Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Поиск

середа, 2 листопада 2011 р.

Книжка про село Немовичі /розділ 4- Визвольна боротьба/


Наш рідний край – Полісся, край Великої Волині, що простягається між болотами і річками, край в якому живуть славні нащадки племен древлян і дулібів. Волинська земля в Х ст. була окремою державою “Маджака”, але вона дуже швидко розпалася від внутрішніх племенних  протиріч і міжусобних воєн.
Волинь це значна частина України, де споконвіку жили й живуть самобутні, працьовиті, горді, вольнолюбиві й героїчні поліщуки, які самовіданно захищали й захищають нажите своїми руками багатство.

В історії становлення української державності є постаті, відношення до яких суперечливо не однозначне, але без яких зараз неможливо уявити визвольну боротьбу поліщуків у буремні роки минулої Великої Вітчизняної війни, які для одних залишаються героями , а для інших бандитами, але  про яких ми нічого не знаємо, хоча й вони були активними борцями дійсно народної армії, яка внесла славну героїчну сторінку в літопис боротьби за свободу рідного краю. За час німецької окупації українські повстанці провели тисячі боїв з німецькими фашистами. Великі непоправні втрати несла й  УПА.
Принагідно згадати, що саме на Волині були сформовані перші повстанські загони, а легендарний Тарас Бульба / Боровець/ перший наказ про початок дій УПА видав в селі Немовичі що біля Сарн 28 червня 1941 року. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити його військо, він повів своїх бійців «у ліси», щоб чинити опір як  німцям, так і більшовикам.
У квітні 1942 р. Центральний провід ОУН-Бандери направив на Волинь свого члена Василя Сидора із завданням сформувати там більші збройні загони. На початку жовтня 1942 р. на території Сарненського повіту виникли три перші відділи УПА: «Остапа» – Сергія Качинського і «Довбешки – Коробки» – Івана Перебійняка та “Яреми” – Никона Жука-Семенюка. Вони й стали зачатком майбутньої повстанської армії. Утворені відділи УПА отримали наказ вести боротьбу з німцями лише за необхідних умов. Спочатку їхня діяльність зводилася до нападів на німецькі харчові склади і фільвар­ки, що були під німецьким управлінням та інші продовольчі об’єкти.
18. ВА І/R 58/697 F/ 61 FF.
19. ВА МА ІІ/RH 22/175.
В цій публікації пропоную до вашої уваги розповідь про одного з перших курінних Волині – “Ярему”.
“Ярема”/ “Тиміш”, “Стальний,”Ерема/”- командир відділу,  курінний, полковник/- Жук-Семенюк  Никон Юхимович 1919 року народження  походив з прирайонного сарненського села Немовичі, своїми відчутними   наскоками наводив жах не лише на непроханих зайд, а й на місцеве населення. За будь яку непокору або невиконання рознарядки по забезпеченню “Лісових хлопців” харчами, вирубувались цілі сім”ї, від малого до великого.
Ось як згадує той повний жахів час  уродженець села Немовичі Наконечний Ф.Й., батько якого воював  на фронті в лавах Червоної Армії:
- Добре пам”ятаю, мені вже сповнилось п”ять років; десь серед літа 43-го  з села прийшла збентежена мама й сказала, що їй передала Ющикова Любка, що сьогодні вночі будуть “рубати”. Я вже розумів що це означало… Ледь стемніло, мене мама взяла на руки і понесла в город - у квасолиння. Наша хата була сама крайня, отож далі вже не було куди йти… Там протремтіли до ранку… В ту ніч до нас ніхто не прийшов, а от в центрі села тоді вирубали сім”ю за те, що не насушили мішок картоплі /на кшталт сучасних чіпсів/ за рознарядкою хлопців з лісу …
Звісно були й бої з окупантами.
Отож нижче наведена статистика  декількох з тисячі  боїв відділу “Яреми” на основі хронології подій викладених в книжці Олександра Денищука “Боротьба УПА проти німецьких окупантів” /том1/:
Аналізуючи оперативні зведення щодо партизанських вилазок “Яреми”, приходиш до висновку, що його добре укомплектований  січовиками з чотирьох навколишніх з Немовичами сіл відділ, “промишляв” в радіусі 100км. від рідних місць дислокації…
§  21-22.04.43р.
§  Уночі сильні відділи УПА: “Дубового” / командир відділу- Литвинчук Іван,псевда ” Дубовий”,”Давид”"Максим”,”Корній”, уродженець села Бискупичі Руські, тепер село Нехвороща, Володимир-Волинського району Волинської області/, “Яреми”/курінний-Семенюк Никон 1919 року народження, псевда “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”, уродженець села Немовичі Сарненського району Рівненської області/,”Острого” /курінний – Ждан Ярослав, уродженець Міста Чесанів Любачівського повіту, тепер Польща/,”Наливайка”/ сотенний- Левинець , уродженець села Немовичі, старшинська школа “Лісові Чорти” провели наступ на Янову Долину /тепер с. Базальтове Костопільського району Рівненської області/
§  Німці були тут добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важливий для них господарський пункт… Зав”язався жорстокий  нічний бій, у якому було знищено 42 німці, в тому числі 2 офіцери, 150 польських поліцаїв… Загалом зі сторони ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь в бою поруч з німцями, погинуло 500 осіб/за даними польських джерел- 600 осіб/. Спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничних мости, знищено магазини. Здобуто зброю і одну тону вибухових матеріалів. Зі сторони повстанців 10 вбитих і 3 ранених…
§  /Тиктор Іван. Історія українського війська/.                                                          
Тут і надалі наведені матеріали з Рівненського краєзнавчого музею та “Літопису УПА” /т.27/.
§  Кітень, 43 року.
§  У великодній четвер відділи “Яреми” і “Шавули” почали бій з німецько-польським гарнізоном у містечку Янова Долина. Бій тривав декілька годин, але повстанці не взяли центр і відступили.
§  21.05.43 року.
§  Відділ “Яреми” напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Повстанці відбили все награбоване майно. Під час бою було вбито 30 німців і, серед них, німецький офіцер Мельба. , троє поранено і спалено автомашину…
§  /Згідно інформації , яку почув від мешканців с. Чудель колишній  Голова місцевого колгоспу Пацьола Вівтор Іл.; -”тоді трапилась жахлива трагедія :  “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 жертвам -табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…
-О!, які то були “Кармелюки”!- нарікають старі  чудляни/.
§  Червень, 43 року.
§  Вночі між 24-25 червня відділи “Яреми” і “Дороша” напали із засідки на потяг біля станції Немовичі. У результаті операції було ліквідована 150 спеціальних протипартизанських поліцаїв. Добиччю повстанців була велика кількість зброї та амуніції. У цьому бою було поранено декілька стрільців і, серед них “Ярема” і “Дорош”…
“… В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону. Вони верталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси.
Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки поїзда, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці пробували тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс .
У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише територіями головних шосейних шляхів та залізничних ліній.
На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено населенню.
В ніч із 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7 мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік убитими.
Довго на “гостей” чекати не довелося. Проти чоти з 44-х повстанців було кинуто роту німецької жандармерії, роту донських козаків і роту поліції із фольксдойчів – всього близько 400 осіб. Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.- пише “Історична правда”
17.07.1943р. Уночі з 16 на 17 липня великі відділи “Яреми”,”Ворона”,”Гамалії” приступили до ліквідації відомого ворожого осередку й центру різних протиукраїнських банд – Степанської Гути, польських шовіністів, які служили німцям, разом із німцями. Внаслідок цієї акції Степанська  Гута перестала існувати. Втрати поляків 500 чоловік. У повстанців 18 вбитих і поранених…
§  Серпень, 43-го.
§  Відділи УПА-”Яреми”,”Хмари”,”Явора” і чота сотні “Чорноморця” напали на німецький держгосп /штаатсгут/ у селі Милятин Острозького району. Повстанці оточили німців, мадяр, поляків і таджиків/ біля 50 німців, 100 поляків, 200 таджиків/, які приїхали змолотити награбоване збіжжя. У результаті бою ворог втратив біля 50 чоловік. Таджики за домовленістю  здалися відразу ж у полон. Загинуло 2 повстанці, вихідці зі Східної України. Повстанці розбили держгосп. Вдалося захопити багато зброї..
Осінь 43-го.
Відділ “Стального” /”Ярема”/ напав на групу німців, які розмістились у селі Зносичі. У результаті бою 3 німці було вбито. Серед повстанців було 2-поранених. Повстанці спалили німецьке авто…
§  Відділи “Кори”  і “Яреми” зав”язали жорстоку битву з німцями в селі Кідри Володимирецького району. Було відбито у ворога  2 танки…
§  Відділ “Яреми” /сотенний на псевдо “В”юн”,”Потам”- Батаревич Євген Григорович 1900 р.н. уродженець с. Немовичі/ зоорганізував засідку біля села Довге на німців, які йшли грабувати с. Тутовичі. Урезультаті цієї акції німці розбіглися . За жертви невідомо….
§  Примітка:
§  За спогадами Ющика Євгенія Петровича останній раз бачила Жука-Семенюка  Никона  Юхимовича бачила його мама Любка, коли влітку 1944 року гребла сіно на немовицьких  Десятинах: до неї на конях прискакали чужі озброєні “Лісові хлопці” і припровадили її у найближчі густі кущі. Там й зустріла “Ярему”, який розпитався про обстановку в селі і відпустив її…
§   Дещо по інакшому трактує ті події очевидець і їх  безпосередній учасник Бакунець Степан Сидорович
(Шмалюк Олександр) 27.08.1925р.н. з села Тинного  - на початку лютого 43-го  за командою “Дубового” рушили до села Тинне Сарненського р-ну, з якого за два дні пішли до села Богуші Березнівського р-ну. Саме в Богуші до сотні приєднались сотні колишніш поліцаїв з Сарнецького, Володимирецького, Дубровицького та інших районів.
 Зокрема “Ярема” був в Сарнах комендантом і привів із собою 80 чоловік.
Під час переорганізації в Богушах, УПА було обстріляно зі сторони річки Случ. Нападників було знищено, якими виявились партизанка Мєдвєдєва, які встигли вбити 21 повстанця.
Сотня переходить на хутір Переброди поблизу с.Тинне,в Сарнецькому районі. Сотні вдалося знищити німецьких карателів, які спалили с.Чудель Сарнецькому р-ні. Загинув молодий вояк “Шишка”, від поранення в живіт. “Шишку” поховали в с.Тинне на роздоріжжі, але в часи радянської окупації могилу зруйнували.
З часом біля с.Немовичі, підірвали німецький ешелон, в якому була документація. Між Белятичем і Стрільськом розібрали 7 км залізничної дороги. В Антонівці обстріляли німецький ешелон, і запаслись зброєю.
В с.Малий Желудськ, на відділ напали німці, щоб помститися.
На той момент, ще з Богушів сотню очолював “Ярема”, на ім’я Нікон з 1918 р.н., що був родом з с. Немовичів, що був до цього комендантом Сарненської поліції.
Особливу увагу Бакунець приділив малодослідженому бою з військами НКВС 1944р біля річки “Бобер” на території тодішнього Рокитнівського р-ну Рівненської обл., (зараз Березнівський р-н) поруч зі спаленим німцями в травні 1943р., селом Рудня-Бобровська. Де зі сторони УПА брало участь близько 1000 бійців, а НКВС їх оточувало силами понад дві тисячі солдатів. Бій продовжувався близько 8 годин. Зі сторони УПА загинуло 9 чоловік, а зі сторони НКВС втрати нараховували сотні загиблих  В результаті бою, НКВС відступило, а “Ярема” відвів курінь УПА в інше місце, і розділив на сотні. Зі слів ветерана, бій відбувся в суботу на передодні Великодня в 1944р. Згідно Пасхалії, в тому році Пасха була 16 квітня, то значить бій мав бути 15-го. Але ветеран говорить про 23-25 квітня. Краєзнавець з м.Березне Пастушок Володимир, має відомості про великий бій в тому районі 26 квітня 1944р.
УПА розташовувалось в покинутих трьох бліндажах Мєдвєдєва, за 4-5 км від річки Бобер. На даний час точного часу і місця бою не встановлено. Ведеться пошукова робота. Про бій в своїх спогадах згадують також повстанці, що вирвались з оточення під Гурбами і приєднались до куреня “Яреми” дещо пізніше у травні 1944р.
Мені пощастило розшукати згадку про “Ярему” /”Стального”/  встенограмі обласної наради секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, начальників НКВС і НКДБ при Рівненському обкомі КП /б/У, з участю першого секретаря ЦК КП/б/ М.С. Хрущова від 14 січня 1945 року.
На цій нараді секретар Сарненського РК КП/б/У Стабровскій А.С. доповідав ;
- … С октября месяца ОУНовские банды увеличились. Сейчас орудует в Тынное группа Пащенко/Івана Гричана/, имеет 100 человек. В Екатериновек была боевка. Имеются большие силы банды Яремы до 400-500 человек, его местопребывания- округа села Немовичи, в Рокитно заходит под кличкой Стальной.
Начальник  Сарненського р/о НКВД Карпенко К.М. доповнює:
-Что сказать по Клесовскому, Рокитновскому району, там войска ходили безрезультатно. Войска опаздывают с оперециями. Пошли войска за бандой Яремы в Рокитно и банд не нашли, возвращались и сами в засаду попали. Это было в конце ноября месяца.
Серебрянський И.К.- начальник РО НКВД:
- Банда Стального- самая опасная, постоянно в нашем районне не дислоцирует, а переходит в Рокитно, в Рафаловку…. Когда я приехал в район, то вижу – Ярема или Стальной – это опасная сволочь. Он больше всех бывает в Рокитновском районе и Клесовском. По показаниях пленных в банде 340 человек…”
А у стенограмі обласної наради секретарів обкомів КП/б/У, начальників НКВС і НКДБ при Рівненському  обкомі КП/б/У з участю першого секретаря ЦК КП/б/У  М.С. Хрущова від 17 лютого 1945 р.  Стабровскій-секретар Сарненського райкому партії констатує: ” Банда “Стального”  редко появляется, на половину уменьшилась. Воинские части действуют активно. Получили сведения о местонахождении банды Коры и Стального и стали проволить операцию, но операция прошла неудачно, банда ушла в Клесовский район, потом перескочила в Рокитновский район…
Карпенко доповнив:- “… Я коснусь некоторых  фактов, которые Стабровский не отметил… Естественно нам нужна помощь, особенно по Сарненскому районну, помощь войск, при чем это не постоянные войска а необходимы войска в отношении банды “Стального”. Банда действует, как правило на стыке районнов, отдаленных селах, как например в селе Тынном-25 километров, они знают, что мы редко там бываем. “Стальной”  свил там свое гнездо, но считаю, что у нас достаточно сил в 3-4 районнах, чтобы этого “Стального” разбить”…
У примітках до стенограми в пункті 28 наведено пояснення:“Семенюк Никон Юхимович – /1919-1945/,  /”Ярема”, “Стальний”, “Тиміш”/ – уродженець с. Немовичі Сарненського району, командир куреня УПА ім. Є. Коновальця, згодом командир загону “Дорош”. Страчений Службою Безпеки  ОУН в 1945 році.”
Причину страти  Никона  розкрито в  епізоді, наведеному у публікації Валерія Єфименко “Внутрішньоорганізаційна боротьба в середовищі   Українських націоналістів”:
-  Керівник одного з районних проводів ОУН/б/ “Стальний” він же “Ярема” дізнавшись, що командир відділу УПА Пащенко /Іван Гричан/ був ліквідований СБ як ворожий агент , сказав: “Люди, що ви собі думаєте? У нас такий стан, що якщо на мене покажуть пальцем, як на агента НКДБ, то і мене взяли б на “станок”/ пристрій для здійснення тортур/. До речі, він був недалекий від істини- есбісти Центрального проводу ОУН/б/ вже вели розробку “Стального” як можливого агента НКДБ.”
Звів наклеп на Семенюка якийсь “Павло – Микола”.
- 23 вересня 1945 року в Котовському лісі я знаходився, як підслідний СБ по підозрі у зв”язках з органами НКДБ. Слідство вів комендант СБ при командуючому УПА “Дядя” він “Кость”, мене бив і вимагав, щоб я зізнався в співробітництві з органами НКДБ . Я не витримав тортур і зізнався, що являюсь агентом Тернопільської НКДБ з 1939 року, назвав всіх агентів, в тому числі і “Стального”, одного з командирів з”єднань УПА, що діяв на Поліссі”.
Але повернімося у криваві дні 1944 року… Згідно даних “Українського Археологічного  Щорічника” Випуск 8-9, том 11/12 – у серпні 1944 р. в загін “Дорош” під командуванням “Стального” входили наступні відділи:
1.ім. Тятиви- командир “Пащенко” він же “Хмельниченко”, 2.ім.Коробки- командир “Моряк”, 3. ім.Буйного- командир “Велес” він же “Павленко”. Чисельний склад: 266 стрільців.        Район дії:- Сарненський, Клесівський, Рокитнівський райони Рівненської області й Північна частина Житомирської області. А звіт шефу штабу 35 ч.44 за вересень 1945-го засвідчує, що у вересні цього року у командира “Стального” з кіннотою  було 27 чоловік – рейдуюча група по терені заходу і сходу…
Загинув “Стальний”, очевидно наприкінці 1945 року, бо у структурі і керівному складі УПА на ПЗУЗ у першій половині 1946 р. функції командира УПА-«Північ» виконували П. Олійник — «Сергій»* і, мабуть, І. Литвинчук — «Максим Дубовий», а посади ШВШ і пвх., певно, лишалися вакантними. «Максим Дубовий» керував і найбільшим формуванням УПА-«Північ» — з’єднанням груп ім. Хмельницького, яке діяло у ПЗК «Москва». До складу ЗГ входили невеликі підвідділи і ВОПи Івана Дем’янчука — «Дніпровича», Івана Кисіля — «Ігоря», Тихона Зінчука — «Ромба» («Кубіка»), Олекси Фінчука — «Ольхи», Олексія Мельника — «Чорноморця» та ін., — загальною чисельністю до 200 осіб. Як бачимо ні “Ярема”, ні “Стальний” в цю пору  вже не прослідковується…
Тепер добре відомо, що  відразу ж після вигнання німецько-фашистських загарбників з Волині та в перші повоєнні роки тут розігралася драма, яку з цілковитою упевненістю можна назвати громадянською війною. Про це досить визначено писав відомий радянський публіцист Юрій Мельничук: “Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на нашій землі пекельні злочини… Націоналізм підступно калічив людські душі і звивася, неначе гадина”.[12]
Основну частину терористично-диверсійних дій бандерівці у повоєнні роки спрямовували не лише проти “енкаведистів” , а й проти місцевого сільського населення, використовуючи лісові масиви та віддалені від великих населених пунктів місцевості для свого захисту. Використовуючи тактику швидких наскоків (яку самі називають “партизанською”), “лісові хлопці” грабували і спалювали приміщення сільських Рад, шкіл, клубів, бібліотек, хат-читалень, магазинів, будинки активістів радянської влади, а то й цілі села…
Згідно фронтових оперативних даних за лютий 1944р:
Первые дни освобождения Ровенщины от оккупантов обозначены следующими акциями УПА:
5.02.44 – банда УПА напала на разъезд Стешельск. Убит сержант железнодорожной бригады Красной Армии, уведены бандитами 9 девушек военнослужащих Красной Армии;
8.02.44 – в населенном пункте Цейцевичи бандиты совершили нападение на 2-х работников НКВД;
15.02.44 – в селе Селище банда бульбовцев совершила налет на работников Клесовского района. Убито 9 и ранено 2 человека из местных советских и партийных работников;
21.02.44 – банда напала на узкоколейную железную дорогу под Ракитно. Разобрано до 40 м пути, уведено несколько рабочих, осуществлено крушение поезда, груженого дровами;
27.02.44 – банда УПА численностью до 100 человек, одетых в красноармейскую форму, напала на село Лохча Сарненского района. Бандитами убит председатель сельсовета, вырезано 4 семьи советского и партийного актива;
27.02.44 – в районе населенного пункта Степань бандитами убито 12 военнослужащих Красной Армии;
29.02.44 – сотня УПА возле села Милятин Гощанского района из засады совершила бандитское нападение на эскорт штабных автомашин. Тяжело ранен командующий Первым Украинским фронтом генерал армии Н.Ф.Ватутин [1].
Виконуючи оперативні інструкції командування, підрозділи УПА намагалися не вступати в бої з ЧА. Однак частини ЧА та ВВ НКВД, поінформовані про антибільшовицький визвольний рух, одhазу ж узялися до його ліквідації. За радянською звітністю, одні з перших більших боїв між УПА і ЧА відбулися на Сарненщині 12 і 18 січня 1944 р. Тоді підрозділи загонів «Лайдаки» і «Яреми», зазнавши невеликих втрат, відступили. Проте за повстанською звітністю, 18 січня 1944 р. сотня з загону «Яреми» під командуванням Василя Борозенка — «Ворона» мала в броненському лісі на Сарненщині переможний бій з радянським військовим підрозділом.
А тепер щодо звинувачення Бульби бандерівців у співпраці з німцями. На жаль, воно також знаходить підтвердження реальними фактами, хоч грішними у цьому були не лише вони, а й увесь націоналістичних рух Західної України. Пізніше різні гілки ОУН-УПА будуть звинувачувати одна одну у співпраці з гестапо і в тому, що в Україну вони увійшли на початку війни Німеччини з Радянським Союзом в німецьких обозах. Значною мірою це відповідає дійсності, адже від самого зародження ОУН користувалася підтримкою відповідних розвідувальних служб вермахту. Значна частина старшинської верхівки майбутньої УПА пройшла вишкіл у 1939—1940 рр. в німецьких військових таборах і навіть отримала відповідні чини німецької армії…
Фактично спочатку німці підтримали і Поліську січ Бульби, яка розгорнула діяльність на Волині цілком легально, без жодного спротиву нових господарів краю. Більше того, Бульба сподівався, що йому і далі «вдасться вдержати в українських руках певну можливість громадської та військової діяльності під німецькою окупацією». Отже, сподівався на порозуміння і співпрацю з німцями. Ілюзії ці скінчилися, як тільки на Волині було налагоджено цивільне німецьке правління, місця в якому ні Бульбі, ні його Січі не було. Довелося переходити на підпільне становище, йти в ліси і мати відтепер німців не за союзників, а за ворогів. Подекуди вести з ними боротьбу, масштаби якої, втім, були надто скромними, щоб серйозно зашкодити окупаційній владі.
Примітка.
Організаційна структура ОУН на ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ  (ПЗУЗ) область Волинська – округи: Луцьке, Горохів, Ковель, Холм, Берестя область Рівне – округи: Сарни, Рівне, Кременець, Житомир
Членство ОУH мало три вікові рівні: Доріст (8–15 років), Юнацтво (15–21 рік) і повні члени (після 21 року). Прихильники ОУH називалися  ”симпатиками”, вони допомагали Організації поширювати літературу, грішми,  виконували різні доручення в суспільно-громадській роботі.  З часом, при сумлінній і чесній діяльності, симпатики ставали повними членами ОУH.  При цьому кандидатами виголошувалося  Приречення  (присяга).
Структура УПА
—————–
На чолі УПА стояли Головна команда та Головний військовий штаб. Армія ділилася на три Генеральні воєнні округи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, українські землі у складі Польщі), УПА-Схід (УПА-Південь) – Кам’янець-Подільська, Вінницька області та Крем’янеччина. Головну команду становили головний командир та члени Головного військового штабу. Штаб ділився на сім управлінь: 1 – оперативне, 2 – розвідувальне, 3 – постачання, 4 – персональне, 5 – вишкільне, 6 – політичного виховання, 7 – військових інспекторів. Кожна Генеральна воєнна округа (ГВО) поділялася на воєнні округи (ВО). На поч. 1944 їх було в УПА-Північ – 3, УПА-Захід – 6, УПА-Схід – 2. У серпні 1944 УПА-Північ реформовано на 2 ВО, а УПА-Захід – на 4. УПА-Схід фактично припинила своє існування. Кожною ГВО і ВО керував командир та штаб на чолі з шефом штабу та штабними відділами.  ВО “Заграва” - райони: Сарни, Костопіль, Березно, Людвіполь, Степань, Клесів, Рокітно, Дубровиця, Володимирець, Рафалівка, Морочно, Висоцьк, Столин, Давидгородок, Лунинець і Пинськ;↓
Командири
Командир Пташка (Сильвестер Затовканюк), загинув 25. лютого 1944 р., по його смерти,
Командир ВО – майор Дубовий, заст. к-ра – сотн. Івахів, шеф штабу – майор Макаренко.
1. Загін ім. Коновальця, командир – Ярема. // Курені: Кори, Лайдаки, ім. Богуна.
2. Загін Енея, командир – Еней. // Курені: Дороша, Кватеренка-Польового, Гонти, Верещаки (окр. доручень).
3. Загін Дубового, командир – Дубовий. // Курені: Шакали, Шавули, Гострого.
4. Загін Олега, командир – Олег. // Курені: Чутки, Цигана, Евгена.
Основною бойовою одиницею УПА була сотня (рота), яка об’єднувалася в курені (батальйони). Групи куренів утворювали загони (полки). Усі військові одиниці ВО становили групу (дивізію) з різною чисельністю – від 12 до 36 сотень. Групи однієї ГВО творили тактичну одиницю, рівну армійському корпусові. Як правило, сотня ділилася на три чоти, кожна чота – на три рої, а кожен рій – на дві ланки. Однак у деякі періоди сотні могли мати по чотири чоти, а чота – по чотири рої. /Згідно знайдених документів Клима Савура у “Яреми” було дві сотні- 240 чоловік./
Автори визначають, що метою репресій, так би мовити, “проти своїх” була “боротьба з ворожою агентурою, усунення чужого елементу (східняків, які не були агентами, але потенційно могли такими стати)“. Під перевірку потрапили члени ОУН(б), вояки УПА та цивільні особи-симпатики, які активно контактували з “лісом”.
“Чистки” не припинялися кілька років. Наймасовіша, за словами дослідників, кампанія репресій мала місце на Волині, в УПА-”Північ”, якою керував Дмитро Клячківський – “Клим Савур”.
Шпигуноманія геть  знекровила підпілля.  Загальні масштаби втрат від внутрішнього терору наразі невідомі, але лише в січні-жовтні 1945 р. і лише на Волині Микола Козак, керівник тамтешньої СБ “Смок” (інші псевдо – “Кучма”, “Вівчар”), ліквідував 889 осіб з 938, які потрапили під перевірку. Зокрема, й півсотні функціонерів ОУН. В деяких районах сто відсотків підозрюваних і були покарані на горло.  Тільки під страхом смерті ОУН ледь вдавалося поповнювати свої лави.
Савчина Поліна Василівна /Ковпак/- уродженка с. Немовичі, що біля Сарн  розповідала своєму сину Олексію, як старша її сестра Ганна опинилася у курінного Яреми за розвідницю і зв”язкову:
-Та осінь,першого року після війни, була з проливними дощами,від чого ночі були темні,темні….
Вдосвіта наремно, мабуть прикладами, постукали у двері. Батько з нами не ночував, бо десь ховався, щоб не забрали в ліс,отож ми спали з мамою. Нас було семеро: Іван, Ганна, Параска, я, Маня, Антон,Василь і  маленька Любка. Від стуку всі вмить схопилися, бо добре знали, що в такий час і в таку погоду з добром не приходять. Ми так полякалися, аж дух перехватило, а мова десь поділась.
До хати зайшло четверо. Попросили щось від живота для молодого хлопця, бо знали, де є малі діти, там є якийсь лік від шлунку-ромашка,полинь, а може й горілка,чи ще щось.
Хлопці були не з нашого села. Але мабуть їх хтось до нас направив, ми ж не жили десь на краю, а в самому центрі.
Мама дала їм повечеряти і випити самогонки, яку держали для компресу, коли хворі…
“Гості” повечеряли, але з хати нейшли. Сказали мамі, для того щоб ви нас не “продали”, ми беремо з собою вашу найстаршу дочку. Не бійтеся ми з нею нічого поганого не вчинимо. Вона буде у нас зв”язковою, а якщо не відпустите, то самі знаєте що зробимо з вашими гарними дівчатами, а хлопців порубаємо на “свіжину”…
Ганна одягнулася і пішла з ними… Десь півроку була в Тинному. Повернулась, коли захворіла тифом, а від неї всіх нас “покосило” на ту страшну хворобу. Але це й нас врятувало, бо коли “руські” прийшли “вивозити” в  Сибір, то сказали, що і так повмирають всі, а ми “взяли” та й всі до одного вижили…”
Діючи в атмосфері фаталізму, несучи постійні втрати в зіткненнях з переважаючими силами радянської армії, керівництво українського націоналістичного підпілля вдавалося до жорстких заходів, аж до розстрілу, щоб запобігти дезертирству. .Проте з плином часу ця тактика дуже часто призводила до того, що лідери повстанців перетворювалися на катів, а рядові бійці все більше віддалялися від свого керівництва.Коли керівники підпілля підозрювали своїх людей у мовчазній згоді з Радами або в дійсному співробітництві з ворогом, замість доган вони відразу вдавалися до набагато більш жорстких заходів-знищення
 Нелегко їм зараз згадати людей, події, обставини, в яких ці події відбувались. Але вже крім них,безпосередніх очевидців, ніхто не пам”ятає і не внесе в історію села ті нюанси, які відомі тільки для них.
Може й добре, що Вони не читали і не знають офіційної сільської історії, бо ж кожний з них не уявляє історії села без свого особистого минулого й історії свого роду.


Хіба ж можливо для них уявити тогочасне село без Ющика Петра Євгеновича, який закінчив Сарненську польську гімназію і був першою  освіченою людиною в Немовичах. Багато займався самоосвітою, був музикально обдарованим, грав на бандурі, мандоліні, керував сільською самодіяльностю – управляв церковним і сільським хорами.
У жовтні тридцять дев”ятого П.Ющик був призначений вчителем в школу с.Катеринівка, а вже в 1940 році вчителював у своєму селі, Немовичах. Його учні 1925-26рр. народження в переважній своїй більшості стали активними учасниками національно- визвольних змагань. Багато з них загинули в цій кровожерливій борні. На сьогодні живе лише Семен Тимофійович Марков /Солов”їв/.
В книзі ” Пам”яті і Слави….” названо і 153 Немовицьких  героїв. Однак старожили переконані, що героїв було значно більше, адже навіть Колядка Федота, який був головою сільради і його сім”ю було вивезено до Сибіру, чомусь не згадано.
В тридцяті роки до самого початку війни  в селі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Михайло і звичайно освічений Ющик Петро.
При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом  дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала 
Савчина Паланя Олексіївна/.
Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році Німовицький хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.
Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “...мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:
Українець я маленький,
Я люблю край рідненький.
Вірний син я свого роду,
Українського народу
До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ  Стельмахова Варка, наша сусідка”…
Про цей же день згадував
 Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”
Ось що з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”
У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].
Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..
Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”.В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”,прочитав таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, Березу Картузьку. А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша: 
Бо хто мову забуває, того Бог карає, 
Чужі люди цураються, в хату не пускають. 
А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.” 

“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.
Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”.  Невдовзі було заарештовано:
Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла  їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…
В Книзі “Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але невідомо з яких причин наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:
Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.
-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує  його син Євгеній.
-
Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.
Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським  головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.
-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.
“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році  ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”- згадує Євгеній Ющик.

Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.
В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.
У своїй книзі О. Денищук  на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…
Для повного і справедливого викладу слід відмітити й таке:
Згідно інформації , яку почув від чудлян колишній  Голова місцевого колгоспу Пацьола В.Іл.; тоді трапилась жахлива трагедія :  “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 чудлянам-табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…
-О!, які то були “Кармелюки”!- ремствували старі  чудляни.
Надзвичайно складний,жахливий і трагічний то був час.  Учасники визвольної боротьби для одних були героями, справедливими Робін Гудами, а для інших- лісовими розбійниками, бандитами.
У радянський час Пацьола Іл. Євг. розповідав про трагедію Баєчко Олени Василівни:
- Це трапилось відразу після війни. Вночі до Баєчок в хату увірвалися “лісові брати”,бо невчасно сім”я здала їм контрибуцію. Оленці тоді не виповнилось і шести років.
На її очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл перед дитиною. Чисто українською сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…
Вікна і двері наглухо забили досками. Голодна і настрахана цим жахіттям дитина просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили”…
Розповідав Іларіон Пацьола і про такий випадок, очевидцем якого був особисто:
-Під час війни, коли ми були дітьми і гралися з сусідом в піску біля церкви, почули стрілянину, помітили озброєних людей з тризубом на кашкетах, що їхали на підводі за двома втікачами, чоловіком і жінкою. Нещасні бігли і голосили по польські. Заскочили у двір священика, що жив з нами по сусідству і почали щось робити по господарству, мов би вони там живуть… Ті що їхали на конях, застрелили поляка і польку. Сіли на підводу і співаючи під гармошку поїхали на луг, в бік Чудля…”
Пізніше в 70-роках, під час копання колодязя на подвір”ї священика на глибині півтора метра знайшли два людських скелети-чоловічий і жіночий.
В народі кажуть- “яке життя, такі й жарти”. Виявляється, що навіть зі страхом
невідворотньої смерті можна жартувати.
Наконечний Федір Йосипович до сих пір без щему в душі не може розповідати про “жартівливий” трафунок, який трапився з ним особисто наприкінці війни.
- Батько мій Йосип воював на фронті у Червоній Армії. Щоб мамі не було страшно в нас ночували мої двоюрідні сестри Колядко Любка і Кіркова Ганна. Рано-ранесенько  у двері наремно постукали. З галицьким акцентом, ті що були за дверима, попросили мою маму: “Соню відкрий! Ми прийшли по тебе!”
Моя мама взяла мене п”ятирічного на руки, міцно притулила до грудей і з розпачем зашептала:
-Все синочку! Прийшов наш кінець!…
Ми всі причаїлися і мовчки “ні живі ні мертві” не знали що робити. Через недовгий час знову настійливо постукали і попросили в хату погрітися. Коли вони увійшли, то ми побачили, що то “наші” сільські хлопці. Одного з них мама назвала Максимчиком. Він сміявся з нас, що ми так налякалися , ледь не до смерті, а він лишень пожартував.”
Надзвичайно колоритно згадує  Федір Йосипович про Ісака Мичку/Лийника/- батька баби Дарки, жінки Савчина О.С.:
- Ісак був дуже схожий на святого Миколая. Мабуть ікону святого писали з цього немовицького діда Лийника, який жив у Вистрові. Він з дітьми не дуже то й дружив. А ми, малеча пробирались до його двору подивитися на сільське диво – обклеєну картинками і царськими грішми труну, яку зазвичай дід зберігалав в салнику- за хатою. Але деколи  виносив ії  у двір, мабуть провітрював.  Дід Лийник страшенно не любив, щоб ми дивилися на його кумедну труну.  Отож  безбожно ганяв нас з лайкою і палицею”…
А, Євген Петрович Ющик акцентує особливу увагу на антигероях, які на смерть видавали навіть близьких сусідів односельчан, на очних ставках свідчили проти борців за волю України:
-У селі був “такий” /П,Х,Р./ що мені, офіцеру говорив прямо в очі: ” Як то в такого батька -”бандіта” син офіцер?.Хоча добре знав, що батька закатували німці в Сарнах..
-Доніс він і що Тарас Боровець переховувався в клуні мого тата.
-Мама на слідстві відказувалась, мов нічого не знає, а він, близький сусід добре то знав і видав…
Я Тараса Боровця пам”ятаю, часом з  Колею- моїм братом носили йому їсти..
Ось так жили, мучились  і боролись наші земляки.
Тогочасне життя в Немовичах було тривожнеі небезпечне. Вночі могли прийти то повстанці, то партизани, всіх треба було нагодувати та ще й з собою дати. Бувало,тільки заколе хто кабана та впорає його, як уночі тут же приходять партизани, йдуть до клуні, де схована свіжина, і все забирають. Очевидно, що то була «наводка». Часто партизани приходили під виглядом повстанців, а бувало й навпаки. І не дай, Боже, на когось донести або пожалітись! Провокації чинилися на кожному кроці. Той, хто помилився, міг поплатитися власним життям.
Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “… виступав селянин Іван Колядко на Німовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний поліщук отримав би таку урядову нагороду? “28/ Такі, як Колядко вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. Після цього виступу Колядко та його численні родичі стали мішенню  помсти повстанцями. За кілька тижнів після виступу Колядка, були злочинно вбиті дев’ять його  родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі.”
Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих  активістів село не спало, не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…
Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними КДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і п”ятдесят п”ять від більшовиків., три- загадково померли…

http://vestnik55.files.wordpress.com/2011/03/s7292434.jpg?w=100&h=75
Осушені болота
Північний захід України. Дрімучі ліси, болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті озера. І посеред цієї поліської краси – біленькі хатинки  у вишневому суцвітті садків.
Величезним лихом для Сарненщини стали науково не обґрунтовані меліорації, осушення боліт, що відігравали важливу роль регуляторів річкового стоку на значних територіях. Інтенсивне осушування на розпочалося з 1966 р. Спочатку за рахунок знищених боліт площа сільгоспугідь збільшилася. Та вже до 1992 р. позитивний економічний ефект змінився на негативний — у тяжкому стані опинилися не тільки території осушених боліт, а й сільгоспугіддя в цілому.Рівень ґрунтових вод понизився в середньому на 1,8—1,0 м. Близько 50 % малих річок стали жертвами необоротних змін режиму стоку, в багатьох річках істотно зменшилася кількість риби та інших гідробіонтів.
Порушились умови відтворення представників дикої флори та фауни, різко зменшилися площі боліт, багатство болотних видів рослин і тварин, триває винищення лісів.
Жахливого за своїми наслідками удару екосистемам Полісся завдала чорнобильська катастрофа.


Бач, хто забув на прив"язі собаку І, бідолашний з голоду закляк
Од пори аварії в Чорнобилі минуло  чверть століття. Місто не всім відоме навіть на Україні, хіба що фахівці знали, уперше Чорнобиль згадується в документах 1193 року, тепер на устах усього світу.
І на всіх мовах слово “Чорнобиль” звучить однозначно- як знак горя і біди, котра, як ми вже пересвідчилися зовсім недавно  по трагедії на  Японській АЕС “Фукусіма”, може вдарити страшною грозою в будь-якій точці усього світу, якщо людство не усвідомить що станеться з самою планетою Земля, коли атом збунтується уже не в реакторі, а в ядерній зброї.
Неможливо уявити, що тоді, 26 квітня 1986-го, в одну мить люди втратили свій дім, свою роботу, друзів, оточення, звичні турбот -все те чим жили і чому раділи, свій рідний куточок, свою лавичку біля воріт. Уявити це ніяк. Тільки переживши можна зрозуміти.
Скільки написано книг, скільки складено віршів, билин,казок про батьківську хату- не розказати. У кожного з нас рідна домівка викликає найсвітліші спогади, вона дорога і близька всім: і старенькою лавичкою під вікнами, хазяйські доглянутому палісаднику і звичним скрипом  хвіртки і оксамитовим споришем у дворі, і ластівчиним гніздом під стріхою і пробудження з першим кукуріканням півнів на плоті… Невимовний біль і тяжка скорбота проймала душі й серце людей, котрі після аварії Чорнобильській АЕС вимушені були покидати домівки- квітуче поліське село…
Тамтешні краї на такі села густі, а тому можна і не називати його. Воно таке, як і всі села того краю. Добротні цегляні будинки зі скляними верандами щорік виростали мов гриби після теплого щедрого дощу, подовжували й оновлювали село. Поміж них-біленькі традиційні хатки з блакитними віконницями потопають у гущавині садків. Бляшані та шиферні покрівлі давним-давно витіснили солом”яні.
І раптом біда і горе прийшли в цей затишний споконвіку мирний край. Наслідки аварії з Чорнобиля, наче страшна смертельна пошесть, докотилась і до нашого села… Радіо,телебачення, преса тоді часто сповіщали: евакуація пройшла організовано. Це було одна з найперших і найточніших звісток про ті сумні події…
Повним ходом йшла евакуація. Отчі хати люди залишали з пекучим  болем і жевріючою в серці надією, що скоро повернуться до них. Повернуться обов”язково!
Майор міліції, що забезпечував порядок при тій евакуації розповідав мені, як у нього видавило сльозу те, коли сива бабуся, віком на сім-вісім десятків літ, поспішно управившись із замком на дверях і перехрестивши  хату, спираючись на кленовий ціпочок, підійшла до рясно вкритої біло-вишневим запашним цвітом вишеньки, обійняла її, потім довго стояла так, врешті глянула на хатні вікна, й заголосила, ніби на похороні… А зовсім молода красива жінка з немовлятком на руках усе верталася від автобуса до свого недобудованого будиночка, аби ще хоч хвильку постояти біля нього, аби ще хоч якусь мить подивитися на свою незакінчену працю…

http://vestnik55.files.wordpress.com/2011/04/foto-full-34630-4283.jpg?w=300&h=197Хлопчик, не старше третьокласника, з великим рюкзаком на спині та новеньким учнівським товстим портфеликом у руках журливо прощався з улюбленим другом,  цуценям- вівчаркою, яке жалібно скавуніло і так повзло на черевці до самого автобуса, викидаючи наперед лапки, як навчив його пестливий, чомусь зараз такий сумний, господар. Вологі очі песика кричали німим, для всіх зрозумілим докором:
-Не лишайте мене!
А на стіні одного з нових будинків величезними буквами хтось написав крейдою - “РІДНА ХАТО, МИ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!!!”



http://vestnik55.files.wordpress.com/2010/12/7022698.jpg?w=190&h=143&h=143Наслідки Чорнобиля.
Закінчувався квітень 1986 року, самий мінливий і нестабільний місяць року- на Закарпатті його називають “дурним апрелем.”
25-го квітня разом з донькою Людмилою приїхав на Батьківщину, в своє рідне поліське село, що знаходиться по прямій від Чорнобиля десь за 150 км. Якось так клалося, що в день нашого приїзду, нікого не виявилось на обійсті, а на городі лежав недорозкиданий гній. Я,щоб дещо допомогти батьку, відразу ж взявся за роботу, а моя донька знайшла березовий віник і як могла, старанно замітала двір.  Потім знайшлась, ще якась невеличка робота, якої в селі безліч, що не переробиш ніколи.Так, в маленьких сільських клопотах прийшов вечір.
http://vestnik55.files.wordpress.com/2011/04/nve00006.png?w=300&h=225&h=225Скільки щастя світилося в очах моїх батьків, коли вони побачили зроблене нами. Мама тільки бідкалась, що дуже жаль роботи моєї доньки, бо завтра будемо саджати картоплю, і всі її старання будуть зведені нанівець. Донька ж задоволена, що її хвалять, пообіцяла: -”Нічого бабусю, я ще раз підмету…”
Наступного дня встали ранесенько, бо орачів обмаль-до обіду необхідно засадити картоплею ділянку площею з гектар. Здивувало, що ранок якийсь незвичайний, не такий, був не по весінньому задушливий, з якимось незрозумілим маревом з боку Києва.
До обіду саджали картоплю. Діти були біля нас. А після такої тяжкої роботи помились в річечці, що протікає в сотні метрів від обійстя.
Прийшов Першотравень. Відсвяткували його на маївці. Хто гуляв. а хто займався городом, не знаючи , який страшний, невидимий ворог панував вже над ними.
4-го травня  всі поїзди, що поверталися з Києва на Закарпаття перевірялись на вміст радіації /це ми зараз знаємо, а тоді…/. Тільки-но ми зійшли з поїзда,як до нас підійшли двоє незнайомих людей і без пояснень відвезли в місцеву лікарню на обслідування. Нічого не пояснювали, але мене тоді дуже здивувало, що на приладі, яким щось міряли, стрілка зашкалювала і чогось прилад весь час пищав. В лікарні сказали,що все нормально,а от одяг необхідно спалити. Більш-менш здогадався,чого ж то нас з донькою забрали прямо з поїзда в лікарню ,коли подивився Новини – на Чорнобильській АЕС сталася аварія.
Наступного року село здивувало мене асфальтованими вулицями і наявністю дозиметрів “Прип”ять” в кожній хаті.
Поїхали з братом подивитись на наслідки радіації в лісі, на в”їздах до якого були встановлені попередження “Заборонено”. Не передати словами мого здивування від побаченого – ожина була у два рази більша від звичайної, ягоди /чорниці/, мов сливи, а папороть сягнула під два метри. На лісовій доріжці натрапили на вбитого вужа,  трішечки  тоншого від пожежного шланга.  Багато дерев, особливо листяних, були неприродньо скривлені. Зовсім не було чути співу пташок…
 
  А що ж люди в селі? Ніхто із селян не звертав належної уваги на небезпеку, адже її не видно,а українці не повірять, поки не пощупають. За радянського часу в селі  давали сяку-таку допомогу продуктовими пайками та платили “гробові”. При черговому приїзді в село спостерігав таку кумедну сцену; діти поверталися зі школи,котили ногами кавуни,як футбольні  м”ячі, бо руки були зайняті мішечками з лимонами, апельсинами й іншою всячиною.
Зараз ,  через 25-років після Чорної біди, переважної більшості тих Поліщуків, які хотіли “пощупати”, цю біду, давно немає в живих. І що найстрашніше – біда косить молодих, чим до корення нищить і без того мало-чисельний поліський генофонд.

 http://vestnik55.files.wordpress.com/2011/10/articleimages_35387_caeee7e0f6fceab3_eceee3e8ebe8.jpg?w=225&h=300  Звісно історія розвитку Немович невіддільна від  Рівненських земель  – споконвіку українських. Входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, а згодом Великого Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії.На початку   XX ст..  знову у складі Польщі, а потім, до 91-го в складі Радянського Союзу (Радянської України), з 1991 р. – у незалежній Українській державі.
У грудні 1939 р. була утворена Рівненська область.В її склад  входять 16 адміністративних районів, у яких за останнім переписом населення (2001 р.) мешкало 11173,3 тис. жителів. Обласним центром є місто Рівне з 248,8 тис. мешканців. За національною ознакою в області проживає 95,9% українців, решта : росіяни, поляки, євреї тощо. Рівненщина відноситься до історичної Великої Волині.
Заселення території Рівненщини, зокрема її південної частини, почалося ще в добу пізнього палеоліту, приблизно 40-35 тис. років тому. Найбільш ранніми є поселення первісних мисливців, дослідження поблизу сіл Липи, Мирогощі Другої і Мирогощі Першої Дубнівського та Городка Рівненського районів. На поселеннях виявлено залишки жител з кострищами, крем’яні знаряддя праці, багато кісток мамонтів та інших тварин.У селі Шепетині Дубенського району вперше на Рівненщині виявлено значне поселення доби мезоліту, на якому 12-10 тис. років тому проживали мисливці, що вже володіли луком та стрілами з крем’яними наконечниками.
Верхів’я річки Горині в добу неоліту (V-ІV тис. до н.е.) було північно-східною околицею великого етнічного масиву, що охоплював Західну Волинь і Подністров’я, заселеною скотарськими племенами. В Корецькому, Рівненському й Дубенському районах відомо близько 10 неолітичних поселень, два з них, біля с.Зозова Рівненського району, частково досліджені. В добу міді (ІV – ІІІ тис. до н.е.) територію Рівненщини заселювали скотарсько-землеробські племена. Більш ранні племена поширювались у верхів’ях Горині і досягали лівобережжя Вісли. Їх поселення досліджені поблизу селища Гощі та с.Острова Радивилівського району. Пізніші набагато чисельніші племена охоплювали територію Середньої Європи, Волині та Поділля. Поселення цих племен виявлено в Острозькому, Здолбунівському, Рівненському та Дубенському районах.
В кінці ІІІ – на початку ІІ тис. до н.е. (в добу ранньої бронзи) Рівненщину заселяли більш-менш однорідні землеробсько-скотарські племена, які займали проміжну територію між Східною і Середньою Європою. Археологами виявлено близько 100 поселень і могильників. Частину з них досліджено в Здолбунівському, Острозькому, Рівненському та Дубенському районах. Найцікавіші матеріали здобуто під час розкопок і досліджень поховань у кам’яних гробницях на околицях с.Здовбиці (Здолбунівський р-н) та курганного могильника біля с.Іванного (Дубенський р-н). Майстерні кам’яних знарядь цього ж часу виявлено поблизу с.Городок Рівненського, с.Крилів Дубенського, с.Устенське Друге Здолбунівського районів.Південні райони краю в добу середньої і пізньої бронзи (ІІ – поч.. І тис. до н.е.) освоювали племена тшинецько-комарівської культури. Частина дослідників вважає їх ранніми предками слов’ян. Скарби бронзових знарядь праці, зброї та прикрас тих часів знайдено поблизу сіл Липи Дубенського, Стеблівки Здолбунівського районів та в інших місцях. Вони свідчать про виникнення майнової нерівності в середовищі племен доби пізньої бронзи.
Коли у VІІІ – VІІ ст. до н.е. тогочасне населення навчилося добувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці та зброю, то це допомогло піднести продуктивність господарства, сприяло прискоренню майнового розшарування і серед племен, які заселяли територію сучасної області.
Південне Погориння в добу раннього заліза (VІ – ІІ ст. до н.е.) заселяли скотарські племена, поширені головним чином у поліських районах північної частини сучасної України та на півдні Білорусії. На Рівненщині зафіксовано понад 50 поселень та могильників того періоду.В ІІІ-ІІ ст. до н.е. в ІІ-VІ ст. н.е. на території сучасної області поширюються ранньослов’янські племена зарубинецької та черняхівської культур. В с.Могиляках Острозького р-ну досліджено 4 поховання зарубинецької культури. Поселення черняхівської культури виявлено і частково досліджено поблизу сіл Марковичів і Підлужжя Дубенського району, а на поселеннях поміж селами Мирогощею Першою, Мирогощою Другою і Костянцем цього ж району розкопано кілька наземних жител.
У кінці VІ – на початку VІІ ст. на Волині, куди входили землі і сучасної Рівненської області, виникло об’єднання племен державного типу на чолі з дулібами-волинянами.
У Х ст. територія сучасної області ввійшла до складу Київської Русі. Це сприяло економічному і культурному розвитку краю. По берегах річок Горині, Случі, Стиру, Ікви виникли численні поселення та украплення. На території області відомо близько 80 могильників, поселень та городищ. Укріплені міста, що тоді виникли, ставали центрами ремесла й торгівлі. У містах проживала феодальна верхівка. Знайдені поблизу Бегеня і Городка (Рівненський район), Висоцька (Дубровицький район), Торговиці (Млинівський район) скарби дорогоцінних прикрас, що часто включають і грошові гривні, вказують на ступінь заможності окремих прошарків населення. Знайдене неподалік с.Білова Рівненського району поховання ювеліра свідчить про високий рівень розвитку місцевого ювелірного ремесла.
Погоринські міста відіграли помітну роль в історії давньоруської держави і неодноразово згадуються в літописах.Вони й поклали початок сучасним містам і селам: Дубен – Дубно, Корчеськ – Корець, Заречеськ – Заріцьк, Милеськ – Мильськ, Сапогинь – Сапожин, Небль – Нобель. Окремі поселення повністю зберегли свої старі назви до наших днів (Острог, Муравиця, Степань). Серед 11 міст, згаданих у літописах, найвизначнішу роль в історії краю відіграли Дорогобуж і Пересопниця, які в ХІ – ХІІ ст. періодично були центрами удільних Пересопницького та Дорогобузького князівств Погориння.
На північному Погоринні деякий час існували також Степанське і Дубровицьке князівства, які в ХІ-ХІІ ст. входили до складу туровопінських земель.
Після об’єднання 1199 року Галицького і Волинського князівств Рівненщина входить в єдине Галицько-Волинське князівство. Під час нападу в 1240-1241 рр. монголо-татар на галицько-волинські землі населення краю (Дорогобуж, Муравиця, Мильськ, Дубно та ін.) стійко боронилося від завойовників, проте не могло встояти перед численними полчищами ворога. Францисканський чернець – глава місії папи Інокентія ІV до татар, Плано Карпіні, який у 1246 році приїжджав через Рівненщину, розповідав про великі руїни, що траплялися на його шляху.
В 1254-1255 рр. руське військо на чолі з галицько-волинським князем Данилом Романовичем перейшло в наступ проти татарського воєводи Куремси і визволило землі до Південного Бугу, Тетереву, Случі. Але з Золотої орди замість Куремси був присланий новий воєвода Бурундай з великим військом.
1259 року територія Рівненщини знову опинилася під владою татар.
Галицько-Волинське князівство, ослаблене внаслідок монголо-татарських нападів, втратило свою незалежність і в 1340 році було захоплене Литвою.
В другій половині ХІV ст. між Литвою і Польщею за галицько-волинські землі тривала майже тридцятирічна боротьба. Щоб залучити на свій бік українських феодалів, великі литовські князі надавали їм жалувані грамоти на володіння землею, угіддями й селянами. Особливо виросли феодальні володіння магната Ф.Д.Острозького, якому великий князь литовський і польський король Владислав ІІ Ягайло в 1386 році дав намісництво в Луцьку та населені пункти Корець, Заславль, Хлапотин, Іванів, Хребтовичі, Красне, Крупу, а великий литовський князь Вітовт у 1396 році подарував Радосілки, Межиричі, Ставки, Городницю та інші села. Князь Острозький із своїм загоном брав активну участь у Грюндвальській битві (1410 р.) і в гуситських війнах.
Впродовж ХV ст. триває процес зростання феодального землеволодіння.  Зокрема, литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами, які були видані в Острозі, Луцьку й Житомирі, роздавав села своїм прибічникам. У жалуваних грамотах він вказував, щоб “ці села держати вічно, непорушимо, з усім, що до цих сіл належить: з полями, з сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставами, з ловищами, і з звірами, і з потоками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками і прибутками.”
Після смерті Свидригайла в 1452 році Волинське князівство було остаточно ліквідоване, і Волинь стала складовою частиною Литовського великого князівства.
Завдяки розвитку феодально-кріпосницьких відносин на Волині у ХV-ХVІ ст. посилюються товарно-грошові відносини, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Територією сучасної області в середні віки пролягали торговельні шляхи із Львова через Броди, Радзивилів, Дубно, Острог, Гощу, Корець, Житомир до Києва, з Києва через Корець, Острог, Дубно, Луцьк на Польщу. Купці з Рівненщини їздили на ярмарки до Луцька. Предметами торгівлі були різні ремісничі вироби, худоба, шкіра, одяг, зброя, взуття, вина, хутра. По річці Горині плавали невеликі судна, на яких місцеві купці вивозили товари до Польщі та Балтійських портів.
Розвиток торгівлі й ремесла відбився на зростанні волинських міст. На географічній карті Європи, складеній в 1554 році фламандським картографом Г.Меркатором, позначено 29 населених пунктів Волині, в т.ч. Боремель, Вільгір, Дубровиця, Дорогобуж, Дубно, Клевань, Корець, Острог, Рівне, Степань.
Після підписання Люблінської унії у 1569 році більша частина населених пунктів краю ввійшла до Луцького повіту (міста Білів, Гоща, Дубно, Дорогобуж, Корець, Клевань, Острог, Межиричі, Острожець, Рівне, Тучин), частина – Кременецького повіту (міста Козин, Крупець, Радзивилів) Речі Посполитої. До цих повітів належало також понад 500 сіл краю.
Майже всі поселення належали феодалам. Частина з ним становила власність Дорогобузького, Дерманського, Степанського монастирів, Києво-Печерської лаври (села Обарів, Городок в районі Рівного).
На відтинку ХVІ – першої половини ХVІІ ст. на Рівненщині відбувався дальший розвиток ремесла. В сільській місцевості поширюються ткацтво, гончарство, бондарство, в містах – виробництво сукон, ковдр, зброї, сільськогосподарських знарядь праці. Острог славився ювелірами, Дубно – зброярами, Степань – майстрами музичних інструментів. Ремісники у містах об’єднувалися в цехи. На території краю зароджуються підприємства, які були пов’язані з фільварковим господарством. Це – поташні (Клевань, Тучин, район Полісся, Межиричі), рудні (райони Дубровиці, Володимирця, Степані), гути (райони Бережного, Степані). В Острозі в 1580-1630 рр. діяло підприємство, яке виробляло папір. Князі Острозькі мали понад 100 млинів, десятки млинів на річці Ікві належали королеві Боні. Усі ці підприємства були дрібними, з примітивними машинами, які приводились у рух водяним колесом.
У першій половині ХVІІ ст. майже всі землі Рівненщини перебували в руках купки великих землевласників – Заславських, Острозьких, Корецьких, Любомирських, Чарторийських, Радзівілів, Гойських, Сангушків, Малинських. Феодалам належали сотні селянських дворів.
 У ХVІ ст. частина міст (Рівне, Острог, Дубно, Межиричі) користувались магдебурзьким правом.  Феодали часто між собою ворогували, вели міжусобні війни, від чого значного лиха зазнавали народні маси. Незважаючи на великі матеріальні засоби і збройну силу, магнати не дбали про охорону краю від татарських наскоків.
Впродовж ХVІ ст. татари не раз нападали на міста і села Рівненщини, руйнували їх, забирали людей у полон.
Тяжкий феодально-кріпосницький гніт доповнювався релігійними утисками. Особливо це гноблення посилилось після Брестської церковної унії 1596 року. Місцеві феодали почали переходити у католицизм, в край масово переселялися представники католицьких чернечих орденів – єзуїтів, домініканців, францисканців, кармелітів та ін.
У відповідь на посилення соціального, національного і релігійного гніту народні маси Рівненщини піднімалися на визвольну боротьбу.
В 1633 році проти уніатства виступили солдати Дубенського замкового гарнізону. 1636 року повстали жителі Острога проти магнатки-католички Ганни Острозької-Ходкевич. Повстання було жорстоко придушене, а учасники його зазнали нелюдських катувань. Будинки страчених повстанців були спалені.
Під час визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гніту 1648-1654 рр. вся Рівненщина була охоплена повстаннями. В 1649 році на боротьбу проти шляхти піднялися жителі сіл Немовичі,Тинного, Сарнів Дерев’яного, Голишева, Застав’я, Виткова, Симонова, Завізова, та багатьох інших. Вони знищували панів і їхні маєтки, виганяли католицьке духівництво. Народні маси створювали військові загони, висували з своїх рядів талановитих ватажків (Іван Буняк, Михайло Тиша, Іван Куковський). Перебування тут селянсько-козацької армії під командуванням видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького значно активізувало виступи місцевих повстанців. За участю місцевих жителів козацькі полки оволоділи Острогом, де перебувало близько 20 тис. шляхтичів. Повстанський загін М.Тиші неодноразово захоплював Дубно, Клевань та інші міста. Повставало населення в районі Корця-Гощі.
На території Рівненщини під Берестечком у 1651 роцівідбулася відома в історії битва між польсько-шляхетською армією і військом Богдана Хмельницького. Народні маси краю подавали козакам всіляку допомогу, перевозили козаків через річку Горинь. У бою під Берестечком повстанці виявили величезний героїзм. Навічно ввійшов в історію подвиг 300 козаків, які тримали оборону на одному з островів. Тільки через зраду татар козаки змушені були відступити. Чимало їх загинуло в нерівному бою, проте основні сили були збережені.
За Андрусівським договором 1667 року майже вся правобережна Україна, в т.ч. і землі Рівненщини, залишилась у складі Польщі.
На початку ХVІІІ ст. панщина становила 180-190 днів на рік, в середині століття вона зросла до 210- 230 днів. Панщина доповнювалася різними поборами й повинностями.
Найбільшими містами в 1775 році були: Дубно – 1127 будинків, Острог – 765, Рівне – 543, Степань – 521, Клевань – 275, Корець – 272, Бере жниця – 262, Здовбиця – 218, Торговиця – 182 будинки. Крім замків, культових споруд, всі інші будинки в містах були дерев’яні, переважно одноповерхові.
Коли відбувалася Північна війна 1700-1721 рр., Рівненщина стала театром воєнних дій між шведськими інтервентами і російськими військами. В 1706 році шведські війська захопили Рівне, Дубно, Тучин, Шубків, деякі погоринські села. Місцеве українське населення виступало проти військових сил Карла ХІІ, подавало всіляку підтримку російській армії. Того ж року шведські загарбники були вигнані з Дубна.
У ХVІІІ ст. неодноразово спалахували селянські заворушення проти феодалів. Під час Коліївщини 1768 року повстанський рух перекинувся в район Дубна.
Всупереч військовим і політичним подіям того часу, одним з перших найвизначніших центрів культурного пробудження краю ставОстрог. У 70-х роках ХVІ ст. у місті відкрилась греко-слов’янська школа. Вона була першою на Україні школою т.зв. вільних наук, її називали Острозькою академією. Навколо цього закладу гуртувалися педагоги, письменники, вчені, які своїми творами внесли значний вклад у розвиток української культури. Викладачі Острозької академії склали “граматику словенського язика”, що була надрукована у Вільні 1586 року виходцями з Білорусії Мамоничами. В Острозі деякий час жив і працював один з першодрукарів І.Федоров. Тут він заснував друкарню, яка за свого існування (1578-1612 рр.) випустила понад 20 книжок переважно полемічної літератури, спрямованої проти католицизму. Найвизначнішими друкованими працями були “Острозька Біблія” (1580-1581 рр.), “Буквар” та ін. Вони становили високі зразки друкарства того часу.
На початку ХVІІ ст. була заснована слов’яно-руська друкарня в Дермані, яка в 1604 році видала книгу “Октоїх осмигласник”. В 1629 році згадується мандрівна друкарня в Чорній біля Ровно. В 30-х роках ХVІІ ст. відкриваються школи в Рівному, Гощі, Дубні.
Рівненщина добре відома своїми пам’ятками культури.На її землях створювались Дубенське (1539-1568 рр.), Дорогобузьке (1580 р.) та Пересопницьке (1556 -1561 рр.) євангелія. З них найвизначнішою пам’яткою староукраїнської мови ХVІ ст. було Пересопницьке євангеліє. Воно оздоблене орнаментами, заставками і є також пам’яткою українського мистецтва тих часів. При монастирях у Дубні, Дермані, Клевані, Степані, Дорогобужі, Пересопниці існували бібліотеки. Книги там були переважно богословські, написані на пергаменті.
В ХV – ХVІ ст. на території Рівненщини було збудовано ряд феодальних замків, украплених монастирів. В архітектурі церковних споруд застосовувався давньоруський тип хрестовокупольного храму (церква Богоявлення в Острозі, Троїцька в Межирічі). На початку ХVІІ ст. в краї завершується процес перенесення в кам’яну архітектуру форм народного дерев’яного будівництва.
В 1793-1795 рр. землі Рівненщини в складі Правобережної України увійшли до складу Росії. Згідно з царським указом від 1797 року замість ліквідованого Волинського намісництва було створено Волинську губернію з центром в Новограді-Волинському, а з 1804 року – Житомирі. До губернії входило 12 повітів, у т.ч. на території Рівненщини – Рівненський, Дубенський та Острозький.
Під час Вітчизняної війни 1812 року Волинь від французьких загарбників захищали 3-я російська армія і 4-й український козацький полк, штаб якого перебував у Дубні. В Рівненському, Острозькому, Дубенському повітах перебували загони полтавського, чернігівського, нижегородського, костромського ополчення. Рівненщина стала прифронтовою смугою. Тому з Рівненщини до Києва були вивезені цінне майно і архівні документи.
З проникненням капіталістичних відносин на окраїни Російської імперії і виникненням внутрішнього ринку в краї почала розвиватись мануфактура. У 1783-1831 рр. в Корці діяла фарфоро-фаянсова мануфактура, на якій працювало понад 1000 робітників. У 1816 році на суконних мануфактурах Рівненського повіту було зайнято 800 чоловік. У 20-х роках ХІХ ст. суконні мануфактури були в Рівному, Дубровиці, Бережному, Гощі, Гориньграді, Держаному, Самострілах, Сінному, Усті. Їх обслуговувало понад 1500 чоловік.
Розвивалась торгівля. Головними предметами її були хліб, ліс, льон, полотно, хутра, мед, віск. У селах та поміщицьких маєтках щовесни з’являлися сотні скупників, які на пні скуповували пшеницю та інші зернові культури. Восени і взимку з Рівненщини тяглися валки з хлібом до Устилуга на Західному Бузі, Бреста, а також до Пінська через Степань, Дубровицю. У зв’язку з потребами ринку розвивалася борошномельна промисловість. Провідне місце по виробництву борошна займав Корець, потім ішли Дубно, Острог і Клевань.
Селянська реформа 1861 року, проведена в інтересах поміщиків, викликала загальне незадоволення селян. Наляканий польським визвольним повстанням 1863 року, царський уряд змушений був дещо пом’якшити умови реформи на Правобережній Україні. Указом від 30 липня 1863 року скасовувалась тимчасова залежність селян і запроваджувався обов’язковий викуп наділів.
Реформа 1861 року сприяла розвитку капіталізму. Поміщицькі господарства пристосовувалися до нових умов, перетворюючись на капіталістичні підприємства. Питома вага цих господарств у виробництві продукції сільського господарства поступово зменшувалася.
На землях Рівненщини у післяреформений період найбільшого розвитку набула харчова промисловість. З 1861 по 1914 рік тут було збудовано 30 винокурних, 4 цукрові, кілька пивоварних і маслоробних заводів, близько 60 млинів тощо. 1889 року в Здолбунові став до ладу цементний завод. Переважали дрібні підприємства. На заводах деревообробної, харчової і легкої промисловості працювало всього по кілька робітників.
Економічному розвитку краю сприяли залізничні магістралі Козятин – Брест, Здолбунів – Радивилів, Рівне – Ленінець, які проходили через територію Рівненщини.
Соціальне гноблення народних мас, їх розорення й зубожіння створювали умови для розгортання визвольного руху. З 1866 по 1900 рік відбулися заворушення у 215 населених пунктах Волині, в т.ч. у селах Липках Рівненського повіту, Бущі Дубенського повіту. Проте селянські виступи були стихійними і локальними.
Під час першої російської революції 1905-1907 рр. набрала розмаху боротьба трудящих краю. Застрайкували робітники Житинського цукрового заводу Рівненського повіту. У березні застрайкували залізничники Сарн, до них приєднались залізничники Здолбунова, робітники-будівельники, друкарі, кравці й пекарі Рівного.
В роки столипінської реакції царський уряд почав здійснювати земельну реформу. Столипін прагнув зробити Волинь зразком хутірського землеволодіння. Але збіднілі селяни виступили проти насадження хуторів і відрубів. До 1915 року на хутори виділилося лише 11 % селянських дворів.
Зазнала краху і політика переселення. Більшість безземельних і малоземельних селян, які переселилися в Сибір, на Урал і Далекий Схід, не змогли там завести своє господарство і розорені поверталися назад.
Промислове піднесення, що відбувалося в країні, охопило й Рівненщину. За період з 1897 по 1914 рік число підприємств зросло з 340 до 366, а кількість робітників з 4699 до 6490. Зокрема, в Дубенському повіті налічувалось 131 підприємство, Острозькому – 75, Рівненському – 158. Але вони були переважно дрібні, з невеликою кількістю робітників.
Розвиток капіталізму дав певний поштовх дальшому розвитку освіти й культури. Проте неписьменність і далі залишалася великим злом. У 1897 році серед усього населення було грамотних лише 18, 5 %, зокрема серед селян – 12 %, селянок – 4,9 %. У галузі освіти переважали церковнопарафіяльні школи й школи грамоти. А в Дубні, Рівному, Острозі, крім них, були ще реальні училища й гімназії – всього 8 середніх навчальних закладів.
В 70-х роках на території Острозького повіту побував видатний український письменник І.С.Нечуй-Левицький. У нарисі “Дрегочин та Остріг” він писав про старовинні західноукраїнські міста. У 90-х роках на Рівненщині жив російський письменник О.І.Купрін. перебуваючи в поліському селі Кузьмівні, він зібрав цікавий матеріал з життя місцевого населення, що став основою його повіті “Олеся”.
Багато лиха населенню краю завдала Перша світова війна. Більше половини міст і сіл Рівненщини входило до прифронтової смуги. Тут перебували військові частини 3-ї і 8-ї російських армій, які влітку 1916 року здійснили Луцький прорив, визволивши від австро-німецьких військ Дубно, Млинів, Демидівку, Острожець, Ярославичі та інші населені пункти краю, які в 1915 році були тимчасово загарбані ворогом. За час війни до армії було мобілізовано 49,9 % працездатного чоловічого населення, реквізовано 70% коней, багато рогатої худоби.
Лютнева революція 1917 року вплинула на розгортання національно-революційного руху на українських землях, не обминувши Волинську губернію. У містах і селах Волині солдати, робітники та селяни вітали повалення самодержавства. 1 травня відбулася маніфестація в Рівному під демократичними гаслами. Офіційною владою на Волині було представництво Тимчасового уряду.
Цивільне населення здебільшого байдуже спостерігало за бездіяльністю влади. А серед військових мас ширились ліві політичні настрої та симпатія до більшовиків.
Весною 1917 р. активізувались партійні організації РСДРП(б). Вони були нечисленні та й слабо організовані, об’єднували найбільш радикальні верстви, солдатів гарнізонів, в т.ч. й Рівненського.
У березня 1917 року у губернії зароджується третя політична сила, яка орієнтувалась на Центральну Раду. На Волині утворились різноманітні українські організації, а саме – громада Товариства українських поступовців, “Селянська спілка” та ін.
Органом, який представляв у губернії Центральну Раду, стала Волинська українська рада з центром у Житомирі. Поступово український рух перетворюється на впливову політичну силу в губернії.
З 19-22 лютого 1918 року Рівненщина опинилась під владою австро-німців. Проти гетьманщини та Директорії в Дубровиці у листопаді 1918 року вибухнуло повстання, яке організував Дубровицький ревком. Був сформований Перший Дубровицький комуністичний повстанський полк (командир М.Я.Лясковець, комісар М.Д.Заграничний (Єфімов). На з’єднання з повстанцями були послані регулярні частини радянської 17-ї стрілецької дивізії.
До травня 1919 року на значній території Рівненщини була влада Директорії. Відомо, що у Рівному перебував уряд Директорії, тут був сформований “лівий” кабінет Б.Мартоса. В Рівному помер та був похований на Дубенському цвинтарі командувач армією УНР Василь Тютюнник.
У день річниці гетьманського перевороту 29 квітня 1919 рокукомандувач Південно-Західного фронту В.Оскілко у Рівному підняв заколот спрямований проти Головного отамана С.Петлюри й уряду. В наказі “Військам УНР” він оголосив про свій вступ у командування всіма збройними силами Наддніпрянщини. Переворот В.Оскілка відбувся за підтримки члена Директорії О.Авдієвського та лідера Є.Петрушкевича. Заколот за два дні був придушений.
В травні 1919 року проти військ Директорії вели бойові дії на території Рівненщини частини Новгород-Сіверської (комбриг Т.Черняк) і Таращанської (комбриг В.Н.Боженко) бригад 1-ї Української дивізії. Петлюрівські війська відступили в Галичину.
Радянська влада розпочала соціалістичні перетворення, але вже в серпні 1919 року вони були перервані наступом польської армії.
1920 рік став роком збройного протистояння між Радянськими республіками та Польщею. Територія краю знову стала ареною боїв. Третя польська армія тут вела бої проти 1-ї Кінної армії та 12-ї армії Південно-Західного фронту. Влітку 1920 року Радянська влада на короткий час продовжила перетворення. 15-17 серпня відбувся Рівненський повітовий з’їзд ревкомів та комнезамів. А вже в кінці вересня край знову захопили польські війська.
18 березня 1921 року між Росією і Польщею було укладено Ризький мирний договір, за яким Західна Україна і Західна Білорусія увійшли до Польщі. Ще до цього, 4 лютого 1921 року, польський уряд запропонував на західноукраїнських землях та західнобілоруських землях новий адміністративний устрій. Територія Рівненщини виявилась поділеною між Волинським і Поліським воєводствами. До складу Волинського воєводства увійшли Дубенський, Острозький (у 1925 році перетворений на Здолбунівський), Рівненський та Костопільський ( утворений 1 січня 1925 року) повіти. До Поліського воєводства разом із західнобілоруськими землями включено Сарненський повіт (29 листопада 1930 року повіт передано Волинському воєводству).
Українсько-білоруське порубіжжя Радянського Союзу (з 1922 року) та Польщі стало у 20-ті роки ареною запеклого ідеологічного, військового протистояння цих держав за домінування над регіоном.
В 1929-1933 рр. європейські держави переживали економічну кризу. Українські землі у складі Польщі опинились в тяжкому становищі. Місцева промисловість розвивалась повільно. На Рівненщині в середині 30-х рр. ХХ ст. налічувалось понад 1300 підприємств з загальною кількістю робітників близько 16 тисяч. Це були цегельні, каменоломні, миловарні, тартаки, столярні, млини та маслоробні. Промислові робітники складали менше 1% від загальної кількості населення. Під час економічної кризи припинили роботу Здолбунівський цементний завод, Клесівські каменоломні, Берестовецькі і Яново-Долинські кар’єри.
Селяни становили 80 % всього населення. Переважна більшість селян мала від 0,5 до 3 га землі. Парцеляція, камісація та осадництво, здійснені польським урядом, не сприяли покращенню життя західноукраїнського селянства. Однак, селянство нашого регіону не пережило жаху голодомору, що був у східній радянській Україні. До 1934 року на Рівненщину з Польщі було переселено 1426 осадників, яким виділили 24208 га землі. До них здебільшого належали офіцери польської армії, які в 1920 році воювали проти Радянської влади.
Восени 1939 року Рівненщина, як і більшість західноукраїнських земель, була возз’єднана з Радянською Україною. Тут було встановлено Радянську владу. Відновилось викладання в школах українською мовою, ліквідоване безробіття, націоналізовано землю та промислові підприємства.
Разом з тим влада принесла нові випробування місцевому населенню. Прискореними темпами розпочалась колективізація з застосуванням насильницьких методів залучення селян до колгоспів. Бідніше населення радо сприймало заходи нової влади, а селяни середнього статку та заможні вкрай негативно поставились до соціалістичних перетворень на селі.
Жертвами сталінських репресій в 1939-1940 рр. стали не тільки селяни, а й представники національно свідомої інтелігенції, члени націоналістичних політичних партій. Потрапили під репресії і польські осадники, військові, чиновники. Тисячі наших земляків стали в’язнями “ГУЛАГУ”, виселені на спец поселення на схід радянської країни.
Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 4 грудня 1939 року була утворена Рівненська область з центром в місті Ровно (Рівне).
За даними на 1 січня 1941 року чисельність населення в області становила 1139808 чоловік, з них міського 149673 і сільського – 990235 чоловік. Українці складали 75,4% від загальної чисельності. В обласному центрі на 1 січня 1941 року проживало 40612 чоловік.
З перших днів Великої Вітчизняної війни між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом територія Рівненщини стала місцем запеклих боїв. Міста і села піддавались нещадному бомбардуванню.
Бойові операції проти ворога вели радянські механізовані (8, 99, 19, 22-й) та стрілецькі корпуси 5-ї та 6-ї армій Південно-Західного фронту, а також окремі частини. Радянським воїнам протистояли основні сили 11, 13, 14, 16-й танкових дивізій 1-ї танкової групи та сім піхотних дивізій польової армії противника.
В районі Дубно відбулась щонайбільша танкова битва початкового періоду війни. Бої були запеклі. Проте радянські війська, які наступали з півночі і півдня, діяли неузгоджено. До того ж танкісти відчували нестачу пального і боєприпасів. Через це єдиного могутнього удару противнику не було завдано. Однак, радянські танкісти на цілий тиждень затримали гітлерівців на цьому напрямку. Ворог зазнав значних втрат в живій силі і техніці. Танкові бої зірвали німецький план оточення головних сил Південно-Західного фронту.
Впродовж липня 1941 року гітлерівці окупували Рівненську область. З дальшим просуванням фашистських військ українські землі штучно розчленували. Для управління ними на більшості території був утворений рейхскомісаріат “Україна”. Центром його стало місто Рівне. У серпні 1941 року на окупованій території була введена гітлерівська цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські органи.
З перших днів окупації в області розгорнулась антифашистська боротьба.
15 серпня 1943 року було створено три партизанські з’єднання: Рівненське партизанське з’єднання № 1 (командир В.А.Бегма), Рівненське з’єднання № 2 (командир І.П.Федоров) і третє з’єднання, сформоване з польських антифашистів (командир Р.Сатановський). Усього в партизанських з’єднаннях, загонах і диверсійних групах, які діяли на Рівненщині, налічувалось 13586 бійців.
Складовою частиною антифашистської боротьби в Україні стали дії УПА (Української повстанської армії). Перші партизанські загони, що потім увійшли до її складу, виникли на Поліссі й Волині не були пов’язані з ОУН (Організацією українських націоналістів). Т.Бульба-Боровець, близький до уряду УНР, що перебував у Варшаві, сформував нерегулярну військову частину під назвою “Поліська Січ”. Метою утворення цього формування проголошувалося очищення регіону від залишків Червоної Армії. Коли наприкінці 1941 року німці спробували розпустити “Поліську Січ”, Бульба-Боровець розпочав партизанську війну з німцями.
Наприкінці 1942 року на Волині й Поліссі для боротьби з окупантами виникають збройні загони обох відгалужень ОУН – бандерівців і мельниківців. Провід ОУН-Б у лютому 1043 року на ІІІ Надзвичайній конференції ОУН проголосив гасло “боротьби на два фронти” – проти фашистських окупантів і проти більшовиків. Виконуючи це рішення, провід ОУН-Б об’єднує під своїм керівництвом роззброєні загони мельниківців і деякі відділи УПА “Поліська Січ” Т.Бульби-Боровця. Створеному таким чином формуванню ОУН-Б дає назву Української повстанської армії. УПА здійснювала контроль над значною частиною Волинської і Рівненської областей, а згодом і Галичини. Поряд із сутичками з німцями підрозділи УПА-ОУН вели бої з радянськими партизанами, а потім з регулярними частинами Радянської Армії. Міжпартійні чвари між бандерівцями і мельниківцями негативно позначились на українському національному русі опору.
Визволена Рівненська область від гітлерівських загарбників в ході Житомирсько-Бердичівської наступальної операції, яка розгорнуласьнаприкінці 1943 року. У першій половині січня 1944 року головні сили 13-ї армії І-го Українського фронту визволили східні райони області – Рокитнівський і Березнівський, форсували річку Случ і штурмом оволоділи залізничним вузлом і містом Сарни. Передові загони вийшли до річки Горинь і після впертих боїв зайняли Костопіль, Корець, Гощу.
В Луцько-Рівненській операції (27 січня – 11 лютого 1944 р.) 13-а армія в результаті обхідного маневру і стрімкого удару оволоділа обласним центром Рівне, залізничним вузлом Здолбунів, районними центрами Млинів, Острог. Визволення області (крім півночі) завершилось у березні 1944 року в ході Проскурівсько-Черновицької наступальної операції. З’єднання і частини 13-ї армії вже після впертих боїв оволоділи містом Дубно і Радивилів.
За час окупації Рівненська область зазнала величезних втрат. Збитки, завдані народному господарству, обчислюються у 3.146773, 8 млн крб.
Гітлерівці розстріляли, замордували 232874 мирних громадян і військовополонених, вивезли до Німеччини 22530 молодих людей на каторжні роботи.
У роки війни на території області загинуло і поховано 14.852 воїна Радянської Армії і 237 партизанів та підпільників. Виявлено 11 місць масового нищення військовополонених (загинуло понад 137 тис. чоловік), 21 місце поховань мирних жителів – жертв масового терору окупантів (поховано понад 72.000 чоловік).
Станом на 1 липня 1946 року населення Рівненської області складало780659 чоловік, з них українців 697711 чоловік, росіян – 7.435 чоловік, чехів – 28.428 чоловік, поляків – 1.138 чоловік.
Якщо брати до уваги статистичні дані від 1.01.1941 року (населення Рівненщини нараховувало 1139808 осіб), внаслідок воєнних дій та репресій з боку німецької та радянської влади загальна чисельність населення Рівненщини скоротилась на 359000 місцевих жителів.
У повоєнні 40-і роки продовжувалось протистояння між представниками радянського та націоналістичного таборів. Під час репресій з боку радянських органів було репресовано тисячі учасників національно-визвольних змагань, депортовано в глиб країни членів родин, пов’язаних з діяльністю УПА, УНРА та їх формувань.
В цей час розпочалась відбудова зруйнованого війною народного господарства. Відбудовуючи промисловість та сільське господарство, жителі Рівненщини докладали чимало зусиль, щоб швидше підняти з руїн міста і села.
В 1944-46 рр. у ході польсько-українського трансферу було депортовано в Польщу тисячі поляків, натомість на Рівненщину переселено з Польщі 40 тис. українців.
В 1947 році в рамках Волинської акції за домовленістю між урядами СРСР та ЧССР з території Рівненської області були переселені чехи, що проживали на Волині з 60-х років ХІХ ст.
50-60-70-і рр. стали роками індустріалізації краю. Почали давати продукцію такі потужні промислові підприємства, як Рівненський завод високовольтної апаратури, Рівненський завод тракторних запасних частин, Рівненський завод газорозрядних приладів, Рівненський льонокомбінат, Рівненська фабрика нетканих матеріалів, Костопільський домобудівний комбінат та інші…


Останнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.
Давно відомо, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. Адже саме село посідає значуще місце і в свідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість наших співвітчизників, в другому чи третьому коліні сільські вихідці. Село завжди було головною цитаделлю нашої національності самобутності, головним бастіоном захисту української мови, воно й досі береже народні звичаї і традиції.
Спостерігаючи за публікаціями в українських ЗМІ поневолі переконуєшся:  після намірів переписати  історію  на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови взялася й за це.
Уже зараз з настанням тепла, чимало селян покидає свої домівки, виїжджаючи на заробітки до столиці, а то й в Росію. Відсутність роботи вдома змушує людей перебиратись до міст. Труднощі зі збутом їхньої продукції та стрімке зростання її собівартості , скоріше всього значно активізують цей процес розвалу села.
Крім цього, реформа охорони здоров”я доводить селян до панічного стану. У невеликих селах лікарні вже не буде. Вчасно доставляти селянина  до окружної лікарні повинна буде служба “швидкої допомоги”. Яка це “швидка” служба селяни не раз переконались на своєму гіркому досвіді.Селян прирікають добиратись до лікарень самотужки – до 100 км. в обидва боки. Напевно влада розраховує на поновлення інституту місцевих знахарів-універсалів.
І нарешті, піком цинізму стала ініціатива реєструвати дітей, тільки народжених в пологових будинках. Прослідкуйте логіку дій влади- лікарні нема, відповідно і пологовий будинок відсутній… Отже невдовзі нас чекають діти “без роду і племені”-без жодних документів, а це значить їх не враховуватимуть під час переписів, не братимуть до садиків та шкіл. Офіційно вони не будуть існувати. Ось така вимальовується картина, із сюжетом західних фантастичних трилерів, яка дуже скоро мабуть стане сумною реальністю…

Немає коментарів:

Дописати коментар

ТОП 10

Гороскоп

Loading...

Цікаво про цікаве

Все что считаю интересным и полезным, публикую на этом сайте

Як ми творили фінансову кризу

Як ми творили фінансову кризу

Як же створюється фінансова криза, а дуже просто.
Я вам дуже просто поясню, що нафта, газ
і дорогоцінні метали не відіграють тут ніякої ролі.
У всьому тут винувате головне зло - не забезпечені гроші.