З Василем Підлісним ми не бачились років двадцять. Як закінчили навчальний технічний заклад і роз»їхались по своїх домівках , так ні разу й не зустрічались. І не переписувались й не передзвонювались, бо занадто великими друзями не були. Просто жили в одній кімнаті студентського гуртожитку, грали у футбол- я правим крайнім захисником, а він півзахисником. Грав він, так як і я , азартно і віддавався грі повністю.
І ось через два десятки років я зустрівся з ним у поїзді, що торохтів на Львів. Зайшов у своє купе тринадцятого вагона і очам не повірив: він чи не він, Вася Підлісний? Біля вікна сидів худорлявий, досить скромно вдягнений, посивілий з чималими залисинами чолові і уважно спостерігав пропливаючі пейзажі за вікном, на моє «Добрий день» навіть оком не повів, і вже коли я облаштувався, привітався до нього вдруге, при чому зауважив, шо негоже не помічати тих, з ким разом з одної миски їв.
- Вибачте,- винувато закліпав гарними, густими віями.- Але хто ви пригадати не можу.
Довелося нагадати. Вася зрадів. Кріпко обнялися, поцілувалися. Я його засипав запитаннями: де він?Куди їде?Як справи взагалі?Як здоров»я? І взагалі як життя-буття?
Вася голосно розсміявся...
- Так багато запитань ставлять тільки у нас, в слідчих органах. Я поміняв професію і
працюю в Рівному слідчим-весело пояснив товариш.
Далі я дізнався, що він працює в прокуратурі і їде у відрядження у Львів. Отже мій попутчик. Я теж їхав у відрядження на завод «Електрон» по справі якості продукції, тож ми можемо жити разом у заводському готелі. Так і вирішили.
У купе ми були одні, ніхто нам не заважав і ми розклалися повечеряти, хоч і їсти не дуже хотілося. Та заради друга і такої зустрічі гріх не випити по п" ятдесят грамів.
Ми згадували ті молоді веселі роки, перебиваючи один одного, розповідали про своє життя-буття, і кожний з нас погодився з тим, що теорія зовсім не співпадає з практикою.
-О життя іноді так спростовує теорію, що що й не віриться-продовжив Вася. Ось розповім тобі історію, і навіть не знаю, чи повіриш у таке, і замислився- мабуть збирався з думками, як і з чого почати. Отже...
Нещодавно, місяця півтора тому, мене раптово викликав прокурор і як часто пишуть у пригодницьких книжках, повідомив, що мене направляють у Львів розслідувати термінову справу., адже я знаходжусь у резерві республіканської прокуратури.
-Найперше з чого я почав, це познайомився з Іванкою Сосніною-касиркою
Львівського відділення «Приватбанку». Коли привели її у слідчу камеру, я був приємно вражений. Переді мною стояла наша красуння- Іванка.Така ж, як в молоді роки струнка, красива, чорнява жінка, про яких у народі кажуть- кругом гарна, а з лиця хоч воду пий. Особливо гарні були очі:великі, карі і якісь невимовно щирі, на такому наївному по дитячому наївному обличчі. Дивлячись на на неї, я ледь впізнав нашу однокурсницю, яка тоді була Іванкою Грохольською., і ніяк не міг повірити, що таке наївне, святе створіння може вчинити щось погане, бо з неї так і випромінювалась блажена святість.
Дуже зраділа вона, коли відрекомендувався, сказав, що віднині я її новий слідчий і вестиму справу доки не передам до суду...
- Що ж веди,- байдуже відповіла вона. – Тільки не затягуй, передавай пошвидше в суд.
- Я в усьому винна! Визнаю-винна!... Не зважай, що ми однокурсники і жили в одному гуртожитку...
- - Ну, до суду ще далеко, ми повинні так поступити з тобою, як у тому прислів ї: сім разів відміряй, а раз відріж- розчарував я цю блажену святість.
- Тоді кажи, що від мене потрібно,- звела на мене очі Іванка, і вже не побачив я тієї щирості й доброти, а очі стали холодні і злі.
- Невже тобі, незрозуміло, що я взяла з каси 50 тисяч,- Я- вперто на своєму стояла наша однокурсниця.
На другий день, після обшуку Іванчиної квартири, я опинився на роздоріжжі. ЇЇ сім я, мягко кажучи, жила скромно. Навіть конфіскувати не було що. Іванка була розведена і мала двох близнюків- сина і дочку. Обоє студенти Львівських «вишів»
- Як це все зрозуміти Іванно Іванівно-перейшов на офіційний тон я – Куди ж тоді витратили гроші, ті що потягли з каси?
- Не можу, не можу я цього сказати, хоч вбийте!- вигукнула крізь плач- Чуєш? Не скажу! Ніколи, ніколи!
Пішов я до прокурора, щоб порадитися. Вирішили перевірити, чи бува не завела підслідна якогось коханця, який розвів на її на шалене «бабло»..., або чи в якусь секту не втягли і зробили жертвою.
Провірка показала, що наші з прокурором припущення розсипались, як літом пух з кульбаби.Нікого в неї не було, і в жодній секті Іванка не перебувала. Отож знову вирішив з нею поговорити начистоту,спробувати викликати на відвертість. Це вдалося мені, але вона поряд з цим заручилася, що її зізнання ніколи не взнають діти, а судове засідання буде закритим...
І розповіла мені історію, яку я аж ніяк від неї не сподівався почути. Виглядала її історія так.
Якось Іванка затрималася допізна на роботі і, щоб швидше добратися додому, взяла таксі. Разом з нею підсів симпатичний чоловік, пояснивши їй, що він дуже поспішаї. Виявилося що їм по дорозі, й поїхали. Навпроти будинку, розрахувалася з таксистом і вийшла з машини. Вийшов з нею і чоловік, пояснив, тут мовляв недалеко, і йому приємно ще кілька хвилин побути з нею. Їй це звичайно сподобалось, бо, як ти пам ятаєш по гуртожитку, вона занадто влюбчива по натурі. А він ще так настійливо вимагав побачення, пронизуючи її гарними блискучими очима і вона не встояла й назвала йому номер мобілки, в надії, що не подзвонить.
Але він подзвонив.... І пішло, поїхало і і покотилося сліпе любовне колесо аж до самої прірви... Вечері в ресторанах, нічні прогулянки на таксі вимагали витрат. А тут, ще й побачила, як він розплачуючись за таксі віддав останню сотню. І їй стало дуже незручно. На наступне побачення взяла з каси сотню «баксів» і за вечір, як не було. Він правда мовби заперечував, але вдруге сприйняв за належне і згодом вже вже просто так нагадував, щоь не забула прихватити 200 « баксів», бо у нього фінансова криза і вона не могла йому відмовити, бо вкотре закохалася до безтями, все ладна була зробити для нього. Сприйняла, як належне, коли запропонував найняти для зустрічей за містом квартиру. І ось тепер настав час розплати...
Деякий час, я сидів приголомшений її розповіддю- виявляється, як легко можна спустити 50-тисяч. Вірити чи не вірити? Розповідала ніби щиро, але щось тут не те. Чому вона жодного разу не назвала свого коханця на ім я? , не обмовилася про свою боязнь перед дітьми. Адже так вільно тусуватись по Львову, танцювати в барах, вечеряти в ресторанах, приходити додому напідпитку, і основне;- чому залишалася непоміченою нестача?- це не так просто.Хоч давно знаю і багато разів переконався, жінка коли захоче, й чорта обдурить.Отже, що? Виходить, що бреше? Але навіщо...
Почав аналізувати, зіставляти зібрані факти.Здавалося, я зайшов у глухий кут, з якого ніколи не вийду. І раптом- проста, як світ думка: діти. Адже вона ні разу не згадала про дітей, хоч натяком. Немов їх не було.
На наступному допиті, я запитав прямо « в лоб»
- Скажи Іванко, кого із своїх дітей дужче любиш- сина чи дочку?
І крига скресла, й з очей її покотилися сльози. Вона сиділа проти мене і тихо заливалася слізьми.- Сьогодні мені дуже важко- сказала- я все розповім через тиждень. І повір- цього разу святу правду.
Товариш затих і задивився знову у вікно, за яким вже чорніла ніч, зблиснули і погасли на стовпах вогні, й знову чорна темінь й одноманітний перестук вагонних коліс на стиках, і невдовзі зайшли пасажири і Підлісний підморгнув мені «Докажу завтра».
Вранці вийшли в коридор вагона і товариш продовжив розповідь.
- На зустріч зі мною вона прийшла спокійна, тільки в очах таїлася невимовна туга. І ось що вона розповіла.
В рідному селі закінчила дев" ять класів. Поїхала до Львова. Влаштувалася на роботу, потім завдяки «красі» одержала середню світу і поступила вчитися.
- Як вона вчилася і через що здавала сесії- ми з тобою в курсі..
Через деякий час вийшла заміж. Так минув рік, другий а дітей не було. Після тривалих роздумів і вагань потай поїхала до геніколога. Геніколог, літня добра жінка, уважно вислухала і ще уважніже оглянула і сказала не криючись:
-Доню моя, після бурного твого статевого життя і неодноразових абортів, дітей у тебе не буде.
Не повірила, але повторне обстеження нічого нового не дало. Минав час. Вона змирилася зі своїм горем, а тут, ота перебудова... Чоловік поїхав на заробітки за кордон і вона почала настирливо будувати свій план. І невдовзі радісно повідомила чоловіка про свою вагітність. А що виглядати вагітною насправді, через певний час стала на живіт в язати спеціальний пояс. Сама ж тим часом рискала по дитбудинках, розпитуючи, які в них правила, як можна взяти дитину, правила скрізь були однакові: все треба оформляти документально. Це їй звісно не підходило.
Так минув місяць, другий. І ось одного разу...знайшлася така молодесенька мама, що мала двійнят і їх продавала їх за 50-тисяч тогочасних карбованців /500 гривень/.Хлопика і дівчинку. Швидко зважила всі за і проти. Ще й немов на замовлення-буде мати зразу пару і махнула рукою-нехай буде. Звали ту дівчину Марією. Народила місяць тому, але лежала в лікарні бо роди тяжкі були...
І от пронеслися вісімнадцять щасливих років. І до неї у віконце банківської каси зазирнув кругловидний середнього зросту, дещо молодший від неї чоловік, гарно одягнений.
- Здрастуйте – привітався – Я з вами хочу поговорити на рахунок дітей. Молодик посміхнувся, блиснувши золотим верхнім рядом зубів і по діловому, не називаючи імені і прізвища, одразу поставив її перед фактом, що дітки, які колись вона купила у молодої мами- це його рідні діти, на яких в нього є документи, і якщо вона не хоче мати великих проблем з «органами», то негайно мусить, тут же віддати йому 50-тисяч «баксів».
- Шантажує, - майнуло у неї в голові. – А як не дам?- різко кинула йому, налягаючи на словах –« не дам !»
- Він ледь посміхнувся.- Мадам, я про вас абсолютно все знаю. Тож не гайте часу, гоніть 50-тисяч «баксів», ви ж купили їх теж за 50-тисяч, і неважливо яких грошей. Інакше я йду в міліцію і пишу Заяву, що колись ви їх вкрали.
Затуманилось в голові. Віддала валюту, яку привезли напередодні для обміну валюти.
Грошей він не перераховував, розкланявся і пішов...
Повернулась Іванка додому, кинулась по родичах , близьких і добрих знайомих, але потрібної назбирати не змогла, увечері, в кінці касового дня виявили нестачу валюти і визвали міліцію...
Підлісний замовк, перевів погляд на вікно, за яким вже починалося передмістя Львова.
- Отже за третім разом ти їй повірив-іронічно запитав я – мабуть вона сіла і надовго?
- Ні до суду їй ще далеко- якось нехотя відповів товариш.- слідство ще незавершено.
- Саме у цій справі я й їду до Львова. Необхідно знайти « шантажиста»
- Але минуло стільки років- засумнівався я. Чи вдасться його розшукати, і щось йому доказати?
- Якщо я його не знайду- гріш мені ціна- дружньо поплескав мені по плечу товариш.
- Невже ти думаєш, що у резерв прокуратури республіки беруть по блату?...
Немає коментарів:
Дописати коментар