Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Поиск

середа, 2 листопада 2011 р.

Книга. Село Немовичі і його люди/ розділ 8 - газетні статті/


СН Коли молоді люди отримали атестат зрілості 21 червня 1941 року, і щасливі гуляли до ранку, ніхто не думав, що завтра буде війна. Її ніхто не чекав і не хотів. Вона прийшла без попередження і забрала мільйони життів за чотири виснажливі роки. Не обминула Велика Вітчизняна і село, де я народилась і живу. Мої посивілі земляки пам’ятають, як це було.
Храмове свято 1944-го… Немовичани завжди шанували церкву, Бога і храмове свято св. Параскеви. 28 жовтня 1944-го (другий день престольного празнику) стало останнім для двох хлопчаків – Романа Кишенка та Івана Баранова. Вони знайшли у копиці сіна сплячого німця і хотіли забрати у нього зброю. Останній виявився спритнішим і одним пострілом убив Івана, а Романа відбив на руці палець. Після цього радянські солдати, які були в селі, наздогнали фашиста аж під Сарнами, де застрелили.
І солдат, і коваль Вони живуть поруч. І щороку їх стає все менше. Та й задуємо про них тоді, коли фронтовики одягають святкові піджаки з окропленими кров’ю бойовими нагородами. Вони самі занадто скромні, щоб розповісти про свої подвиги, та й кому хочеться пам’ятати жахливу війну, душевні та фізичні рани якої не заживають уже 66 років. За Андрієм Баєчком смерть ходила слідом. Спочатку забрала в нього матір Теодору Петрівну і 17-літнього брата Івана, чиї порубані тіла знайшли сусіди. Не зміг залишатись жити дома, перейшов до тітки. Працював на залізниці, на перегоні Ковель-Остошрик. У жовтні 1944 мобілізували та повезли на навчання до Чкалова. Весною, коли мали їхати на фронт, дізнались про жадану Перемогу. Але війна для 23-річного Андрія і його товаришів ще не закінчилась. Вони чекали відправлення на Захід, та ешелон поїхав на далекий Схід. Так опинились у Монголії. Маленькі китайські хатки, тепла вода у флягах, якою не можна було втамувати спрагу, неймовірна спека і американська тушонка в жерстяних банках. А ще – 70-80 кілометрів у день під супроводом нещадної спеки. Це була війна з Японією. У Китаї пробули до 1947, звідки через Владивосток, Читу, Київ поїхали додому. Головне, живі-здорові – це було найбільшим щастям. У Сарнах Андрій Баєчко став на облік, і з цього моменту війна для нього закінчилась. А потім – 25 років тяжкої ковальської праці, такої необхідної в зруйнованому після війни рідному селі Немовичі. Недаремно в 70-х роках вона була оцінена медаллю «За доблесну працю». Про інші нагороди учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни небагатослівний. Серед них – медаль «За перемогу над Японією», 1945 року, орден Вітчизняної війни 2 ступеня, медаль Г. Жукова. А ще особиста подяка за виявлену мужність від Верховного Головнокомандуючого Генералісимуса тов. Сталіна. Молодь у мирний час самостверджується по-різному. Хтось носить сережку у вусі, інший приєднується до демо чи готів, ще хтось грається у неонацистські ігри. Це особиста справа кожного. Але ніхто не має жодного права забути чи зневажати здобуте потом і кров’ю і ціною власного життя все те, що маємо. Низький уклін вам за все, дорогі ветерани. Здоров’я вам на многії літа.
Захистив доньку Німці заїжджали в села, щоб забрати людей на примусові роботи – на аеродром, копати окопи, збирати врожай. Як згадує Парасковія Панчук, жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. Але в лісі на загарбників чекала засада. Люди кинулись втікати, однак деякі з них до села так і не добігли. Молодь вивозили в Німеччину, як дешеву робочу силу. За даними довідки сільської ради (1963 року), із села забрали 35 чоловік. Пам’ятають випадок, коли, щоб захистити доньку, у чужу країну замість неї поїхав батько - Василь Кірков (по вуличному Цвірко). На щастя, був звільнений радянськими військами. Василь Васильович залишився живим. Віддячила йому доля: за врятоване доньчине життя зберегла батьківське.
Коли прийшли чужинці Війна наближалася до села. Фашисти з’явились в Немовичах на велосипедах і мотоциклах. Перелякані люди, побачивши, як їхнє поселення оточують чужинці, хапаючи дітей та найнеобхідніше, кинулись ховатись на пасіку. Кулеметною чергою тяжко поранили Ольгу Бебіну, яка згодом померла. Але німці в селі не зупинились, - поїхали в Сарни. Щоб не бути захопленими зненацька, люди чергували ночами. Коли виникала щонайменша тривога чи підозра, били в рейку. І селяни ховались у сховах і схронах, які спеціально облаштовували під хатою, у сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яних колодязів, - так стверджують очевидці тих подій, чиї спогади зібрала й продовжує збирати завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Старожили діляться з Любов’ю Сергіївною унікальними історичними фотографіями і документами, які вона використовує для написання історії села.
Підготувала Марія КУЗЬМИЧ.

Мобілізований у 17 років


Усе більше віддаляються в часі події Другої Світової війни, але в памяті й серці тих, хто воював і пережив воєнне лихоліття, вони здаються вчорашнім днем. Таким є і 81-річний ветеран бойових дій Василь Мичка з Немович. У своєму селі він наймолодший учасник Великої Вітчизняної, бо його в далекому 1944-му році мобілізували в Радянську Армію 17-річним.
- Із села нас призвали дванадцятеро хлопців, і всі повернулись з війни живі–здорові, ніхто навіть поранений не був, - з вогником завзяття в очах згадує Василь Андрійович. – Тоді тільки звільнили від німців Україну, йшли тяжкі кровопролитні бої в Польщі й інших європейських країнах. Ну, думаю, відправляють у саме пекло…
Проте новобранців повезли в інший бік, на схід, аж у Марійську АРСР. У 139 запасному полку посилено готували молодих солдатів до боїв на фронті. І умови були наближені до фронтових: мороз до мінус 500С, жили в землянках, обмундирування видали з убитих солдатів, харчувались погано, гірше, ніж на передовій. Тоді вперше пив сік із хвої, аби врятуватись від авітамінозу. Кажучи про цей смак, і нині кривиться: «Як запече – зорі побачиш!»
7 жовтня прийняв присягу, а через місяць повезли далі на Схід, у Хабаровськ. Там в артилерійському полку опанував спеціальністю радиста і вмінням коригувати вогонь далекобійних гармат. З дому писали батьки, що від старшого брата Семена, якого ще взимку мобілізували в армію, довго не було вісточки. І раптом прийшла похоронка. Піхотинець Семен Мичка загинув під час атаки, штурмуючи місто-фортецю Кенінсберг.
А в полку, де служив Василь, як і по всій лінії кордону з Маньчжурією відчувалась напружена обстановка підготовки до війни. Відгриміли салюти перемоги над фашистською Німеччиною, і все нові військові з’єднання таємно прибували на Далекий Схід, зосереджувались уздовж кордону, їх поповнювали боєприпасами, технікою, особливо танками й гарматами. Василя Мичку з товаришами щодня залучали до завантаження вагонів снарядами, патронами, інших заходів з підготовки бойових дій.
- Важко нам було напівголодним, схудлим й вантажити 80-кілограмові снаряди, - згадує ветеран. – Якось з товаришем не втримали небезпечну ношу, впала на землю, добре, що не вибухнула. Навколо війська, тисячі солдатів, десятки ешелонів прибувають і прибувають. Зрештою і наш полк вивели на прикордонну смугу, вночі наказали окопуватись. А грунт кам’янистий, копаючи збивали руки до кривавих мозолів. 9 серпня надійшла команда почати бойові дії проти мільйонної Квантунської армії Японії.
Василь Мичка рацією коригував стрільбу 152-их гаубиць свого полку. Війна проти імперіалістичної Японії почалаось великомасштабною артилерійською підготовкою. Кілька годин по всій довжині фронту в бік противника безперервно били гармати та реактивні міномети «Катюші». Після того радянські дивізії перейшли кордон і швидко просувались углиб Монголії та Південного Китаю.
47 артполк, в якому служив Василь Мичка, за перший тиждень заглибився на 300 кілометрів у Маньчжурію, без особових зусиль знешкоджуючи дорогою вогневі точки японців могутнім вогнем своїх гаубиць.
Відтак дійшли до китайського міста Харбін, через деякий час передислокувались у Порт-Артур, де згодом і закінчив свою 6-річну військову службу Василь Мичка у званні сержанта. Хотіли з ровесниками дізнатись, чи не скоротять їм строк служби в армії як призовникам-малоліткам, писали колективний запит в Москву, в Міністерство оборони СРСР. Звідти надійшла відповідь, що оточений капіталістичними країнами Радянський Союз потребує міцного захисту. «Служіть, і Батьківщина вас не забуде!» - закінчувався лист зі столиці.
Утім, не забували в полку, хто звідки є родом, а надто наших земляків – західноукраїнців. Василя багато разів викликав «на бесіду» офіцер одного із відділів, допитуючись про зв’язки рідних чи знайомих з формуваннями ОУН-УПА, в Немовичах. І в школу молодших командирів його відправили аж на шостому році служби саме через підозри в симпатіях націоналістам. У рідному селі тоді набули розмаху репресії проти учасників руху Опору та членів їх сімей. Так за вітчима – бійця УПА безневинно вислали в Сибір двоюрідну сестру Василя, ще зовсім молоду Марію Мичку. Коли демобілізувався і їхав додому, то на добу зупинився в сестри в шахтарському селищі Черемхово Іркутської області. Побачив поліщук, як тяжко працюють вона й інші земляки-українці на чужій сибірській землі. Плакала Марія, як прощались, бо думала, що більше ніколи не побачить рідних з Немович. Так воно і вийшло…
На батьківщині Василь Мичка влаштувався працювати кондуктором поїзда на залізниці. Невдовзі за доносом про його зв’язок з ОУН-УПА звільнили з роботи. Працював у майстерні з ремонту вагонів на станції Сарни, а потім – у колгоспі «Радянська Україна» в рідному селі майже три десятиліття. Не хотіли відпускати на пенсію відповідального та досвідченого працівника-фронтовика, але підготував собі молоду зміну й пішов на заслужений відпочинок.
На свято Перемоги Василь Андрійович одягає новий піджак з державними нагородами. Їх золотий відблиск нагадує ветерану про бойову юність, побратимів. Із тих 12 односельців, які пішли разом з ним служити й воювати на Далекому Сході, живе в Немовичах тільки один - Пилип Мелещук, який уже майже нічого не бачить. І його першого привітає Василь Мичка зі святом, радісним і щемливим, бо обидва фронтовики зі зброєю в руках наближали цей день, не шкодуючи сил, крові й самого життя.

Коли молоді люди отримали атестат зрілості 21 червня 1941 року, і щасливі гуляли до ранку, ніхто не думав, що завтра буде війна. Її ніхто не чекав і не хотів. Вона прийшла без попередження і забрала мільйони життів за чотири виснажливі роки. Не обминула Велика Вітчизняна і село, де я народилась і живу. Мої посивілі земляки пам’ятають, як це було...
Храмове свято 1944-го… Немовичани завжди шанували церкву, Бога і храмове свято св. Параскеви. 28 жовтня 1944-го (другий день престольного празнику) стало останнім для двох хлопчаків – Романа Кишенка та Івана Баранова. Вони знайшли у копиці сіна сплячого німця і хотіли забрати у нього зброю. Останній виявився спритнішим і одним пострілом убив Івана, а Романа відбив на руці палець. Після цього радянські солдати, які були в селі, наздогнали фашиста аж під Сарнами, де застрелили.
І солдат, і коваль Вони живуть поруч. І щороку їх стає все менше. Та й згадуємо про них тоді, коли фронтовики одягають святкові піджаки з окропленими кров’ю бойовими нагородами. Вони самі занадто скромні, щоб розповісти про свої подвиги, та й кому хочеться пам’ятати жахливу війну, душевні та фізичні рани якої не заживають уже 66 років. За Андрієм Баєчком смерть ходила слідом. Спочатку забрала в нього матір Теодору Петрівну і 17-літнього брата Івана, чиї порубані тіла знайшли сусіди. Не зміг залишатись жити дома, перейшов до тітки. Працював на залізниці, на перегоні Ковель-Остошрик. У жовтні 1944 мобілізували та повезли на навчання до Чкалова. Весною, коли мали їхати на фронт, дізнались про жадану Перемогу. Але війна для 23-річного Андрія і його товаришів ще не закінчилась. Вони чекали відправлення на Захід, та ешелон поїхав на далекий Схід. Так опинились у Монголії. Маленькі китайські хатки, тепла вода у флягах, якою не можна було втамувати спрагу, неймовірна спека і американська тушонка в жерстяних банках. А ще – 70-80 кілометрів у день під супроводом нещадної спеки. Це була війна з Японією. У Китаї пробули до 1947, звідки через Владивосток, Читу, Київ поїхали додому. Головне, живі-здорові – це було найбільшим щастям. У Сарнах Андрій Баєчко став на облік, і з цього моменту війна для нього закінчилась. А потім – 25 років тяжкої ковальської праці, такої необхідної в зруйнованому після війни рідному селі Немовичі. Недаремно в 70-х роках вона була оцінена медаллю «За доблесну працю». Про інші нагороди учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни небагатослівний. Серед них – медаль «За перемогу над Японією», 1945 року, орден Вітчизняної війни 2 ступеня, медаль Г. Жукова. А ще особиста подяка за виявлену мужність від Верховного Головнокомандуючого Генералісимуса тов. Сталіна. Молодь у мирний час самостверджується по-різному. Хтось носить сережку у вусі, інший приєднується до демо чи готів, ще хтось грається у неонацистські ігри. Це особиста справа кожного. Але ніхто не має жодного права забути чи зневажати здобуте потом і кров’ю і ціною власного життя все те, що маємо. Низький уклін вам за все, дорогі ветерани. Здоров’я вам на многії літа.
 Німці заїжджали в села, щоб забрати людей на примусові роботи – на аеродром, копати окопи, збирати врожай. Як згадує Парасковія Панчук, жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. Але в лісі на загарбників чекала засада. Люди кинулись втікати, однак деякі з них до села так і не добігли. Молодь вивозили в Німеччину, як дешеву робочу силу. За даними довідки сільської ради (1963 року), із села забрали 35 чоловік. Пам’ятають випадок, коли, щоб захистити доньку, у чужу країну замість неї поїхав батько - Василь Кірков (по вуличному Цвірко). На щастя, був звільнений радянськими військами. Василь Васильович залишився живим. Віддячила йому доля: за врятоване доньчине життя зберегла батьківське.
 Війна наближалася до села. Фашисти з’явились в Немовичах на велосипедах і мотоциклах. Перелякані люди, побачивши, як їхнє поселення оточують чужинці, хапаючи дітей та найнеобхідніше, кинулись ховатись на пасіку. Кулеметною чергою тяжко поранили Ольгу Бебіну, яка згодом померла. Але німці в селі не зупинились, - поїхали в Сарни. Щоб не бути захопленими зненацька, люди чергували ночами. Коли виникала щонайменша тривога чи підозра, били в рейку. І селяни ховались у сховах і схронах, які спеціально облаштовували під хатою, у сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яних колодязів, - так стверджують очевидці тих подій, чиї спогади зібрала й продовжує збирати завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Старожили діляться з Любов’ю Сергіївною унікальними історичними фотографіями і документами, які вона використовує для написання історії села. 
Марія КУЗЬМИЧ.





Коли почалися канікули, а в лісі з’явились чорниці, Василько, який жив у бабусі, вирішив їй допомогти та й собі якусь копійчину заробити.
     Хто в літній період проїжджає трасою Сарни-Рівне, має можливість спостерігати за дорослими й малими, які, розмістившись у холодку уздовж дороги, з надією дивляться на проїжджі машини. Коли вже яка зупиняється, біжать до неї, пропонуючи ягоди.
   Красивий «Ланос» не просто зупинився, а підім’яв під колеса одну з двох, зібраних Васильком, літрових банок дарів з лісу.
 - Що ж ви зробили? – підняв на водія очі, які наповнились слізьми.
 - На, і забудь, - протягнув той, вийнявши з кишені дві гривні.
  - Так я за ці гроші навіть порожню баночку не зможу купити, а в мене ж ягоди були.
    Не довго думаючи, молодик з усієї сили вдарив ногою по другій посудині Василька, сів у машину і, незважаючи на обмеження швидкості в населеному пункті, помчав на Рівне.
    Діти, які були поряд, як могли, заспокоювали хлопця. Найкмітливіші записали номерний знак машини. А ввечері пішли з проханням провчити кривдника до місцевого депутата районної ради Віктора Савчина. Вияснивши всі деталі, Віктор Макарович разом з Олегом Жошком звернулись особисто до начальника райвідділу міліції Василя Бурика. Треба віддати належне Василю Івановичу, за декілька днів зловмисник уже стояв біля Немовицької сільської ради, чекаючи на хлопченя, якою він образив, і його бабусю. Заплативши сто гривень за завдані збитки (сільська жінка, працьовита і доброзичлива, не вимагала компенсації моральної шкоди онуку, яким разом з його сестрами, опікується замість батьків), поїхав геть. А бабуся Надія з Васильком щиро дякували і депутатам, і особливо, полковнику Василю Бурику.
Марія КУЗЬМИЧ.

Мільйони яєць від «Журавушки»


Пташниця Надія МАЛАШ.Фото Василя СОСЮКА.
Майже три роки тому в Немовичах заснували птахопідприємство «Журавушка», яке нині є найбільшим на Поліссі виробником курячих яєць: тільки в нинішньому році поставило споживачам 15 мільйонів 400 тисяч штук. Починали потрібну справу зі спорудження першого пташника. Згодом збудували приміщення для вирощування молодняка, зерносховище. Кожна з його восьми металевих башт вміщує півтори сотні тонн зерна. У планах – розширення виробничих площ, зокрема встановлення двох башт ємністю тисяча тонн зерна кожна, спорудження ще одного пташника. Відповідно збільшиться й кількість робочих місць. Нині на підприємстві утримують 90 тисяч голів дорослих курей і 54 тисячі молодняка. За минулі 10 місяців від кожної несучки отримали 268 яєць. Для порівняння – за весь 2008 рік цей показник становив 318 штук. Тутешні фахівці вважають, що є реальні можливості довести середньорічну несучість курки до 325 яєць, а щодоби отримувати їх до ста тисяч. Уже нині підприємство досягло виробничого рубежу в 70 тис. штук за добу. Процес зростання обсягів випуску продукції, її якісні показники ґрунтуються на високих технологіях європейського рівня. Для вирощування молодняка беруть червону птицю з Угорщини, про що є відповідна домовленість. Частину молодих курей планують продавати на вітчизняному ринку, зокрема в районі. Попит на таку продукцію чималий. Та і яйця від «Журавушки» йдуть нарозхват, їх розбирають споживачі за лічені дні. На підприємстві використовують для годівлі курей тільки високоякісні корми без гормонів і стимуляторів росту, а якість продукції постійно контролює обласна державна лабораторія. Жодного разу вмісту шкідливих добавок в яйцях не виявили. Керівництво «Журавушки» сподівається також на сприяння держави, її підтримку в кредитуванні будівельних робіт. Адже на черзі - спорудження забійного цеху, за ним - переробних потужностей, щоб випускати ковбаси, консерви тощо. А забезпечують тут роботою в першу чергу інвалідів і пересічних громадян, які можуть справлятись з доведеними завданнями. Працівників з обмеженими фізичними можливостями нині на підприємстві більше половини всієї кількості. Однак кожен з колективу має право на безкоштовне отримання певної кількості продукції. А головне, вона стабільно користується високим попитом у районі та за його межами.
 Анатолій Петрук.
 СН
P2132895.jpg
Фото Василя СОСЮКА.
Заклопотані повсякденністю, рідко замислюємось над справжньою сутністю буття, не знаходимо часу, щоб подумати про душу. Але ж справжній підмурівок життя - це і є духовність.
Напередодні світлого Христового Воскресіння зустрівся з настоятелем храму святої Параскеви, що в с. Немовичі, отцем Володимиром, життя якого сповнене благородного прагнення служити Богові та людям, прищеплювати парафіянам віру у вчення Господа.
Діяльність священнослужителя, підкреслив отець Володимир, - це служба й обов'язок, веління душі, а не робота. Приходить час - і людина сама розуміє, що Господь обрав її для цієї благородної місії.
У 1993 році отця Володимира направив владика для служіння людям і Богові в місцеву церкву, яка, належить до архітектурних цінностей місцевого значення. Освячена вона в 1881 році, на празник святої Параскеви. А збудована на тому ж місці, де колись у прадавні часи був храм Божий.
Про себе настоятель говорить неохоче, коротко повідомив, що народився в простій сім'ї в селі Котів Рівненського району. За покликанням пішов учитися в Одеську семінарію. І це в неспокійні часи перебудови! Було нелегко, проте віра додавала сил. По закінченні отримав парафію в Костополі, в Олександро-Невському храмі. Відтак опинився на Сарненщині. Молодший брат отця Володимира теж служить Господу в скиті Липенського монастиря…
Відомо, що людину оцінюють не за її словами, а за діяннями. Багато чув від односельців про добрі справи отця Володимира. За його ініціативи та сприяння в храмі облаштували газове опалення, поставили, огорожу, облагородили навколишню територію, викопали у дворі колодязь для забезпечення водою культового закладу.
У 2003 році за участю та допомогою отця Володимира збудували й освятили храм у с. Малушка Березнівського району, який відвідують місцеві жителі для задоволення духовних потреб. З благословення владики, архієпископа Анатолія нині будується каплиця в у виравній колонії с. Катеринівка, де раніше була кімната для богослужіння. Люди є люди, переконує пастир, і навіть якщо вони порушили закони держави й Божі заповіді, у них виникає бажання помолитися, отож і тут потрібен храм Божий.
Беручи участь у будівництві нових церков, отець Володимир помітив, що старше покоління поступово відходить у кращий світ, а відроджувати духовні традиції поліського краю повинна молодь. У важкі часи руйнували храми Господні, тож час їх відбудовувати. У заповідях сказано: "Є час розкидати каміння, і є час будувати з нього". У своїх проповідях отець Володимир закликає паству звернутися до духовності. Ще триває Великий піст, люди ремонтують свої домівки, займаються благоустроєм дворів, вулиць. Але обов'язок кожного християнина - не тільки наведення ладу в оселі, але й у своїй безсмертній душі. Потрібно підготуватися до таїнства покаяння та прийняти причастя тіла й крові Христової. І сорок днів святого посту - це і є підготовка до входу Господнього в Єрусалим. Люди радіючи зустрічали Христа, але не радів спаситель тому, бо знав: ті, які співали похвальні пісні, невдовзі кричатимуть: "Розіпни, розіпни його!". У середу церква згадує зраду Іуди, у четвер - тайну вечерю, п'ятницю - страсті Христові, у суботу - захоронення тіла Христа. Цього дня в Єрусалимі сходить благодатний вогонь, який засвідчує правду православної віри. Його очікують багато паломників, які розвозять цю правду по всій вселенській. Спаситель воскресив наші душі, повчає священнослужитель, змінив спосіб життя, щоб ми йшли правильною дорогою для спасіння наших безсмертних душ.
Господь, звертаючись до своїх апостолів, сказав: "Не ви мене вибираєте, а я вас вибрав". Отець Володимир - з обраних, адже все його життя, за присудом Господа, є служінням Богові та пастві. Священнослужитель має надію, що духовність відродиться: нині більше людей, зокрема молодих, відвідують храм Божий. Користуючись нагодою, отець Володимир закликає людей відмовитись від згубного вживання алкоголю й наркотиків і подумати про спасіння та чистоту своїх душ, про нові покоління, які мають бути здоровими духовно й тілесно. А здоровлячи з величним святом Воскресіння Христового, запрошує відвідувати храми Господні, виконувати Божі заповіді.
Михайло КАБАНЕЦЬ,
с. Немовичі.

 СН

27 жовтня, коли трава покривається листом, земля – снігом, вода – льодом, а дівчата одягають на голову шлюбний вінець, у немовичан престольний празник –свято Преподобної Параскеви. І в цьому році воно особливе. Церкві виповнюється 130 років. Якщо поринути в історію її створення, то, як повідомляє під час занять юним краєзнавцям Немовицької ЗОШ І-ІІІ ступенів їх керівник і учасниця церковного хору Людмила Мороз, перший храм у селі збудували аж понад 3 тисячі років тому - у 1721-ому. Проте до наших днів він не зберігся. Нову церкву звели у 1881-ому, яка діє донині. У селі ще був римо–католицький костел (каплиця), поряд з якою розташовувалось католицьке кладовище. Що ж до православного, то воно за церквою, внизу. У 1886-ому для священика збудували дім і господарчі будівлі, псаломнику передбачили лише частину господарських, а будинок – власний. Церковний причт, як записано у «Ведомости о церкви Параскеевской Ровенского уезъда села Немовичъ 1896 года», нараховував одного священика, псаломника, пономаря та просфорника. Новий храм звели на пожертвування селян і священика Василя Божовського. Перша відправа відбулась на свято преподобної Параскеви, тому й престольний празник відзначається цього дня. З 1877-го при церкві діяло однокласне народне училище міністерства народної освіти, і у 1884-ому у ньому навчалось 50 учнів: 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Після Василя Божовського служив тут Василь Дучинський, а церковним хором, який співав слов’янською мовою, а на Великдень - українською, керував Шостацький. Чимало матеріалів з історії села і церкви, розповіді старожилів та фото тих часів зібрала завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Але повернемось до наших днів. Хто потрапляє в Немовичі вперше, обов’язково зверне увагу на храмову споруду із двома стрімкими банями. Їх кількість на святинях може бути різною – від 1 до 13 і має відповідну символіку. Дві символізують гармонійне поєднання Божого й людського єства в особі Сина Божого Ісуса Христа. З-поміж благочестивих і ревних Його прихильників – преподобна Параскева. Не можу не розповісти, бо не всім відомо, про преподобну Параскеву Сербську, уродженку сербського поселення Єпіват, що між Селімарією та Царградом у Болгарії. Вона виховувалась у благочестивій родині. Після смерті батьків залишилась вірною Божим заповідям, дотримувала посту. Мирське життя її не приваблювало. Тож після постригу відправилась у монастир в Йорданській долині, де прожила до старості. За два роки до смерті повернулась на батьківщину й поселилась у храмі апостолів, там і померла. Цар Асан розпорядився перенести мощі преподобної Параскеви в Тернов – колишню столицю Болгарії. Коли місто захопили воїни султана Баязета, останки перевезли в столицю Валахії – Ясси. А коли і це місто підкорили турки, благочестива сербська княгиня Миліша випросила мощі преподобної Параскеви й перевезла в Бєлград. У 1521-ому їх розмістили у Константинополі, а згодом - у Яссах, де вони перебувають і понині. Храм святої Параскеви Сербської в Немовичах зачаровує всіх не схожим на жодну іншу церкву силуетом. Стіни з не багатьма прикрасами, але дуже високі, а його бані велично здіймаються над селом. Вибір місця під будову також не був випадковим. Християни чинили подібно, як наші предки праслов’яни, які не знали відокремленої сакральної будівлі, де б могли зустрічатись зі своїм Богом і молитись. Для такої зустрічі їм вистачало «святого місця» - гора, гай, джерело, берег річки, печера. Улюбленим місцем Ісуса Христа також були гори, особливо Оливна. Тому Свято-Параскевська церква розташована на найвищому пагорбі села, в його центрі. На церковному подвір’ї ростуть старі буки та кущі бузку, які лише своїм виглядом створюють атмосферу затишку та спокою. Впродовж кількох століть у церкві горять свічки, сяють у вишиваних рушниках ікони під час тисячоліттями незмінної Святої Літургії, а Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця, спільність Святого Духа, заступництво Пресвятої Богородиці і Всіх Святих освячують і очищують від гріхів чергові покоління місцевих жителів: від найменшого до найстаршого. Відрадно, що в селі традиційними стали хрестини, вінчання. Щорічно учні–краєзнавці радують односельців Різдвяним вертепом. Переважна більшість учасників церковного хору – вчителі місцевого навчального закладу, що свідчить про його професійність. Але це не єдина гордість немовичан. Не знаю населеного пункту в районі, де б стільки молоді навчалось у духовних училищах. Скажімо, Олег Гаврильчик закінчив Почаївську духовну семінарію і Київську духовну академію. Сьогодні він править у Стрільському храмі, викладає уроки етики та християнської етики у Стрільській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Кременецьке регентське духовне училище закінчила Оксана Горова. Вийшла заміж за священика, і нині вони мають парафію на Закарпатті. У цьому ж навчальному закладі здобувала освіту регента й диплом викладача основ християнської етики Наталія Мельник (Мороз). Працює методистом КНМУ «Сарненський районний методичний кабінет» районної ради. Людмила Мичка після закінчення Городецького регентського училища була дяком і керувала церковним хором. На час відпустки по догляду за дитиною її деякий час заміняла зносичанка Марія Ющик, а тепер Людмила повернулась до своєї справи. Не можу не згадати родини Олексія й Галини Гаюнів, про яких уже писала на сторінках «Сарненських новин». Олексій Лук’янович майже 30 років був справжнім помічником пастора й незмінним старостою. Старший син Олексій, колишній настоятель Почаївської лаври, нині – владика Кам’янець–Подільської єпархії, середній Василь – настоятель однієї з церков Донецька, а донька Тетяна вийшла заміж за батюшку і служить у Підмосков’ї. Добре пам’ятають односельці й тих, хто залишив після себе хороший слід. Серед них священики Федір Шилан, Петро Кукурудза, Петро Бичковський, Григорій Крупенко. Божою милістю слова духівників залишались у серцях мирян, укріплювали їх у вірі, даючи наснагу звершити духовний подвиг заради спасіння. А надійними помічниками настоятелів були диякони Кіндрат Кірков, Андрій Мичка. Чимало для своєї пастви зробив і нинішній настоятель храму святої Параскеви, протоієрей Володимир Зущенко. За його ініціативи та сприяння тут тепер є газове опалення, на місці старезного ясена, за благословенням владики Анатолія, викопали колодязь. Поставили огорожу та благоустроїли територію. У минулому році відкрили Свято–Катеринівський храм у селі Катеринівка. Добре пам’ятаю 1993-ий, коли отця Володимира, якому не так давно виповнилось 20, владика направив у Немовичі служити Богові і людям. З того часу вік його майже подвоївся, і для немовичан отець Володимир, батюшка, як вони його називають, уже давно став своїм. Обранець Бога глибоко переконаний і переконує у цьому парафіян, що дорога, яка приводить до Спасителя, пролягає через храм Божий. У церкві людина має можливість Його пізнати, почути про Нього, поєднатися з Ним, особливо в таїнстві Святого Причастя - до такої повноти, як нерозривно з’єднані в нашому житті душа і тіло. Давня мудрість стверджує: легко створювати майбутнє, але важко змінити минуле. Кожному з нас накреслено випробування на землі. У момент народження – перше, смерті - останнє. У проміжку між ними те, що називається життям. У теперішньому нашому бутті багато потворного: пиятика і насилля, навіть підлітки і молодь потрапляють під згубний вплив алкоголю й наркотиків, без смаку одягаються, говорять брутальні слова, не звертаючи увагу на оточуючих. Неприродно, коли хлопці й чоловіки показують свою явну перевагу над жінкою, люди завдають один одному болю, коли кожен думає лише про себе, не помічаючи інших, зраджують один одного, розпускають плітки і багато іншого. «Що ж робити, якщо навкруги так багато зла?» – запитаєте ви. Багато хто скаже: «Оскільки не можна добитися моральної досконалості, то чому б не визнати, що люди справді припускають помилок, і тут уже нічого не вдієш. Тож годі переживати з цього приводу». І що означає насправді вираз «правильно жити»? Виявляється, все дуже просто. Жити за трьома правилами: по совісті, по любові і по розуму. Та цьому треба вчитися все життя. І хороших людей набагато більше, ніж поганих. Просто останні помітніші, тому й здається, що їх більше. Духовне життя – це творіння добра, коли людина, взаємодіючи з іншими, стає досконалішою, здатність розуміти, терпимість, вміння пробачати іншому навіть тоді, коли той винен, - у цьому найвища мудрість. Саме тому духовність і мудрість схожі. «Господи! Скільки разів прощати братові моєму, що погрішив проти мене?»… «До семижди семидесяти разів». Такою має бути людська мораль. Тоді багато що у світі налагодиться. У стосунках між рідними, друзями, приятелями, знайомими, випадковими супутниками. І настане мир і злагода і в сім’ї, і в країні, і у світі. Таким постулатам навчає парафіян храму святої Параскеви Сербської його настоятель протоієрей Володимир Зущенко. Напередодні 130–літнього ювілею церкви хочу привітати з цим святом односельців, парафіян і їх духовного наставника отця Володимира, побажати здоров’я й Божої благодаті. Марія КУЗЬМИЧ.
СН
000148.jpg
Фото з сімейного архіву.
Торік урожай яблук видався на славу. Раділо подружжя Гаюнів - буде собі чим поласувати й сусідам вистачить. Зараз Олексій Лук’янович і Галина Василівна живуть у гарному чепурному будиночку в с. Немовичі, який колись важкою працею будували. Є в ньому і газове опалення, і вода. Ходять Гаюни до місцевого храму святої Параскеви Сербської, дякують Богу за дітей і не нарікають на долю.
Та якщо подивитесь на натруджені руки господаря, то зрозумієте, що вона, доля, в нього нелегка. У багатодітній родині був найменшим. Мати народила семеро дітей, двоє померло. Коли Олексію виповнився рік, пішов з життя 40-літній батько, тож довелося бідувати. Пам’ятає, як з братом узимку їздив у ліс по дрова. Личаки (одна назва!) так витерлися, що по снігу ступав майже босоніж. Поки діставалися хлопці додому, нижніх кінцівок не відчували.А скільки разів на ковзанку босоніж вибігав, бо навіть шматянки на родину не вистачало.
У школі провчився декілька років, а згодом у Сарнах здобув професію тракториста. У негоду, мороз не один кілометр довелося долати пішки в місто й назад. Потім - три з половиною роки служби в армії в далекому Владивостоці. Після демобілізації працював механізатором у колгоспі. І на комбайні не один рік збирав хліб. Коли ж здоров’я послабшало, перейшов на тваринницьку ферму. На пенсію вийшов у 63 роки.
А з вірною дружиною в парі вже понад півстоліття. Галина Василівна після закінчення семирічки й до пенсії працювала в школі техпрацівницею. Відпустку мала всього 18 днів, та й то не завжди. Могли ви-кликати на роботу і в перший день великодніх свят, і на другий день Різдва…
Радістю в родині стали діти. Один за одним народилися два сини - Олексій і Василь, а з часом і донечку Тетяну дочекались. Подружжя почало ходити до храму, обоє співали в церковному хорі. Олексія Лук’яновича, як глибоко віруючу й авторитетну людину, громада обрала старостою храму. І впродовж 27 років чоловік не тільки щонеділі й у свята, а за будь-якої потреби поспішає до святині, аби відчинити двері парафіянам, допомогти здійснити священику службу…
Діти підростали. Старший став студентом Українського інституту інженерів водного господарства. Добре навчався Олексій, але через небажання вступити до комсомолу його з вузу відрахували. Нинішнім студентам, які мають право вибору не лише навчального закладу, а й віросповідання, важко, мабуть, повірити в те, що відбувалося з юнаком, який зібрався в духовну семінарію. Його чекали на залізничному вокзалі, щоб перешкодити виїзду. Але не так сталося, як гадалося. Олексій поїхав автобусом у Рівне, а далі - поїздом до Москви. І став невдовзі семінаристом у підмосковному Загорську. Після закінчення семінарії відслужив у війську в Азербайджані. За два роки неодноразово отримував подяки за добросовісне виконання військового обов’язку. Опісля продовжив навчання в духовній академії і через чотири роки почав служити Богу звичайним монахом - послушником у Почаївській лаврі. Згодом поступово піднявся сходинками до диякона, архімандрита, єпископа… Зараз владика Федір - архієпископ у Кам’янець-Подільську.
Другий син Гаюнів – Василь - після закінчення школи, технікуму та служби в армії теж вирішив присвятити своє життя пастирській діяльності. Закінчив духовну семінарію, одружився й отримав парафію в Новотроїцьку Донецької області (за 30 кілометрів від шахтарського центру). Служить у храмі й досі.
Дочка Тетяна, здобувши середню освіту, працювала в’язальницею. А потім поїхала в Загорськ провідати братів. Там і залишилася. Спочатку працювала швачкою, потім - закрійницею в цеху, де шили одяг священикам. А згодом познайомилась із семінаристом Сергієм. Нині ж Сергій і Тетяна служать у підмосковному храмі, якому вже понад 400 років. У ньому колись вінчався цар Іван Грозний. Чимало зусиль доклало подружжя, щоб відродити колишню його велич. Велику допомогу отримали від держави й російських політиків.
- Таня - завідуюча господарством. Вона опікується і великою кухнею, що діє при храмі. Отримання церковного автобуса теж було її турботою та заслугою. Приймали тут і московського патріарха, - не без гордості за свою дитину розповідає Галина Василівна.
Трьох донечок виховують Тетяна й Сергій. Двоє з них - 18 та 16 років - здобувають музичну освіту. А найменша, п’ятикласниця, крім музичної, відвідує ще й художню школу. Змалку живуть вони за заповідями Господніми, шанують своїх батьків і дідуся з бабусею з Немович, беручи з них приклад. Коли Тетяна з родиною навідується сюди, обов’язково всі разом відвідують церкву в рідному селі. А ще завжди привозять батькам гостинці, продукти, примовляючи: «Поділіться, мамо, ще з кимось».
І Галина Василівна щедро ділиться. Бо ж глибоко поважають людей, служать їм вірою та правдою і в молитвах просять у Господа щастя для України та кожної родини.

Марія КУЗЬМИЧ.
СВІТЛИНИ
На площадці у колгоспі "Радянська Україна"
Післявоєнне весілля.




Поблизу Сарн

Поліська зима.




Сільська футбольна команда
Дорога додому
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ !
Хресна хода
І зимою в селі гарно...
Нова влада стала...
Вихідний день у колгоспі. 60-ті роки...
Сільська агіт-культбригада 
ВІА вісімдесятих популярні і тепер



Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно,що так. Кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який загубився у вирі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї круговерті,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.
Вже тільки в моїй пам"яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив, більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.
Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас... Нове місце проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну сім"ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки...
І от ранесенько 14 липня якось тривожно і надривисто задзвонив телефон-в трубці голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами вже нема,годину назад померла...
 
На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.
Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний... Адже це я!..
Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама... Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє.... Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей...
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обійняв її за шию.
А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму. зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні...Прикро й гірко визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.

Зібрав матеріали і підготовив до публікації – немовичанин Савчин О.М.
Листопад 2011р. Закарпаття.

Використані джерела:

1.     Спогади старійшин села і їх нащадків.
2.     Книга Пам»яті І Слави Волині т.9. –Олександр Денищук.
3.     Телевізійними стежками – Федір Наконечний
4.     Боротьба УПА протии німецьких купантів – Олександр Денищук.
  1. Реестр старшин УПА, членов ОУН и членов УГВР
  2.  Полісся | Історія, культура, традиції та природа Полісся
  3. ПоліссяІсторія, культура, традиції та природа Полісся. Пісні та обряди поліського краю.
  4.  Історична Волинь - Кучинко М., Златогорський О. Поселенський
  5.  ІСТОРІЯ РАЙОНУ
  6.  Історична Волинь - Пархоменко Т.  Історична Волинь - Андрій Жив'юк, Дмитро Сирота.
  7. ЮКрашевский - Рассказы ...Славянский быт, славянская культура, история, религия, традиция, мировоззрение и миропонимание.   1.  Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник -від найдавніших часів до 1914 року в 2-х томах. Т. 1. - Вінніпег, 1984. - 600 с; Т. 2. - Вінніпег, 1986. - 578 с
  8.  2.   Трембіцький В. Позиція Великої Волині в Українській державі 1918 року. -Вінніпег-Нью-Йорк, 1993. - С 60-61
  9. 3.  Літопис Руський. - К.: Дніпро, 1989. - С 6, 82.
  10. 4.  Янко М. Топонімічний словник-довідник Української РСР. - К., 1973. - С 38.
  11. 5.  Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до конца XIV столетия. - К., 1887. - С. 7-14; Аркас М. Історія України-Русі. - К., 1990. - С. 10-17; Батюшков П. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. - СПб, 1888. - С. 1-8; Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1990. - С. 15-22; Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С. 40-42; Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. - Львів, 1988. — С. 8-26; Иванов П. Историчес кие судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV века. -Одесса, 1895. - С. 27-65; Котляр Н. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX - ХШ вв. - К., 1985. - 183 с; Крип'якевич І. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984. - 172 с; Кучинко М. Історично-культурний розвиток західного Побужжя в IX - XIV століттях. - Луцьк, 1993. -С.   101-105; Левкович І. Нарис історії Волинської землі (до  1914 року).  -Вінніпег,  1953 (перевид). - Луцьк,    1992. - С  5-8.; Пашуто В. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. - М., 1950 та інші.
  12. 6.  Котляр  Н.   Формирование  территории  и  возникновение   городов  Галицко-Волынской Руси IX - ХШ вв. - К., 1985. - С. 72-74, карта.
  13. 7.  Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства, ко времени издания первого Литовского Статута: исторические очерки. - М., 1892. - С. 38-43, 209-213.
  14. 8.  Шабулъдо   Ф.   Земли   Юго-Западной   Руси   в   составе   Великого   кнжества Литовского.-К, 1987. - С. 37-103.
  15. 9.  Крикун   Н.   Административно-территориальное   устройство   Правобережной Украины в XV - XVIII вв. - К., 1992. - 157 с, карты.
  16. 10. Державний архів Волинської області: Путівник. - К., 1990. - С 209-217 (Довідка про адміністративно-територіальний поділ Волинської області).
  17. П.Батюшков П. Холмская Русь. - СПБ, 1887. - С. 37; Онуфрійчук М. Давній герб Волині//Волинь. - 1991.-№ 1.-С. 20-24;
  18. 12.Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.-Львів, 1913. - С 126.
  19. 13.Географія Волинської області. - Луцьк, 1991. - 164 с
  20. 14.Атлас Волинської області. - М., 1991. - С 2.
  21. 15.Атлас Ровенської області. - М., 1985. - С 15.
  22. 16.Полесье. Материальная культура. - К.: Наукова думка, 1988. - 447 с.
  23. 17.Полісся: мова, культура, історія. - К.: Б.в., 1996. - 467 с.
  24. 18.Полісся: етнікос, традиції, культура. - Луцьк: Вежа, 1997. - 264 с
  25. І ще багато,багато  матеріалу оброблено із світової павутини інтернету., в тому числі « Пригоди первісного хлопчика» і «Русь первозданна», а також використані матеріали з інтернет видань : «Історична правда», «Український тиждень», «Сарненські Новини»

Зміст

Немає коментарів:

Дописати коментар

ТОП 10

Гороскоп

Loading...

Цікаво про цікаве

Все что считаю интересным и полезным, публикую на этом сайте

Як ми творили фінансову кризу

Як ми творили фінансову кризу

Як же створюється фінансова криза, а дуже просто.
Я вам дуже просто поясню, що нафта, газ
і дорогоцінні метали не відіграють тут ніякої ролі.
У всьому тут винувате головне зло - не забезпечені гроші.