Заліщицька трагедія

Заліщицька трагедія

| Друк |

Говори, історіє! Скільки ще страшних трагедій Другої світової та післявоєнного часу залишаються невідомими для українців? Мабуть, жодна історія іншої країни не знає такого широкого масштабу злочинів над людьми, як Україна. Українців нищили тільки за те, що вони... українці. Московським поневолювачам завжди було мало української крові, а свої нелюдські злочини кати вміло приховували. Але пам’ять людська незнищенна. Минав час, і вона, пам’ять, почала відкривати для майбутніх поколінь усе нові і нові страшні події XX століття. Саме ця пам’ять і зібрала тих, кому болить доля України, віддати шану сотням українців, які в 1941 році навічно знайшли спокій у водах Дністра. Відступаючи, радянські репресивно-каральні органи підірвали в Заліщиках на залізничному мості через Дністер вагони, в яких були в’язні. Цей факт, який довго замовчували, комуністична пропаганда звалила на фашистських окупантів, котрі панічно втікали з міста навесні 1944-го. А насправді... 4 липня 1941 року на мості були підірвані вагони із в’язнями Чортківської тюрми, а 5-го — вагони-«телятники» з Коломийської. Очевидець Василь Юрійчук, який на той час був підлітком і приносив обід своякові, котрий працював на залізниці, нарахував з одного берега — 8, з другого — 6 вагонів. У молдовському містечку Вадул-луй-Воде у братській могилі поховано людей, тіла яких принесла стрімка течія Дністра. Їх руки, як і в’язнів із тих вагонів, були скручені дротом. Тепер уже є факти про 60 вагонів із в’язнями. Це були переважно хлопці та дівчата з Чернівеччини, Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини. Було й чимало дітей. Невтомний дослідник цієї страшної трагедії Антон Могилюк із Слобідки Заліщицького району пообіцяв біля пам’ятного хреста в Заліщиках, що поки битиметься його серце і рука триматиме олівець, шукатиме сліди того злочину. Захід із вшанування пам’яті невинно убієнних проходив під патронатом міського голови м. Заліщиків В. Бенев’ята. Організувала його районна держадміністрація в особі заступника голови з гуманітарних питань О. Безушко. Прибули гості з Борщівщини: представники районної організації ветеранів Н. Морквас та С. Фридрак, а також голова Тернопільської обласної громадської організації «Берег єднання» ім. Р. Шухевича В. Любарський та його заступник, авторка цих рядків. Прибула і численна делегація зі Львова: професори, лікарі, кандидати наук, викладачі вишів. Вони, вихідці зі славної тернопільської землі, на Львівщині створили товариство «Тернопільщина» і приїхали, аби разом зі своїми земляками згадати трагічне минуле. Голова товариства Я. Любенко закликав до об’єднання патріотичні сили України. Усі виступаючі засуджували комуністичний режим і глибоко сумували за своїми співвітчизниками. Виступи переплітались із патріотичними піснями членів районної організації «Союзу українок» та віршами авторки цих рядків. Панахиду відправив о. Іван, парох УГКЦ. Ми, українці, не маємо права забувати ті муки, які терпів наш народ від московського ката, яка би влада не приходила «на престіл». Але факти, на жаль, свідчать про інше. Цього року 30 червня, в день народження командира УПА Р. Шухевича вперше за всі роки, відколи стоїть пам’ятний хрест на місці спалення тіла Героя в селі Гуків, ніхто з представників влади, патріотичних політичних партій, громадських організацій не прийшов вклонитися, не відправив панахиду, як це було попередніми роками. Що завадило справжнім патріотам віддати шану тому, хто віддав за них життя? Чи, може, то не патріоти збирались?.. Що ж ми за українці такі, міняємо колір за будь-якої погоди? День вшанування пам’яті невинно убієнних закінчився нашою спільною щирою молитвою з львівськими гостями біля пам’ятного хреста сину України Р. Шухевичу. Я вірю, що душа Героя витала над нами в час молитви. Інакше, як пояснити на фото велику білу пляму у вигляді кулі біля самого хреста? Мабуть, так зраділа душа повстанця, що вирішила залишитись відбитком на фото для своїх вірних співвітчизників. За волю Батьківщини Р. Шухевич і його побратими віддали життя. Що готові віддати ми, українці, за нашу волю, коли вже при першому натиску так легко відступаємо? А захищати волю ми маємо вже сьогодні. Леся ЛЮБАРСЬКА, член НСЖУ. м. Борщів.