Книжка про село Немовичі /розділ 2 - Пракорені/

§   

ПРАКОРЕНІ

§   

Балтослов"яни

§  Середина І. тис. до н. е.знаменувалась розселенням на просторах Східної Європи  балто-слов’ян, спільнота яких внаслідок історичних обставин розпадається на два великі самостійні етноси – балтійський і слов’янський (1). З часом, впродовж століть між балтами і слов’янами твориться мовно-етнічне більш-менш стабільне розмежування приблизно по Прип’яті та її лівій притоці Ясельді (2). Прабатьківщину слов’ян локалізують саме в Україні, де слов’янство після відокремлення від балтів сформувалося в окремий індоєвропейський етнос і звідки слов’янські племена, за винятком предків українців, розселилися в ІІІ-VI ст. на нові батьківщини. Слов’яни прослідковуються  зокрема в племенах лужицької, висоцької, поморської та тшцинецької культур – останнє тисячоліття до н. е. Більшість дослідників  до слов’ян зачисляє племена зарубинецької культури ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е. Безумовно, слов’янами та ще й протоукраїнцями були носії черняхівської культури ІІ-VIІ ст. Черняхівців візантійці називали антами. Є припущення, що західна частина антів-черняхівців в історії знана під ім’ям дулібів. Логіка розвитку слов’янства України після слов’янських розселень із прабатьківщини відома: слов’янство України (антсько-дулібське), у тому числі слов’янство поліське, невідворотно еволюціонує у своє історичне й етнічне продовження – в українство.

§  Від VIІ-VIІІ ст. Полісся  і Волинь характеризуються похованнями з парними могилами та селищами . Археологічній спорідненості полісян і волинян у деталях відповідає належність говірок Полісся, Підляшшя і Волині до спільної західнополіської групи говірок північного діалекту української мови (4).

§  На північ від Прип’яті, Ясельди і Нарви, себто в Білорусі, все ще живуть не білоруси, не слов’яни взагалі, а племена штрихованої кераміки, балти тобто, – літописна «литва» (литовці), голядь, ятвяги, земгали, потомки німанської культури. Цю територію, східну Прибалтику і Білорусь, предки балтів заселяли фактично від неолітичних часів. Саме на території Білорусі балти і склалися як етнос. Є, отже, підстави прабатьківщиною балтів уважати саме Білорусь. Слов’яни (кривичі, дреговичі, радимичі) в межах Білорусі з’являються досить пізно – не раніше VI ст. (7).

§  Процес формування білоруської народності – це поступова і, якщо судити за її результатами, досить інтенсивна слов’янізація заселеного суцільно балтами простору від Прип’яті до Псковського озера та від середнього Німану до горішньої Оки. Завершився цей процес вже в часи Київської Русі. Внаслідок успішної слов’янізації балтських племен у VIІ-Х ст. у Східній Європі виникає нова народність, слов’янська мовно і культурно, але здебільшого балтська антропологічно, – білоруси.

§  У багатовікових українсько-білоруських стосунках ґрунтовно, особливо в долі Берестейщини, впливала чинність Поліської розмежованої лінії  /ПРЛ/: від Дніпра на захід Прип’яттю до гирла Горині – через Вигонівське озеро – верхів’ям Ясельди і Нарви. Живучість та незмінність ПРЛ пояснюється збігом її з природною межею – Прип’яттю. Розмежувальна лінія в VIІІ-Х ст. без ускладнень та істотних територіальних змін з межі слов’янсько-балтійської трансформувалась в  українсько-білоруську межу ,яка  існує до сих пір (10).

§  Влада Києва на українські землі, західні принаймні, ширилася близько ста років. Остаточно Волинь, Полісся  в межі «імперії Рюриковичів» втрапили за Володимира Великого. Підпорядкування Києву зміцнило й оздоровило поліське українство, інтегрувало його в політичні, етнічно-культурні та економічні процеси, що відбувалися на всіх об’єднаних українських землях. Київська Русь остаточно поглинула в державному горнилі племена і консолідувала їх в одну українсько-руську народність. Залізними дружинами  Київ захистив Волинь і Полісся  від ятвязького, польського і литовського нашестя. Києву, нарешті, східне слов’янство завдячує вільним чи невільним приєднанням до надбань християнської цивілізації. Здавна побутує переконання, ніби політику Русі здебільшого спрямовано було  на відносини з Візантією і Болгарією та на боротьбу зі степом. Ставлення Києва до Полісся говорить про інше. Тут бачимо частими гостями чи не всіх великих князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святополка Володимировича, Володимира Мономаха. З Києва на Гданськ, тобто в Європу, по Прип’яті, Бугові й Віслі, через Полісся і Підляшшя, пролягало одне з важливих відгалужень торговельного східноєвропейського шляху «з варяг у греки». Про причетність до цієї магістралі Полісся свідчить низка грошових скарбів, виявлених уздовж водних шляхів на Київ.

§  Стосунки між українцями і білорусами в Київській Русі, у фокус яких вряди-годи потрапляє  Полісся, складаються аж ніяк не по братські, як можна було б сподіватися з огляду на горезвісні концепції про єдиний давньоруський народ та про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Київсько-полоцьке протиборство, чи вірніше придушення Києвом Полоцька, триває протягом майже всього існування держави Русь, виливається раз у раз у криваві походи, руйнації, полон. З боку Києва – це намагання будь-що-будь утримати Полоцьк і всю, розуміється, Білорусь в орбіті своїх державних інтересів. А Полоцьк– навпаки, всупереч слов’янській культурній, релігійній близькості  аби будь-що-будь намагається вирватись з братніх обіймів Русі.Хоча Походи руських дружин на північний захід українських земель – на Буг, Ясельду і Нарву на меті мали захист цих етнічно українських територій від усе частіших ятвязьких, а потім і литовських наскоків. Ці походи, до слова, дають уявлення про те, наскільки Київ вважав Полісся  своїми, українськими землями і наскільки готовий був їх захищати, як показують факти, захищав Київ Полісся і  послідовно, нерахуючись із часом і засобами. Першої задокументованої поразки ятвягам завдав Володимир Великий 981-83 рр. – за грабіжництво на Поліссі.

§  Хроніка київсько-полоцького антагонізму, знана її частина у всякому разі, починається в ІХ ст., коли за свідченням літопису, Аскольд і Дир «воєваша полочан». За що, не відомо, але припускати можна: за непокору Києву, за плекання власної княжої династії, за намагання виставити свої рахунки на шлях «з варяг у греки», що пролягав також через Білорусь.

§  У 975-76 рр. Володимир Великий  зруйнував Полоцьк, знищив Рогволодовичів, відповідно до тодішніх норм пограбував місто й околиці. Не дивно, що сучасні білоруські літератори взяли собі за звичай трактувати «Ясне Сонечко» в образі змія о трьох головах.

§  Десятки походів на ятвягів, литовців і на Полоцьк учинив Ярослав Мудрий. Воював зокрема полоцького князя Брячислава Ізяславича, небожа свого, онука Рогніди Полоцької і Володимира Великого, – за намагання спекатися немилої полочанам залежності від Києва.

§  На Полоцьк у 1127-28 рр. ходив Мстислав Володимирович – полоцьких князів за ті самі, з погляду Києва і Турова, провини полонено і заслано у Візантію, а князівство Полоцьке віддано під протекторат Ізяславу Мстиславичу, князю турівському (15).

§  Адміністративно-політична карта Полісся на середину ХІІ ст. набирає наступного вигляду. Побужжя з Берестям і Дорогичином (підляським) перебуває під домінацією князів володимирських (волинських), як земля, від дулібів і волинян, волинська. Князівство Турово-Пинське надалі залишається «волостю київською», можливо, як земля бодай на половину деревлянська.

§  Геть очевидно, що правобережна частина князівства з Туровом і Пинськом – це земля деревлянська і на захід від Горині волинська. За це промовляє подальший розвиток тут українства. Натомість лівобережжя Прип’яті належало, без сумніву, дреговичам, протобілоруському племені, «…взагалі не визначеному особливим політичним і культурним розвоєм» (16).

§  У першій чверті ХІV ст. з послабленням Галицько-Волинської держави литовці витіснили Юрійовичів зі стольного на той час Пинська. Нащадки Юрійовичів перетворилися на службових князів на Волині, з них потім проросли відомі магнатські династії українських князів Острозьких, Несвицьких, Порицьких, Святополк-Четвертинських, Вишневецьких, Збаразьких-Корибутовичів.

§  Людність Полісся  була зацікавлена в пануванні сильного Києва, здатного ефективно захищати окраїнні землі від іноземного поневолення. За свідченням літописів і даних археології культура побуту і рівень господарства на Поліссі в добу Київської Русі, надто в центрі краю, не поступалися іншим провінціям. На розкопаних городищах ХІІ ст. виявлено чимало промовистих речей, предметів ремесел, сільськогосподарського начиння, шахові фігури, гребінчик з виписаною азбукою.

§  Київська Русь, підпорядкувавши східних слов’ян, білорусів і росіян, справила на їх історичний розвиток значний вплив, забезпечила їм захист від зовнішньої небезпеки, передовсім з боку степу, а у випадку з Білоруссю – і з боку ятвягів і Литви. Саме поняття «східні слов’яни» витворилося завдяки пануванню Київської Русі на означеному просторі.

§  Занепад Київської Русі після періоду державної могутності, викликаний неконтрольованим процесом дроблення на уділи, зумовив трагічні наслідки татаро-монгольської навали, позначився негативно на подальшій долі українського народу, прирік на неуспіх об’єднавчу й оборонну політику Галицько-Волинської держави, призвів врешті-решт до втрати незалежності. В історичній пам’яті  українського народу Київська Русь мислиться проте як найблискучіша доба, доба, великих можливостей і звершень. Саме так бачиться доробок Київської Русі з погляду Полісся.

§  Галицько-Волинська держава Романовичів, «королівство Руське», виокремившись з Київської Русі, продовжувала політику Києва, спрямовану на збирання українських земель та їх державну консолідацію. Невідкладної реалізації програми об’єднання вимагала насамперед безпека країни, усвідомлення причин занепаду Київської Русі. У справах зовнішніх на передньому плані стояли контрзаходи проти угорського і польського втручання, що помітно активізувалося після смерті в 1205 р. князя Романа. Монгольська навала з її руїною і силоміць накинутий режим залежності від золотоординських ханів з постійним грабежем і полоном забирали чи не всю снагу народу, держави і княжої адміністрації. Зволікання також не терпіли оборонні заходи проти безперервних литовських і ятвязьких наскоків. Заходи проти литовців і ятвягів мали першорядне значення насамперед для Полісся і Підляшшя, географічно з боку Литви дуже уразливих. Цим двом північним українським землям ще дошкуляли певний час агресивні дії рицарів-хрестоносців, поки Данило Галицький не зупинив їх розгромом у 1237-1238 рр. під Дорогичином над Бугом.

§  Басейн Прип’яті був  колискою слов’янства.Ареал Горині і Случа був заселений в основному дреговичами. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Берест…  В X столітті на цих прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Во-линської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття цей край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.

Древня Волинь

§  Земля Берестейська від слов’янських ще часів належала до Волині. Це аксіома. Турово-Пинське князівство після занепаду Києва переживало період удільної незалежності, доки не вбралася в силу Галицько-Волинська держава. Відтоді Пинськ, маючи номінально князівство, династію, військо, мусив у кожному конкретному випадку рахуватися з думкою протектора з Володимира. В операціях проти ятвягів і литовців галицько-волинське військо систематично і без попередження ходило по території Турово-Пинського князівства. Як помітив дослідник «…волинські князі дуже ретельно пильнували Берестя, Турів, Пинськ, добивалися влади над Галичиною і Поділлям, простягали свої претензії аж до Києва і Чернігова, але були цілком байдужими до значно ближчих Слуцька, Мінська або Полоцька» (17).

§  В історії Полісся пам’ятають імена та вчинки визначних галицько-волинських воєвод, що захищали край від іноземних спустошень: Шелв – помер 1231 р. від ран, Степан Медушник, Яків Маркович, Желислав. 2).

§  В цей час для зміцнення північних, загрожених Литвою рубежів на Поліссі і Підляшші відбувається посилене оборонне будівництво, споруджуються нові і відбудовуються старі укріплення.

§  Як пряма і безпосередня спадкоємниця держави Київської Русі, Галицько-Волинська, наперекір украй несприятливим обставинам, до високого рівня розвинула київські традиції в матеріальній і духовній культурі. Свої і чужі джерела ведуть мову про заможні міста і села країни, про оздоблені довершеною архітектурою ремісничі і торгівельні центри.

§  Безперервна державна традиція, розвинуте феодальне господарство в парі з високим рівнем духовної культури ставлять на чергу питання і про незворотність процесу етнічного на території держави. Від Тиси до Щари, від Вепра до Дикого Поля русини чулися єдиним народом. У цьому багатоплановому процесі приймає участь і Полісся. У Галицько-волинському літописові Полісся трактується як інтегральна частина цього єдиного цілого, до якого вже тоді вживалася паралельна назва Україна: «Даниїлу же возвратившуся к домови і єха з братом, і прия Берестій, і Угровеськ, в Верещин, і Комов, і всю Україну» (25).

§  Галицько-Волинське князівство, друга в історії України-Русі за значенням держава, занепало внаслідок дуже скомплікованих причин і наслідків – татарської навали, боярських смут, загарбницької політики Литви, Польщі й Угорщини, які не зазнали спустошень і руїни. По занепаді Галицько-Волинської держави більша частина українських земель дісталася Великому князівству Литовському, за винятком Буковини, Галичини і Закарпаття.

§  Уже в першій чверті ХIV ст., коли власне почалася литовська державна експансія в Україну (литовські розбійницькі напади тривали в ХІІ і ХІІІ ст.), характер князівства Литовського завдяки білорусам значною мірою був білоруським, що істотно зменшувало опір йому з боку українського населення. Почався литовський наступ в Україну з загарбання Полісся, тобто землі Берестейської та Турово-Пинської. Обставини відриву Берестейщини від Волині досі найповніше дослідив М. Грушевський, але історик признавався, що ті обставини для нього не всі й не зовсім зрозумілі. З’ясовано проте, що взимку 1315-16 рр., тобто ще за життя свого брата, великого князя литовського Витеня, Гедимин очолював литовське військо в поході на територію Галицько-Волинської держави. Похід закінчився загарбанням частини землі Берестейської. У цій оборонній війні загинув якийсь український князь Володимир. Того ж року галицько-волинські князі Лев і Андрій Юрійовичі поновили союз з Тевтонським орденом «проти всіх ворогів», тобто, очевидно, насамперед проти Литви в зв’язку з анексією Берестейщини. Подальші події – напад на Русь зміцнілої за хана Узбека Золотої Орди, трагічна загибель князів Лева й Андрія в 1323 р., польсько-угорське втручання, слабість Юрія-Болеслава ІІ призвели до того, що в 1235 р. Турово-Пинська земля і земля Берестейська остаточно закріплюються за Литвою (28). У сорокових роках ХIV ст. в Бересті княжить литовець Кейстут, у Пинську – Наримунт-Гліб, на Волині – Любарт.

§  Для України пріоритетною надзвичайною проблемою в ХІV-ХVІ ст. була оборона проти татар, спочатку золотоординських, потім кримських. Але саме в цьому болючому питанні уряд Великого князівства Литовського виявляв непослідовність, поводився вузько егоїстично. Тільки князювання Витовта являє собою виняток зі згаданого правила – князь Витовт провадив тверду антитатарську політику. Завдяки його рішучим заходам володіння князівства великого досягли берегів Чорного моря. Згодом внаслідок загострення відносин з Тевтонським орденом та Великим князівством Московським увага до оброни України зменшувалася, падала до нуля. Позбавлена суверенітету і захисту Україна залишалася на одинці зі степом, що коштувало їй сотень тисяч полонених і убитих.

§  Окрім того, прийнявши католицизм, литовська магнатерія низкою урядових декретів обмежує релігійні і політичні права православних українців (і білорусів також), що в українців викликало почуття протесту і вилилось у збройні виступи – повстання Свидригайла і Глинського.

§  Тим часом як тутейші великі і середні пани на догоду становим інтересам усе частіше стають правовірними литвинами, обивателями Великого князівства Литовського – Войни, Лісовські, Орди, Костюшки, Потії, «литвини грецької віри і руської мови», безоглядно польщені і католичені, – простий народ, селяни, містяни, дрібна шляхта не перестають трактувати Литву як іноземного та ще й «поганого» узурпатора й чинити йому посильний спротив.

§  Велике князівство Литовське остаточно занепало разом із занепадом Речі Посполитої. Якщо в ХІV-ХV ст. князівство відіграло позитивну роль у стримуванні татарської агресії, хоча Україні самого стримування, зрозуміло, було замало – потрібні були рішучіші антитатарські заходи, то існування Великого князівства Литовського в тому вигляді, який воно мало в ХVІІ- ХVІІІ ст., не виправдовувалося інтересами ні білоруського, ні навіть литовського народів, а інтересам українців князівство велике було вульгарно ворожим. Позбавлене політичної незалежності та етнічної основи, наскрізь сполонізоване князівство перестало існувати напередодні краху самої Речі Посполитої – князівство вже знехтували автори польської конституції 1791 р.

§  Для польського великодержавного шовінізму історична Литва, під якою розуміється передовсім Білорусь від Гродна до Смоленська, а етнічній Литві відводиться роль Ковенщини, – є дуже любою і зручною. Цим власне можна пояснити живучість цього історичного поняття, підживленого поетичним литовством А. Міцкевича, у польські свідомості.

§  Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорізького і всієї України, обізнаний був добре з ситуацією на Поліссі. Об’єктом повсякчасної уваги гетьмана було Велике князівство Литовське, тобто Литва і Білорусь. Князівство в’язалося з Україною багатьма добрими і лихими стосунками.

§  У ставленні до України та до українського визвольного руху в керманичів князівства виробилися свої традиції. Панство князівства не без допомоги польських феодалів придушило виступи Свидригайла в 1430-1440 рр., на котрого зробило ставку українське і білоруське громадянство. Досить було військові князя Глинського з’явитись на території Білорусі, як проти нього об’єдналися всі магнати, навіть українські. Або варто було Наливайкові прийти в ту ж Білорусь, як об’єднана страхом литовська і білоруська магнатерія одразу вдалася до рішучих контрзаходів, щоб витіснити Наливайка з Білорусі. Але зовсім на іншу ситуацію заносилося в добу Хмельницького.

§  Головні сили українського війська рухалися в 1648 р. по лінії Жовті Води-Корсунь-Пилявці-Львів-Замостя. У південному і північному напрямках від цієї лінії починалися маршрути рейдів окремих козацьких загонів, відряджених на допомогу селянським і міським повстанцям. Козацькі загони прочісували всю українську територію, а на півночі перетнули офіційну межу Великого князівства Литовського, переправилися через Прип’ять і глибоко вклинились у Білорусь.

§  Поява козаків сприймалася як сигнал для загального виступу, для покозачення. На місцях руйнувалися старі суспільно-політичні та адміністративні заклади, на їх руїнах спонтанно виникали нові, козацькі, засновані на засадах козацької демократії, Полісся вирувалоі тільки й чекало нагоди, аби  поквитатись з литвинами. На Поліссі особливо лютувала польська католицька реакція. І відколи Військо Запорізьке стало на чолі змагань українського народу за волю і вольності, поліщуки були гарячими прибічниками козацтва. У козацьких реєстрах бачимо чимало поліщуків. Зокрема в реєстрі від 1581 р. серед козаків, учасників Лівонської війни, значиться десятки прізвищ з усіх більших населених пунктів Попісся.  Перше велике селянсько-козацьке повстання проти шляхетської Речі Посполитої знане за прізвищем його керівника – козацького гетьмана К. Косинського, уродженця Берестейщини (36).

§  Як тільки невеликий козацький загі Косинськийн у вересні 1648 р. з’явився в дубровицьких землях, край повстав.  Поліщуки виявили тоді високі зразки патріотизму, – оточені регулярними, краще озброєним військом польсько-литовським, вони мужньо боронилися і у всіх весях і містах поліщуки голосували за військо Запорізьке, за козацькі вільності, за Богдана Хмельницького і кров’ю кращих своїх синів заступили дорогу Радзивіллові вглиб України (38).

§  Як самостійна земля Полісся стало відоме з XIV ст. і прив’язувалося переважно до Надприп’ятщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств. Так, польські дослідники XIV—XVI ст. Поліссям вважали Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією і Пруссією. На цей регіон вказував І. Ф. Євлашевський, описуючи в щоденнику похід Наливайка: «…а пішов він із Слуцька на південь ку Полессю».

§  Більш точні дані про кордони Полісся дають картографи XVII ст. Г. Гаррітсон і Г. Боплан. Гаррітсон, наприклад, до Полісся відносив області від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині. Щодо Боплана, то він, окреслюючи межі Українського Полісся, називав область, обмежену річками Прип’ять та Горинь. Така локалізація Полісся співвідноситься і з етнічною історією населення цього краю. Саме в цьому регіоні сусідили декілька слов’янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі, епіцентр контактування між якими лежав в трикутнику Горинь — Прип’ять — Ясельда.

§  На цій території межували і два найбільших князівства — Київське і Володимиро-Волинське, що суперничали одне з одним. Така ситуація створювала певну нестабільність у їхній прикордонній смузі, а саме в районі Полісся. Через те Полісся час від часу потрапляло в залежність то від Київського, то від Галицько-Волинського, то від Чернігово-Сіверського князівств, що заважало стабілізації його становища та усталеності кордонів.

§  Самовизначення Поліської землі тамували й подальші політичні події — входження українських земель (у XIV ст.) до Великого князівства Литовського. Разом з тим вони сприяли локалізації регіону, пов’язаній з політикою загальної регіоналізації князівства: кожна земля здобувала більш чітку визначеність і етнографічну своєрідність — окремо Сіверщина, Київщина, Біла Русь, Чорна Русь і окремо — Полісся. Щодо Полісся, то воно у XVII ст. було поділене на дві частини: на Лівобережну, що підпала під вплив Росії, і Правобережну — сферу впливу Польщі. На цій основі сформувалися дві етнографічні зони Полісся: Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп’ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Відповідно до нинішнього адміністративного устрою України Полісся як історично-етнографічний регіон включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.

§  Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.

§  Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Поліщуки Українського Полісся мали суто етнографічну природу.

§  Про ці часи М. Грушевський стверджує: «Хоча і як важлива була роля вел. князівства Литовського в історії наших земель в ХІV-ХVІ ст., у сформуванні його наші землі і наш народ мали лише другорядну роль: підставою в. кн. Литовського були племена литовські і землі білоруські, той елемент руський, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Так як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою слов’янською, спадкоємницею Київської держави, то у всякім разі не українською, а білоруською передовсім, і в цілості її історію так само не можна вводити в українську історію як історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-Дорогочинська (Підляшшя) і Волинь мали важніше значення в історії Литви, але на внутрішнє її життя впливало мало і досить механічно були з нею пов’язані, а більше треба се сказати про землі східної України».

§   

З давніх давен

 Вже в добу пізнього палеоліту (15 тисяч років тому) [22, 10], Полісся булозаселене мисливськими племенами . За останні 12 тисяч років археологи простежують тісні етнокультурні зв’язки населення Полісся з Південною та Західною Балтією та Середньою Європою; за цей час прокотилося не менше 10 міґраційних хвиль із заходу на Полісся /19, 184/ О. Цинкаловський стверджує, що “десь від 7 до 2 тисячоліття до нашої ери тут вперше з’являються люди, що були носіями вище розвинутих культур. Вони селилися на родючих, займалися годівлею худоби, мотичною обробкою землі, полюванням і вміли вже виробляти глиняний посуд ручного виробу [48 І, 31]. У І тисячолітті н.е. на цій території вже жили східнослов”янськіплемена [22, 10], зокрема бужани, волиняни та дуліби. Зауважимо що деякі дослідники ототожнюють дулібів і волинян та бужан (пор.: “розселення дулібів (волинян)” /18, 191/; “між Південним і Західним Бугом простягалися землі д у л і б і в (пізніші територіальні назви б у ж а н и, в о л и н я н и)” /17, 11−12/). 
      Дещо інакше відбувалося заселення сучасної Берестейщини. Цей реґіон “до ІХ ст. н. е. був заселений нечисленним західнобалтським населенням (ятвягами). У VІІІ–ІХ ст. на Берестейщину спрямувався потік слов’янської колонізації. У цьому регіоні фіксуються дреговицькі археологічні пам’ятки. […] Хоч дреговицькі колоністи потрапили на землі майбутньої Берестейської волості ще перед волинянами, волинська міграційна хвиля ІХ–ХІІ ст. була потужнішою й перемогла дреговичів” [40, 9]. У 1087−1157 роках Брестейська земля належала до Турово-Пінського, згодом до Волинського князівства, а після 1320 року відійшла до Литви [14, 116]. А. Бужанський так схарактеризував передісторію нашого краю: 

Слав"яни /Слов"яни/

·                          “Край цей заселений від непам’ятних часів полуднево-західніми слов’янськими племенами дулібів, бужан і волинян мав ближче нам незнані межі на південному заході з сусіднім плем’ям білих хорватів, на заході з лехитськими племенами. На півночі Берестейської, Пінської і Турівської волостей наші предки межували з литовськими ятвягами і білоруським племенем дреговичів. Північна географічна границя проходила правдоподібно починаючи від заходу на північ від Прип’яті і йшла на схід в околиці озера Погост і далі на Лунинець, Кажан-городок до устя ріки Горині. Межа поселення волинян від устя Горині завертала на південь і межувала з деревлянами. Розмежування між волинянами і деревлянами були підмоклі і незаселені лісові пущі,
     Межі західнополіського діалекту знані в історії під назвою “Чортів ліс” і непрохідне болото “Гало”. Далі на південь границя Волині йшла лісовим підліссям басейну ріки Случі, притоки Горині, і досягала  високого розточчя між джерелами Случі й Богу, звідки завертала на захід і доходила лісостепом аж до підкарпатського підгір’я. Південна границя в різних історичних часах то посувалася на південь, то відступала на північ, в залежності від насилення чи вигасання руху степових кочовиків” /4, 87/.

·                     На початку Х століття Волинська земля вже входила до складу Київської Русі. 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину з Волинню в єдине Галицько-Волинське князівство [22, 11]. Часто навіть у наукових працях нечітко розрізняють, де Волинь, а де Полісся; свій внесок у цю плутанину додало адміністративно-територіальне районування: назвою Волинська область з 1939 року почали іменувати територію, більше половини якої – це Західне Полісся, а менше власне Волинь

·                     Виходячи з природно-географічних умов Українського Полісся поліщуки з давніх давен займалися землеробством, скотарством, рибальством, мисливством, пасічництвом.
Місцеві природні умови позначилися тут на шляхах сполучення, на основних типах поліських поселень зі скупченою гніздовою, рядовою і найбільш поширеною впродовж двох останніх століть одновуличною, а також хутірською забудовою. Поліщуки виділяються своєю народною культурою, давньою обрядовістю, звичаями, традиціями, особливостями пісенного фолькльору. Багато із них добре збереглися до сьогодення. “Тутейші” - це назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. /прим АлМаСа.- Причім тут свідомість, люди просто не знали, хто вони/ .Так, десятки тисяч “тутейших” при польських переписах (1921, 1931 рр.) потрапили лише у підсумкову графу “інших” і не були зараховані до українського чи білоруського етносів. Треба сказати, що слово “українець” в матеріалах перепису 1921 року не зустрічається. Національність згадується, як русинська. /Алмас-примітка/ 
Етнос, який виявили  поляки,  ― “тутейші”, так називали себе  поліщуки під час перепису 1931 року, і було їх десятки тисяч. Цей перепис було проведено за мовною приналежністю, бо ж  статистичну роботу завжди хтось планує, найчастіше держава, то організатори неодноразово "передбачали" одержання із заданою метою бажаних результатів. Так, під час підготовки польського перепису населення 1931 р. було дано вказівку записувати українську мову в різних визначеннях, мовляв, як й буде називати респондент: українська, руська, тутейша, гуцанська та ін.  Й оскільки перепис не мав графи "національність", то внаслідок цього за мовним показником перепису в Галичині виявилося всього 1,7 млн українців, 1,2 млн руськомовних; були ще гуцаномовні, а на Поліссі виявилось аж  700 тис. осіб з "тутейшою" мовою.

·                     І зовсім не треба розділяти слов”янський рід, зачисляючи всіх і вся до більшого якогось етносу бо ж , як такої, встановленої Богом межі не було і немає, бо ми, поліщуки споконвіку- руські, русичі, руснаки, русини, а українцями у літописних документах наші предки себе ніколи не називали, така назва -”Україна” вперше письмово згадується  в “Літописі руському” весною 1187 року і то опосередковано згадуються  землі.

·                     : Боротьба за галицький стіл) стр.347
: Літ.: Літопис руський/Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич.-К.:Дніпро,

·                     Перша згадка похідного від терміну “україна” для означення місцевого населення відноситься до 1268 р., коли в Галицько-Волинському літописі згадуються “Ляхове Украиняни”, що проживали на Забужжі і попередили про підхід польського війська мешканців міста Холм. 

Отже, “україняни” – це перша форма назви населення. Інколи у документах ХV-ХVІ ст. згадуються “козаки украинных городов”, “украинные купцы”, “люди украинные”, “украинные торговые люди”. В ХVІІ ст. є згадки про “панство українське”, “гетьмана українського”, “духовенство українське”, “козаків українських”, “народ Україно-Малоросійський”, “народ український”.

І лише після встановлення радянської влади на Україні офіційно було закріплене тільке одне визначення національності – “українець”. “Малорос”, “хохол” вийшли з офіційного вжитку. Термін “українець”, який був заборонений царатом, після його повалення став загальновживаним.