Лірична поезія
Тодіка Йосиповича Наконечного
День села
------------------
Знов знайома дорога повертає додому,
Знову вулицю бачу, з дитинства знайому…
Чом сюди ця дорога так поспішно вела?
Приспів:
День села, День села, День села –
у нас свято сучасне,
Хоч і осінь кругом та тепло
Хоч і осінь кругом та тепло
у душі хай не згасне!
Земляки, земляки! До вас їду я знову,
За святковим столом ми продовжим розмову.
Вже роботи усі перероблені вчасно,
До нас свято прийшло, це для кожного ясно.
Вже спокійно в полях на порозі зими,
Тож святкує село, тож святкуємо ми.
За поріг мене доля знову в світ поведе,
Та зустрічі радість вже не зникне ніде…
Знаю, рік пролетить, повернусь я сюди –
Знову в свято пірну, бо я знов молодий.
Тож скоріше вертай у праотчий свій край –
Тут вже друзі чекають і рідні…
Повний келих нальєм і йому підморгнем:
Він повірить, що ми того гідні!
/2 / Шепни на ухо мені, доле…
Шепни на вухо мені доле,
Чи зможу ще в житті радіти?
Чим ще засію своє поле-
Тільки бур”ян, чи може й квіти?
Шепни мні доленько, скажи,
Хто поведе мене тим полем
Й коли чекать тої межі,
Де радість зникне - стане болем?
Та присуд винести не смій,
Хоч навіть море край десь має,
Збудую човен із надій -
Простори часу хай долає.
Є в морі берег, є межа
І у моїм життєвім полі …
Душа в це вірить не бажа-
Мені не каже: все, доволі.
Покинь думки свої сумні,
Поглянь, довкола все радіє -
Чекають блага хай земні,
А з ними й серце змолодіє!
/3/12.01.2008 р.
Повір мені, мамо
-----------------------------
Я знов сьогодні бачив маму,
Таке буває лиш вві сні...
Таке буває лиш вві сні...
Благав, просив ріднішу саму,
Щоби сказала щось мені.
Розмова та не відбулася -
Я відчував свою вину –
Мама пішла, в світ подалася...
Себе питав: чому, чому?
Може сказати не схотіла,
Що щось не так в житті робив,
Тому-то й мовчки полишила,
Щоб те шукав, що загубив.
В житті губив дуже багато
І добрих друзів, й гарних справ...
Мабуть, таки вже важкувато
Те віднайти, що колись мав.
Я компенсую ті утрати
Поки пульсує в жилах кров...
Чекаю - знову прийде мати,
Й розмову ту продовжить знов.
15.12.2006 р.
/4 / Іній на скронях…
Іній на скронях вже давно
Багато літ як появивсь…
Життя одне, довге воно,
Та ще любити не втомивсь.
Навіть зимою, в сніговерть
Чомусь радію, чимсь любуюсь…
Єство наповнене ущерть
Цим щедрим даром, з ним спілкуюсь.
Зима мине, розтане сніг –
На скронях лиш залишиться –
Весняна зелень біля ніг,
П’янким повітрям дишеться.
В житті людськім весна одна,
Жаль, відцвіте й зів’яне…
Тому й зимі краса дана,
Хоч вже тепла й не стане.
Та нагадаю знов і знов,
Життя дане нам не дарма:
Доки в серцях живе любов-
Доти у душах зим нема.
30.05.2008 року
/5/ Усміхаймося
Нас «home sapiens» назвали,
Знать розумом ми мавпу обскакали.
Чи ж варто нам оцим гордитись?
Критично треба подивитись
І до себе, до друга, до сусіда…
Сидить десь часто в нас обіда,
Часом гніздиться, мов зараза,
На цілий світ якась образа.
Хоч кривдить нас ніхто не хоче,
Та нерви все ж собі лоскочем.
Чомусь шукаємо невпинно
Якусь зачіпку чи причину,
Що хтось образить вас зібрався:
Півслова скажеш – вже й нарвався.
Мабуть, з пелюшок це лишилось –
Образу бачим, де й не снилось.
Певно у душах таки щось морочиться –
Ображеним бути чомусь дуже хочеться.
Отож, любі друзі, пора схаменутись:
Образ не шукати, друг другу всміхнутись.
Усмішка лікує, усмішка хорошить
Й для цього не треба ні ліків, ні грошей!
14.04.2010 р.
/6/ Літа медові
Стримать плин часу ми не взмозі
І захід сонця зупинить...
Все швидше йдем ми по життя дорозі,
Тому шануймо, друзі, кожну мить.
Хай пам”ять нас у юність переносить,
Далекий спогад хай тепло несе:
Коли дівчиська погляд ласки просить-
Співа душа, кругом співає все...
Ночі медові та духмяні
Пісень рулади солов”їв,
Рожевий обрій в час той ранній,
Вологий подих сонних ще гаїв...
Медовий місяць, насолода –
Це пік буття, це Еверест...
Так вже створила нас природа,
Такий її нам щедрий жест!
А далі що, невже вже фініш:
Сіра нудьга, нудне буття?
Якщо цим щастя не заміниш,
Для чого нам тоді життя?
Якщо той місяць шле нам доля,
То рік медовий сам будуй:
На це потрібні сила й воля,
Характер твердий теж гартуй.
Люби й цінуй ту половину,
Щаслива доля що знайшла:
Творець послав тобі людину,
Щоб лиш добро вона несла.
Тоді життя медовим стане,
Десь зникнуть горе і печаль;
Любов ще довго не зів”яне –
Й душі широка й світла даль.
Медовий рік – це небагато,
Навіть десяток – не межа...
Прожить життя: що день – щоб свято,
Хай кожен сам собі бажа!
08.08.2007 року
Знов тебе зустрічаю…
" 7"
Знов тебе зустрічаю,
Хоч не знаю чи люб,
Знов усмішку чекаю,
Щоб злетіла із губ.
Та дарма те чекання,
Бо весни вже нема –
В серці щем, осінь рання… / Двічі /
А що далі? Зима.
Та залиш мні надію,
Геть її не жени,
Бо про тебе ще мрію:
В цім не бачу вини.
Хай душа стрепенеться –
Ця тривога дарма –
Весна знову вернеться, /Двічі/
Зачекає зима!
Знов усмішка зустріне,
Ясний погляд зловлю…
Ніжний шепіт долине:
«Тебе вірно люблю».
Ми про зиму забудем
Й про роки, без жалю…
В раю знову побудем, /Двічі/
Де є слово «люблю».
20.05.2008 р.
/8/ Ми – земляки
Для всіх нас, друзі, люба Україна,
Багата й щедра звіку тут земля…
Та ще Мала у всіх є Батьківщина,
Де перший подих робить немовля.
Приспів:
Ми – земляки – немовичани,
Ми любимо село своє…
Хоч не герої – люди ми звичайні,
Та дружба всім наснаги додає!
Нехай той Київ від Немович більше,
І не біда, що в нас метро нема,
Та не знайти ніде людей щиріше:
У наших душах не оселиться зима.
Тому разом збираймося частіше,
Ми – земляки, рідні в нас півсела…
Батьківська хата в світі найрідніша,
Вона дорогу нам в життя дала.
Стоїть село, бо древнє тут коріння,
Росте село, тут молоді розмай…
Своїх дідів нащадки це - насіння,
Всміхнись їм доле, Боже помагай!
А згадка ця в дитинство переносить,
Є вулиця в селі, що Вістровом зовуть
Спогад про неї в душу щем привносить.
Тут починався мій життєвий путь.
Я пам’ятаю, ранньою весною
Лиш човен взмозі доплисти сюди…
Та не була та вулиця сумною,
Де лиш хати і верби край води.
Дитячий галас звично йшов луною,
Веснянки дзвінко по воді пливли,
Бо розпрощалися з зимою,
Сніги пройшли, надії ожили.
Дитинства спогад в Вістрів мене манить,
Тут просльозитись не боюсь…
Коли в село заглянуть поталанить,
Корінню верб старих тих поклонюсь.
Червень, 2011 року
КАШЕВСЬКИЙ СТАВ
----------------------------------------
Ф. Наконечний
Таке було: в селі з’явлюся,
На став Кашевський я біжу…
Я – не рибалка, зізнаюся,
Спінінг з собою не вожу.
Чом на ставу мені так мило?
Не старожил, бо, цей наш став:
Колись Рудинка ледь струміла
Серед городів і заплав.
Кашевський міст і шлюз бетонний
Рудинку сонну запрудив
І плин її, хоч монотонний,
В дзеркальне плесо розродив.
Рибалкам нині вольна воля,
Навіть в негоду там клює…
То не моє, чомусь доволі
Душа шукає все ж своє.
Окраса ставу – не карасик,
Там гордий птаха поселивсь.
Так, білий лебідь плесо красить,
З країв заморських появивсь.
Дружня сім’я, вже й лебедята
З батьками рядом, знай, пливуть…
Такої вірності, мов свята,
Сельчани теж роками ждуть.
Я долучитися бажаю –
Батон-презент в руках несу.
Його на радість обміняю,
Радість відчути ту красу.
І хоч не довгі ці гостини,
Що ж, пригостились, попливли…
Несуть нам щастя ці хвилини –
В раю земнім ми побули!
28.06.2011 року
Пісні
Ми – земляки
Для всіх нас, друзі, люба Україна,
Багата й щедра звіку тут земля…
Та ще Мала у всіх є Батьківщина,
Де перший подих робить немовля.
Приспів:
Ми – земляки – немовичани,
Ми любимо село своє…
Хоч не герої – люди ми звичайні,
Та дружба всім наснаги додає!
Нехай той Київ від Немович більше,
І не біда, що в нас метро нема,
Та не знайти ніде людей щиріше:
У наших душах не оселиться зима.
Тому разом збираймося частіше,
Ми – земляки, рідні в нас півсела…
Батьківська хата в світі найрідніша,
Вона дорогу нам в життя дала.
Добре бути одному в дорозі, особливо тоді, коли на серці спокійно і ніщо не тривожить душу, та ще й природа сприяє думати далекими від дійсності мріями. Ідеш собі і радієш, що живеш на цьому білому світі і маєш змогу милуватися просторами та картинками рідного краю. Радієш небу і сонцю, лохматим пухким хмарам, лагідному подиху вітерцю, а деколи і й буревію.
Багато є доріг, які ніхто до кінця не виміряв і по яких блукають люди в пошуках бодай якого щастя.
Невже була колись в мене така пора, вже й згадати не легко...
І знов оживають спогади про землю, яка тебе зростила і вивела в широкий невпізнаний світ.
Тиха ніч витає над Поліссям. Ось і Сарни... Я вийшов з вагона, трохи постояв, призвичаївся до свіжого ранкового повітря і попрямував на високий пішохідний міст, що завис над залізничними коліями, а там ще кілометрів зо два по місту і вже буду на автостанції. У голові ще стоїть перестук вагонних коліс. Починає розвиднятися, прокидається Сарненщина. Десь, з міського парку чути зозулине "ку-ку", а свою "утреню" почали інші птахи. Схід сонця загоряється поволі, тихо грає й переливається його сяйво. Позаду чути постукування на рельсах дрезини. Через парк спішать на станцію поліщуки з навколишніх сіл, а я спішу на простір, на широкий простір лугів! Я до сих пір люблю ці неосяжні зелені луги, люблю ці небокраї, на яких в затишку тополь, верб, лип, в"язів і кленів розкидані сільські оселі . Я люблю цю землю, навіть тоді, коли грізни хмари, стелючи свої величезні химерні гори, розсипають свої блискавки з лункими громами на принишклі ліси і садочки.
Ласка й гнів, тиша і буря- споконвічна Божа воля життя.
Розвиднялося. Кущі все більше і більше випливали з ранішнього мороку розгортаючи казкові поліські краєвиди. За декілька хвилин подорожі в приміському автобусі, переді мною розкинулись мої Немовичі, і чим ближче я підхожу до села, тим більшу владу беруть наді мною думки та настрої, мов і не виїжджав з нього зовсім, не покидав його ні на мить...
Ішов по вулиці Підрихті, а над головою лунав зачарованний спів жайворонка, який заливався мягкими і ніжними мелодіями, що досягали найпотаємніших глибин серця. Здається, за один такий ранок варто не поспати не одну ніч...
В селі день тільки починався. Сотнями до болю знайомих рис глянула на мене наша садиба. Хвіртка у двір була відхилена, й відти доносилося ритмічне "шах-шах", це мабуть батько ріже бур"ян для худоби ручною січкарнею .Першим помітив мене лагідний пес, напіввівчарка - Рекс. Зірвавшись з місця він кинувся до мене з сильним гавкотом, але раптом завмер на мить, мабуть щоб краще роздивитися, завиляв весело хвостом і радісно скавулячи, забігав біля своєї будки. Його щира зустріч змусила битися моє серце частіше...
Батько покинув різати січку і вийшов, обтираючи руки об штани, мені на зустріч. По поведінці
Рекса він здогадався, що хтось свій зайшов у двір... Шорсткою доленою обтер губи і міцно мене обняв.
- На довго приїхав? - відразу спитав батько.
- На пару днів... Ну, як ви тут, як здоров"я, що у вас нового, як живете? - дуплетом випалив я.
- Нічого сину, живемо помаленьку, а на здоров"я уваги не звертаємо...- так само коротко відрапортував батько.
Мама саме доїла у хліві корову. Вона мабуть подумала, що Вася, бо ж голоси у нас дуже подібні. Але сон на гості сьогодні - їй приснився ... Мати вийшла з дійницею і прикривши її льняним рушником, швиденько віднесла молоко у літню кухню, помила руки і на ходу розповідаючи про сон, спішить зі мною привітатися.
-Синочку мій!... Нарешті приїхав! Ми поцілувалися.
- А я дою корову, чую- Рекс бреше і почав скавуліти. Так мені серце і тьохнуло, зразу здогадалася, що це напевно ти... Мама зі всіма подробицями змалювала свої передчуття і навіть сон ще раз переповіла, йдучи разом зі мною до літньої кухні.
Налила мама свіженького парного молока і почала розказувати новини домашнього життя. Слухаючи цей рідний голос, я помітив, як вона змарніла в останній час. А мама мов, вгадуючи мої думки:
- Ти синку, щось теж змарнів- зауважила мама, приглядаючись до мене.
- Ні, мамо, це я так, з дороги, бо ж цілу ніч не спав.
- Тоді ти синку поснідай і йди відпочинь, а ми з батьком по господарству порати будемо.
Пішов трохи перепочити у старій хаті. Мама занесла повний глечик кислого молока- найкращого сільського кефіру без жодних домішок і якоїсь там хімії - пий сину замість води. Змучене далекою і довгою дорогою тіло жадало відпочинку , але заснути одразу не міг; нерви перевтомились від хвилювання і вражень, а думки роєм мішалися в голові. Відкрив віконце, що виходить в садок. Веселий щебет ввірвався в кімнату, з поля було чути приглушенний відстанню гул трактора і перегукування пастухів, що пасли череду корів. Фіранка відхилилася і в хату увірвався легкий вітерець, який на своїх невидимих крилах приніс пісеньку солов"я, який заливався в кущах над Язвінкою... Знайомі, надзвичайно близькі картинки домашнього сільського побуту заволоділи мною.
"Як добре вдома",- промайнула думка і я заснув міцним-міцним парубочим сном.
Три дні був я на батьківщині і тут зрозумів, що вже для них не такий, як усі. І, як я не старався стерти цю невидиму межу між собою і рідними, ніяк не вдавалося. Брати ніби цуралися, таїли від мене своє життя, свої бажання і я з гіркотою в душі, погодився з роллю відмежованої від сім"ї людини та й ця роль сама по собі виходила природною.
Стало себе жаль, ніби страшна втрата спіткала мене. І так нестерпно захотілося мені туди назад, у край, який став мені дорогим і рідним - Закарпаття і вже відступили від мене ілюзії, сховались в тумані літ і покрилися мороком часу...
Ввечері, перед заходом сонця, я вже був з батьком в Сарнах на станції.
- Зразу ж напиши, коли доїдеш.Добре? - просив батько, проводжаючи сумними очима постукуючий вагон, який вже рушив в сторону Карпат, і ще довго вистукуватиме -"про-ща- ва-й-те" і "про-сті-ть "!...
Багато є доріг, які ніхто до кінця не виміряв і по яких блукають люди в пошуках бодай якого щастя.
Невже була колись в мене така пора, вже й згадати не легко...
І знов оживають спогади про землю, яка тебе зростила і вивела в широкий невпізнаний світ.
Тиха ніч витає над Поліссям. Ось і Сарни... Я вийшов з вагона, трохи постояв, призвичаївся до свіжого ранкового повітря і попрямував на високий пішохідний міст, що завис над залізничними коліями, а там ще кілометрів зо два по місту і вже буду на автостанції. У голові ще стоїть перестук вагонних коліс. Починає розвиднятися, прокидається Сарненщина. Десь, з міського парку чути зозулине "ку-ку", а свою "утреню" почали інші птахи. Схід сонця загоряється поволі, тихо грає й переливається його сяйво. Позаду чути постукування на рельсах дрезини. Через парк спішать на станцію поліщуки з навколишніх сіл, а я спішу на простір, на широкий простір лугів! Я до сих пір люблю ці неосяжні зелені луги, люблю ці небокраї, на яких в затишку тополь, верб, лип, в"язів і кленів розкидані сільські оселі . Я люблю цю землю, навіть тоді, коли грізни хмари, стелючи свої величезні химерні гори, розсипають свої блискавки з лункими громами на принишклі ліси і садочки.
Ласка й гнів, тиша і буря- споконвічна Божа воля життя.
Розвиднялося. Кущі все більше і більше випливали з ранішнього мороку розгортаючи казкові поліські краєвиди. За декілька хвилин подорожі в приміському автобусі, переді мною розкинулись мої Немовичі, і чим ближче я підхожу до села, тим більшу владу беруть наді мною думки та настрої, мов і не виїжджав з нього зовсім, не покидав його ні на мить...
Ішов по вулиці Підрихті, а над головою лунав зачарованний спів жайворонка, який заливався мягкими і ніжними мелодіями, що досягали найпотаємніших глибин серця. Здається, за один такий ранок варто не поспати не одну ніч...
В селі день тільки починався. Сотнями до болю знайомих рис глянула на мене наша садиба. Хвіртка у двір була відхилена, й відти доносилося ритмічне "шах-шах", це мабуть батько ріже бур"ян для худоби ручною січкарнею .Першим помітив мене лагідний пес, напіввівчарка - Рекс. Зірвавшись з місця він кинувся до мене з сильним гавкотом, але раптом завмер на мить, мабуть щоб краще роздивитися, завиляв весело хвостом і радісно скавулячи, забігав біля своєї будки. Його щира зустріч змусила битися моє серце частіше...
Батько покинув різати січку і вийшов, обтираючи руки об штани, мені на зустріч. По поведінці
Рекса він здогадався, що хтось свій зайшов у двір... Шорсткою доленою обтер губи і міцно мене обняв.
- На довго приїхав? - відразу спитав батько.
- На пару днів... Ну, як ви тут, як здоров"я, що у вас нового, як живете? - дуплетом випалив я.
- Нічого сину, живемо помаленьку, а на здоров"я уваги не звертаємо...- так само коротко відрапортував батько.
Мама саме доїла у хліві корову. Вона мабуть подумала, що Вася, бо ж голоси у нас дуже подібні. Але сон на гості сьогодні - їй приснився ... Мати вийшла з дійницею і прикривши її льняним рушником, швиденько віднесла молоко у літню кухню, помила руки і на ходу розповідаючи про сон, спішить зі мною привітатися.
-Синочку мій!... Нарешті приїхав! Ми поцілувалися.
- А я дою корову, чую- Рекс бреше і почав скавуліти. Так мені серце і тьохнуло, зразу здогадалася, що це напевно ти... Мама зі всіма подробицями змалювала свої передчуття і навіть сон ще раз переповіла, йдучи разом зі мною до літньої кухні.
Налила мама свіженького парного молока і почала розказувати новини домашнього життя. Слухаючи цей рідний голос, я помітив, як вона змарніла в останній час. А мама мов, вгадуючи мої думки:
- Ти синку, щось теж змарнів- зауважила мама, приглядаючись до мене.
- Ні, мамо, це я так, з дороги, бо ж цілу ніч не спав.
- Тоді ти синку поснідай і йди відпочинь, а ми з батьком по господарству порати будемо.
Пішов трохи перепочити у старій хаті. Мама занесла повний глечик кислого молока- найкращого сільського кефіру без жодних домішок і якоїсь там хімії - пий сину замість води. Змучене далекою і довгою дорогою тіло жадало відпочинку , але заснути одразу не міг; нерви перевтомились від хвилювання і вражень, а думки роєм мішалися в голові. Відкрив віконце, що виходить в садок. Веселий щебет ввірвався в кімнату, з поля було чути приглушенний відстанню гул трактора і перегукування пастухів, що пасли череду корів. Фіранка відхилилася і в хату увірвався легкий вітерець, який на своїх невидимих крилах приніс пісеньку солов"я, який заливався в кущах над Язвінкою... Знайомі, надзвичайно близькі картинки домашнього сільського побуту заволоділи мною.
"Як добре вдома",- промайнула думка і я заснув міцним-міцним парубочим сном.
Три дні був я на батьківщині і тут зрозумів, що вже для них не такий, як усі. І, як я не старався стерти цю невидиму межу між собою і рідними, ніяк не вдавалося. Брати ніби цуралися, таїли від мене своє життя, свої бажання і я з гіркотою в душі, погодився з роллю відмежованої від сім"ї людини та й ця роль сама по собі виходила природною.
Стало себе жаль, ніби страшна втрата спіткала мене. І так нестерпно захотілося мені туди назад, у край, який став мені дорогим і рідним - Закарпаття і вже відступили від мене ілюзії, сховались в тумані літ і покрилися мороком часу...
Ввечері, перед заходом сонця, я вже був з батьком в Сарнах на станції.
- Зразу ж напиши, коли доїдеш.Добре? - просив батько, проводжаючи сумними очима постукуючий вагон, який вже рушив в сторону Карпат, і ще довго вистукуватиме -"про-ща- ва-й-те" і "про-сті-ть "!...
Напередодні Різдвяних свят так захотілося чогось світлого... А найсвітліші спогади, як відомо, пов'язані з дитинством і рідним селом...
... Приїжджаючи в гості у рідне село, я любив ночувати на свіжому сіні у стодолі. Стодоли навмисне будували так, щоб була вентиляція і повітря легко поступало з знадвору, а тому було багато щілин; над широкими дверима та вздовж усієї стріхи. З обох боків у щитах були віконця без скла, крізь які залітали і вилітали ластівки; вони дуже вже люблять гніздитися в стодолах. Слід мабуть сказати, що ці щілини залишали так, щоб не забивав дощ, а взимку вітер не засипав снігом.
Поволі і величаво сходив величезний червоний диск сонця. Народжувався ясний літній ранок. Тисячі щілинок веселкою світились на ранньому сонці і вся стодола пронизувалась, мов з тисячі малесеньких прожекторів, веселковими пучечками світла.
Я просинався і хвилин десять спостерігав, як над гніздами тріпотіли своїми крильцями ластівочки. Я ніколи не бачив, щоб вони билися між собою.
До стодоли почали долинати звуки сільської садиби і відгомін початку трудового дня. Ось… вже грюкнули двері в хаті та брязнула клямка і заскрипіли двері у хлів- це мама пішла доїти корову. Згодом загриміло відро у колодязь і загрюкав сікач у кориті- то батько готує ”салат” свиням. І ось... вже чути мелодійний перестук молотка об бабку - то вже брат взявся клепати косу, бо ж сьогодні йдемо косити, перестук молотка ніби задавав ритм ранкової пісні, що розносилась по сільському двору. До цієї какафонії мелодійних господарських звуків приєднався лункий спів горластого півня, який, здавалось, намагається перекричати весь цей різноголосий хор… Стодола- це найкраща в світі дача, рай, які і не сняться міському жителю.
Я, батько і брат, побравши коси, та захвативши молоток і бабку, ще й вила і граблі, пішли косити за Ріку. Я змалечку любив ці безкраї зарічні запашні луги, у глибині, яких росли густі верболози, а Случ так вигравав на сонці, аж очі мружились. Від нашої садиби до місця сіножаті добрих чотири кілометри. Ми прийшли на луг, коли вже сонце купало свої промені у річкових плесах. За рікою дуже добрий сінокіс, особливо ближче до річки. Колись ці землі належали князю Курбському, а пізніше за Польші – пану Кашевському.
Батько, щоб не переводити марно часу, з розмаху вбив кісся у землю, почепив на нього торбу з молотком і бабкою, а сам дрібними кроками пішов від палі до палі, втоптуючи борозенку-межу , до якої необхідно дотримуватись , щоб не зробити перекосу. Трава була молода, ранкова роса зробила її вогкою і податливою. Коси тільки посвистували, покоси легко лягали рівними повними валами.
Так захопились роботою, що не зчулися, як Сонце ,по своєму тільки йому встановленому маршруту, підбилося до свого зеніту, почало безбожно припікати. Стало нестерпно душно, п"янкий аромат свіжоскошеної трави лоскотав ніздрі і млоїв душу, але залишилося зовсім небагато нескошеної трави і ми познімавши сорочки, добивали нескошені клаптики.
Почувся дитячий сміх. До нашого сінокосу дріботіла босонога зграйка хлопчаків. Вони були всередині кломні за густою сіткою і мов ті стародавні рицарі зиркали через кольчугу. І так зробилося мені весело, що й передумав відпочивати. Вирішив ловити з хлопчаками рибу. До того ж тут і місце добре, далеченько від села і ніхто з сільських заядлих рибаків ще не потривожив долинки-озерця.
- Ну то, як хлопці, потопчемо трохи рибу? – задиркувато запитав я у хлоп”ячої босоногої громади.
- Давно пора – по хазяйські, діловито погодилися хлопці.
В самий край нашого сінокосу впиралася широка і довга долина, колишнє річище,у якому виблискувала смуга стоячої темної води. Долина заросла осокою і лепехою, а на воді плавали жовті і білі лілії, обрамлені широким лататтям. З свого невеликого рибацького досвіду знаю, що зазвичай у таких зарослях жирує і ховається риба. Ми з братом взялися за кломню, а хлопці взялися колотити долину, весело плескали руками по воді і місили воду по самому дні озера, аж мул вибухав наверх разом з водою. Ми поволі -тихесенько підбиралися до берега. Брат посміювався до мене, мовляв, хіба якийсь дурнуватий язь, або карась тікаючи від тупоту хлопців, здуру попаде в сітку. Кломню ставили щільно на дно, щоб риба попід нею не прошмигнула, бовтали ногами попід берег, заводячи ногами в кломню, наганяючи рибу від берега.Тоді разом підняли кломню і раптом... разом з намулом випав величезний, на кілограмів зо три, сазан. Відразу в нас появився рибацький азарт. Вся долина була попереду…Ми обережно просувалися вздовж берега. Брат раз на раз нагадував, що як тільки щось стукне у сітку, то треба відразу витягати, бо то може бути величезна риба. Майже за кожним разом попадалась якась риба, велика і мала.Часто траплялися плітки, окунці, язі і карасі. Вкотили і лінивого неповороткого менька, разом з мулом нагребли безліч чорних слизьких в”юнів...
Надійшов полудень, наловили риби повне відро і торбу з під молотка і бабки. Улов поділили по братські, як порядні рибаки, розклали рибу по кучках і тягли “жребій”, щоб нікого не образити і не дай -Боже обділити – рибаки всі рівноправні- хто ловив і хто заганяв.
До вечора посушили і згребли сіно ...
Ось такий видався день; покосили траву, посушили сіно і риби наловили.
Я просинався і хвилин десять спостерігав, як над гніздами тріпотіли своїми крильцями ластівочки. Я ніколи не бачив, щоб вони билися між собою.
До стодоли почали долинати звуки сільської садиби і відгомін початку трудового дня. Ось… вже грюкнули двері в хаті та брязнула клямка і заскрипіли двері у хлів- це мама пішла доїти корову. Згодом загриміло відро у колодязь і загрюкав сікач у кориті- то батько готує ”салат” свиням. І ось... вже чути мелодійний перестук молотка об бабку - то вже брат взявся клепати косу, бо ж сьогодні йдемо косити, перестук молотка ніби задавав ритм ранкової пісні, що розносилась по сільському двору. До цієї какафонії мелодійних господарських звуків приєднався лункий спів горластого півня, який, здавалось, намагається перекричати весь цей різноголосий хор… Стодола- це найкраща в світі дача, рай, які і не сняться міському жителю.
Я, батько і брат, побравши коси, та захвативши молоток і бабку, ще й вила і граблі, пішли косити за Ріку. Я змалечку любив ці безкраї зарічні запашні луги, у глибині, яких росли густі верболози, а Случ так вигравав на сонці, аж очі мружились. Від нашої садиби до місця сіножаті добрих чотири кілометри. Ми прийшли на луг, коли вже сонце купало свої промені у річкових плесах. За рікою дуже добрий сінокіс, особливо ближче до річки. Колись ці землі належали князю Курбському, а пізніше за Польші – пану Кашевському.
Батько, щоб не переводити марно часу, з розмаху вбив кісся у землю, почепив на нього торбу з молотком і бабкою, а сам дрібними кроками пішов від палі до палі, втоптуючи борозенку-межу , до якої необхідно дотримуватись , щоб не зробити перекосу. Трава була молода, ранкова роса зробила її вогкою і податливою. Коси тільки посвистували, покоси легко лягали рівними повними валами.
Так захопились роботою, що не зчулися, як Сонце ,по своєму тільки йому встановленому маршруту, підбилося до свого зеніту, почало безбожно припікати. Стало нестерпно душно, п"янкий аромат свіжоскошеної трави лоскотав ніздрі і млоїв душу, але залишилося зовсім небагато нескошеної трави і ми познімавши сорочки, добивали нескошені клаптики.
Почувся дитячий сміх. До нашого сінокосу дріботіла босонога зграйка хлопчаків. Вони були всередині кломні за густою сіткою і мов ті стародавні рицарі зиркали через кольчугу. І так зробилося мені весело, що й передумав відпочивати. Вирішив ловити з хлопчаками рибу. До того ж тут і місце добре, далеченько від села і ніхто з сільських заядлих рибаків ще не потривожив долинки-озерця.
- Ну то, як хлопці, потопчемо трохи рибу? – задиркувато запитав я у хлоп”ячої босоногої громади.
- Давно пора – по хазяйські, діловито погодилися хлопці.
В самий край нашого сінокосу впиралася широка і довга долина, колишнє річище,у якому виблискувала смуга стоячої темної води. Долина заросла осокою і лепехою, а на воді плавали жовті і білі лілії, обрамлені широким лататтям. З свого невеликого рибацького досвіду знаю, що зазвичай у таких зарослях жирує і ховається риба. Ми з братом взялися за кломню, а хлопці взялися колотити долину, весело плескали руками по воді і місили воду по самому дні озера, аж мул вибухав наверх разом з водою. Ми поволі -тихесенько підбиралися до берега. Брат посміювався до мене, мовляв, хіба якийсь дурнуватий язь, або карась тікаючи від тупоту хлопців, здуру попаде в сітку. Кломню ставили щільно на дно, щоб риба попід нею не прошмигнула, бовтали ногами попід берег, заводячи ногами в кломню, наганяючи рибу від берега.Тоді разом підняли кломню і раптом... разом з намулом випав величезний, на кілограмів зо три, сазан. Відразу в нас появився рибацький азарт. Вся долина була попереду…Ми обережно просувалися вздовж берега. Брат раз на раз нагадував, що як тільки щось стукне у сітку, то треба відразу витягати, бо то може бути величезна риба. Майже за кожним разом попадалась якась риба, велика і мала.Часто траплялися плітки, окунці, язі і карасі. Вкотили і лінивого неповороткого менька, разом з мулом нагребли безліч чорних слизьких в”юнів...
Надійшов полудень, наловили риби повне відро і торбу з під молотка і бабки. Улов поділили по братські, як порядні рибаки, розклали рибу по кучках і тягли “жребій”, щоб нікого не образити і не дай -Боже обділити – рибаки всі рівноправні- хто ловив і хто заганяв.
До вечора посушили і згребли сіно ...
Ось такий видався день; покосили траву, посушили сіно і риби наловили.
У сільській їдальні 40-річна весільна розпорядниця-хазяйка шинкує десяту головку капусти. На завтра вона має приготовити 10 видів салатів. Будуть шахтувати їх уночі, щоб до столу не скисли. Бо нема нічого гіршого, як отравитися на весіллі. Хоча й про такі свадьби довго говорять в селі
.
.
У холодильнику вже складені ковбаси й копчене м’ясо, які привезли батьки наречених. Поряд у морозильну камеру сестра молодої ,Люда пакує розкладені по пакетах тисячу пельменів і півтисясі котлєт, та ще й півсвині “відбірного м”яса на всякі інші “витребеньки”…
Головне, щоб на столах було побільше м’яса. Салати й голубці – то жіночі страви. А як посходяться мужики, а закуски не буде – то трудно. Швидко всю горілку вип’ють і додому повтікають. На трьох чоловік треба розраховувать по літрі горілки й вина та дві літри води. На весіллі буде десь з чверть тисячі гостей.
Ось в зал заходять нервні молодята. Просять працівників їдальні інакше розставити столи. До цього вже всі звикли, що наречені завжди нєрвні. Отож в столовій безвідмовно роблять , як вони хотять. Бо хто платить гроші, той замовляє музику. Вже так повелося; за весілля молоді мусять мінімум тричі посваритися. Так кажуть , чим більше сваряться на весіллі, тим краще житимуть. Отож всяке буває ,навіть б”ються деякі : нєвєста букетом роз жениху обличчя поколола, бо той напився, як свиня. Іншим разом свати в кінці свадьби продукти не поділили. Було, що наречена свекруху так вгріла, що та аж під столи полетіла. Та постійно їй зикала, що не так стоїть, танцює та цілується з її сином.
Ось і день весіля. Поліщучка 22-річна Ольга стоїть на подвір’ї свого будинку, чекає таксі бо їде в перукарню. Сьогодні Ольга вінчається із Володею, 24 роки. Таксі запізнюється на півгодини.
– Тату, а якщо воно не приїде? – питає Ольга.
– Не переживай, я сам тебе відвезу на своєму “Опелі”.
Але біля річки вже сигналить таксі…
Батьки тим часом дружно вантажать калачами і різними наїдками прицеп трактора.
Через дві години повернулася Оля. Дві дружки туго затягують нареченій пояс.
– Дівчата, попустіть трохи, бо дихати не зможу. А ще в церкві годину стояти, – просить Ольга. – Ніколи не думала, що Володя стане моїм чоловіком. На Новий Рік освідчився. Перед тим прийшов до мого тата на роботу, спитав, чи він не проти. Батько сказав: аби мене назад не повертав.
Полудень. Розписуються у сільському клубі під “Обручальноє кольцо…Родичі й гості дарують квіти… Щойно наречені виходять з клубу, починається злива.
– Ховайтеся не сідайте в машини, трохи перечекаємо й поїдемо, – каже хрещений. – То добре, що дощ пішов. До багатства.
Mercedes’ом і Renault їдуть до церкви центральною вулицею. Дорогою, за прикметами, оминають мости й кладовища.
У церкві священик просить молодих обмінятися обручками. В Ольги безіменний палець правої руки синій і спухлий. Учора, дуріючи з Володею, промахнулася і вдарила об двері. Каблучка не налазить.
– Гріхи не пускають, – жартує панотець. Проводить молодих до вівтаря. – Чекаю вас через рік на хрестинах…
За весілля молоді сваряться тричі. Спочатку через фотосесію – молодий не хоче усміхатися. Потім під час першого танцю Володя наступає Ользі на плаття. І коли треба було шампанським мити тещі ноги – наречений сердиться: Задовбали вже мене ваші традиції”.
Знову боюся слухати про її пророкування, але що поробиш, коли їй так важко жити, а чим же я зарадити можу, мабуть вже нічим, крім щирої розмови. Ще кілька кроків і я побачу її схвильовані брижі, що розповідатимуть про наболіле. Вона мені розкаже про сміття, що її душить і як воно їй жити не дає, а головне від нього риба гине, перетворюючи водне середовище на помийну яму, що тече. Та найгірше, людям байдуже, що коїться з їхньою річкою, яка помирає від їхніх рук. Вони ж бо чомусь не розуміють, що вбивають своє майбутнє, свій завтрашній день. Невдовзі її хриплий шепіт переросте у смердюче багно .
- «От як розсерджуся, як знов завирую, як порву всі загати,ставки і греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Весь свій непотріб, звозять тут, до мене, а хіба ж я смітник? Ну скільки можна вже терпіти оті гори сміття і тонни грязюки. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру... Бо вже несила опиратися смерті. Ні дня без цих нечистот не прожити…
Почалося все давно із якогось там понеділка. Навалила купа люду. Вирішили, насипати дамбу. Що ж, дозволю, хай роблять, думалось мені, бо ж ненароком вирвуся на село, коли підуть сильні дощі,або весною водопіллям, а біда ж то недобра нікому. Біжу собі, несучи свої води, але не забуваю на них подивитись, що вони робитимуть. Десь до обіду я спостерігала з далека, як вантажні монстри працювали, а далі не стерпіла, підпливла ближче. Там діялось таке, що без крику, навіть, не передати. Люди не насипали дамбу, а навпаки забирали кріплення та вивозили пісок. Їхні залізяки їздили туди-сюди, каламутячи колесами моє річище. Було так боляче, що неможливо переказати. Мене так жорстоко осквернили та спустошили, що й гидко згадувати зараз. То, знов якийсь куркуль-черговий депутат рив собі ставок,перегородивши моє русло. Були б у мене потужні сили, як бувають навесні чи восени після затяжних дощів, то змила б їх всіх у Прип"ять, до біса.
У вівторок день почався ніби гарно. Сонечко пригрівало з висоти. Коли чую, як коняка тупає здаля. Подумала, що може пити хоче? Коли тупіт наблизився, бачу як позаду нього котиться віз. Їздовий стрибнув з воза оглянувся чи нікого нема, дістав швиденько пару мішків та скинув їх у вербові кущі. Легенький вітерець одразу підхопив кислуватий сморід перегнилих яблук з бульбою. У середу мене мучили із самого ранку. Браконьєри припхалися ловити рибу. Прийшли ще тільки світало, коли бачу закидають свою вудку без наживки, пройшла якась мить і вся риба попереверталася. Визбиравши в мішки котру побільше, пішли з посмішкою, що таким вдалим був вилов. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, як мої маленькі рибки по течії плавали черевцями догори, поки їх не поглинуло темне дно мого глибокого плеса.
Щось страшне коїлося цього тижня, але на черзі був четвер. Ранок зустрів мене рясним дощем. Лило так сильно, що мені здавалося, ніби на святому небі загуляли і забули закрити крани, які були відкриті по саме нікуди, позаяк періщило мов з прірви. Переповнилось моє штучне єство, насилу стримувала тищу мільйонів тон води. Нарешті прорвало перепону під мостом із незлічимої кількості пляшок, що загородили хід надлишковій воді через древ"яну перепону.Різноколір"я плшок, мов на параді рвонуло вниз по течії.
Настала п’ятниця, яки би ж я знала, що такою страшною вона буде… Якраз коли сонечко найдужче пекло, я тихо шептала про свої мрії, втягуючи в себе лагідні і такі приємні проміння тепла. Тоді й нагрянули до мого берега два хлопчаки, що ледь притягнули щось у білому мішку. Сміючись, вкинули його до мого плеса. У ту мить щось заскавуліло. Пакунок потроху намокав. З нього чувся голосний плач. То виринав, то потопав хтось у мішку, борючись за своє життя. Хлопці побачили, що кинуте у воду не тоне, взялися кидати грудки, щоб його потопити. «Бий її, бий, мама сказала потопити кляту собаку, щоб більше не приводила нам щенят», - один хлопчик зухвало кричав до іншого. Коли мішок потонув, малі кати пішли геть весело посвистуючи, без жодного жалю, без сліз і болю. Невдовзі я цей білий мішечок спровадила на мілину. Гострими зубами тваринка розірвала промоклу мішковину. З прогризеної дірки висунулась маленька мордочка, щоб вхопити свіжого повітря. Коли відчула, що поруч нікого немає, вийшла назовні, обсохнувши трохи, побігла в кущі. Великі соски тягнулись по розпеченому сонцем піску. Проводжаючи її своїм поглядом, я ніяк не могла збагнути того, що на таку жорстокість дітей примушують самі батьки. Собака сиділа тихенько, тільки під вечір вийшла, щоб вмочити трохи язика і знову попленталась в своє укриття. Вночі мій шепіт доповнив писк із кущів. Народилося нове життя...
Страшний тиждень добігав до кінця. Суботу я зустрічала не одна, поряд бігала спасенна мною собачка. Ми обоє раділи життю, але чи надовго? Під самий вечір, коли сонечко вже майже сховалося за обрій, до нас приїхало авто, звісно що не в гості. Заглушивши машину, чоловік вийшов, щоб оглянути місцевість. Пригледівши потрібне місце для свого злочину, сів назад до залізяки. Потужні фари освітили дорогу, що вела до мілководдя. Миючий засіб та залишки шмаровидла ,пінячись, стікали прямо у воду, утворюючи смугу бруду, що розходилася по всьому руслу. Невдовзі, галас, що лунав із авто, розбудив мою подругу, яка почала гавкати на незнайомця. Щораз гавкіт наближався, переляканий чоловік стрибнув до автомобіля. В ту ж хвилину фари освічували йому дорогу назад, ревіт двигуна віддалявся. Сьогодні він злякався та поїхав, але згодом повернеться знову, щоб вкотре заподіяти шкоду. Після своїх охоронних дій собачка спустилась, щоб випити, за добру роботу та дружбу, а я викинула їй на берег кілька свіжих рибин на вечерю. Колись у нас такі відносини були із людьми,коли вони добре ставилися до мене, а я до них, винагороджуючи своїми щирими дарами, а зараз у нас із ними одні війни: хто кого швидше замочить.
Нарешті прийшла неділя, небо закрили легенькі хмари. Я вдивлялася у блакитну височінь, чекаючи дощу, але й не забувала, гляділа на береги чи не прийшов знов бува який бешкетник. Але цього дня було тихо, ні одна босота не ступила на мої береги, сьогодні ж було свято, тому й тут таким робити нічого, вони в будні шукатимуть чим поживитися і як познущатися з мене.
Після обіду хмари розтворилися. Незабаром шматочками вітер їх кудись позабирав. На правому березі села залунав дитячий сміх. Три людські сім’ї разом з дітьми прийшли на відпочинок до мене. «Знову буде безлад», - подумалось мені. Вони ж спустилися до плеса, аж взялися за голову, як побачили скільки пляшок, поліетиленових пакунків та папірців застрягли між кущами і валялися навкруги. Разом з батьками дітлахи взялися збирати хлам до купи. За якусь годину все просто сяяло, а мені так легко стало дихати, особливо на цьому місці. Назбирані нечистоти батьки запалили чимдалі від мого берега. Назбиравши, сухого хмизу розклали інше багаття, для шашликів. Димок, що був просякнутий запахом жареного, легенько сідав на воду, утворюючи щасливу картину життя, що вирувало добро.
День добігав до свого кінця. Відпочивальники загасили вогонь. Прибравши за собою відходи, подалися подалі від мого берега. Коли остання нога пішла з тієї місцини, я б навіть не помітила, як би не знала, що там хтось був ще декілька хвилин тому, але чистота мого берегу нагадала про цих хороших людей.
Дітлахи гралися в гру «хто кого наздожене». Хтось з них натрапив на собаку в кущах, яка почала гавкати, захищаючи своїх щенят. Невдовзі купа людей оточила бідолашну собаку, яка з усіх сил захищала своє сімейство. Один з чоловіків насмілився завоювати довіру тварини шматочком смаженого шашлику. Собачка довго вагалося, але все таки зійшла з місця, щоб взяти з рук смачненьке. Тільки вона піднялася, як з-під неї вивалилися двоє маленьких цуценят, що тулилися одне до одного. Коли собачка з’їла м’ясо, чоловік запропонував їй ще. Ось так недовіру між ними було зламано.Чоловік нахилився, щоб взяти до рук маленьких. Собака не заперечувала, але одразу підбігла до людських рук, щоб впевнитись, що він їм нічого не зробить. За декілька хвилин собачка вже бігла за людьми, які вирішили забрати тварин додому.
Відбігши трохи, вона мов про щось згадала, зупинилася і повернулася назад. Спустившись з берега прибігла до мене, мабуть, попрощатися. Заскавулівши тихенько, нахилилася, щоб напитися води. Я подумки промовила до неї востаннє: «Іди подруго, може хтось, коли-небудь і мене пошанує та полюбить, як було колись. І я більше не снитимусь нікому, як ось цьому читачу, що читає ці рядки мого болю. Він думає, що це я свою душу не йому виливаю, а комусь іншому,кого придумав АлМаС для цього твору. Хай кожен сам обирає для себе, що правда, а що ні, але я маю надію, що колись цей сплячий читач, одного разу прийде до мене та ще до сотні подібних берегів, щоб на власні очі побачити й почути про те, що все насправді дуже погано на річці його дитинства…»
Ф. Наконечний
-----------------------------
Ще літо надворі, а в каштана осінь,
А звідки біда та, не знаємо досі…
Вже листя могуче чомусь побуріло
І землю довкола завчасно покрило.
У клена, що рядом, ще шати зелені,
А каштан вже жовтий, не схожий на клена.
Стоїть і сумує в печалі, в зажурі –
Кругом лист зелений, а в нього вже бурий.
А в долі людській хіба ж так не буває?
Одному все в радість, а другий ридає…
Як долю благати, як долю молити,
Як щастя шукати, де радість зустріти?
Не дам вам поради, не дам, бо не знаю-
В житті заблудився, сам вихід шукаю.
Бо гірко дивитись, як каштан могутній-
Трима ще коріння, а лист вже відсутній.
Отож, любі друзі, таке зрозумієм:
Життю усміхаймось, як ще зеленієм!
16.08.2011 р.
Ф. Наконечний.
----------------------------------
Піввіку пройшло, наша юність минула…
Студентські роки – час весни, пік краси…
Й та дружба міцна досі нас не забула,
Теплом зігріва і в холодні часи.
Листва календарна невпинно шурхоче-
Вона обліта , мов те листя берез,
Коли, пожовтіле, ще втриматись хоче,
Хоч дощик осінній вже сипле з небес.
Життя рознесло нас, немов вітер те листя,
Довгі кілометри роз’єднують нас…
Та дружба ця гріє в пургу і ненастя,
Її не загасить негода, ні час.
Дзвінок телефонний – душа стрепенеться:
-Привіт, друже Федька, давно щось не чув…
-Спасибі, друг Колька, в житті все минеться,
Лиш дружба не в’яне, хоч де б ти не був.
Пішов від нас Вовка, вже й Борьки нема…
Земля хай їм пухом…А ми складем долі
Подяку велику, що нас ще трима.
Тож знову згадаєм роки ті чудові,
Тривогу від сесій і радість буття,
Пісні під гітару в часи світанкові…
Ця пам’ять не згасне все наше життя
------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
" Якщо на відлюдді ти живеш багато, Зустріч з земляками - це найбільше свято. Дійсно, свят в державі наплодилось досить... Та спитайте душу - чи ж радість приносять? Є й патріотичні - неньки України, Є і релігійні, що святкуєм й нині. А вже професійних - календар червоний... Ще й свої, сімейні, хіба ж заборониш? Та для мене свято - земляка зустріти, В вічі подивитись, згадати прожите... В душі защемить щось, у серці проснеться, Про друзів, про край свій спогад той торкнеться. Ото ж зрозумійте про що тут ведеться... Маршрутка з гостями на Сарни несеться. А може в них думка така теж блукає, Бо зустріч миттєвість, а час не дрімає. Прощання настане - від нього не дітись, Дай Бог перспективу, щоб знову зустрітись. Мене зрозумійте, оці сентименти, Повірте, щемливі в житті ці моменти... Вернувсь я додому,а в них ще дорога, Пошли нову зустріч, прошу знов у Бога!
18.10. 2011 року
Федір Йоспович Наконечний.
.jpg){kind=link}
.jpg){kind=link}
Немає коментарів:
Дописати коментар