НОВОРІЧНИЙ ГРІХ

 У той самий час, коли практично у всіх містах проходять  не лише дитячі ялинки та вистави – незчисленні корпоративи, шоу-вистави, програми нічних клубів та інші розваги, а за святковими столами, щедро заставленими напоями і наїдками, збирається практично вся Україна  і гуляє, як то кажуть, на повну котушку, у православних (до якої б Церкви вони не належали) та  греко-католиків 28 листопада розпочався Різдвяний піст («Пилипівка»), який триває аж по 6 січня включно. А піст передбачає суворі обмеження в їжі (виключаються м’ясні та молочні страви і яйця) та забороняє вживання алкогольних напоїв (хіба що на День святого Миколая та у неділю можна випити келишок освяченого кагору). Ну, а різного роду гульбища також однозначно належать до розряду скоромного і в цей період є гріхом.

І що цікаво: віруючими себе вважає понад 2/3 дорослих громадян України, з них православних і греко-католиків – понад 80%. Інакше кажучи, щонайменше половина українців мала б дотримуватися Різдвяного посту (а він, як і кожен піст, стосується передусім очищення духу від повсякденної суєтності задля осягнення Вічного) та навчати цього своїх дітей. Зважаючи ж на почуття християн, притлумити веселощі у цей час мали б й агностики та атеїсти. Але ні – практично вся країна дружно грішить, і не кається в цьому.
Утім, перефразовуючи класика, можна сказати: християни-миряни не надто й винні, оскільки хіба що суворий релігійний фундаменталіст чи полум’яний фанатик здатні суворо дотримуватися церковних канонів під час Різдвяного посту. Така ситуація склалося історично, й тугий вузол календарних абсурдів мають розв’язувати передусім ієрархи та все священство українських Церков.
Отож про історію. З прийняттям християнства на Русі був запроваджений так званий юліанський календар; тоді святкування Нового року припадало на 1 березня. Пізніше за ухвалою Вселенського патріархату Новий рік був перенесений на 1 вересня; літочислення ж велося з моменту «створення світу». Московія перейшла на літочислення від Різдва Христового з 1 січня 1700 року, а от в Україні такий перехід стався значно раніше – у XIV столітті, коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського, а частково – Речі Посполитої. Відтак початок Нового року був перенесений на 1 січня, а літочислення почало вестися від Різдва Христова ще 1362 року. Принагідно: до 221 року нашої ери день народження Христапов’язували з 25 березня – як із днем початку весни. А у 221 році Секстус Юліус Афріканус назвав саме 25 грудня Днем народження Ісуса Христа, оскільки було вирахувано, що між днем Благовіщення і Різдвом якраз цього дня минає 9 місяців. Тоді ще єдина Церква прийняла його аргументацію.
Перехід українських земель на європейське літочислення засвідчують, скажімо, Літопис Самовидця та інші козацькі літописи і документи тих часів. Що цікаво: деякі автори, котрі жили на Лівобережжі у другій половині XVII століття, наводять у дужках дату «від створення світу» – очевидно, щоб було зрозуміло московітам, адже Гетьманщина на автономних засадах тоді увійшла до складу Московського царства – але, як бачимо, зі своїми звичаями і своїм календарем. Таким, як і у всій «культурній Європі» (саме цей аргумент був для Петра Першого вирішальним для переходу Московії на новий відлік часу, і саме про Петра як про «великого реформатора календаря» розповідають донині деякі щиро патріотичні українські видання).
Але… «Великий реформатор» забув, що Європа (до якої він начебто дуже прагнув) давно вже живе не за юліанським (запровадженим ще Гай Юлієм Цезарем), а за григоріанським календарем (його запровадив Римський Папа Григорій XIII). Перехід на нього розпочався ще 1582 року. І сьогодні не тільки «цивільний» світ, а й переважна більшість церков послуговується Григоріанським календарем, натомість менша частина християн дотримується Юліанського календаря, який не вповні узгоджується з астрономічним часом (зараз набігло уже понад 13 діб відставання цього календаря від астрономічного часу). Отож і маємо ті абсурди, про які вже йшлося…
Можуть сказати: то що, православні українці мають відзначати католицьке Різдво і відмовитися від своїх традицій? Насправді словосполучення «католицьке Різдво» (іноді додають: «і протестантське») – це такий самий абсурд, як і звичні для православних веселі гоцалки під час Різдвяного посту. Насправді більшість православних патріархів, включно із Вселенським, які відзначають Різдво Христове саме 25 грудня. Йдеться про Антиохійську, Олександрійську, Кіпрську, Болгарську, Румунську, Елладську і низку інших православних Церков, про православних Греції, Румунії, Болгарії, Польщі, Сирії, Лівану, Єгипту й інших країн.
Ба більше: і частина вірних Російської Церкви дотримується цієї норми. Бо ж, скажімо, Латвійська православна Церква Московського патріархату ще з 1920-х років за благословенням патріарха Тихона чинить різдвяні богослужіння щороку 24 і 25 грудня. І не лише вона. Щоправда, для збереження самоповаги ці церкви не перейшли на григоріанський календар – вони створили так званий новоюліанський, який майже не розходиться з григоріанським. І знов-таки принагідне зауваження: словосполучення «православне Різдво» виявляє некомпетентність того, хто ним користується: існують протестантські громади, що також дотримуються юліанського календаря. І не тільки в Україні чи в Росії, а й навіть у Швейцарії, ба більше – в Африці та в Океанії…
Крім того, якщо уже пішла мова про те, хто коли зустрічає Різдво, не варто забувати про вірян Вірменської апостольської Церкви, які відзначають Різдво ввечері 6 січня. У цій Церкві Різдво святкується одночасно  із Хрещенням Господнім під загальною назвою Богоявлення. В Україні нині проживає близько ста тисяч етнічних вірмен, і більшість із них є воцерковленими.
Та повернімося до головного сюжету. Дозволю собі процитувати проректора Острозької академії Петра Кралюка:  «Нинішній календар, який ми маємо, – це гримуча суміш традицій, що лишилися нам від царської Росії та комуністичного СРСР. З одного боку, є в нас православні свята, що відзначаються за старим стилем і які, завдяки цьому стилю, відрізняють нас від «католицької» й «протестантської» Європи.

З іншого боку, маємо набір класичних радянських свят, деякі з яких дуже любить наш народ. Отож, після бучного Нового року з піснями, танцями, об’їданням та пиятиками (все це діється, нагадую, під час посту!), ми починаємо святкувати свята православні – Різдво Христове, святого Василія («старий» Новий рік), Водохреще. А далі маємо каскад типово радянських свят… Після «чоловічого» 23 лютого в нас не менш масово святкують «жіночий» день – 8 березня…» Список можна продовжити, причому радянські свята (чи «прихватизовані» - з перебреханим змістом, як-от згадане Восьме березня, яке відзначалося і відзначається у світі не застіллями, а маніфестаціями за права жінок) чергуються з суто християнськими, до яких значне (якщо не переважне) число українського люду ставиться як до гарної нагоди зайвий раз добряче випити й закусити.

Отож маємо в підсумку серйозну проблему масової «подвійної моралі» та, образно кажучи, роздвоєності душ значної кількості українських громадян, коли люди діють одночасно і як віруючі християни, і як запеклі атеїсти, не вбачаючи в тому великого лиха.
Впадає в око, що церковні діячі фактично з цим змирилися, не знаходячи можливості якось зарадити і відбуваючись резонерством: мовляв, треба дотримуватися канонів, і тоді все буде добре… А тим часом роздвоєність українських душ наочно проявляє себе в усіх сферах життя: і в поточній політиці (коли ті самі люди на виборах голосують за список опозиціонерів, і водночас – за кандидата-мажоритарника від «партії влади»), і в геополітичній стратегії (чимало опитаних соціологами прагне і до Митного, і до Європейського союзу одночасно), і в культурній сфері (коли «вітчизняним» навіть для чималого числа патріотів є кіно, зроблене в Росії). Я далекий від думки, що корінь усіх цих проблем – у церковній сфері й у розбіжності календарів. Але й недооцінювати новорічно-різдвяну звичку до лицемірства не можна. Все взаємопов’язане, і поєднання непоєднуваного у сакрально-символічній сфері посилює такі ж тенденції в інших сферах.
А чи є вихід? Невже немає? Чи, може, Україні, яка однією з перших країн із переважно православним населенням почала відзначати прихід Нового року 1 січня (хай і за юліанським календарем), час зробити логічний наступний крок – і, нарешті, почати на рівні православних та греко-католицької Церков відзначати Різдво Христове не 7 січня, а 25 грудня?