Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС

Поиск

субота, 12 жовтня 2013 р.

Пугав Омелько Пугач над Уралом...



«Пугав Пугач над Уралом...»
Тарас Шевченко
 Омелян Пугачов є українцем, і його цілком можна вважати національним героєм України.Про те, що Омелян Пугачов — українець, знали ще за часів СРСР.
240 літ тому, 18 вересня 1773 року, почалося це найбільше народне повстання в історії Російської імперії, можна сказати, революція, багатьом відома під назвою Селянська війна під проводом О.Пугачова, яка тривала понад рік. І, не заперечуючи історичного значення цього грандіозного вибуху народного гніву для Росії, наголосимо, що не менш значимий він і для України, будучи невід’ємною частиною її історії.. Пугачова можна вважати нашим національним героєм, і не тільки тому, що Україна була частиною Російської імперії. «Пугав Пугач над Уралом, — писав колись Тарас Шевченко, — та чутно було його і в Україні.

«Вечная малороссийская наклонность к неудовльствию» — цю рису Омелька Пугача було виокремлено в матеріалах слідчої справи після його підступного арешту, й саме цю рису карателі вважали однією з головних причин бунтарства цього українського козака, намагаючися не помічати інших, соціально-політичних.
А тим часом Омелько Пугач — саме так називатимемо нашого героя — був, можна сказати, чи не першим політичним діячем, який підсвідомо, інтуїтивно, зрозумів, що поневолені народи Росії не можуть звільнитися поодинці, — лише після розвалу всієї колоніальної імперії.

ОМЕЛЯН ПУГАЧОВ ТВОРИТЬ СУВОРИЙ СУД НАД ДВОРЯНАМИ. КАРТИНА ХІХ СТОЛІТТЯ / МАЛЮНОК З САЙТА DIC.AKADEMIK.RU
Через сто вісімдесят років такого ж висновку дійдуть, між іншим, і керівники ОУН-УПА, коли почнуть створювати в УПА узбецькі, кавказькі та інші національні підрозділи, проведуть з’їзд поневолених народів і навіть порушать питання про перейменування ОУН на НВРО — Національно-Визвольну Революційну Організацію, щоб такою назвою інтернаціоналізувати національно-визвольну боротьбу й поширити її на територію всього СРСР. Та повернімося в XVIII століття до Омеляна Пугача.
Після придушення московськими та польськими військами гайдамацького повстання Коліївщини 1768 року в Україні, в якому, за деякими даними, брав участь і Омелько Пугач, він утік аж у Передкавказзя, на Терек. У нього виникає задум об’єднати всіх козаків — запорозьких, донських, слобідських, волзьких — і підняти повстання, залучивши до нього покріпачених селян і всіх пригноблених, щоб захопити Москву й встановити скрізь «вільні козацькі порядки». Із огляду на принципову важливість теми й дискусійсність цієї публікації, для уникнення звинувачень у фальсифікації, як це було в минулому, вважаю за потрібне навести стислий виклад статті І. Рознера «Омелян Пугачов і Україна», надрукованої в «Українському історичному журналі» №9 за 1973 рік. Полум’я селянської війни 1773—1775 рр. охопило передусім східні райони Росії — Яїк, Урал, Поволжя і так далі, але не обминуло воно й Україну. У нашому випадку висвітлимо, наскільки це вдасться, участь у селянській війни українців.
...Уже принаймні з ХVI століття, рятуючись від гніту польських, литовських і українських феодалів, а також від спустошливих нападів татар і турків, українські селяни, козаки й міщани масами переселялися на малозаселені, переважно південні окраїни сусідньої Російської держави. Одержуючи різноманітну підтримку та матеріальну допомогу від уряду і місцевих властей, українські селяни сприяли господарському освоєнню південних окраїн Російської імперії — Слобожанщини, а також Дону, нижнього Поволжя, Яїку тощо.
Заселення Дону збіглими селянами й утворення Донського козачого війська почалося ще наприкінці ХV століття. Майже одночасно, шукаючи порятунку від кріпосництва та національно-релігійного гноблення, сюди рвонули також тисячі українських переселенців. Цікаво, що саму «столицю» Донського козачого війська — місто Черкаськ, як можна судити з назви, було засновано за діяльною участю українських переселенців. У ХVIII столітті українські переселенці становили вже значну частину населення Дону. «Деякі джерела, — зазначав А. Пронштейн, — повідомляють, що вже 1638 року налічувалося близько 10 тисяч «черкас» — українців» (Донские дела, Т. 1, С. 70, 701).
Але з початку ХVIII ст. переселення українців на Дон різко збільшилося, причому основний контингент переселенців складався з селян. У царській грамоті від 9 липня 1707 р. вказувалося, що великими масами «чюгуевцы, харьковцы, золочевцы, мояченя, служилые де и жилецкие люди многие, оставя де домы свои с женами и детьми, а оные де оставя, явно идут де на Дон и в донецкие... городки». Приблизно в той же час князь Дмитро Голіцин доносив із Києва урядові, що переселення українців на Дон набрало широких розмірів і що «украинцы с донскими козаками обвязались свойствами и переходят с Дона на Украину, а с Украины на Дон, а по Донцу и по Айдару все донские городки и села беглыми населены украинских городов». Узагалі ж українці становлять значну частину населення півдня Російської імперії. Про це 1861 р. у журналі «Основа» надруковано статтю Єфименка «О малороссиянах в Оренбургской губернии», окремими виданнями вийшли праці Т.Акімової «Исторический очерк о поволжских украинцах» в Саратове» 1936 р. та А. Сергєєва «Ранние украинские поселения в Нижнем Поволжье» (1936 р.). Як випливає з цих та інших досліджень, українські поселення простяглися за Уралом аж до Тихого океану — відомі «Сірий Клин», «Зелений Клин».
Місцем народження О. Пугачова (як і Степана Разіна — керівника селянської війни 1670—1671 рр.) була, як це видно з офіційного висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії від 1774 р., донська «казачья малороссийская Зимовейская станица» (нині станиця Пугачовська Волгоградської області). О. Пугачов на допиті в листопаді 1774 р. повідомив, що його дід Михайло «был Донского войска Зимовейской же станицы казак, и прозвище было ему Пугач». Пугачов був відомий донцам саме під цим ім’ям. Під ім’ям Пугача найчастіше збереглася пам’ять про славного ватажка й в усній народній традиції в Росії, й в Україні ще у ХVIII ст. Між іншим, керівником Бугогардської паланки в Україні був полковник Пугач, та й у «Січовому реєстрі» є кілька козаків на прізвище Пугач.
На батьківщині О. Пугачова в Зімовейській станиці, треба думати, ще жили перекази про повстання під проводом його односельця С. Разіна або про спільні сухопутні й морські походи донців і запорожців проти турецько-татарських загарбників. Є підстави думати, що Пугачов знав про героїчну боротьбу українського народу проти панської Польщі, коли говорив про одвічну «малороссийскую наклонность к неудовольствиям». Є прямі вказівки і на знайомство Пугачова з українським героїчним епосом, з козацькими думами і т.д. Так, 23 лютого 1774 р., під час облоги Оренбурга, він звернувся до місцевого сатрапа, губернатора І. фон Рейсдорпа з листом, стилізованим під «Лист запорожців султану».
Вдома, на Дону, О. Пугачов розмовляв українською мовою. У сімнадцять років він, за його власними словами, одружився з сиротою із сусідньої Єсаулівської станиці — «малороссийского казака Дмитрия Недюжева (...) дочери Софьи». Незабаром у них народився син Трохим, хресним якого, як показав Пугачов, був «живущий в их станице в работниках малороссиянец Алексей».
Сам Пугачов уперше побував в Україні 1759 р., коли йому щойно минуло сімнадцять років. Мобілізований до війська, він, за його словами, з п’ятисотенною командою донського полковника Іллі Денисова пішов на фронт — «в Пруссию через Киев». Пугачов, у якому Денисов підмітив «отличную проворность», став його вістовим, і це дало змогу краще ознайомитися з містом, людьми, становищем народу. Яїцькому козаку М. Кожевникову Пугачов навіть розповів, що він «бежал в Киев» і жив тут, удаючи з себе хворого, «два года». В будь-якому разі перебування в Україні, зокрема в Києві, справило на Пугачова незабутнє враження, і згодом він любив згадувати про це.
Вдруге О. Пугачов побував в Україні 1765 р., в команді єсавула Є. Яковлева, що йшла через Чернігів на Правобережжя для повернення звідти в Росію збіглих розкольників. Третє і найтриваліше його перебування в Україні припало на весну 1769 р. Ситуація в Україні, де зростав кріпосницький гніт, як і у всій країні, була надзвичайно напруженою. Дуже пожвавилась антифеодальна й визвольна боротьба народних мас. Малоросійський генерал-губернатор П. Румянцев, наприклад, 2 березня 1767 р. доповідав Катерині ІІ про масові випадки непокори й заворушення на Україні серед селян і козаків, бо «многие истинно вошли во вкус своевольства до того, что им всякий закон и указ кажется... нарушением их прав и вольности». Вже багато десятиріч поспіль на Україні не затихав масовий антифеодальний гайдамацький рух. Навесні 1768 р. на Правобережній Україні почалася Коліївщина — могутнє селянське повстання на чолі з М. Залізняком та І. Гонтою. Повстання охопило Київщину і Брацлавщину, частину Поділля, Волині, Галичини, потім перекинулося на прикордонні райони Лівобережжя й на Запоріжжя. Готуючи через п’ять років повстання в Росії і згадуючи своє перебування за кордоном і в Україні, Пугачов говорив козакам, що він «примеры все чужестранные узнал: там не так, как у нас, и я знаю, как с господами поступлю», все народне добро тепер «господа сьедают», а якщо з ними покінчити — настане загальний добробут, усі будуть «довольные и... в золоте ходить».
Повстання на Правобережжі було потоплено в крові об’єднаними силами польсько-шляхетських і царських військ. О. Пугачов у цей час перебував спочатку в Бахмуті, поблизу кордонів Запоріжжя. Тут він був обраний своїми одностаничниками в хорунжі. Звідси навесні 1769 р. сотня Пугачова разом з усім загоном полковника Кутейникова рушила через Правобережжя України, через місця, які нещодавно палахкотіли у вогні Коліївщини, до турецької фортеці Бендери на Дністрі й приступили до її облоги. І ось, саме під Бендерами, відбувся цікавий епізод у житті Пугачова. За його словами, він заявив козакам, «что он крестник Петра Первого»; ця чутка швидко поширилася військом і дійшла «до полковника Ефима Кутейникова». Пугачов був розжалуваним в рядові, але «не поставили ему сие слово в преступление».
Тим часом війна з Туреччиною 1768—1774 рр. затяглася, посиливши страждання народних мас, що призвело до зростання незадоволення, протесту. У грудні 1768 р. почалося відоме повстання проти старшини в Запорозькій Січі, 1769—1770 рр. — у Донецькому і Дніпровському пікінерських полках, у запорізьких командах на фронті, у квітні 1771 р. — у Большерецьку на Камчатці, під проводом українців боцмана Серегородського, М. Беньовського і засланця Тимофія Семененка, а 15 вересня 1771 р. — у самій Москві («чумний бунт»), потім у Башкірії, на Волзі, на Олонецьких заводах тощо. Дуже напруженою була також ситуація на Дону. Посилилися ремствування козаків проти старшин, які шукали компромісу з самодержавством і намагалися одержати дворянство тощо. Справа дійшла до того, що донці, мобілізовані 1771 р. для відправки на турецький фронт, виступили проти отамана Трепова і, «оставя знамена, в дома разбежались».
За таких умов Пугачов, якого відправили як хворого восени 1770 р. із фронту (із Дністра) на Дон, вирішив більше туди не повертатися. У житті Пугачова почався новий етап. 21 грудня 1771 р. Пугачов утік з Дону на Терек, де серед козаків також було чимало українців ще з давніх часів. Збереглася відписка терського воєводи П. Головіна від 17 червня 1614 р. про видачу грошей і провіанту «терським жильцам... с... черкасами и охотцкими людьми». Сам Пугачов, за його словами, зупинився в терській Ішорській станиці «у тамо живущего малороссиянина Харитона». На допиті 15 січня 1772 р. Пугачов уточнив, що жив у свого «племянника двоюродного Харитона». На Тереку Пугачов уперше зустрівся з яїцькими козаками, які відбували тут тимчасову службу, й від них дізнався про заворушення проти уряду, що розпочалося на Яїку. Пугачов зібрав навколо себе незадоволених «безпашпортних» козаків трьох терських станиць, які обрали його своїм отаманом. Уже тоді у Пугачова та його прихильників виник сміливий задум — скористатися тим, що урядові війська перебували на турецьких фронтах, підняти всіх козаків — донських, волзьких, слобідських, запорізьких — об’єднати їх з яїцькими і разом з іншими пригнобленими масами кріпосного селянства, іншими гнобленими народами імперських окраїн знищити ненависний кріпосницький лад, встановити повсюдно «вільні» козацькі порядки тощо.
Із «заручною» звісткою козаків про обрання його отаманом Пугачов негайно вирушив на Дон. Щоправда, в Моздоку його заарештували, забрали всі речі, кинули в Кизлярську тюрму — прикували до стіни «цепью и с замком», але він зумів підмовити вартового солдата В. Лаптєва і разом з ним у ніч на 13 лютого 1772 р. втекти на Дон. З прибуттям Пугачова на Дон співпали чутки, що почали поширюватися тут серед населення, про повстання на Яїку. Настрої донців вплинули навіть на їхнього військового отамана Д. Єфремова, який тепер почав енергійніше чинити опір домаганням цариці — її спробам обмежити самоврядування Дону, вимогам про висилку нових «партій» козаків на фронт тощо. Отаман Д. Єфремов було заарештовано і заслано навіки, на Дону ж було збільшено кількість царських військ, посилено репресії тощо. Приблизно 20 березня 1772 р. Пугачова заарештували і відправили до Черкаська, але дорогою за сприяння козаків він знову втік, цього разу — на Слобідську Україну.
Незабаром вибухнуло повстання у Волзькому козачому війську. Це військо було створено урядом 1731 р. шляхом переселення з Дону на Волгу, а саме між Комишиним і Царициним — 1057 козачих сімей. Цікаво, що 520 із них були сім’ї донських козаків, а 537 — українців, які жили на Дону. Волзькі козаки, яким було доручено охорону так званої Царицинської лінії, перебували в жахливому становищі. 30 червня 1772 р. повсталі волзькі козаки проголосили імператором Петром III козака Ф. Богомолова. Після придушення повстання Богомолова відправили на заслання до Нерчинська. Однак дорогою він помер. Тоді козаки висунули нового «Петра III» — Григорія Рябова, але незабаром його було заарештовано й заслано до Сибіру.
23 березня 1772 р. Пугачов прибув до слободи Кабанної Ізюмської провінції Слобідсько-Української губернії та зупинився в «малоросіянина Осипа Корівки». 70-річний господар-розкольник був ворогом кріпосництва і самодержавства. Він не раз ховав у себе «солдат беглых и всяких людей» і був караний владою. При цьому слід зауважити, що найбільш антикріпосницькі течії розколу набули великого поширення на Слобожанщині. Князь М. Щербатов у цьому зв’язку писав 1777 р., що розкольники — найзапекліші «неприятели правительства, так что ниже не почитают над собой власть законную сидящего на престоле... Везде, где они могут... показать свою ненависть против государя и российская церкви, не упускают».
О. Корівка, дізнавшись про наміри Пугачова, повністю їх підтримав; «Пойди де в Польщу, — сказав він йому, а пройти де можно между форпостов, и проживши там несколько времени, выйди в Россию, и скажи на форпосте, что польский выходец: а как, де, есть указы, что польских выходцев селить велено по желанию, то и выберешь для житья любое место, а я, де, тебе дам сына своего для провождениия...»
Отже, проживши у слободі Кабанній близько трьох тижнів, О. Пугачов потім разом із сином О. Корівки Антоном вирушив у Стародуб. Пугачов мав при собі паспорт, підроблений О. Корівкою, на ім’я «станичного отамана Пугачова». Однак у слободі Климівщині, на Стародубщині, вони мусили затриматись на цілих три місяці, доки нарешті, потай перебрались у слободу Вєтку на річці Сож. Там переховувалося багато розкольників, і вони дуже радили Пугачову, щоб, повернувшись до Росії, він називав себе саме українцем, бо інакше йому буде непереливки. Вони, згодом розповідав Пугачов, казали йому: «как де придешь к командиру [добрянському], и он тебя спросит, откуда ты, что за человек, так ты скажи: родился в Польще, а желаю идти в Россию, так больше тебя и не станут спрашивать, а коли де ты скажешься чьем из России, то делают из этова привязки...» Пугачов поспішав; пробувши тільки тиждень у Вітці, він повернувся через кордон біля добрянського форпоста, взяв там 12 серпня паспорт і «чрез малороссийские местечки и деревни мимо Чернигова, который оставался в левой стороне», вирушив у далеку путь на Яїк. Після численних пригод, заїхавши знову по дорозі до О. Корівки, він через Саратов та Іргиз прибув на Яїк, до Яїцького містечка, лише 22 листопада 1772 р. Тим часом, доки Пугачов перебував у дорозі, повстання на Яїку було придушено ще на початку червня урядом за допомогою зброї. Яїк опинився у стані облоги. Багато учасників повстання ховалися в степах або в Яїцькому містечку. З ними й намагався тоді вийти на зв’язок Пугачов.
Перебування Пугачова на Яїку було не зовсім вдалим. Щоправда, йому вдалося встановити зв’язок з «непослушными» яїцькими козаками, але не з їхніми очільниками. 18 грудня його за доносом селянина С. Філіпова раптом заарештували в селі Маликівці, закували в кайдани, ланцюгом прикували до саней і доправили до казанського острогу. Але й тут на допомогу йому прийшов вартовий солдат Григорій Мелешко, в якому Пугачов помітив «малороссискую наклонность к неудовольствию». 29 травня Пугачов, його товариш П. Дружинін та Мелешко втекли і, треба сказати, вчасно, бо вже 3 червня у Казань надійшов сенатський указ такого змісту: «Оному Пугачову за побег его за границу в Польщу и за утайку по выходе его оттуда в Россию о своем названии, а тем больше за говорение им... возмутительных и вредных слов... учинить наказание плетьми и послать в город Пелым, где употреблять его в казенную работу».
Утікши з казанської тюрми, Пугачов знову вирушив на Яїк, куди він прибув 25 серпня 1773 р. Цього разу біля Талового умету він зустрівся з представниками «неслухняних» яїцьких козаків — М. Шигаєвим, Д. Караваєвим, І. Чикою-Зарубіним і Т. Мясниковим. Із властивою йому енергією Пугачов почав розгортати перед ними свій план постання. Насамперед він сказав, що хоч би де він був — на Некрасовищі, в Польщі чи на Дону, взагалі «по всей Росии», «чернь бедная терпит великие обиды и разорения» від поміщиків і царських чиновників. Одним словом, заявив він тоді, обстановка в Росії сприяє успіху повстання, тим паче, що урядові війська перебувають на турецькому фронті і столиця не захищена. Тому план Пугачова — рушити негайно через Волгу до Москви, підняти незадоволених, зібрати їх під прапор «істинного царя»; «везде, — сказав він, — молва есть, что государь Петр Третий здравствует... то я под именем его могу взять и Москву, ибо прежде наберу дорогою силу и людей будет у меня много, а в Москве из войск никого нет». І. Зарубін і Т. Мясников погодилися з цією пропозицією. Вони вирішила сховати Пугачова, доки проведуть приготування до повстання на Яїку. Із цією метою вони негайно відвезли його на хутір козака М. Кожевнікова. Але останній, як дізнався, що до нього пожалував «Петро III», здорово перелякався, бо знав, що «оный государь скончался давно», і взагалі, «казалось ему невероятно быть государю в таком мужичьем виде и в сущей бедности...» Але й тут на допомогу Пугачову та його соратникам прийшов відставний козак-українець Роман Шаварнівський, котрий мешкав на хуторі Кожевнікова в окремій хаті. «Для чего-де, — сказав він, — дорогого гостя не принять, я с радостю приму, и потом звал всех к себе и в избу...»

«Пугав Пугач над Уралом»
(Тарас Шевченко)
18 вересня 1773 р. на Яїку почалася Селянська війна під керівництвом Пугачова. Українці, разом з іншими представниками народів Росії, взяли у ній активну участь. Становище пугачовського війська в перші дні повстання на Яїку, коли воно ледве налічувало 500 чоловік, було надзвичайно складним. Успіх повстання тому багато в чому залежав від ставлення до нього населення першої великої фортеці на шляху руху від Яїку до Оренбурга — Ілецького містечка, заснованого в 1736 р. українськими переселенцями. Як зазначено в офіційному «Описании всем укреплениям по р. Уралу» (Яїку) від 1786 р., «Обзаведение сему (Илицкому) городку последовало по просьбе уралских козаков черкаской породы Ивана Никифорова сына Изюмского и Андрея Денисова сына Черкасова... в 1736 году», які поселили там 500 сімей. Ілецький отаман Лазар Портнов вирішив захищати містечко до підходу урядових частин. З цією метою він наказав негайно «мост спущенными сверху Яика плотами разорвать» і приготуватися до оборони. Але тут до жителів, які зібралися на раду, звернувся із закликом ілецький козак-українець Опанас Новиковський; «Вот те, братцы, теперь нам открывается свет! Сказали де, что государь Петр Федорович умер, а он, де жив и идет к нам на Илек. Я де сам его видел и он пожаловал мне лошадь». Потім він закликав усіх, «щоб немало не противясь, встретить его с честию». Ілецькі козаки заарештували отамана Портнова, полагодили зруйнований міст і вранці 23 вересня Пугачов на чолі повстанців вступив у містечко «со всякою яко царю подобающей честью». Пугачов того ж дня покинув Ілецьке містечко і вирушив спішно до Оренбурга. В Ілеку повстанці значно поповнили свої сили на кілька сот чоловік, забрали «пушек із десять», пороху «немалое число бочек», ядер, свинцю тощо.
Мабуть, саме тоді народилася козацька пісня на Яїку з такими словами: «Полтора года страдали, все царя собі шукали, знайшли собі лицаря — донського козака Омеляна Пугача — сина Івановича».
Завдяки переходу ілецьких козаків на бік повстанців план оренбурзького губернатора оточити і розгромити їх було, таким чином, зірвано. Поповнивши свої сили ілецькими козаками, повстанці взяли 23 вересня фортецю Розсипну, 26 вересня — Нижньо-Озерну, потім Татіщеву, Чернореченську, Каргалу, Сакмару й 5 жовтня приступили до облоги воєнно-адміністративного центру краю — Оренбурга. З цього часу, за словами писаря Івана Почиталіна, «лутчие при Пугачове люди и с доверенностью все яицкие казаки и илецкие». До ілецьких козаків належали також і такі керівники повстання, як І. Творогов і начальник артилерії Ф.Чумаков.
О.Пугачов і такі його соратники, як І.Зарубін, Т.Мясников й інші були проти походу з Яїка на північний схід — до Оренбурга, вважаючи, що треба негайно рушати на захід — через Волгу і густонаселені селянами губернії до Москви, а не затримуватися на окраїні. Однак вирішальний вплив у керівництві повстанням у цей час захопили помірковані, угодовські елементи із середовища вільного козацтва — М.Шагаєв, А.Вітошнов, Д.Лисов та інші. Вони схилялися до копромісу з урядом, хотіли обмежити повстання одним Яїком, зробити тиск на Катерину II, щоб примусити її задовольнити їхні вузькостанові вимоги. Головна повстанська армія зосередила свої сили на облозі Оренбурга і Яїцького містечка, яка тривала з жовтня 1773 р. по квітень1774 р. Вогонь повстання в цей час поширився з новою силою.

СТРАТА ОМЕЛЯНА ПУГАЧОВА У МОСКВІ 10 СІЧНЯ 1775 РОКУ. КАРТИНА ОЧЕВИДЦЯ ПОДІЇ А. ШАРЛЕМАНЯ
На весну 1774 р. повстанці оволоділи величезною територією, яка простягалася від Волги й Ками на заході до Сибіру на сході, і від Кунгура на півночі до Гур’єва на півдні. Основною силою руху були російські селяни, козаки, ротні люди заводів, пригноблені народи краю — башкири, казахи, чуваші, татари та інші. На цій великій території, зокрема в Оренбурзькій губернії, і особливо в Нижньому Поволжі жило також чимало українців — селян, городян, козаків.
На превеликий жаль, участь українців саме цього краю у повстанні зовсім не вивчена, хоч це питання, без сумніву, заслуговує спеціального дослідження. Документи, що збереглися, переконливо свідчать про важливу роль і масову участь українських поселенців у розвитку повстання вже на цьому, першому етапі. Обмежимося тут кількома прикладами. Серед отаманів І.Зарубіна був українець — робітник Уткінського металургійного заводу Павло Журбинський.
Отаманів-українців бачимо також у цей період у безпосередньому оточенні Пугачова, в його головній станції в Берді. Це насамперед запорожець Василь (мабуть, Журба), до якого Пугачов ставився з особливим довір’ям і який був йому дуже відданий. Наприкінці лютого 1774 р., коли урядові війська наближалися до Оренбурга, ряд вищих старшин — М.Шигаєв, І.Творогов, Д.Лисов організували змову проти Пугачова з метою видачі його урядові, але змову цю, за словами Шигаєва, зірвав «запорожский Василий, а прозванья его не знает, который был в здешнем крае в ссылке, а пристал в толпу не знает где и когда». Змовники вже хотіли виконати свій план, але не насмілились, «ибо они опасались приставших после к Шигаеву двух казаков, а особливо запорожского, который самозванцу был верен». До конца в Берді при Пугачові перебували також отамани «черкащенки Степан» та Іван Захлиста. Обидва вони продовжували битися й після поразки повстанців під Оренбургом навесні 1774 р., організували нові загони повстанців і пробивалися з ними до Пугачова на правий берег Волги. Одним із організаторів артилерії повстанців був оренбурзький бомбардир Степан Кармацько.
Завдяки активній підтримці російських, українських та інших поселенців отаману І.Арапову вдалося за кілька тижнів (до 25 грудня 1773р.) оволодіти всією так званою Самарською укріпленою лінією — фортецями Сорочинською, Бузулуцькою, Самарою — й вийти до Волги. Вздовж Самарської лінії було багато українських садиб, заснованих переселенцями у ХVIII ст. Населення найбільшої з них, Кінельської, приєдналося до повстання з перших же днів. Українські поселенці Ставропольського повіту, разом із росіянами, чувашами, татарами та іншими повстали ще до прибуття загонів Арапова. 15 грудня 1773 р. комендант Ставрополя бригадир фон Фегезак просив термінової допомоги в уряду, бо «Ставрополского уезду черкаса, так татара, чуваша, мордва и господские крестьяне к таковому же разорению и мятежу согласились... и посланных с указами ее импер. величества ... немилосердно бьют», а дворяни, кинувши все, тікають. Отаман «Кинелской черкасской слободы» Ломухін став керівником повстання на великій території. В січні 1774 р. він організував переправлення «денежной казны» з м. Сергіївська до ставки Пугачова, а під час наступу урядових військ з північного заходу, на початку лютого 1774 р. — оборону важливих для повстанців стратегічних пунктів.
Показовою є така подія: у січні Катерина II наказала відправити на допомогу головнокомандуючому каральною армією генералу А.І. Бібікову 1000 малоросійських козаків. Виявилося, однак, що малоросійські козаки не бажають боротися з повстанцями — вони або перейшли на їхній бік, або взагалі зникли. 14 липня 1774 р. Державна рада з подивом запитувала: «Куди ж поділися українські козаки, послані проти Пугачова?»
Повстання під проводом О.Пугачова тим часом справило вплив на центральні області країни, сприяло пожвавленню там антифеодального руху. Є всі підстави вважати, що вже в цей період Пугачов направляв туди своїх агітаторів та організаторів. Сучасник, єпископ Феодосій повідомляв, що в січні 1774 р. на Запоріжжі з’явилися полковники Пугачова — Ємельянов і Стодола. Чутки про повстання поміж Яїком і Волгою проникали в Україну різними шляхами, передавалися з уст в уста, знову пробуджували надії пригнобленого народу. Так, на початку лютого 1774 р. відставний поручик Шишка розповідав прилюдно, що «явился государь Петр III и имеет у себя собрание, к которому и он, Шишка, имея при себе еще трех чоловек в то собрание итти желание имеет». В самому Києві в квітні 1774 р. серед солдатів ходили вперті чутки про те, що свобода, мовляв, уже близько. В «Женевском журнале» від 10 серпня 1774 р. було надруковано кореспонденцію з України, в якій повідомлялося, що українські козаки «чекають тільки добрих звісток від своїх товаришів».
Великого напруження набула обстановка в Запорозькій Січі. Січ протягом століть була вогнищем антифеодального і визвольного руху українського народу. Щоправда, у ХVIII столітті соціальне розшарування і соціальні антагонізми серед запорожців сильно загострились, посилився протест низів козацтва проти свавілля запорозьких старшин, проти експлуатації сіроми багатіями-хуторянами, розширився гайдамацький рух. Почастішали напади запорізьких козаків на ті царські загони, які йшли через Запоріжжя придушувати повстання під керівництвом Пугачова або виряджалися в інші місця. На Запоріжжі шукали притулку й окремі розгромлені повстанські загони Пугачова. Єпископ Феодосій, наприклад, повідомляв: « Весной 1774 года в соседстве к проживающим здесь запорожцам присоеденились несколько бунтовщиков из пораженной пугачовщины». А тепер — дещо з особистих спогадів.
Десь понад сорок років тому, працюючи в Харківському історичному архіві, я натрапив на документи про участь українців у повстанні Пугачова, зведені в окремі справи. Їх виявилося там чимало, кількасот сторінок, зокрема у фондах Слобідсько-Української губернської канцелярії у справах про українців, які брали участь у пугачовських загонах, були доповідні провінційних канцелярій про загони пугачовців у Харківському повіті. У фондах Другої Малоросійської колегії є справа про відправку козаків на придушення повстання під проводом Пугачова. «Справа про Омеляна Пугачова» збереглася у фонді Києво-Печерської лаври і у фонді Київської духовної консисторії. У документах наведено ряд прізвищ учасників цього повстання. Це — Тимофій Величко з Келиберди Переяславського полку, Данило Черваченко з села Засулля, що біля Ромен, Григорій Криворученко з Недригайлова — перелік імен можна продовжити. Як бачимо, постанські загони діяли навіть на Харківщині. У тому ж харківському архіві знаходилися справи українців-пугачовців, котрі після придушення повстання були відправлені кількома групами під посиленою охороною в Харків для проведення розслідування і суду. Дорогою з Царицина до цього міста доходила заледве половина, решта або втікали, або вмирали.
Варто звернути увагу на соціальну базу повстання. Ні, це не була «селянська війна», як подавала цю сторінку нашого минулого радянська історіографія, і не стихійний бунт. Це була революція. Революція придушена, яка потерпіла поразку. Так само, між іншим, як і революція 1648—1654 років, відома під назвою «Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького». Бо, як сказав видатний революціонер Михайло Бакунін, «революція — це переможний бунт. Бунт — це революція, яка потерпіла поразку». Так українська Коліївщина згодом продовжилася Пугачовщиною, котра переросла в революцію. У лавах пугачовців були представники всіх станів Російської імперії, багатьох поневолених народів. Пугачова підтримували навіть високопосадовці з духовенства. Показовою є трагічна доля українця Василя Пуцек-Григоровича. Син значкового товариша Лубенського полку, народився 1706 року в Лохвиці, закінчивши Києво-Могилянську академію, зробив блискучу кар’єру, досяг, можна сказати, вершин церковної ієрархії, ставши архієпископом, а потім і митрополитом Казанської єпархії, членом Синоду, ректором Казанської духовної семінарії. Видатний вчений-гуманіст, він створив граматики чуваської, удмуртської і марійської мов, навернув до християнства кілька тисяч місцевих жителів. 1774 року його заарештовано й передано до Таємної канцелярії за підтримку повстання Омеляна Пугача та фінансову допомогу повстанцям. Щоб зважитися на його арешт, треба було мати вагомі докази — Василь Пуцек-Григорович на той час був одним із найавторитетніших релігійних діячів Російської імперії, посідав помітне місце на владному Олімпі. Під час допитів у Таємній канцелярії його паралізувало: так козацький син на схилі життя зробив свій доленосний вибір, підтримавши побратимів по духу.
Слід також згадати про участь у Селянській війні українців, засланих до Сибіру. Пізньої осені 1773 р. через Сибір на каторгу повели згадуваних організаторів заворушень 1772 р. на Дону козаків-українців С.Певчего й І. Серединкіна, а також висунутого ними замість закатованого Ф.Богомолова нового «Петра III» — Гр. Рябова. Дорогою через Сибір вони, незважаючи на всі заходи, проводили агітацію на користь О.Пугачова, запевняючи, що «вместо их самозванца Рябова» — як рапортував сибірський губернатор Д. І. Чечерін, — явился в Оренбургской губернії... бывший донской козак Емельян Пугачов, который также... называя себя Петром Третьим, начал... собирать партию». У Тобольську до них приєднався також засланий козак Василь Гноєнко, якому допомагали Федір Сорокін і Данило Долотов, «которые и прежде за таковые преступления присланы в ссылку, в Тобольск были». Крім того, як виявилось, Гноєнко, зазначив Чечерін, домовився «с бывшими на линии, определенными из запорожцев козаками». 27 листопада 1773 р. у зв’язку з «открывшемуся в Тоболске злодейству, возмещению и бунту» губернатор Чичерін з тривогою повідомляв генералу І. Де-Колонгу: «Таво же пламя искра и здесь блеснула... Третий день стараемся оную утушить...». Особливо відзначився своїми діями в Західному Сибіру отаман Ковалевський і його загони.
Як бачимо, наприкінці 1773 — на початку 1774 рр. в країні було охоплено заворушеннями або повстаннями величезні території. Безперечно, повстання ці були розрізненими, стихійними. Однак за ступенем своєї організованості, за впливом керівного ядра селянська війна 1773—1774 рр. була вищою від усіх попередніх. Англійський посол Роберт Гуннінг, що уважно і аж ніяк не дружелюбно стежив за розвитком повстання, повідомляв 2 січня 1774 р. своєму урядові; «Якби... замість того, щоб зупинитися в Оренбурзі, вони направили свій шлях на Казань, а звідти в Москву, не давши військам (Катерини II) зібратися для захисту, уряд опинився б у дуже складному становищі».
Царський уряд ужив термінових заходів до придушення повстання. Він спішно вступив у переговори про мир із Туреччиною, стягнув до театру повстання нові військові зєднання. Наприкінці березня — на початку квітня 1774 р. головна повстанська армія біля Оренбурга, Уфи, Яїцького містечка, Гур’єва зазнала поразок від переважаючих за чисельністю і озброєнням урядових військ під начальством найдосвідченіших генералів — А.Бібікова, П.Голіцина, П.Мансурова та ін. Разом із росіянами, башкірами, казахами та іншими повстанцями в полоні опинилось і багато українців: в одній Оренбурзькій тюрмі утримувалось 14 «малороссиан и черкас», в казанській — 4, в московській — 10.
Як випливає навіть із вищенаведеного дослідження І.Рознера, українці відігравали, так би мовити, провідну роль у цьому найбільшому за всю історію Російської імперії повстанні. Тих, кого тоді називали великоросами, серед повстанців було порівняно небагато — адже і донські і терські козаки, як стверджують навіть московські дослідники, великоросами себе не вважали, а донські козаки ще в ХVII сторіччі практикували грабіжницькі походи на Москву. Багато повстанців були башкирами, татарами, казахами, не кажучи вже про те, що переможним початком повстання Омелько Пугач зобов’язаний ілецьким козакам — українцям, батьки яких переселилися в Приуралля ще на початку ХVII сторіччя, і 1736 року заснували там Ілецьке містечко. Саме в Ілеку 23 вересня 1773 року загін Омеляна Пугачова, який налічував близько 500 вояків, збільшився вдвічі за рахунок ілецьких козаків, котрі приєдналися до повстанців, збагативши їх десятком гармат та іншими необхідними припасами. То ж коли 5 жовтня 1773 року повстанські війська підійшли до Оренбурга і взяли його в облогу, то це вже була пятитисячна армія, а не козацька ватага в кількасот шабель, з якою Омелян Пугачов починав свій похід 18 вересня. За якихось два тижні його військо зросло в десяток разів.
На мою думку, українська «Коліївщина» за кілька років переросла в «Пугачовщину» — попри всі відмінності й специфіку. Коліївщина 1768 року і Пугачовщина 1773-го мають багато спільного, багато вчорашніх гайдамак з України стали повстанськими командирами і кращими вояками під проводом Пугача. Адже ж чимало з них у дні Коліївщини наївно вірили, що єдиновірна православна Російська імперія підтримає українських повстанців у війні з польською шляхтою, то ж коли на Правобережну Україну ввійшли російські війська, гайдамаки вітали їх як союзників, сподіваючись на допомогу в їхній праведній боротьбі. Та виявилося, що вони, за таємною угодою, прийшли допомогти польській шляхті придушити повстання і спільними зусиллями потопити його в крові. Саме командування російських військ підступно заарештувало Івана Гонту і Максима Залізняка, запросивши їх начебто для переговорів, і тим знеголовило повстання. Івана Гонту москалі передали польській шляхті на люту смерть, а Максима Залізняка після катувань відправили на вічну каторгу в Сибір (є дані про те, що йому вдалося втекти й приєднатися до Омеляна Пугачова під іншим іменем). То ж після такої зради вчорашні гайдамаки — учасники Коліївшини — вже не мали ілюзій щодо російського царизму і продовжували боротьбу з ним у війську Омеляна Пугачова.
Коліївщина стала першим потужним повстанням, яке вплинуло на цілу мережу соціальних потрясінь — за пять років між Коліївщиною 1768-го і Пугачовщиною 1773-го в Російській імперії вибухнуло з десяток бунтів і менших повстань, жорстоко придушених урядом. Пугачовщина ж стала апофеозом повстанської боротьби, трагічним її фіналом — її і козацтва взагалі. Не випадково через півроку після страти Омеляна Пугача в Москві, влітку 1775 року російський царизм підступно ліквідував і Запорозьку Січ, цей острівець свободи в океані самодержавства, розсадник бунту й непокори, оскільки вона становила реальну загрозу царизму Яїцьке ж козацьке військо було реорганізоване і перейменоване в Уральське, щоб слово Яїк і не згадували. Донське ж козацьке військо царизм упокорив ще після повстання під проводом Кіндрата Булавіна 1707 року.
Отже, так звану селянську війну під проводом Омеляна Пугачова —найбільшу в історії Російської імперії, можна цілком вважати й українським повстанням проти поневолювачів, одним із важливих етапів трагічної історії наших визвольних змагань. Так само, як і повстання під проводом Степана Разіна — Стеньки Разіна, оспіваного у відомій російській пісні, який на Красній площі в Москві 6 червня 1671 року після лютих тортур був за царським указом четвертований. І сам Степан Разін і повстання під його проводом прямо повязані з Україною. Народився він, як сказано в документах, теж «у малоросійській станиці Зимовейській на Доні». Був християнином, «тумом» (мати його — туркеня), знав кілька мов. Справжнє прізвище Разіна — Чортик (Черток). Разіним став за прізвиськом батька, відомого серед козаків, як Разя. Брат його батька Іван Черток володів у Воронежі крамницею. Хто зна, чи не від тих «Чортиків» згодом утвориться на Дону могутній рід Черткових (є навіть райцентр Чорткове в Ростовській області, в якому й нині розмовляють переважно українською мовою: колись я, перебуваючи в Чортковому, сам у цьому пересвідчився).
Принагідно — кілька слів з історії Донського козацтва. На думку деяких російських дослідників (зокрема Миколи Дорожкіна), «Донські і терські козаки довго не вважали себе великоросами взагалі». За даними історика донського козацтва Є.Кирсанова, першим офіційним письмовим джерелом є грамота Івана Грозного від 3 січня 1570 року про те, щоб отаман Михайло Черкащанин і донські козаки слухали царського посла Новосильцова, котрий їхав у Царгород через Дон і Азов, і «тим би ви нам послужили... а ми вас за вашу службу жаловать хочемо». Ця дата — 3 січня 1570-го — і вважається офіційним днем утворення Війська Донського. Грамота ця адресована отаману Михайлу Черкащанину, теж між іншим українцю.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Народний вождь Омелько Пугач та його бойові побратими — вчорашні українські гайдамаки, які разом із ним очолювали повстання, врахували помилки недалекого минулого. Визвольна війна під проводом Омеляна Пугача, на відміну від Коліївщини, вже була більш-менш спланованою і продуманою — це вже був не просто стихійний бунт. Так, усі вони були дітьми свого часу. Але...
Відгомоніли віки. Дні переплавились в міфи. З часом жорстокі події минулого стають романтичними пригодами... Та 245 років тому Україну потрясла Коліївщина — могутній вибух народного гніву, домученого до розуміння свободи, який через п’ять років переріс у Пугачовщину вже в загальноімперських масштабах. На жаль, ці дати виявилися непоміченими сучасниками, та, попри різницю в часі й просторі, треба враховувати тяглість історичного процесу і взаємозв’язок подій і обставин. Бо і Коліївщина, і Пугачовщина виникали не на порожньому місці, вони виростали поступово, зумовлені сваволею можновладців. То ж і нинішнім «сильним світу цього» не варто ігнорувати реальні передумови сучасних бунтів, котрі можуть перейти в потужні соціальні вибухи.
Історія ж, як відомо, розвивається по спіралі. Про це варто пам’ятати завжди.

Немає коментарів:

Дописати коментар

ТОП 10

Гороскоп

Loading...

Цікаво про цікаве

Все что считаю интересным и полезным, публикую на этом сайте

Як ми творили фінансову кризу

Як ми творили фінансову кризу

Як же створюється фінансова криза, а дуже просто.
Я вам дуже просто поясню, що нафта, газ
і дорогоцінні метали не відіграють тут ніякої ролі.
У всьому тут винувате головне зло - не забезпечені гроші.