На чиїй стороні Україна проти Сирії

Україна проти втручання ззовні

Більшість аналітичних зведень щодо конфлікту зводяться до того, наскільки зросте ціна нафти на світових ринках. Проте наслідки можуть бути набагато глибшими та спровокувати проблеми не тільки у самій Сирії, а й на території всієї Малої Азії та Близькому Сході. У перспективі Туреччина – один з найулюбленіших українцями курорт – може розпастися на кілька окремих держав, а каталізатором можуть стати саме сирійські проблеми.

Янукович заявив, що Україна – проти зовнішнього втручання у сирійську громадянську війну. Частина політичних сил вбачає у цьому підлабузництво Росії. Однак питання набагато глибше. Скажімо, теперішній сирійський режим активно співпрацює з Україною – купував українську військову техніку та товари. Проте найголовніший аспект інтересів України полягає в тому, що можливе втягнення у конфлікт Туреччини може її ослабити настільки, що буде утворений незалежний Курдистан, який контролюватиме велику частину близькосхідних запасів енергоносіїв. А це ще одне альтернативне джерело постачання нафти та газу в Україну.
Окрім того, офіційна Анкара неодноразово заявляла, що на її території проживає більш як 3 млн. нащадків кримських татар, які, за деяких умов, зовсім не проти повернутися на «історичну батьківщину». Так що «далека війна» безпосередньо стосується України та українців.

Історія питання

Близький Схід ніколи не випадав з поля зору західних геополітиків. Така зацікавленість цим регіоном пов’язана з нафтою, котру знайшли тут на межі XIX та XX століття. Захід спочатку через «агентів впливу», а потім і через військові гарнізони постійно намагався тримати контроль над цим регіоном.
Після Другої світової війни до боротьби за близькосхідні ресурси долучився і СРСР. Щоправда, у даному випадку більше йшлося про політичні впливи, оскільки нафти і газу «радянська імперія» мала вдосталь. Демократією у цьому регіоні особливо ніхто не переймався. Головною була лояльність.
Найбільш серйозні у XX столітті втручання у справи близькосхідних держав відбулися на початку 50-х років. Як правило, спочатку йшли економічні санкції, а потім і пряме військове втручання. У 1953 році від влади в Ірані за допомогою американських спецслужб усунули прем’єр-міністра Ірану Мохамеда Мосадика, який націоналізував британські нафтові компанії. У 1956 році США відмовилися надати допомогу єгипетському уряду в побудові Асуанської греблі. Після цього президент Єгипту Абдель Нассер націоналізував Суецький канал, щоб за його рахунок будувати Асуанську греблю. Реакція заходу була миттєвою. Не очікуючи рішення ООН, Франція і Великобританія ввели свої війська в зону каналу.
Чи не єдиним стримувальним фактором у XX столітті були амбіції СРСР, який при першій можливості використовував погіршення стосунків арабського світу із Заходом. Чи не усі військові конфлікти XX століття відбувалися за участі СРСР і США, котрі щедро постачали сюди зброю і радників. Після воєнної операції США у 1991 році стало зрозуміло, що на СРСР можна більше не зважати. З того часу відбувалася гра «в одні ворота». Як правило, протистояння навіть з колишніми союзниками (Ірак у 1980-90 рр.) закінчувалося ракетно-бомбовими ударами, якщо супротивник не слухав дипломатичної мови.

Друзі і вороги

Першою неприємною несподіванкою і не зовсім очікуваною подією для США та союзників стала ісламська революція в Ірані 1979 року, коли лояльний режим шаха з династії Пехлеві було усунуто і західні компанії фактично втратили контроль над іранською нафтою та отримали загрозу переривання транспорту енергоносіїв з арабського світу. Адже Іран міг у будь-який момент перекрити Ормузьку протоку і зупинити експорт нафти з арабського світу.
Усунути цю загрозу в США намагаються регулярно, в тому числі і через знесилення іранського режиму. Зокрема, у 1980-88 рр. довга і виснажлива війна між Іраком та Іраном за провінцію Хузестан теж почалася не без «зовнішньої допомоги». Обидві країни використовували хімічну зброю. США з 1985 року надавали Іраку активну технологічну та економічну допомогу. Подейкують, що саме завдяки цій допомозі країна змогла розробити зброю масового ураження, зокрема хімічну. Співпраця закінчилася у 1990 з нападом Іраку на Кувейт, а у 2003-04 рр. США практично повністю взяли під контроль цю країну.
Так само лояльними до Західного світу є режим Афганістану, Пакистану, а після «арабської весни» – практично усі країни Близького Сходу. Залишився лише Іран і Сирія. При цьому зрозуміло, що без контролю над Сирією розпочинати будь-які операції проти Ірану нерозумно, оскільки можна отримати війну на два фронти. Тому після початку громадянської війни у Сирії Сполучені Штати у союзі з Туреччиною підтримали антиасадівських повстанців. У своїй більшості – це широкий конгломерат різноманітних ісламських радикальних сунітських організацій та територіальних кланів, які невдоволені правлячим режимом, що сконцентрував у своїх руках весь контроль над всіма багатствами Сирії. Аналогічно з Лівією ці угруповання хочуть отримати доступ до розподілу доходів країни. Їм протистоїть клан Асада, який включає всіх алавітів (ісламська демократична секта), сирійські шиїти та християни. Що цікаво, під час служб в українських церквах священики зазначають, що сирійські повстанці примушують сирійських християн (серед яких багато католиків східного обряду, близьких до українських греко-католиків) залишати Сирію.
Таким тином, на Сирію чекає два шляхи – або повторити долю Лівії, де зараз українців затримує незрозуміла озброєна «міліція», яка вимагає викуп, або знайти шлях порятунку, навіть пожертвувавши частиною власної «курдської території