Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Поиск

понеділок, 21 квітня 2014 р.

Спогади про часи окупації.Як воювали комуністи?

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську
Радянська влада, яка вважала себе народною, ніколи не була такою. Протягом свого існування вона знущалася з свого народу, влаштовуючи йому голодомори, концтабори, нечувані репресії, а у війну (я маю на увазі комуністів нашого району) скомпрометувала себе. Я тоді зустрічався з багатьма комуністами і дивувався їхній безпорадності. Показна сила ворога ніби загіпнотизувала їх – самі, причому поодинці, лізли в пащу ворогові, навіть не спробувавши чинити опору. Після війни ж вони почали створювати міфи про керівну роль комуністів у підпіллі. Як же було насправді?


Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

Про що кричали пугачі: Завтра була війна

Про що кричали пугачі: Перші дні війни

Про що кричали пугачі: початок "нового порядку"


З самого початку окупації німцями нашої території комуністи нашого району потрапили у важке становище. Саме вони були першими, хто показав свою розгубленість і безпорадність.
Кашуба Лука, колишній голова гудимівського колгоспу, переховувався на хуторі Братському. У нього був пістолет, але з одним патроном. Патрони були однакові і для пістолета, і для «ТТ». Я взявся дістати наган – знав, де його дістать. В Гудими повернувся з полону солдат, який згідний був віддати наган за електричний ліхтарик, а ліхтарик у мене був. Прізвище того чоловіка я не знав і більше з ним ніколи не зустрічався. Патронів до нагана назбирали у Мельниках, де згорів склад, - цілу торбину.
З Кашубою я зустрічався двічі, обидва рази на хуторі Братському. Особливо запам’яталася зустріч, коли вже йшли жорстокі бої під Сталінградом. Фашисти прорвалися до Волги – принаймні, так писалося в роменській окупаційній газеті «Відродження». Там була стаття «Кінець в вогні і крові».
Якраз в той час завітав до мене Татарин Володимир, у якого й переховувався Кашуба Лука. Він розповів мені, що Кашуба, мабуть, від невизначеності свого становища і невеселих вістей з фронту, втратив усяку віру в майбутнє і передав прохання, щоб я його провідав.
Зустріч відбулася в Братському яру, біля кладовища. Було темно, я його не бачив, але відчував його пригнічений настрій. Як міг, я старався його підбадьорити, а він, в основному, мовчав. Чим я, вчорашній випускник, міг допомогти, тим більше вплинути на нього? Це була людина розумна і досвідчена, людина, яка зробила багато для села і людей, як ніхто інший.
Нова німецька влада задурманила свідомість людям: з навколишніх сіл тільки в Гудимах вона поділила землю на десятихатки і в кожному дворі стояв стіжок жита. Серед гудимівчан знайшлися такі, що на догоду новій владі стали полювати за колишнім головою колгоспу. З нашої зустрічі минуло не більше тижня, як приходить до мене сусід – товариш дитячих років, а нині поліцай, і заявляє, що десь в гудимівському житі побачили Кашубу і донесли в поліцію. Ціла група оточила те місце, але Кашуба живим не здався – сам застрелився. Зовсім мало він не дожив до Сталінградської перемоги.

Інший партійний працівник, що займав високу посаду в районі – Маруня, навпаки, не ховався, а здався на милість нових правителів, і ті ставилися до нього якось загадково. Жив він поруч мене, через чотири двори, в Баранік Усті, сестри своєї дружини (та була в евакуації). Мав він на озброєнні наган і дві гранати, які ховав у тайнику в лісі Борисівка. Про місце схованки знав його племінник – Баранік Віктор Павлович, 17 років.
Маруня регулярно ходив на реєстрацію у поліцію в Глинськ, куди ходили й інші комуністи. Я часто спілкувався з ним. Він дуже шкодував, що комуністи розбрелися, засуджував себе і собі подібних, які ходять перед німцями, похнюпивши голови, але був впевнений, що це явище тимчасове, настрій мав бойовий.
Якось ми разом працювали на скотарні – викидали з конюшні гній. Він сказав, що має намір утекти – знайти партизанів, які з’явилися в лісах Полтавщини. Називав і ліс, але я не пам’ятаю, як. Маруня попросив у мене карту, яка у мене якраз була. Пам’ятаю, на карті було позначене село, здається, Жабки[1]. Він сказав, що якраз в той район і має намір потрапити. То була наша остання зустріч. Через деякий час я почув, що Маруню хтось убив. Мабуть, не німці і не поліцаї, бо владу той випадок явно стривожив. Тіла убитого рідним не передали.
Після визволення жінка його повернулася з евакуації і ще довго жила в Андріяшівці. До речі, вона поручилася за мене, коли я вступав у комуністичну партію.

Пригадую ще одного комуніста з місцевої партійної еліти – першого секретаря Глинського райкому партії Івана Андрійовича Кузьменка, якого нині згадують як керівника місцевого підпілля в часи окупації. З усією відповідальністю стверджую, що такого не було. На нашій території ніякої керівної ролі комуністичної партії не було і бути не могло з тієї причини, що комуністів не готували до цього, бо збиралися воювати на чужій території. А в ситуації, яка насправді склалася, комуністам потрібно було самоорганізуватися, висунути з свого середовища гідного лідера. Вони ж якраз виявилися нездатними до цього.

Я особисто з Кузьменком не зустрічався, але мій батько, Сеник Андрій Мусійович, багато розповідав про нього. Можливо, і було якесь рішення створити партизанський загін з Кузьменком на чолі чи призначити його керівником підпілля, але цьому планові не судилося здійснитися. Залишившись у Глинську він, як видно, не подбав про підпільну квартиру. Дружина його була в евакуації, а тесть від нього відмовився.
Батько мій, Сеник Андрій Мусійович, розповідав, як вночі на квартиру, де він у Глинську жив, з’явився чоловік (ім’я не називав) і повідомив, що Кузьменко знаходиться в центрі села і його треба перевести в безпечніше місце на Острів. Батько згодився. Для конспірації Кузьменко одягнув сіряк[2] і вони пішли в сутінках удвох ніби до хворого на Острів – фельдшер (мій батько) і Кузьменко в ролі супроводжуючого.
Дорогою дійсно зустріли поліцаїв. Ті запитали:
-               Хто йде?
Батько сказав, що Сеник іде до хворого. Йому повірили, бо батько був авторитетний в поліції. Тільки він лікував гонорею[3], якою хворіли багато поліцаїв.
Перевід Кузьменка на Острів відбувся вдало. Розмістився він десь на болоті. Зрозуміло, що тривале перебування в таких нелюдських умовах, а також недоїдання знесилили його і він захворів на туберкульоз. Батько час від часу відвідував його, але не було потрібних ліків, продуктів харчування. Що міг дістати, приносив Слюсаревський Анатолій. Батько говорив, що якби забрати Кузьменка з болота і помістить в сухе і тепле місце, то може б він і вижив. Ми це питання обговорювали, але реально щось зробити ніяк не могли. Майже на руках у батька він і помер. Така трагічна історія.
Після визволення повернулася з евакуації його жінка, знайшла могилу і його, як героя, перепоховали урочисто в центрі Глинська поряд з могилою міліціонерів часів громадянської війни.
Дружина Кузьменка приходила до нас. Дякувала за все, що зробив батько для її чоловіка. Сама вона якийсь час працювала другим секретарем райкому партії.


[1] Справді, в районі села Жабки (тепер Луценки) Лохвицького району під час війни були партизани.  Здійснюючи каральну акцію проти них, німці це село спалили і багатьох людей стратили.
[2] Сіряк – верхній довгополий селянський одяг з грубого сукна.
[3] Гонорея – венерична хвороба, відома також як трипер.

Немає коментарів:

Дописати коментар

ТОП 10

Гороскоп

Loading...

Цікаво про цікаве

Все что считаю интересным и полезным, публикую на этом сайте

Як ми творили фінансову кризу

Як ми творили фінансову кризу

Як же створюється фінансова криза, а дуже просто.
Я вам дуже просто поясню, що нафта, газ
і дорогоцінні метали не відіграють тут ніякої ролі.
У всьому тут винувате головне зло - не забезпечені гроші.