Якщо з воїном воюють навіть по його смерті, тоді він стає безсмертним

Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Спроба реквієму постфактум

Вони були молоді. Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять і двадцять кілька літ… «…Ішли безвусі хлопці – партизани…» Не тільки хлопці – дівчата. Ішли «до лісу»...

Вони були молоді. Сімнадцять, вісімнадцять, двадцять і двадцять кілька літ… «…Ішли безвусі хлопці – партизани…» Не тільки хлопці – дівчата. Ішли «до лісу». Там жили «не знаючи ні дня, ні години…». Переходи лісами, ночівлі, раптові бої, засідки, напади і оборони. Кожен день. Ніхто з них не знав, чий день буде останнім.


Вони не мали права прийти додому. «Приснив ми ся сон дивненький, що я вдома ночував…» Ночували вони в лісі, на голій землі, під відкритим небом. Далеко не кожну ніч щастило провести під дахом – а навіть, якщо траплялося заночувати десь у гостинній хаті, то на стрісі або ще десь, щоб не знайшли…
Вони не мали права провідати рідних чи коханих. Бо за ними або по їхніх слідах могли прийти вороги. Багато хто і не мав кого провідувати – бо ж «гуркотять снігами ешелони батьків, дружин і навіть діточок…».
Їхнім домом став ліс. І «криївки», викопані в землі схованки, старанно замасковані від ворожого і просто випадкового ока, вузькі, спартанські житла, де проходили зими. І звідки багатьох витягали вже мертвими або напівзадушеними газом.

Для них не існувало свят. Святу вечерю або Великодній сніданок вони споживали у криївках чи лісах з чого Бог послав. Вони не могли прийти до рідної хати з'їсти з близькими куті чи паски.
Якщо комусь із них траплялося покохати, вони і не мріяли, що колись житимуть спокійно. Вінчалися в лісі, потайки, дітей приміщували в родичів або і взагалі чужих людей. А деякі потрапляли в дитбудинки. І росли, не знаючи, хто їхні батьки – бо і вихователі боялися сказати дітям, як, коли і звідки вони потрапили в їхній дім.

А батьки… «Хлопці бредуть лісами – хто не помер від ран». Кого не вбили, не дострелився з останнього набою, не схопили з засідки, ті проходили всі кола пекла на слідстві. Ті, хто проходив катування, безсонні ночі, знущання моральні і фізичні, потрапляли в табори ГУЛАГу, звідки повернулися не всі, а хто повернувся – залишив там навіки свої молоді літа і здоров'я. «Ой ви, кляті воріженьки, я вам буду пам’ятав, що найкращі свої літа я в кайданах змарнував…».

Ці люди ішли на небезпеки, голод, холод, поневіряння, втрату близьких і рідних, довгі роки ув’язнення – і це на початку життя. Багато хто не дожив і до двадцяти п’яти… А могили загиблих, кого поховали товариші у незнаних лісових зворах, а кого й вороги, перш ніж зарити будь-де, виставили привселюдно «на опознание». «Назвуть вас зрадниками, страдники, імення ваше осквернять…»
Зараз часом звучать питання – заради чого? Не могли ж вони, справді, перемогти у бою стократ міцнішу імперію. І вони це чудово знали. Вони знали, що йдуть на смерть.
І вони знали, за що. Не варто зразу казати – за Україну, за ідею. Не тому, що це буде помилкою. А тому, що йшли в бій вони передусім за власну гідність. За те, щоб самим вирішувати, де жити, куди їхати, у що вірити і якою мовою розмовляти. Щоб жити достойно, але не під командою окупантів. Щоб відкрито молитися Богові. Щоб вільно вибирати з-поміж кількох можливостей, а не «блок комуністів і безпартійних». Щоб читати і слухати те, до чого лежить душа, а не «брехунця» на стіні.

«Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах». Вони вмирали стоячи. Навіть не здавалися в полон. І тому з ними воювали навіть після того, як загинув останній повстанець зі зброєю в руках і продовжують воювати, коли з схрону 1991 року вийшли «останні нескорені». І воювали безжально та безпринципно.
Якщо з воїном воюють навіть по його смерті, тоді він стає безсмертним.