Ех і погодка в таку пору на Поліссі!

Вересень на Поліссі.

Колись ще в ті далекі  дні дитинства, мене вабила неосяжна далечінь; з її невідомими дорогами,пагорбами і лісами, долинами і полянами. Так хотілось мені знати, що ж ховається там, за далекою завісою неозорої мли, де земля сходиться з небом. Там думав, я знайду  відповіді на всі таємниці життя.
    З того часу багато води втекло, пролетіли роки. Немало доріг протоптав я. Різні люди зустрічались на моїй дорозі. Багатьох з них вже нема, а дехто став мені близьким, дорогим і рідним.
    І шумлять , гомонять мені у безсонні ночі , хвилі життя і ті рідні поліські обрії розгортаються, стелються перед очима...
      Поїзд  наближається до Сарн. Не бачені осінні краєвиди поліського краю, виграють барвами вересневого сонця, оповиті тонким маревом кришталевої синяви, сповнені якоюсь одвічною задумою, виринали переді мною, полонили своїми чарами безмежності полів, що зливаються з небом, чи ховаються за темно- зеленою смугою прадавніх лісів. І на цьому безмежі виглядає мене рідне село, де над хатами високо здіймаються скрипучі в"язи, липи , клени і тополі, над ставками похилились плакучі лози, а вся ця краса обсипана золотом осені. Блискучим сріблом звиваються Рудинка і Язвинка у своїх низьких і похилих берегах, з яких , у ті древні роки повело лік  своїм літам село. На лугах виграють на сонці плеса озер. А погода стоїть напрочуд ясна і тепла. Синява тихої осені розлилася над селом. Далеко, далеко в полі гуркотить трактор, що розорює берег Случа, від натуги випускає чорний дим: не хоче піддаватися глиняна земля плугу. А ось там за дорогою горять торфяники, зненацька то в одному , то в другому місці здіймається їдкий жовтий дим. Минає декілька хвилин і вогонь вибухає зовсім в іншому місці - це селяни навмисне підпалили болото, щоб на вигорілих місцях росла краще трава...
    За три кілометри від села пролягла залізниця. Зимою по стуку коліс в селі визначають, коли буде відлига.
     Ну й погодка в таку пору року стоїть на Поліссі,  з року в рік поліщуки говорять, що тільки старі люди пам"ятають такі літні спекотні дні. Теплота, тиша і ясне голубе- голубе небо. Золотавий багрянець листу нерухомо звисає з розлогих пишних  дерев. Зоряні , не по осінньому, горобині ночі сповнені урочистого буття, а небо ніби нахилилося до самої землі, щоб підслухати життя- буття селян і роздивитись споконвічну земну неповторну красу осені.
   Ех і погодка!
 Почали вдруге цвісти садки... Старожили вже років двадцять підряд пророчать, що то на тяжкий рік... і поки що жодного разу не помилились.