Тепер у печері вогонь ніколи згасне. А ми кожен вечір будемо запалювати вогонь і по черзі будемо спати на землі під його надійною охороною…
Після доброго сніданку старий братии на чолі із старим ватагом Немовичем рушили в дорогу, в далекий, незнаний світ…
Після доброго сніданку старий братии на чолі із старим ватагом Немовичем рушили в дорогу, в далекий, незнаний світ…
8
Дні чередою минали один за одним. То похмурі і дощові, то ясні і світлі від падаючого снігу, але сонце все рідше визирало з-за густих холодних хмар. Немович з онуками продиралися через болота й лісові хащі. Вони йшли туди, де сонце лягає на спочинок.
Жоден день не проходив без того, щоб хлопці не навчились чогось корисного від свого діда. Вони навчилися розпізнавати крики, спів, свист, гарчання, -коротко кажучи, всі голоси полісської землі і живих істот, що її населяли. Природа була для них чудовою школою, а строгими вчителями – нужда і незгоди. А дід спішив передати хлопцям, чим побільше свого досвіду. Онуки дізнавалися різніі хитрощі і прийоми, які застосовуються на полюванні за різними тваринами, навчив ставити пастки, обережно обходити звіра,
вгадувати, в який бік кинеться перелякане тварина.
Жоден день не проходив без того, щоб хлопці не навчились чогось корисного від свого діда. Вони навчилися розпізнавати крики, спів, свист, гарчання, -коротко кажучи, всі голоси полісської землі і живих істот, що її населяли. Природа була для них чудовою школою, а строгими вчителями – нужда і незгоди. А дід спішив передати хлопцям, чим побільше свого досвіду. Онуки дізнавалися різніі хитрощі і прийоми, які застосовуються на полюванні за різними тваринами, навчив ставити пастки, обережно обходити звіра,
вгадувати, в який бік кинеться перелякане тварина.
Подорож затягувалася, а погода портилася, ставало холодніше холодніше. Насувалася найгірша для первісної людини пора року – зима… Старий Немович не раз подумовував про те, що було б доцільніше почекати настання більш теплих днів у якому-небудь більш- менш підходящому житлі. Але де знайти його? Побудувати прихисток з гілок, обкласти її товстим шаром землі? Але ж такий курінь не зможе захистити їх від лютих зимових вітрів – хурделиць. І дід незважаючи на сувору погоду, все ще продовжував вести своє малесеньке плем»я вперед,намагаючись віднайти бодай якийсь надійний притулок на зиму.
Якось одного разу вони спробували влаштуватися на нічліг у великій ямі, в лісі, в занедбаному давно покинутому вовчому лігвищі. Тієї ж ніч пустився холодний льодяний дощ з мокрим снігом і затопив цей тимчасовий людський барліг…
Ще довго Немович бродив по хащі в пошуках зимового пристановища. І от одного разу наші подорожні переслідували сарну. Пробігаючи повз невисокий пагорб, який був густо зарослий деревами, Случ запримітив, що південний схил його круто обривається. У обриві зяяла чимала чорна діра, наполовину прикрита кучерявими рослинами, а внизу за декілька метрів в промерзлих берегах повільно текла поліська річечка… Біля входу у печеру була чимала купа злежалого сміття кілька обвуглених, напівзгнилих корчів.
-Видно, тут колись жили люди , – подумав Случ. Ось, потрібний нам прихисток. І зараз же додав: – Тут ми знайдемо захист від негоди, цього клятого льодяного вітру з дощем…
Він обійшов пагорб, щоб переконатися, чи немає де-небудь іншого входу до таємничого підземелля. Переконався, що темний отвір під урвищем, заснований павутинням з віток лози , був єдиним входом в печеру… Тим часом старий і хлопчики почали вже непокоїтися за Случа.
Коли юнак підтанцьовуючи з переможним кличем підбіг до своїх друзів: він був розпашілий і веселий, незважаючи на пронизливий, вже майже зимовий вітер, старий і діти дивилися на нього з подивом:
- Що сталося, сину? - запитав дід.
Ще довго Немович бродив по хащі в пошуках зимового пристановища. І от одного разу наші подорожні переслідували сарну. Пробігаючи повз невисокий пагорб, який був густо зарослий деревами, Случ запримітив, що південний схил його круто обривається. У обриві зяяла чимала чорна діра, наполовину прикрита кучерявими рослинами, а внизу за декілька метрів в промерзлих берегах повільно текла поліська річечка… Біля входу у печеру була чимала купа злежалого сміття кілька обвуглених, напівзгнилих корчів.
-Видно, тут колись жили люди , – подумав Случ. Ось, потрібний нам прихисток. І зараз же додав: – Тут ми знайдемо захист від негоди, цього клятого льодяного вітру з дощем…
Він обійшов пагорб, щоб переконатися, чи немає де-небудь іншого входу до таємничого підземелля. Переконався, що темний отвір під урвищем, заснований павутинням з віток лози , був єдиним входом в печеру… Тим часом старий і хлопчики почали вже непокоїтися за Случа.
Коли юнак підтанцьовуючи з переможним кличем підбіг до своїх друзів: він був розпашілий і веселий, незважаючи на пронизливий, вже майже зимовий вітер, старий і діти дивилися на нього з подивом:
- Що сталося, сину? - запитав дід.
- Там людське, мабуть покинуте житло! … людське !… – скоромовкою випалив Случ.
- Людське!, Де? – вигукували Полян з Кряком і весь час перебивали оповідача вигуками. Ця звістка вразила всіх.
- Вставайте, – наказав ватаг Немович. - Беріть зброю, бо ж, не знаємо, що там чекає нас. Мирні шукачі відразу перетворилися на воїнів і в бойовому порядку рушили до печери. Кряк захопив із собою довгу палаючу головешку, – так наказав йому дід.
Вони підійшли до входу в похмуре підземелля. Кряк з факелом поліз туди перший. Вліз в неї, поклав головешку, роздув вогонь і, підкинувши у вогонь сухої трави та гілок, став на порозі, чекаючи, чи не з’явиться бува який-небудь ворог. Але всередині все було тихо, і, коли дим розсіявся, всі забилися в печеру.
Вони підійшли до входу в похмуре підземелля. Кряк з факелом поліз туди перший. Вліз в неї, поклав головешку, роздув вогонь і, підкинувши у вогонь сухої трави та гілок, став на порозі, чекаючи, чи не з’явиться бува який-небудь ворог. Але всередині все було тихо, і, коли дим розсіявся, всі забилися в печеру.
Печера була занизька, але досить суха і простора.Маленький струмочок, вибиваючись з розколини в глибині печери, протікав уздовж стіни. Біля входу виднілися сліди вогнища. Склепіння і стіни були закопчені.Стало зрозуміло, тут ще не зовсім давно жило якесь невеличке плем’я. Немович прискіпливо оглянув печеру, і вона здалася йому підходящим притулком від негоди і від диких звірів. Було вирішено провести тут залишок зими… Цю ніч мисливці спали вже в затишному. У першу ніч почесний обов’язок вартувати і слідкувати за вогнем випала Кряку…
10
Зима пройшла швидше, ніж очікували мисливці. Жорстокі морози скоро змінилися відлигою і дощами. У морозні дні полювання на сарнів була більш вдале, бо ці тварини відшукували під снігом собі корм. Як мипам»ятаємо, поблизу житла нашого маленького племені вигнаних мисливців, протікала тиха, заросла очеретом річка. Коли настали теплі дні, наші мисливці почали бити по берегах річки кабанів, болотних птахів, Одні звірі були величезні, інші трохи більші від зайців. Всі ці звірі і звірята шниряли по болоту, плавали, пірнали, відшукуючи рибу або коріння водяних рослин.
Одного разу,сидячі на березі річки, Немович зробив дуже важливе відкриття. Поблизу річки лежали повалені дерева. Вони були такі великі, що у малого племені не вистачало сили підтягти їх до печери. Старий намагався розколоти їх великою кам’яною сокирою, але з цього нічого не вийшло.Кам’яна сокира тільки ковзала по твердому висохлому дереву. Так вони і залишилися лежати на березі, біля самої води.З під однієї з колод стирчавдрючок, підходящий для списа чи рогатини. Старий спробував їйого витягти, однак дерево ворухнулося, але палицю не відпустило. Коли на допомогу прийшли хлопці і всі разом натиснули на дрючок, колода покотилася і впала у річку, бо ж берег досить круто спускався до річки. Сухий і міцний стовбур, тихо гойдаючись, поплив за течією. Хлопці кинулися за ним навздогін. Случ скочив на стовбур і поплив…. Кряк і Полян не довго думаючи, вирішили наслідувати приклад старшого брата.
Хлопчаки при допомозі діда скотили у воду ще дві колоди, і з метушнею, чіпляючись оин з одного почали плавати навперегонки…Випадково сучковата колода Поляна зчепилися своїми гачкуватими суками з колодою Кряка.
Одного разу,сидячі на березі річки, Немович зробив дуже важливе відкриття. Поблизу річки лежали повалені дерева. Вони були такі великі, що у малого племені не вистачало сили підтягти їх до печери. Старий намагався розколоти їх великою кам’яною сокирою, але з цього нічого не вийшло.Кам’яна сокира тільки ковзала по твердому висохлому дереву. Так вони і залишилися лежати на березі, біля самої води.З під однієї з колод стирчавдрючок, підходящий для списа чи рогатини. Старий спробував їйого витягти, однак дерево ворухнулося, але палицю не відпустило. Коли на допомогу прийшли хлопці і всі разом натиснули на дрючок, колода покотилася і впала у річку, бо ж берег досить круто спускався до річки. Сухий і міцний стовбур, тихо гойдаючись, поплив за течією. Хлопці кинулися за ним навздогін. Случ скочив на стовбур і поплив…. Кряк і Полян не довго думаючи, вирішили наслідувати приклад старшого брата.
Хлопчаки при допомозі діда скотили у воду ще дві колоди, і з метушнею, чіпляючись оин з одного почали плавати навперегонки…Випадково сучковата колода Поляна зчепилися своїми гачкуватими суками з колодою Кряка.
- Давайте плавати разом. Як багато у нас місця! – вигукував Кряк.
Случ!, – крикнув Полян, – Підпливай до нас, зчіплюйся і будемо плавати разом…
Хлопчики стали плавати втрьох, сяк-так кермуючи підібраними у воді палицями. Немович окликнув їх і наказав підпливти до берега.Коли брати наблизилися до берега, старий зійшов у воду і оглянув їхню конструкцію. Потім він велів дітям наламати вербової лози і допомогти спустити на воду ще кілька стовбурів. Затим, обрубавши ті гілки що мішали, зблизив колоди щільніше одну до другої і туго перев.»язав гнучкими пртутиками прибережної лози. Хлопчики негайно взялися йому допомагати, і скоро незграбний, але зате дуже міцний настил був готовий. Він відмінно витримував вагу старого і його племені. Немович, аж сяяв від своєї дотепності…
Через кілька днів старий ватаг оголосив дітям, що вони відпливають.
Через кілька днів старий ватаг оголосив дітям, що вони відпливають.
- Вже потепліло…, наступило літо. Тож, Плисти по річці легше і спокійніше, ніж мандрувати пішки. Рушаємо в дорогу наступного дня- скомандував старий.
Мисливці зрізали і підсушили над багаттям кілька довгих і міцних жердин, які повинні були служити для кермування плотом. Колоди застелили зв’язками очерету, перенесли на нього весь запас провізії й свої убогі пожитки. Немович урочисто зійшов на перший у світі людський самоплав і наказав хлопцям випровадити вплав цей винахід з прибережних очеретів на чисту воду.Хлопчики не без хвилювання корилися цьому наказу, і скоро пліт, тихо погойдуючись, поплив за течією річки…
Мисливці зрізали і підсушили над багаттям кілька довгих і міцних жердин, які повинні були служити для кермування плотом. Колоди застелили зв’язками очерету, перенесли на нього весь запас провізії й свої убогі пожитки. Немович урочисто зійшов на перший у світі людський самоплав і наказав хлопцям випровадити вплав цей винахід з прибережних очеретів на чисту воду.Хлопчики не без хвилювання корилися цьому наказу, і скоро пліт, тихо погойдуючись, поплив за течією річки…
11
Дуже скоро зрозуміли: плисти значно легше, ніж йти, і все ж повільне плавання на незграбному самоплаві стомлювало наших мандрівників. День і ніч проводили хлопчики по черзі з жердинами в руках, то відштовхуючи що пливли назустріч корчі, то спритно причалюючи до берега, щоб уникнути небезпечної зустрічі з величезними водяним тварюками, то знімаючи пліт з мілини і скеровуючи його на середину річки. Дні подорожі відмічали зломаними вітками, складаючі їх, на найвищій колоді. Коли назбиралося стільки палочок, скільки пальців на двох руках, обігнувши черговий крутий поворот, хоробрі плавці побачили вдалині широченну рівнину, оточену височенними могутніми дубами. Річка, за словами далекозорого Случа губилася між ними.
- Тут, у цьому благодатному краї ми зупинимось , під цими дубами можна жити спокійно- сказав Немович – крім птахів, змій і пожеж, тут нема чого боятися.
Хлопці кивнули головами, погодилися, що тут жити було набагато приємніше, ніж у печері. Але до їх радості домішувалася суттєва частка печалі. Їм бракувало матері Прип»яті і сестер – Язвінки й Рудинки. Як би добре було, уявляли вони, якби би піддубами їх виглядали такі знайомі і рідні фігури. Щож вони роблять тепер? Чи не забули вони свого діда і братів?
- Тут, у цьому благодатному краї ми зупинимось , під цими дубами можна жити спокійно- сказав Немович – крім птахів, змій і пожеж, тут нема чого боятися.
Хлопці кивнули головами, погодилися, що тут жити було набагато приємніше, ніж у печері. Але до їх радості домішувалася суттєва частка печалі. Їм бракувало матері Прип»яті і сестер – Язвінки й Рудинки. Як би добре було, уявляли вони, якби би піддубами їх виглядали такі знайомі і рідні фігури. Щож вони роблять тепер? Чи не забули вони свого діда і братів?
Пройшло багато днів і ночей. Плем”я обжилося. Під затишними кронами, в дуплах коріння величезних дерев обладнали собі окремі житла. З тих пір наші мисливці залишили противну печеру. І вже, ні грізний рев тварин, ні крики нічних птахів не переривали їх сну. Тихий шелест могутніх дубів, здавалося, заколисував їх…
Якось смакуючи великими м’ясистими Кряк помітив, скоріше з подивом, ніж з переляком, неподалік їхнього від вогнища двох звірків,з гострими трохи опалими вухами і довгим хвостом. Тваринки сиділи неподалік від людей і жадібно дивилися на м’ясо, здавалося, готові були кинутися до людей, але ніхто не звертав на них уваги. Така нахабність здивувала хлопчину.Він устав, мовчки схопив свою дубову рогатину і зібрався хоробро напасти на звірків. Але ватаг зробив йому знак покласти зброю і знову взятися за їжу. А сам тут же кинув кілька кісток тваринкам, і ті жадібно накинулись на цю мізерну подачку. . Мабуть, їх мучив голод, бо ж звірята не злякалися, а підійшли ближче і взялися гризти кинуті напризволяще використані хлопцями.Так тривало кілька днів поспіль. Після цього звірки вже не відходили від табору наших мисливців.
- Тварини, -пояснив Немович, – зрозуміли, що їх не вб’ють, що біля людей можна поласувати кісткою, і залишаться жити з нами,у племені…
Коли мисливці переслідували козулю або яку-небудь іншу дичину, приручені тваринки бігли уперед і кружляючи підганяли її до мисливців. Зробилися надійними і відданими помічниками. А коли до пристановища людей наближався хижий звір, ці чотириноги сторожі попереджали заливним лаєм , подібним на зле ричання. Відтоді почали їх звати – Рикси ,/ тепер вони перетворились у дворняжок – Рексів/.
12
Пройшли, промайнули спокійні і мирні роки життя в маленькому селищі під віковими дубами.. За ці роки Случ не раз відрізнявся своєю мужністю, винахідливістю і спритністю. Його часто хвалили, але він зумів залишитися скромним, і тому всі любили його, і ніхто не заздрив йому, як би не відрізняв його старший.
Кожен бачив у ньому безстрашного захисника селища, майбутнього ватага.
Кожен бачив у ньому безстрашного захисника селища, майбутнього ватага.
Немович радів, бачачи, яким росте майбутній ватаг.Одне засмучувало старого: він знав, що не доживе до того дня, коли різьблений жезл вождя перейде в руки Случа… Сили покидали старого, і він явно слабшав. Він майже вже не ходив на берег річки і весь час зажурено сидів біля вогнища, займаючись якою-небудь легкою роботою.
Коли ж старий ватаг відчув, що кінець його близький, він таємно
доручив Кряку й Поляну Случу в день, коли його не стане стане, передати древній знак вищої влади – різьблений жезл з кістки поліського тура, який сам Немович, одержав від свого ще німого предка і, чесно й гордо володів майже цілий вік… Скоро Немович перестав виходити зі своєї хатини і через кілька днів помер.
Коли ж старий ватаг відчув, що кінець його близький, він таємно
доручив Кряку й Поляну Случу в день, коли його не стане стане, передати древній знак вищої влади – різьблений жезл з кістки поліського тура, який сам Немович, одержав від свого ще німого предка і, чесно й гордо володів майже цілий вік… Скоро Немович перестав виходити зі своєї хатини і через кілька днів помер.
Хлопці в знак особливої вирішили поховати його в землі насипати засічний пагорб. Так і зробили… У ті часи людям жилося дуже важко, і вони не могли довго сумувати або радіти. Так і тепер: ледь поховавши Немовича, вони вже ні про що інше не думали, як про повернення у рідну печеру, щоб забрати до себе свою маму і сестричок.
Отож слідуючого світанку рушили в далеку дорогу. По знайомих місцях, через багато днів добралися до рідних, казалось зовсім недавно покинутих рідних місць.
До ночі вийшли з лісу на відкритий пагорб . Біля зіяючої пащі тієї самої печері, з якої прогнали Кряка, над уквітченим горбочком побачили двох молоденьких жінок, що примостились навпочіпки на землі. Поруч з ними згорбилась старша жінка. В сутінках важко було розгледіти обличчя і одяг. Але брати не сумнівалися, що перед ними їх мама Прип”ять і сестри – Язвінка і Рудинка.
- Це вони !.. Це сестри і мама! .. – Вигукнули Случ та Кряк, стискаючи руки Поляна і тремтячи від радісного хвилювання… Мабуть, не потрібно описувати здивування сестер при цих вигуках , воно й так зрозуміло і без слів…
Язвінці і Рудинці здавалося, що вони бачать уві сні, ніби маленький Полян перетворився на прекрасного молодого воїна…
Язвінці і Рудинці здавалося, що вони бачать уві сні, ніби маленький Полян перетворився на прекрасного молодого воїна…
Цілу ніч хлопці, сидячи біля багаття, навперебій розповідали матеріі сестрам, як вони живуть у поселені під віковими дубами. Під орудою старого Немовича навчилися будувати надійне і затишне житло.
Наступав світанок. Весь рід Немовича вирішив негайно рушити в далеку дорогу.
Цілий день стягали сухі повалені буревієм колоди, до річки. Міцно кріпили, обв”язавши їх засушеними жилами з ніг лося,благо їх було більше, ніж потрібно. Поклали провізію і рушили в таку вже й не далеку дорогу, бо ж знайома дорога не буває довгою…
Через десяток днів добралися до свого прекрасного дубового гаю… Роки важких мандрівок і гіркої розлуки закінчилися для них назавжди…
А , щоб залишити пам”ять по собі і своєму роду назвали ближні річки й у рочища своїми іменами. Так і появилися назви річок – Горинні й Случі і її приток Язвінки і Рудинки, урочище де поселилися- Поляна: весь рід перебрав ім”я свого первісного вчителя – Немовича…,а найбільшу річку краю, в пам”ять про свою маму, нарекли Прип”яттю…
Перед тим, як дати відповідь на це непросте запитання, слід відповісти на цікаві і непрості питання, що таке Русколань? Що вона собою являє? Яке її значення в історії слов’янства?
Для хоч якогось розуміння звернемось до поняття Русколань в «Велесовій книзі», яке згадується неодноразово. Однак, складність ситуації в тому, що в одних місцях слово Русколань звучить як назва якогось територіального утворення. В інших випадках воно виглядає назвою групи людей з такого утворення. В третіх випадках постає назвою окремого народу або племені. Тоді що ж приховано за багато-значимістю поняття Русколань? Цілком вірогідно, що основу слова Русколань складають два корені, які в контексті духовно-ведичному означають наступне: «рус» – просвітлена людина; «коло» – замкнута система чогось.
Русколань – відповідно, «русів коло», «замкнута система у русів», «коло чогось у просвітлених людей». Але система чого? Що могло створюватися русами і називатися Русколанню?
Відповідь є на дощечці 17-Б, де мовиться: «… отож наші городи колом ставити маємо, як і Отці наші…». (…ІСЕ ГРДЕ НАШІЕ КЛОУМ СТАВЕТЕ IМЯХОМЬ ЯКОЖДЕ ОЦЕ НАШІЕ…). Звідси випливає, що будівництво кола городів, як оборонної та життєзабезпечуючої структури мандруючого народу (по «Велесовій книзі» та згідно досліджень зона міграції – Загір’я-Семеріччя, Кавказ, Месопотамія, Балкани, Карпати, Волинь), є давньою слов’янською традицією, заповіданою древніми Отцями (слов’янськими пророками, мессіями, мудрецями, волхвами-украми).
Схоже на те, що будівництво системи кіл міст, особливо під час великих і тривалих походів слов’ян, було випробуваним і надійним способом захисту переселенців, запорука успішного освоєння навколишніх територій. Причому, коло міст повинно було мати значні розміри і виконувати роль надійного осередка на десятки, а то і сотні років, а також бути культурно-духовними центром.
Особливу роль в створенні таких колоній повинні були мати жрецькі загони – навчена ідеологічна сила, підпорядкована Отцям (волхвам-украм), каста спеціально підготованих воїнів-духівників з місійними завданнями. Для цього в колі міст повинен був бути створений духовно-адміністративний центр і ціла низка святилищ (Ругій), а також жрецькі монастирі, пантеони (кладовища) та інше. Такому центру присвоювалась популярна в слов’янському світі назва, що величала Творця, Ірій (Духовний світ, світ предків), Сонце (Ра, видимої матеріалізації вищого) та підкреслювала святість даного місця (Суренж, Сурож, Арта, Аркона, Ретра і тому подібне). Завданням центру була просвітницька робота з навколишнім населенням, його посвячення в слов’яни, а найбільш достойних серед учнів – у руси (просвітлені), що давало останнім можливість духовного і громадського росту. Князі, як керівники цих загонів, були людьми виборними та залежними від віча (князь – кого назвали). Безпосередньо вони підпорядковувалися великому князеві (божу, бусу, маджаку) – виборному представникові мирської влади. Князі, як і великий князь, повинні були виконувати вказівки Ради волхвів-Трояні (вищої надсуспільної структури) та шанувати заповіти святих Отців (закони світобудови). За діяльністю таких загонів здійснювався суворий волхвівський та жрецький контроль.
«Велесова книга» оповідає про існування в різні історичні періоди декількох слов’янських кіл міст. Одне з таких кіл вона називає Голунь (Колунь). На тій же дощечці 17-Б є рядки «…Колунь нашу залишили ворогам, і та Голуне, колом будучи, та ворогам в руки тяжко далася…» (…КОЛУНЕ НАШІУ ОСТАВЕ ВРЗІЕМ І ТА ГОЛУНЕ КОЛОМ БЯЩЕ О ТА ВЬРЗІЕМ ТІЖЦЩЕ О ПРСТЕ СТА…). Згадки про Голуні-Колуні бачимо на дощечках 19, 22, 34, 35-А. Правда, не відомо, чи йде мова про одну і ту ж Голунь чи ні? Зустрічається в тексті інформація і про місто Голунь, яке могло бути центром кола міст, швидше за все, з тією ж назвою?
Значення кола міст як елементу системи переселення, розселення і місійності підтверджується розповіддю «Велесової книги» про давні тисячолітні мандри слов’ян на чолі з святими Отцями, та історією повернення їх з мандрів Балканським і Карпатським шляхом на землю своїх предків…
Виникає питання, то де ж в Європі земля предків? Де той регіон, в якому було закладено базове коло слов’янських міст? Де місце головної, місійної Руськолані? Чи є у «Велесової книзі» натяки на цей центр слов’янізації європейських народів? Як звалися його засновники?
Дуже цікаві рядки містяться на дощечці 24-Б, які звучать так: «…це Волинь йде попереду і б’є ворогів, тому що хоробра є, і та Волинь є родом першим…» (…СЕ О ВОЛЫНЬ ІДЕ ОПРЕДЕХ І БЫЕ ВРЗЕ ЯКО ХОРОБРІА ЕСЕ І ТА ВОЛЫНЬ Е ПЕРВЫЩЕ РОДО…). Примітно, що окрім Волині, первородністю «Велесова книга» не нагороджує більше нікого!!! Згадуючи постійні заклики волинян до єдності (дощечка 32), стає зрозумілим місце розташування головного, після азійских походів і Карпатського періоду, слов’янського кола міст – Волинська височина.
Про цікаву і особливу назву слов’ян Карпатського періоду, а згодом і Волинського, сповіщає дощечка 7-Є: «…і не мали тоді нікого, тільки дулібів…» (…А НЕ ІМАХОМ ТОДЕ НИКІХ ТАКО ДУЛЕБОВА…).
Саме про дулібські храми на Волині пише дощечка 21: «…і ще мали на Волині дулібскі храми і по Суренжу…» (…ІСЕ МЯХОМЬ НА ВОЛОІНІ ДУЛЕБСТЕІ ХРАНІЕ І О СУРЕНЖЕ…).
Отже, дуліби, перейшовши Карпати і зайнявши верхів’я Дністра та центральну Волинь (до I-ІІ в.в. н.е.), згідно «Велесовій книзі», постають предками (дідами) всіх слов’ян! Зрозумілим є і місце військових дій, саме в гирлі Дунаю, зайнявши яке римські легіони імператора Трояна відкривали собі шлях на іншу сторону Карпат. Попередні спроби пробитися туди долинами Дунаю і Тиси, як пишеться в тексті книги, зустріли могутній опір слов’ян в Карпатах біля Руськой гори (нині Говерли) та закінчилися полоном римлян (дощечка 17-А).
З цього випливає, що слов’яни карпатського періоду і часу переселення на Волинь, всі слов’яни дідівського періоду, мали загальну назву – дуліби! Символічний сенс самого слова дуліби означає – «з’єднані в кулак (дулю)», «союзники», «союзні слов’янські племена:полян, кривичів, деревлян, сіверян, які були посвяченими русами (просвітленими).
На подібний висновок про значення назви дуліби наводить і «Повість врем’яних літ», в якій йдеться про примучення (утиски) обрами виключно дулібів (VI ст. н.е.). Шлях обрів проходив землями частини слов’янських племен (сіверян, полян, тиверців, уличів). Облаштувавшись і створивши державу, за сусідів на півночі вони повинні були б мати білих хорватів, а не дулібів! Чому ж літопис згадує тільки дулібів? Відповідь очевидна: в ті часи, дулібами звалися всі слов’яни! Дуліби – це загальна назва всіх слов’ян того часу!
Природньо виникає запитання, а чи є хоч якісь історичні свідчення сказаного? Чи міг союз, а потім і держава дулібів-слав’ян-русів, волинян, європейська загальнослов’янська держава на Волині бути невідміченою сусідніми народами? Чи є письмові свідчення дулібсько-роської величі?
Цікава інформація про це знаходиться у Аль-Масуді, арабського дослідника першої половини X ст., який згадує народ «волінана». Він пише, що в стародавні часи у слов’ян цей народ був корінним(!), і правив ним цар Маджак. Цей народ був найбільш шанованим у слов’ян і мав перевагу над іншими(!). Надалі почалися роздори, порядок був порушений, і «волінана» розділилися на окремі коліна (!) і кожне плем’я вибрало собі царя… Які це були племена- не вказано.
Арабомовний енциклопедист X століття Ібн Русте пише про народ русів, у якого особливе місце займають ворожбити (волхви-укри), які рахують себе вищими за царя(!). Він вказує, що цей народ живе на острові, який знаходиться в десяти днях від печенігів (!) і оточений озером. Острів – завдовжки в три дні шляху, він болотистий і лісистий. Слов’яни роблять тут хмільний напій з меду. Коні у них є тільки у верховного царя, зате вони уміло плавають на човнах.
Про якийсь острів русів пише і арабомовний історик Абед-аль-хай Гадрізі. Острів русів – є вологою країною, де живе сто тисяч жителів(!). Над ними стоїть цар. Вони люди войовничі, збирають данину з підкорених народів – слов’ян(!), і не орють і не сіють. В цих же описах простежуються характерні особливості загальнослов’янського устрою, ознаки Дулібської держави Рось. Чужоземці озером вважали мабуть широкі заливні долини річок Горині (на сході) і Стиря (на заході), які дуліби (волиняни) успішно перегороджували греблями.
Про великі слов’янські морські і сухопутні походи на Константинополь, на Балкани, Кавказ, до Чорного моря, на Західну Європу, пишуть візантійські і інші джерела. Кількість походів зростає, починаючи з V-VI ст. н.е., а особливо в VII – VIII ст. н.е. Серед них здійснені в 602, 622, 626, 643, 702, 710-712, 761-762, 773, 804 роках та і інші. Походи, участь в яких брали десятки, а іноді і сотні тисяч слов’янських воїнів, що тривали місяцями і роками! Походи які вражали сучасників своїм розмахом і силою! Чи можливо щось подібне здійснити не маючи держави, єдиного керівництва та економічної бази?
Починаючи з VI-VII ст. н.е., а особливо в VIII-IX ст. н.е., в період поступової втрати культу святих Отців, давніх світоглядних позицій волхвізму, розпаду єдиної слов’янської держави (Дулібії Рось) новостворені кола міст вже не були центрами волхвізму та просвіти. Вони все більше нагадували самостійні військово-адміністративні утворення, які виросли навколо місцевих язичницьких центрів. Вони ставали племінними та княжими вотчинами, центрами перших самостійних (від центру) слов’янських держав (Само, Великоморавською, Болгарською і інших), які наполегливо відстоювали власні інтереси і вели, таким чином, до остаточного занепаду загальнослов’янської держави Рось, а далі і Волинської Русколані
Ото ж з наведеного напрошуються наступні висновки:
а) Коло городів – це давня, заповідана святими Отцями слов’ян (волхвами-украми) оборонна система, з духовно-адміністративним центром, яка використовувалась слов’янами для здійснення переселення, розселення і освоєння вибраних територій, слов’янізації оточення. Могла мати власну назву, іноді похідну від попередніх кіл міст, часто вживану (Русколань, Голинь та інші ).
б) Русколань – назва кола міст з могутнім місійним центром, де слов’янізація здійснювалась шляхом посвячення в руси (просвітлені). Центр найвищого за значенням духовного навчання у дулібів-слов’ян-русів. Головною в Європі у слов’ян-русів була Волинська Русколань. У «Велесовій книзі» згадуються пізніші за часом Русколані, закладені десь у південних степах біля Чорного моря (протистояли Грецьколуням). Схожі, за зовнішними ознаками на пізніші утворенння (Запорізьку Січ).
в) Руськолані – руси-месіонери, носії ідей волхвізму, слов’янізації і посвячення в руси, будівничі Русколаней, жреці, князі, бояри, воїни, ремісники, войовничі та ідейні колоністи в широкому розумінні.
г) Дуліби – стародавня назва всіх слов’ян. Введена в ужиток у VI-IV ст. до н.е. святими слов’янськими Отцями (волхвами-украми) Карпатського періоду, як об’єднуюча, союзна для всіх слов’янських племен. Мігрувавши на Волинь славяни-дуліби заснували Русколань – центр загально – слов’янської держави Дулібії Рось. Назва дуліби синонімічна назві слов’яни-руси. В період бурхливого росту слов’янства і появі світоглядних проблем у суспільстві (VI-IX ст. н.е.) поступово втрачає значення як загальнослов’янське, загальнодержавне, витісняючись новим – волиняни. Остання згадка про дулібів значиться в «Повісті врем’яних літ» під 907 роком.
Щодо Волинської Русколані, то її історичні контури проступають при детальному краєзнавчому, географічному, топонімічному, археологічному аналізі Волинської височини, особливо тої її частини, яка обмежена річками Горинь і Стир. Тут, напевно, і містяться відповіді на запитання, які турбують слов’янський світ: хто ми, звідки, чиї діти, і де наше батьківське коріння?
Немовицькі поліщуки.
Прочитавши записки Михаіла Чистякова, я був приємно здивований, наскільки точно і влучно розповідає про тогочасний побут поліщуків цей росіянин. З його цікавими характеристиками не завадить ознайомитись й зараз.
“Славний то народ поліщуки. За зовнішністю вони вони різко відрізняються від росіян і білорусів. Вони завжди енергійні, росту вони взагалі не високого, але дуже добре складені, міцні, широкоплечі, в рухах неквапливі і поважні: українки вирізняються чудовою вродою, жвавістю і веселістю, але ця жвавість ніколи не переходить у нескромність. Характером ці полісяни твердого до завзятості, до фанатизму; разом з тим, він нескоро за щось візьметься, але вже що затіє, до того йде неухильно. Послуги і образи не забуває до могили і часто, помираючи, дітям своїм заповідає свою любов і помсту. У мові і манерах поліщука немає нічого підлесливого, рабського: він не любить розсипатися у ввічливості; навпаки в ньому є якась недбалість і необтесаність, але в ньому немає зухвалості, ні бажань стати рівним з людиною, яку він вважає вищою за себе станом і освітою. Коротше кажучи, він шанобливий з почуття своєї гідності, так само, як і з бажання щоб і до нього зверталися також, якщо не шанобливо, то принаймні не образливо.
Ці українські селяни звертаються одне до одного ввічливо і шанобливо: на ви, милости просимо, завітайте, не ображайтесь… Такі вирази у них звичайна форма мови.
У селян же великоросів безперестанку чути огидні, брудні вирази, вже не кажучи про лайку. Грубість нашого простого народу просто обурлива. У розмові ж українця, особливо при жінках, нічого схожого нема
Цей поліський українець дуже набожний: він суворо дотримується посту,охоче ходить в церкву, слухає уважно молитву, під час молитви не стане розмовляти з сусідом. Почаїв для нього святе місце і рідко хто з поліщуків, особливо під старість, хоч раз в житті не ходив до Почаєва на прощу…”
Так характеризував поліського малороса російський письменник у 1884 році. Цікаво, якої б характеристики у нього заслужили б ми, сучасні українці. Мені, корінному поліщуку, здається; щодо культури звернень один до одного, ми вже нічим не відрізняємось від росіян.У нас такі ж вирази, як і у них. Грубість і мавпування поведінки в наших сучасників просто обурлива. Та й не мова мелодійна вже у молодого покоління, а якась телевізійна “тіпа” калька…
Немає коментарів:
Дописати коментар