Книжка про село Немовичі /розділ 6 - Люди/

ЛЮДИ

Наш земляк Олексій Гаюн- архієпископ Феодор

У миру – Олексій Олексійович Гаюн
Народився 17.02.1958. Тезоіменитство – 24 серпня
Хіротонія – 05.08.1992
На кафедрі з 15.04.1997

Архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Феодор (Олексій Олексійович Гаюн) народився 17 лютого 1958 року в селі Немовичі Сарненського району Рівненської області в селянській родині.

1975 року закінчив середню школу і вступив до Рівненського інституту водного господарства, але навчання покинув. Протягом 1977-1978 років працював на одному з заводів у Рівному.

З 1978 по 1984 рік навчався в Московській духовній семінарії. Проходив військову службу. 1987 року закінчив Московську духовну академію з вченим ступенем кандидата богословських наук. Тоді ж був направлений до Свято-Успенської Почаївської Лаври.

24 грудня 1987 року прийняв чернечий постриг з ім’ям Феодор на честь преподобного Феодора, князя Острозького.

10 січня 1988 року був висвячений у сан ієродиякона, 7 жовтня 1990 року – в сан ієромонаха. Потім майбутнього владику було переведено до Свято-Духівського скиту Почаївської Лаври і призначено благочинним обителі.

У травні 1991 року ієромонах Феодор повернувся до Лаври і був призначений викладачем Почаївського духовного училища.

5 червня 1992 року був возведений у сан ігумена і призначений намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври, 1 серпня того ж року прийняв сан архімандрита.

5 серпня 1992 року відбулася хіротонія архімандрита Феодора в єпископа Почаївського, вікарія Тернопільської єпархії.

8 грудня того ж року владику призначено ректором Почаївської духовної семінарії.

27 липня 1996 року звільнений з посади намісника Почаївської Лаври зі збереженням посади ректора духовної семінарії. Обителі було надано статус ставропігійного монастиря.

З 15 квітня 1997 року владика Феодор – єпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький.

2006 року, в день Ангела Блаженнішого Митрополита Володимира, 28 липня, за Божественною літургією єпископ Феодор був возведений у сан архієпископа.

Куди ведуть тебе батьку!?

Савчин Олексій Степанович. Рік народження 1900. Голова села з 1942 по 1944 роки. Загинув у Ровенській тюрмі. Місце поховання поки що невідоме.

Стримать плин часу ми не взмозі

І захід сонця зупинить...

Все швидше йдем ми по життя дорозі,

Тому шануймо, друзі, кожну мить.

 Ф. Наконечний.

 Той січень, місяць передостанньої воєнної
 зими 1944 року видався на біду для поліщуків
 лютим і холодним. Тріскучі крещенські морози
 з  пекучими пекельними вітрами загнали весь 
Немовицький люд на єдині теплі місця на світі - 
печі,що казалися раєм у холодних, злиденних і
 принишклих у постійному передчуті горя і біди, 
оселях під солом"яними стріхами.

   Снігова віхола не вщухала мабуть з тиждень.

 Біла ковдра стала такою товстою, що без 

лопати з хати не можливо вибратися. Село 

сховалось під цим холодним пухом. Якби не 

тонесенькі цівочки диму над хатками, бо вогонь підтримували в печі

 постійно, інакше прийдеться зичити жар у сусіда, то білі купини 
поліських хатинок з  маленьким віконцем на всю стіну, були б зовсім 
не помітними.

     Скрипіли на вітру в"язи і тополі, надривисто гуділи і стогнали старі 

ясени з вербами; вітер, мов між туго натягнутими струнами,  натужно 

грав на гілках наскрізь перемерзлих дерев. Нагинав їх ледь не до самої 

землі, на мить стихав і знову брався за своє.

     У вистудженій вітрами хаті Голови села 

Савчина Олексія Степановича, ладно 

складеного 44-річного поліщука, на печі  сиділо 

четверо підлітків. 

Старший син від Федота, першого чоловіка Дарки -

 Йосип вже мав жінку Соню  і синочка-

 до всього цікавого непосиду і не по літах 

розсудливого шестирічного Тодіка.  Вже був

 самостійним, і тільки в нього, звісно крім батька,

 були німецькі блискучі чоботи.

 А менші  Дарчині діти від Олексія:

 Паланя, Василь, Макар з  найменшим Іваном 
щільно притулившись, вкрилися старезним, з 
діркою на дірці, дідівським кожухом, з острахом
 напружено вслухалися у завивання хурделиці, 
"коли ж вона проклята стихне?," 

бо вже тиждень сидять безвилазно на печі. 

А на вулицю так хочеться!... Адже батько 

тиждень тому казав мамі, що в село 

увійшли "совецькі" солдати. 

Підслухали також, що дуже переживають, бо тата можуть

 "забрати". Два рази вже забирали, але дякуючи Богу і мамі- 

відпустили.

    Ладна і проворна Дарка - жінка Голови вправно крутила 

веретено, пряла, а Олексій, присівши на коліна, вигортав з 

грубки  печену картоплю.

"Ще є трохи квашеної капусти, отож повечеряємо на голодно,

 та й свято сьогодні підходяще - Голодна кутя, а завтра Водохреще. 

Як же святити  воду будуть? Ще й ополонки не вирубали в товстенному 

льоду, бо до ранку замерзне. 

Треба раненько підняти людей" - міркував Голова."

"Добре,  що лою лишилася дещиця від корови, яку зарізали для вояків, 

що прийшли  в село пізно увечері 10 числа, відразу ж після Коляд. 

Викликали серед ночі в управу і наказали доставити корову. Остання 
надія була на неї, що якось величенька сім"я   дотягне до весни, аж ні-
 село повинне здати контрибуцію війську.. Не забирати ж останнє у 
багатодітних  голодних вдовиць...от і віддав свою, хоч в хаті вже голодом 
припікає".

    Неспокій і якісь передчуття непоправної біди не полишали Голову. 

Моторошно на серці, бо ж добре розуміє , що рано, чи пізно його

 "загребуть";он  у навколишніх селах що коїться; викликають в управу і 

не повертаються більше додому, такі, як він старости. Два рази вже за 

цей тиждень "закривали" в камеру у Сарнах, але кмітлива Дарка 

відкупилайого за курку і гусака у молодого

 слідчого,що прийшов разом з військом десь зі сходу України.

"Відкупила, але, чи надовго? За німців вдалося викрутитися: село не 

спалили і людей не понищили і з партизанами, і з бандерівцями якось 

ладив, а от на цей раз, здається не вирватися з цих цупких обіймів 

невідворотньої смерті, хоч і не воював проти Радянської влади, не 
шкодив просуванню Червоної армії, але те, що село було притулком
 повстанцям, а надто те, що Тарас Боровець,він же Тарас Бульба перед 

війною, в 40-му році осів в селі, а в 41-му тут, в селі видав свій перший 
наказ про створення "Поліської Січі" і початок боротьби з " совєтами" - 
звісно не простять. 

Та й розбиратись ніхто не буде у цьому павутині- винен, чи ні? 
До того ж напевно знайдеться в селі якийсь незадоволений і настрочить
 донос на старосту, бо ж не родився ще такий чоловік, який догодив 
всім людям, та ще й в такий не простий жорстокий час і от вже трибунал
 "справедливої  трійки" забезпечено"- тяжкі думи 

нав"язливо роїлися в пам"яті.

"Як же діти, жінка? Хоч би не вислали в Сибір, як у 39-му, коли ці "совєти"

 прийшливперше-Пацьолу і Кіркова з сім"ями вивезли освоювати необ"ятну

 "Родіну", тільки за те, що мали двох коней і більшовики назвали їх 

"куркулями; без вини постраждали, а тут...староста села за німецької окупації...

 Ох, не просто так вчора викликали в місто у відділення НКВС і попередили,

 що, як тільки в селі зловлять хоч одного-єдиного 

бандерівця - поплатиться життям своїм і жінки, а дітей вишлють світ за очі...

 А що ж він може вдіяти, коли близькі його родичі- Миша і Трохим 

промишляють в лісі. Хіба ж поясниш новій владі, що саме завдяки їм село 

не постраждало від бандерівських екзекуцій. І "кормити" мусить цих 

бандерівців,бо ж там є й свої, сільські, але які не пожаліють ні його ні дітей,

 коли він десь не дай Бог оступиться"...

    Не встигли сісти за стіл, щоб "відсвяткувати" Голодну кутю, як зле і 

так голосно, коли у двір навідуються не сільські, чужі люди, аж 

захлинаючись загарчав собака. 

Від такого ричання серце лунко затріпотіло, аж дух перехватило...

" Неже прийшли?" - блискавкою промайнуло в голові. З гуркотом впали, 

зірвані з петель двері,хоча вони були не замкнені, в хату разом з 

пронизливим холодом ввалилися з автоматами на поготів офіцер

 і двоє вояків з фіолетовими петлицямина комірах. Голова все 

зрозумів. Прийшли по нього - серце не помилилось... 

Поспішно почав прощатися з дітьми, жінка остовпіла- слова десь

 пропали...

    Везли його у відкритому кузові американського "Студебекера" під 

завивання крещенського скаженого вітру і голосіння його вірної і такої 

нещасної Дарки, що босоніж  бігла по снігому на лютому морозі. 

Уявив, як посиніли в неї ноги, як впала вона коліна, молячи в Бога 

про його пощаду, але вдіяти нічого не міг...

    На слідуючий день, ранесенько відбулося засідання "трійки"

 і от він вже у Рівненському тюремному пеклі. Мабуть самому

 Господу Богу такого не довелося перенести, як судилося 

пережити йому- старості нічим непримітного села  Сарненського

 Немовичі.

    Рівненська тюрма зустріла його незбагненим  жахом від побаченого.

"...В одній із камер було дуже багато крові. Там ще було декілька трупів, 

що були приперті до стінки. Трупи були всі голі і чомусь коричневі, 
напевно їх вбивали струмом, . Це була жахлива картина. В багатьох були
 повикручувані ноги і руки, що було зв'язано не з передсмертною агонією, 
а із слідами катувань, тому що ноги і руки не держалися практично тіла.
 В багатьох трупів не було очей, були повиривані язики..."  /Архів НКВС/

       Одному з  синів - Макару вдалося побачитися перед самим його 
розстрілом.

     Під голосний лай величезних, подібних на вовків псів і таку ж 

лайку напівп"яних конвоїрів, з тюремної брами висунулася сіра 

колона засуджених на смерть. В сірій масі понурих понуро брівших істот,
подібних на людей, Макар  ледь впізнав страшенно змарнілого батька.

   - Батю! Куди тебе ведуть!? - щосили ,як тільки міг ,вигукнув хлопчина...

  А той підвів голову, поглядом знайшов Макара у натовпі і у відповідь 
лише зложив навхрест руки на грудях ...

Післямова.

 Після смерті вождя всіх народів Й.В.Сталіна, ворога народу Савчина О. С. 
1900 року народження було реабілітовано у 1956 році. Де похований 
поважний Голова, поки що невідомо...

Безправний і без вини винуватий…

Савчин О.М.

Савчин О.С. розстріляний тільки за те, що вірно і самовіддано служив селу.

Те життя ми називаємо минулим, воно не доцвіло і ті  полеглі душі в ту жорстоку братовбивчу криваву пору теж мали живі обличчя, а їх стер з лиця землі нещадний шквал буремної жорстокої війни.

Кінець зими 1944 року. Рівненська тюрма НКДБ №1.                       Сира, темна з цвіллю на стінах, тісна камера. Од дверей до вікна, од вікна до дверей монотонно відмірює кроками останній  відтинок свого життя Немовицький голова Савчин Олексій, по сільському Лексий Лойничин… Скільки разів пройшов сюди-туди, а вона, ця відстань ні коротшає, ні довшає.  З кожним кроком коротшає лише його життя- неспокійне, напружене, кипуче в розквіті років , якого  всього пройдено 44 життєвих кроків. І ось надходить той час, який неможливо відміряти кроками й це життя обірветься, як яблуко  під час буревію: впаде і покотиться нікому не потрібне…

П”ять кроків до дверей, п”ять кроків до вікна…

Сьогодні вранці в камеру через заґратоване віконце, без скла, залетів свіжий вітерець, який заніс відчайдушно-тужливий вигук сина Макара :

-Батьку де ти?…

Мабуть причулося,- подумав,- бо ж серце ниє , а через нього й голова не витримує.

Що ж прийде в цю камеру раніше; воля, чи смерть? Кінець наближається, але який кінець?… Вкотре приходить думка, як то прикро бути невинною жертвою війни, останнім “куском” нікому не потрібного людського м”яса… Ти приречений на смерть лише за те,що тебе обрала сільська громада своїм головою і якій ти намагався вірно, чесно і самовіддано служити, адже село залишилося не спаленим, жодного юнака або дівчину не вивезли до Німеччини, ніякого спротиву Червоній Армії село не чинило. Навіть жодного “доносу” з села  слідство не мало. За що ж тоді смерть? Чому ж такий вирок? – “… за пособничество немцам – расстрел!”… Яке пособництво німцям? Коли обраний громадою і служив селу, а не окупантам. Хіба ж була ще якась, крім німецької, влада? Прикро і боляче помирати ні за що, ні в чому не винуватим. Хіба ж то злочин – служити селу? Але хіба можливо доказати свою непричетність до злочину, коли наперед твоя участь визначена, а доля приречена на смерть незалежно від результатів слідства… Не може бути виправданий безправний і без вини винуватий…

Вчора в кабінеті “опера” проводився допит. Його “трійкою” засудили до “розстрілу”…. Завтра наступить кінець!… А перед очима стояла Дарка, його Дарка. Як вона виживе? –  чи зможе сама-єдина  “підняти” і вивести у люди четверо підлітків – донечку Паланю , синів Василя, Макара та наймолодшого Йвана? Чи не постраждає найстарший Йосип, який воює з німцями в лавах радянської армії?   Чи не розстріляють і їх   нещасних через нього?…”

П”ять кроків до вікна, п”ять кроків від вікна….
І ось вже його ведуть на страту…

“Батьку! Куди тебе ведуть!?- Лексий почув відчайдушний, повний туги, вигук сина Макара.

- Значить вранці, там, в камері не здалося, то все-таки був голос його сина – розпачливо промайнула думка.”

Озирнувся, знайшов очима в натовпі проводжаючих рідне обличчя, перехрестив руки на грудях; таким чином пояснив, що його ведуть на смерть…

Сіру колону приречених на смерть арештантів  пригнали до невеличкого парку посеред Рівного…   Зупинили біля заздалегідь приготовленого урвища. Вишикували вздовж ями…

Востаннє пролунала для арештантів команда: “П”ять кроків назад!… Вогонь!”
І все!…  Вони шагнули  у вічність .

Рівненська тюрма.

Згадую заметіль вишневого цвіту...

«Сто доріг - одна твоя». На все життя запам’ятав це гасло, адже висіло воно на стіні рідної школи. Перечитував роками, отож ввійшли ці слова в мою ще незрілу свідомість. Власне, що ми в дитинстві та ранній юності можемо думати про дороги, які чекають кожного з нас? А яких людей зустрінемо на них? Пізніше сходив немало різних доріг у прямому розумінні: степові й гірські, пустельні й міські, перепливав море.
Та найцінніше в дорогах - це люди. З багатьма спілкувався, у кожного - своя доля, досвід, історії. Й вони зостаються з тобою в житті подальшому. Якось занесла мене доля в стольний град Москву, а звідти - на Кіпервейм (це притока знаменитої ріки Колими), а потім ще за Колиму кілометрів із 300. Будували там котедж губернатору краю, знаменитому олігархові.
На диво, замість очікуваної дикої тундри проживали в сучасному містечковому центрі. Робота, хоч і нелегка, досить швидко ввійшла в колію, отож почали подумувати про підзаробіток. Незабаром взяли підряд на перебудову й оформлення сцени місцевої школи мистецтв. Там і звернув увагу на сторожа, який пильно прислухався до наших розмов. В один із вечорів він підійшов до мене й попросив затриматись. Запитавши ім’я, звідки, дуже зрадів, швидко заговорив: «Я земляк твій, хлопче. Волиняка я. Так хочеться хоч словом перемовитись із земляком. Візьми щось суттєве, приходь та й поговоримо». Взявши пляшчину спирту, який у тих краях коштував дешевше «паленої» горілки, повернувся до школи. Зрадів старий, зметикував закуску тих широт: рибу, ікру. Потекла розмова, я більше слухав.
«Довго живу тут, хлопче, уже понад 50 років, але мову твою визначив зразу. Зрозумів західний акцент, хоч і не був на батьківщині довше, ніж тобі років. Але дороге мені все рідне. Пам’ятаю, якось за 10 пачок української «Прими» віддав хутро соболя. Може, й дурість, але хотілося хоча б рідний гіркий дим вдихнути.
...Село наше було красиве. Та і як можна сказати про ту маленьку батьківщину? Ми ж як комахи. Для комашки батьківщиною стає стеблина деревію, і де б вона не опинилась, а цю стеблину не забуде. Так і ми, люди...
Ріс я здоровий і сильний, працював багато й старанно. І закохався в найкращу дівчину Настю. Разом ходили на вечірки й з вечірок, але завжди я втрачав можливість говорити з нею. Бачив, як її зачіпали парубки. Бачив, слухав, а що мав робити? Чомусь думав, що не маю місця в її серці. Страждав, звісно, мучився. Була весна... Якось вертались з вечірки однією компанією. Чогось тоді й наважився, поглянув на хлопців так, що залишили нас самих. Підходили до перелазу, а саме вітерець, цвіли вишні й кружляв навкруги вишневий цвіт, встеляв землю. Справжня заметіль вишневого цвіту...
Взяв за плечі Настусю, глянув в її озера-очі й сказав про те, про що стільки мовчав:
- Настуню. Кохана моя... Може, і не вмію говорити ладно, та кохаю тебе так, як ніхто не кохатиме. Та й прикро мені дивитися, як увиваються навкруги тебе дурні солодкоголосі. Виходь за мене заміж!
Пригорнулась Настя до мене та й проказала:
- Як довго чекала цього від тебе, хоча знаю, скупий ти на слова. Засилай сватів!
Якими солодкими були її вуста... І кружляв довкола нас вишневий цвіт. Був травень 1941 року. В неділю ми обручились. Через три тижні думали відгуляти весілля, збудувати дім, про щастя мріяли. Та грянула війна, не встигли й накохатись. У числі перших пішов на фронт. Не буду розповідати тобі про війну, не здивую своїми розповідями. Ти й сам знаєш, що шрами - це не доблесть і хоробрість, а швидше, помилки й невдачі. Та й сюди люди потрапляють більше неординарні.
Воював я. Нагороди мав, за спинами товаришів не ховався. Коли прогнали фашистів з України, написав листи й отримав відповідь. Цілував рядки, писані рідною рукою, й дало це снаги витримати. Закінчував війну вже в Празі.
Дочекавшись демобілізації, поспішив додому. Боліло чомусь гострим болем серце, та й листів давно не отримував».
Дід скуйовдив сивину, налив у склянки й, не припрошуючи мене, випив, наче воду, міцнющий напій: «Побоявся йти зразу додому, наче віщувало щось серце. На околиці села стояла дядькова хата, материн брат лісникував до війни. Зрадів мені неймовірно, хоча й примітив я, що чомусь розгубився спочатку. Дістала дядина зі сховку пляшку, накрила нехитрий стіл, присіли з дядьком, відмітили Перемогу. Вляглась радість зустрічі. Спохмурнів дядько... Тенькнуло в мене тривожно серце.
- Не ходи, племіннику, зараз додому. Заночуй у мене. Неспокійно в нас, а ти у формі, при орденах, з погонами.
А коли підхопився по цих його словах, узяв твердо за полу шинелі, посадив:
- Не чекає тебе більше Настя. Немає її. І батька твого немає. Будь сильним. Не дожила, не дочекалася Настя твого повернення. А хотіла ж як!.. Та й сина мого Юрка, а твого брата, теж немає. Бачив, яка сива стала тітка твоя Дарина? А я кріплюсь. Важко, а кріплюся. А дочка наша Марія зараз десь в Росії живе. Заміж вийшла, за офіцера... І благословення нашого не попросила. Коли прийшли фашисти, багато хто не міг стерпіти їх присутності. А Настя... в райцентрі... на головпоштамті працювала. Була зв’язковою ОУН-УПА. З німцями спочатку воювали. Потім - проти більшовицької навали. І яка молодь полягла... Там і запримітив її якось капітан НКВС. Вродлива ж була вона в тебе, а ще й більш розквітла. І тебе все чекала... Коли її розсекретили, не змогли зламати. Отой капітан і вивіз її в ліс. Лютий був, що відмовила йому. Закатували її там же в лісі...
Захитався світ мені, хлопче, це вже зараз спокійніше про це говорю. А спочатку!.. Попросив дядька відвести мене до побратимів Настиних у ліс. І відомстити капітану вирішив. Вислідив і випустив у нього й охоронця всю обойму з трофейного «Вальтера».
А потім - ліс, криївки. Хоч із недовірою ставилися до мене, бо не зняв кров’ю завойованих орденів, але поважали. Уже пізніше, взимку 1947, пораненого взяли в полон, та знову ж таки, зглянувшись на ордени, бойове минуле, зробили поблажку: тайга, лісоповал, бараки. Там і зрозумів: рік-два від сили. Більш сильні ламались, можу не вижити. Треба тікати. Тікати одинаком. Дома ніхто не жде, та й шукатимуть там. Отож втікав далі за Колиму. Уже на Кіпервеймі мене, знесиленого, зовсім охлялого, знайшли й виходили брати-чукчі. Понад півстоліття живу тут. Тягло спочатку додому, а потім і звик.
Налив після мовчання мій оповідач та й сказав:
- Давай за нашу неньку Україну. Трохи знаю, що там робиться. А мені повертатись уже пізно. Але єдине, на що хотів би глянути перед смертю - то це на вишневий цвіт. А вже потім і помирати не страшно. Та вже, мабуть, не судилось мені. Приїдеш, хлопче, на Україну, вклонись їй від імені її сина Охріма.
Вперше він назвав своє ім’я. Я хотів був заперечити, що зараз кажуть не «на Україну», а «в Україну», але змовчав. Для діда Охріма Україна має залишитись тою, з вишневим цвітом шевченківським, могилою Насті, батьків, багатьох безіменних братів і сестер, що віддали своє життя за її волю...
Пройшли вже роки, не знаю, чи живий ще дід Охрім, але коли цвітуть вишні, згадую розповідь сивочолого жителя Крайньої Півночі, нашого земляка, невизнаного героя України Охріма, його розповідь про заметіль вишневого цвіту.

Михайло КАБАНЕЦЬ, с. Немовичі.

Гута-Перейма. Будьте здорові за 20 копійокМіж могутніми, віковими дубами та стрункими соснами , крізь біленькі берізки виглядають колись ошатні, причепурені оселі  найменшого села району. Цей мальовничий заселений  куточок поліської землі розташований за 8-км. від Немовицької сільської ради і 14 км. від районного центру-Сарни. Колись тут жили поляки-осадники, закінчилась Друга світова війна – і поляки виїхали на батьківщину, залишивши свої будинки.Прикро і гнітюче на душі від того, що такі села, як Гута-Перейма, з кожним роком  хоч і повільно занепадають, але в кінці-кінців беззворотньо вмирають; з’являється все більше і більше хатинок, що дивляться на навколишній світ очима порожніх вікон з навхрест забитими  досками дверима . І лише ненадовго, під час літніх відпусток і шкільних канікул, село наповнюється сміхом і щебетом , коли діти з онуками навідуються  до своїх батьків, у забутий Богом і людьми поліський край- відпочити…

А старенькі батьки,дивлячись на онуків, все ще живуть надією і вірять, що їхній рідний куточок нарешті оживе, бо ж може нарешті з Божою поміччю  влада збудує хоч невеличку школу з дитячим садочком для малечі і  тоді можливо вони, коли виростуть, залишаться і приведуть  свою “половинку”,  в цей прадавній , тихий,  по своєму чарівний і самобутній край,… он – зовсім недавно, поблизу села підпільні “археологи” натрапили на жилу сонячного каменю- бурштину…

     Сільське, небагате  населення живе тільки йому відомим, розміреним, буденним і монотонним  життям. Щоб не так швидко пустіло село – є держана установа  – фельдшерсько-акушерський пункт. На обліку у ФАПі  перебуває 4 дитини до одного року. А взагалі у пункті лікується 139 селян, і для їхнього лікування держава виділила 20 – копійок- на кожного… У малесенькому селі, де переважна більшість населення – пенсіонери, які ще пам”ятають ті часи, коли частина їхнього села належала до Степанського району. У навколишніх непролазних болотах, родили буйки і чорниці, з городини- гарбузи та картопля, а вони тоді були молодими і мали роботу на залізниці…

Гордістю села завжди була і є – станція Немовичі. Невеличкі будівлі, якої  виразно контрастують на фоні високих дерев і густих кущів, що впритул обступили залізничну станцію. У сезон, з кожним приходом поїзда на пероні спішать люди з відрами, повними по вінця чорниць, кошиками, з горами по під самі дужки, грибів;  швиденько зникають у “дизелі” і все навкруг затихає, чути лише шепіт дерев, спів лісових невгамовних пташок та старече перегукування на своїх подвір”ях, забутих всіма -, одиноких,кинутих напризволяще пенсіонерів…

Дамбу в Немовичах побудували недавно

Дамбу в Немовичах побудували недавно. А тоді, коли ще вона не заважала текти річкам , десь наприкінці березня, коли у верхів’ї Случі почнуть танути сніги, маса води  швидко наповнює береги і прискорює свою течію. Не проходить і тижня, як вже  луги покриті водою.

Я виріс за річкою і дуже добре пам”ятаю , як сидячі в цю пору на дереві або якомусь даху спостерігав, як переді мною іскрилась і перелива-лась  на сонці,  таємничо несамовита своєю дикістю і водночас неперевершеною красою водяна панорама.  Дивишся за обрій, а цей простір –  безмежна  вода.  Мовби це не луги покриті водою, а споконвічне море. Коли ж на небі нема хмар і світить сонце, то ця водяна гладь мерехтить калейдоскопом чарівними синьо-золотистими дзеркальними самоцвітами. І якщо   уважніше придивитися, ген там, за обрієм,   помітні  дерева на якомусь плоскогір’ї, де розташоване поліське село.

І не боявся ніхто тих повеней, навпаки, тоді повінь у Немовичах мала цілком інше значення. Селяни плавали собі на своїх оригінальних “чайках-плоскодонках” і дякували Богу  за велику воду, яка напоїть родючими соками луги й поля,  після чого, в косовицю, трави і “хліба” піднімуться, як ліс, а річки , долинки та водяні впадини будуть кишіти щуками, карасями і іншою рибою, а коли вода спаде з течіями рік, риба залишиться, яку потім, літом, селяни ловлять собі на поживу.

Згадую сам процес риболовлі в нас, на Поліссі. Мені здається, ніде не знайдеться таких досвідчених рибалок, як в нас на Поліссі. Візьмемо, наприклад,  зимою,  коли ріка вкрита льодом, рибалка вирубує в льоді ополонку, стеле собі під коліна солому, накривається кожухом і уважно зирить глибину води. Щоб краще бачити, над ополонкою ставить “хванаря“, каганця і, тримаючи в руках ості, чекає, коли під ополонкою появляться язі. Коли тільки на дні води помітить рибу, відразу ж цілиться остями в рибу, пронизує її і витягує на поверхню. Хоч такий спосіб ловлі  є  дикуватим, все ж не менш ефективний і корисний для рибалки.

У водяних улоговинах чи озерцях з мулистим дном завзятий  рибак   ловить в’юнів “кошолкою”.   Це приспосіблення  з лозових  ”дубців” (прутиків) форми решета з “серцем” у  центрі (діркою з вплетеним розтрубом у формі рупора, але дещо  більший від нього діаметром. Потім на “долині”/ в озерці/, в льоду, прорубує круглу ополонку величиною своєї кошолки, втискає туди своє рибацьке знаряддя так, щоб воно поринуло у воду, поверх прикріпить її до льоду прутиками, накриває її соломою, потім прикриє все це снігом, щоб ополонка за ніч не замерзла.   Без повітря, риба шукає собі під льодом щілини і, натрапивши на ополонку, крізь “серце” потрапляє до кошолки, з якої не може вже вибратися. А весною , коли ранками вода замерзає, немовичани глушать  рибу. Візьме собі такий рибалка до рук дрючка, скользить по льоду, який під його ногами потріскує , постукує цією ломакою, риба на дні полохається і втікає. Рибалка тоді, вгледівши, з розмаху вдаряє по льоду, від цього удару непритомніє риба і вивертається животом догори. Залишається тільки пробити лід і витягнути її на поверхню.

Коли вже потепліє,  в глибших місцях ставить він  сіті з крилами-бредень, лійкою, що входить до середини сіті. Коли риба потрапить крізь цю “лійку” всередину , вона вже ніколи не зможе дістатися з нього. Крім згаданих снастей риболовлі, полішуки мають масу ще інших, якими ловлять рибу залежно від пори року: невід, волок, кломня, сіть…

Весняна повінь на Поліссі  тоді, у мої дитячі роки, зазвичай тривала приблизно два тижні.За той час уже на пригірках та острівцях видряпують собі “грудку” в дернині – гнізда – чайки та кулики. У вільхових чагарниках, на купинах, покритих віхтями торішньої трави, будують собі гнізда дикі качки. Згодом простір покривається жовтим цвітом латаття.  Хоч вода ще місцями сягає колін, але поверхня її вже жовта від цвіту латаття. Глибші місця вкриті травою з тоненькими, але довгими стебельцями.  Це перша пожива для невеличких поліських коней і рогатої худоби. З появою латаття селянин вже знав, що  прийшла пора  виганяти худобу на вигін, а вона вже сама знала,як прямувати на луг.

Варто  поглянути на немовицькі луги, коли  вже наступила чаруюча краса буйного розквіту природи, в якій не помітиш найменшої ознаки суворості. Це вже неозоре море різнобарвних  квітів , над яким скиглять чайки, покрикують пічкурі, посвистують солов”ї, туркають качки і стомільйоновим вереском заливаються жаби; між жовтизною лататті і білими ліліями гордовито перебирають ногами  чорні чаплі з бузьками, які час від часу закидають поза себе свої голови, ковтаючи впіймані жаби, а високо в небі завис шуліка, що шукає пташинних гнізд,  які не бояться ворон, але  панічно втікають від чайок.

Біля самої хати.

Вечорами життя природи стократ посилюється. Солов’ї, яких тут мільйони, наповнюють своїм співом ліси й чагарники, дикі качки і пекачі, яких є на болотах цілі хмари, кричать на свій лад, але над усім тим сливе домінує бас пугача.
Коли вже зайшла   мова про птахів, то, мабуть, до найбільш домашнього, всіма шанованого птаха належить бузько. Бузько – це дійсний господар боліт, це поважний довгоногий красень, перед яким тремтять бридкі жаби і навіть ядовиті гадюки. Коли він з галуззя змайструє собі гніздо на якійсь хаті, це ознака благодаті Божої. В селі завжди попереджали: вбити бузька – це те саме, що замордувати дитину. Коли вперше поліська дитина побачить весною бузька, вона буде підкидати з радощів шапку і кричатиме: “Вирій, вирій!” Це знак, що бузько на своїх крилах приніс у болота весну красну.

Лелеча сім"я

Пам”ятаю, як баба Варка казала, що вперше побачити бузька на лету  – це значить, що цілий рік не будуть боліти ноги. Бузько для полішука являється, щось на зразок культу; довкола нього існує на Поліссі безліч легенд. Одна  з них  розповідає, що колись-колись за якісь важкі гріхи Бог покарав людину і перетворив її в бузька. Потім Бог прорік до бузька: “Будеш ти повіки вічно очищати землю від жаб і плазуючої нечесті. І коли ти довершиш діла – очистиш землю, чекає тебе спасіння і вічна благодать”. І полішук вірить, що колись бузьки “очистять землю”, і тоді настане царство Боже не тільки для бузьків, але й для людини. Як відомо, бузьки чомусь завжди викидають зо свого гнізда одне яйце або мале своє пташеня. В селі кажуть, що це – явний доказ,  бузько приносить жертву Богові своїх дітей, подібно як колись хотів це зробити Авраам зі своїм сином Ісааком.

Їх спогади нам особливо дорогі

Наконечний Федір Йосипович.

«Ми часто чуємо вираз «діти війни». Це люди, на чиє дитинство припали страшні часи лихоліття. Попри жорстокість і страх, якими були сповнені їх дитячі роки, вони не втратили оптимізму й великої любові до життя. І їх спогади нам дорогі особливо», - такими словами розпочала вечір-концерт, присвячений творчості земляка Федора Наконечного, завідувачка Немовицькою публічно-шкільною бібліотекою Любов Жук. Федір Наконечний приїхав у Немовичі не один. Його супроводжували рідні, друзі, онуки. Сельчани у фойє місцевого Будинку культури, де й проходила зустріч, могли ознайомитись із матеріалами про життєвий шлях поета-пісняра, розміщеними на стендах. Вони викликали великий інтерес у всіх, хто прийшов на його творче свято. «І фізик, і лірик», - жартома говорить про себе Федір Йосипович. Майже півстоліття життя присвятив радіотелевізійному становленню й розвитку Рівненщини. Тому його так і називають – батько рівненського телебачення. І хоча й проживає в Рівному, завжди залишається немовичанином, часто навідується в рідне село. Саме з його легкої руки про цей населений пункт знають в Україні. На зустріч випускників Одеського інституту зв’язку Федір Наконечний привіз диск із записом місцевих вокального тріо «Джерело» та народного колективу «Терен», який виконував пісні на його слова. Друзям твори дуже сподобались і всі бажаючі отримали платівку, яку повезли в різні куточки країни. А для творчого колективу немовичан вони стали візитівкою. Тож народний колектив «Терен» «Піснею про Немовичі» привітав земляка з днем народження. А знаєте чому Федір Йосипович має титул батька рівненського телебачення? Далекого 1966 року він безпосередньо опікувався зведенням телевежі в Антополі – однієї з найпотужніших на теренах колишнього Радянського Союзу. Ця споруда дала змогу жителям краю побачити недоступне тоді диво. І разом з тим, Федір Наконечний – тонкий поціновувач прекрасного. Саме дивовижним почуттям і емоціям присвячена його пісня «Весняне диво». Музику до неї написав директор немовицького Будинку культури Віктор Савчин, а виконав соліст Ілля Крат. Життєвий досвід, мудрість, що приходять з роками, по-новому окреслюють родинні зв’язки, дозволяють відчути особливу міць родового єднання. Багато хто з людей, присутніх у залі, знайшов себе в генеалогічних деревах, що відтворив Федір Йосипович. А сам герой дня розповів про пошуки родинних першоджерел. Слухала його з великою зацікавленістю й повагою. Подумала: нехай ніколи не переривається родинний зв’язок. Нехай він для всіх поколінь стане цілющою чистою силою єдності й підтримки. І навіть якщо в житті не все складається просто, то нехай завжди буде поряд той, хто зможе віднайти самотню криницю й відновити до неї стежину. Мабуть, саме про це думав Федір Наконечний, коли писав пісню «Самотня криниця», яка прозвучала у виконанні ансамблю «Терен». А Федір Макаревич виконав твори на слова Федора Наконечного «Повір мені, мамо» й «Калинова туга». Саме невичерпна материнська любов, калина, посаджена мамою в садку біля хати, як місточок, що поєднує рідні душі, подарували натхнення автору написати надзвичайно душевні пісні. Попри всі випробування долі, він завжди вміє наповнити силою духу не лише своє життя, а й усіх навколо запалити ентузіазмом. У свої понад 70 він надзвичайно активний. Саме з його ініціативи зустрічаються випускники школи, інституту. Так, кожні п’ять років збираються разом колишні однокласники Сарненської ЗОШ № 1 (нині школа-колегіум), яку закінчив Федір Наконечний. На святі виступили його шкільні друзі – секретар обласного об’єднання «Просвіта», кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня Олександр Волощук і секретар Сарненського райкому компартії 1980 року, заступник голови сільгосптехніки області Володимир Нікітчук. Не могли не приїхати й директори обласного телерадіоцентру Віктор Талімончик і ТОВ «10 канал» Костянтин Бертух. Вони розповіли про цікаві сторінки життя колеги. Адже Федір Наконечний по праву може називати себе підкорювачем вершин, бо піднімався не лише на 240 метрів рідної Антопільської щогли, а й підкорив 532 м Останкінської у Москві. Такий уже в нього характер – якщо віддається справі, то сповна. Його знають не лише як вимогливого керівника, а й майстра на всі руки: від власноруч зробленого ще в 60-ті роки кольорового телевізора, зведеного будинку - до понад півсотні раціоналізаторських пропозицій. А ще – грає на акордеоні, пише портрети – енергії вистачає на все. Пісні на його слова звучали в дарунок гостям і всім присутнім у залі Будинку культури не лише у виконанні керівника народного ансамблю «Терен» Марії Генько, художнього керівника Будинку культури Лариси Крат, автора музики, директора БК Віктора Савчина, учня Немовицької ЗОШ І-ІІІ ст. Ярослава Гордієнка. Гучно аплодували немовичани гостю з Рівного, головному спеціалісту управління культури облдержадміністрації, заступнику голови обласного відділення Національної спілки кобзарів України, лауреату багатьох конкурсів Назару Волощуку. Не обійшлося на святі й без виступу Надії Мельник. Надія Леонтіївна від імені родичів щиро зізналась, як вони цінують Федора Йосиповича, як готують зелений борщ, коли він приїжджає в рідне село. Віктор Савчин, який з честю підтримує родинний талант Ф. Наконечного, пише музику, грає, співає, розповів про те, як виникла ідея проведення творчої зустрічі із земляком. Упродовж вечора він неодноразово підходив до мікрофона, розповідав, ділився спогадами, запрошував до слова рідних, дякував усім, причетним до організації свята, землякам. У свою чергу сільський голова Володимир Онищук від імені односельців висловив вдячність гостю за цікаву зустріч, якій, як зауважив винуватець торжества, позаздрив би сам Володимир Гришко. До вітальних слів приєднались Віктор Савчин, Любов Жук і всі учасники концерту, які виконали пісню «Земляки-немовичани». Закінчився вечір, але ще довго Федір Наконечний спілкувався з рідними, друзями, односельцями. Такі зустрічі зближують. І відомий вислів «Єднаймося, бо ми того варті» має справді сакральний зміст. Куди б пролягла життєва стежина кожного, нас завжди єднатиме важливе й незмінне слово – Немовичі. Тут – наша земля, наші витоки, наша могутня сила.
Марія КУЗЬМИЧ.

Жив колись в селі високий хлопчина

Для людини суто технічної, інженерної натури, для якої завжди найприємнішим трунком був запах каніфолі від паяльника при монтажі якогось небаченого в селі радіодива, перші римовані думки стали несподіванкою, навіть для неї самої.
В дитячі і юнацькі роки багато читав, але поезія його в полон ніколи не брала, адже любив лише прозу і тільки її.
І ось- тобі на, така метаморфоза…
В 1988 році, коли йому стукнуло п”ятдесят появився перший недолугий вірш. В переддень того ювілею довго не міг заснути, переосмислюючи своє життя, збагнув всю суть, всю значимість,оцієї життєвої віхи….

“…Рог изобилия скудеет
Что же там на дне,
Остались только шишки
И коль зима вдали уже белеет,
Проверь дружок,
Запасены ль дровишки…”

А, коли ,того ж таки, 88 року на святкуванні 25-річчя випуску з інституту привітав своїх колег – випускників у віршованій формі, то ті подумали,що Федір Наконечний
мабуть теж примудрився сісти на трансформатор, як той студент, про якого розповідав викладач. Колись він відвідав один з радіоцентрів, де й зустрів свого колишнього студента. Звісно той уже був інженером. Викладач здивувався, що той
розмовляє віршами. Прямо Пушкін! В чому причина феномену, що трапилось? Виявилось, що той сів на високовольтний трансформатор. Крім просмаленої дірки на штанях обійшлося все більш-менш благополучно, от тільки після цього…почав писати вірші.
Однак у своїй книзі “Телевізійними стежками” Ф.Наконечний авторитетно  заявляє: “…., що на трансформатор не сідав, хоч кіловольти для мене теж давно знайомі..”

Особливий стиль і манера автора висловлювати свої думки, задушевна мелодійна лірика й філософія поетичних рядків викликають асоціації з
образами філософів Сократа, Сковороди, Шевченка.

Доведена до філігранності майстерність і композиційна  стрункість рядків із винятковою музикальністю та пластичністю образів, несе глибокий життєвий зміст. В кожному рядку відчувається – поет віддано любить людей і той світ, в якому вони живуть. Йому властиве не лише тонке, а й по справжньому глибоке відчуття струн людської душі й барв поліської природи. Мова  рядків його віршів ясна, чиста, співуча…

“Птахи у вирій відлітають,
Весна прийде, повернуть знову…
Роки ж за обрієм зникають,
Немов той вітер за діброву…”

Вірші читаються легко і з величезним задоволенням. Зовсім не відчувається штучності і навмисності в образах, читаєш і віриш, що це не вигадане, живе і таке колоритне, яким його бачить романтик, поет-лірик, радіоконструктор і
телевізійник Федір Йосипович Наконечний.

“Є на нашій Україні
Край чудес казкових
Там, де хмари ходять нижче
Верховіть дубових.
Там де Леся – дочка краю
Лукаша зустріла,
Ще й почула, як сопілка
Мавку ворожила.”…