Останнє інтерв'ю з командиром УПА

11.01.2013 _ Павло Солодько

Версія для друкуКоментарі6

"Тих, хто хотів частіше брати участь у бойових акціях, ми переправляли на Полісся. Там УПА звільнила від фашистів цілі райони - і чималу роль у тому відіграли східні українці. А на Дніпропетровщині ландшафт невідповідний - ну як у степу партизанити?"

У травні 2007 року ми з колегою Наталею Бублій підготували для "Газеты по-киевски" два інтерв'ю до Дня Перемоги - вони сусідили на шпальтах під спільною назвою "Два генерали".

Ішлося про генерал-майора Збройних сил України Євгена Березняка (легендарного "майора Вихора" - радянського розвідника, який порятував від знищення нацистами Краків) і генерал-хорунжого Української Повстанської армії Василя Кука - останнього Головного командира УПА (1950-1954).

Запитання в обох інтерв'ю були однакові і стосувалися переважно Другої світової війни. На жаль, газета припинила своє існування, включно з сайтом. Але інтерв'ю з Василем Куком збереглося завдяки сайту "Майдан", який тоді його передрукував.

Сьогодні, в ювілейну дату від дня народження останнього командира УПА, я наважився передрукувати цю бесіду. Так вийшло, що вона стала останнім інтерв'ю Кука - у вересні того ж року ветеран помер.

Кілька вражень про спілкування. Вперше я познайомився з Куком, якщо не помиляюся, у 2005-му. Мені, тоді романтичному й пафосному "борцю", запам'яталися його слова про те, що зараз не треба відроджувати УПА. "Ми перемогли, в нас з'явилася держава, тепер треба її будувати, а не партизанити", - казав генерал-хорунжий.

У своїй тісній і заставленій книгами хрущовці на Дарниці, де він прожив кількадесят років (вулиця Чудновського, 2/8, на цьому будинку так і немає меморіальної дошки) Кук до останнього дня працював. Він активно користувався інтернетом, ми кілька разів переписувались.

Василь Кук у своїй київській квартирі. 2006 рік

Василь Кук і провідниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова. Краків, 1940 рік. В той час Кук проходив у Кракові старшинський вишкіл і організовував нелегальні переходи кур'єрів через новий радянсько-німецький кордон. Це й інші фото - з архіву ЦДВР

Василь Кук із дружиною Уляною і сином Юрієм. 1971 рік

Василь Кук у партизанці УПА

Якось попросив його надіслати власне фото часів УПА. Але такої фотографії в гарній якості в Кука не було - я побачив їх пізніше, вже з архівів СБУ.

Інтернет-адреса Василя Кука була 1913@i.com.ua - на честь його народження. Останній командир УПА народився 100 років тому, 11 січня 1913 року.

---------------------------

Про нього шанобливо відгукувалися навіть радянські спецслужби: "Останній із могікан, суперник, який дійсно викликав повагу". Василь Кук провів 17 років - з 1937-го по 1954-ий - у підпіллі, в тому числі й антифашистському.

- Що для вас означає День Перемоги?

- День перемоги над фашизмом. Гітлеризм - це жахливо, і з ним воювала вся Європа, а не тільки Червона Армія. У тому числі з фашистами билася і Організація українських націоналістів (ОУН), і Українська повстанська армія (УПА).

Ми почали боротьбу майже тоді ж, коли і Червона Армія - з липня 1941-го. Німці почали заарештовувати оунівців, які оголосили незалежність України у Львові, і було вирішено створювати бойові групи для боротьби з фашистами.

З цих бойових груп і виросла УПА, створена в жовтні 1942-го. УПА - єдина з усіх сил європейського антифашистського опору, яка вела бойові дії проти нацистів без іноземної допомоги.

- УПА звинувачують ледь не у співпраці з німцями...

- Це брехня. Тисячі бійців і підпільників ОУН і УПА загинули в нерівних боях з гітлерівськими загарбниками. Група, до складу якої я входив, в 1941-му прямувала до Києва і була заарештована в Василькові німцями. Нас везли до Львова - на слідство і, швидше за все, розстріл.

По дорозі, в Житомирській тюрмі, багатьох катували, але ніхто не видав товаришів. Мені вдалося втекти в Луцьку, разом із Дмитром Мироном, який потім очолив націоналістичне антифашистське підпілля в Києві.

Мирон загинув у липні 1942-го, під час перестрілки з гестапівськими агентами, на розі нинішніх Хмельницького та Лисенка. На Оперному театрі зараз є меморіальна дошка на його честь.

- Де ви зустріли 9 травня 1945?

- В Умані, в бойовому підрозділі УПА. У той день ми випустили дві листівки - від імені Головного командира УПА Романа Шухевича і від імені ОУН. У листівках було привітання - всіх жителів України з перемогою над фашизмом.

Там іще підкреслювалося, що разом із гітлерівським імперіалізмом потрібно перемагати і імперіалізм комуністичний. Причому ми зверталися саме до солдатів Червоної Армії - нагадували, що боролися проти фашистів плечем до плеча і закликали їх звернути зброю проти гнобителів із більшовицької номенклатури.

- Що відчували ви в той день, не пригадуєте?

- Чесно кажучи, тоді ми розуміли - радянську бюрократичну машину нам не повалити. Але ми хотіли продемонструвати юному поколінню і нашим нащадкам, що без власної держави, без своєї армії, без опору гнобителям всіх мастей їх будуть знищувати, як поголовно знищували тих комуністів у ВКП(б) України, котрі стояли на національних позиціях. 

- Ви пам'ятаєте Київ воєнних років?

- Практично ні. Коли ми організовували підпілля для боротьби з фашистами, то в Київ вирушив уже згаданий Дмитро Мирон разом із Пантелеймоном Саком, вихідцем із села Бишів Макарівського району Київщини. Моя група діяла у Дніпропетровську.

Я очолював Провід ОУН на Південно-східних українських землях - в цей територіальний підрозділ входили і Донбас, і Запоріжжя, і Крим, і Одещина... Був у Києві нелегально навесні 1943-го, коли німці заарештували, а потім замучили в катівнях гестапо Пантелеймона Сака - і мені довелося у спішному порядку відновлювати підпільну організацію в столиці.

- Чи вважаєте ви себе киянином?

- Повноцінним киянином я став уже в 1960-му році, коли вийшов із радянської в'язниці. Переїхав до Києва, працював під наглядом КГБ в Інституті історії АН УРСР, навіть писав статті в Українську Радянську Енциклопедію, доки не звільнили в 1972-му - разом з "забороною працевлаштування в наукових та освітніх установах".

Ледве знайшов нову роботу - в комбінаті "Побутреклама", де і пропрацював до 1986-го. З того часу й досі живу на Дарниці.

- Чи були чудеса у вашому житті? Випадки, коли ви були впевнені, що із ситуації вибратися можна. А ви рятувалися.

- Постійно. Якось ішли з нашим підрозділом по Волині у 1944-му, і раптом - облава НКВД. Ми сховалися в кущах, залишалося тільки молитися, а більшовики пройшли практично по наших головах, поруч, і нікого не помітили.

А в 1942-му в Дніпропетровську німці вирахували мою квартиру і прийшли заарештовувати - і тільки завдяки нашому агенту в місцевій поліції мені вдалося вислизнути в останню хвилину.

- З радянським підпіллям в Дніпропетровську не співпрацювали?

- У нас були обмежені контакти - щоб отримувати інформацію - але співпраці не було. Вони більше займалися терористичними акціями проти німців, а ми пропагандою. Дніпропетровська мережа націоналістичного підпілля - більше 1000 чоловік.

Тих, хто хотів частіше брати участь у бойових акціях проти німців, ми переправляли на Волинь, у Полісся. Там УПА в запеклих боях звільнила від фашистів цілі райони - і чималу роль у цьому зіграли загони, сформовані зі східних українців.

А на Дніпропетровщині ландшафт для партизанських дій був невідповідний - ну як у степу партизанити?

- Ви рахували свої ордени? Який iз них найдорожчий для вас особисто?

- У мене немає орденів [у 2002-му Василь Кук відмовився від звання Героя України, яке йому хотів вручити Леонід Кучма - П.С.], Є лише президентська відзнака - "За участь у національно-визвольній боротьбі". Багато гідних людей погодилися прийняти це звання - і я не відмовився.

- Чи відчуваєте ви турботу з боку держави, яку ви рятували від фашизму?

- Не дуже. Ми продовжуємо вимагати, щоб усіх учасників національно-визвольного руху вважали борцями за волю України і дати їм статус "борця за незалежність України", а не "ветерана ВВВ".

Влада західноукраїнських областей організовує свого роду неформальні пільги для ветеранів УПА, київська влада підтримує організацію "Меморіал", яка збирає та поширює інформацію про нашу боротьбу.

- Є щось, що ви зберігаєте з часів війни, що особливо дороге вам?

- Залишилася пам'ять. Майже всі мої бойові товариші загинули - хто від рук німців, хто від рук "совітів". Адже теперішні ветерани УПА - це не учасники бойових дій, а переважно цивільне населення, яке давало притулок і їжу повстанцям, за що й поплатилася багаторічними термінами в таборах. Тепер я один, але зберігаю найдорожче - пам'ять.

- А з радянськими ветеранами які у вас стосунки?

- Ми не відзначаємо 9 травня, оскільки це свято Червоної армії. Але ветерани УПА підтримують прекрасні стосунки з ветеранами ЧА, які підтримують ідею незалежності України. Я навіть входжу в президію Об'єднання ветеранів війни під керівництвом академіка Ігоря Юхновського. Ми не підтримуємо лише позицію ветеранського об'єднання, яким керує член КПУ Іван Герасимов.

Особливо хочу зазначити, що УПА ніколи не воювала з народом України або з Червоною Армією. Та комуністичний режим і не виставляв на передній фланг боротьби з УПА звичайних червоноармійців, адже часто бувало, що радянські і наші командири робили вигляд, що не помічають один одного - і мирно розходилися.

А воювали ми проти спецвійськ НКВД - цих карателів спеціально кидали проти УПА - і проти фашистських загарбників.